7. Специфіка пізнання соціальної дійсності

Специфіка соціального пізнання, його особливості можуть бути розкриті в порівнянні з природничо-науковим пізнанням. Відмінності між цими видами пізнання визначаються відмінністю областей об’єктивної дійсності, що досліджуються ними – природи і суспільства. Характеризуючи специфічну суть суспільства як об’єкта соціального пізнання на відміну від до-соціальних рівнів матерії – об’єктів природничо-наукового пізнання, вбачаємо її в людській діяльності, що завжди включає в себе постановку цілей і їх реалізацію.

Суспільна форма руху матерії відрізняється незрівнянно більш високими, ніж в природі, темпами розвитку, що також визначає в значній мірі особливості соціального пізнання. Специфіка соціального пізнання визначається передусім його предметною областю. Предметом соціального пізнання є людина, її діяльність, культура, що представляють собою найважливіші органічно взаємопов’язані елементи суспільного життя.

У соціальному знанні на відміну від природничо- наукового людина одночасно виступає не тільки як суб’єкт, але і як об’єкт соціального пізнання. Не можна зрозуміти суть людини поза суспільством, оскільки все соціальне в людині формується суспільством, а суспільство є продукт взаємодії людей.

Суспільству властивий специфічний спосіб організації і розвитку життєдіяльності, представлений в культурі, яку в самому загальному плані можна розглядати як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною, а також способів їх створення, застосування і передачі. У соціальному пізнанні культура розглядається як явище історичне, що розвивається з розвитком суспільства.

На відміну від біологічних типів організації і використання інформації, регулюючих життєдіяльність організмів, людина здійснює свою життєдіяльність і регулює свої відносини з середовищем на основі використання не тільки свого індивідуального, але і надіндивідуального досвіду, зафіксованого в культурі. Опановуючи в процесі своєї соціалiзації культурні цінності, людина виявляється “запрограмованою” свідомо (і несвідомо) уявленнями про світ, про вищі цілі і форми діяльності, навичками, нормами поведінки, уявленнями про способи поводження з предметами споживання, закріпленими в мові, і що зберігаються в “соціальній пам’яті”.

У наш час, коли від людини потрібне не тільки оволодіння знаннями, але і залучення його до збагнення вищих цінностей людського буття, духовно-етичного, естетичного і екологічного розвитку, без яких неможливо практичне втілення в напрямі гуманізації (з урахуванням інтересів і в інтересах людини) результатів соціального і органічно інтегрованих з ним результатів розвитку природничо-наукового і технічного знання, оволодіння культурою набуває особливе значення.

Особливу важливість набуває усвідомлення того, що вдосконалення комп’ютерної техніки і сучасних технологій в різних сферах суспільного виробництва, форм організації і управління народним господарством не досить без вдосконалення людини. Причому такі якості людини, як сумлінність, порядність, відповідальність стають не менш важливими, ніж талант і образованість. Без виховання, залучення до духовно-етичних цінностей не можна говорити про культуру людини, а без розуміння культури не може бути пізнання суспільного життя.

Специфіку пізнання соціальної дійсності не можна з’ясувати, не зрозумівши значення в ньому діяльного підходу, бо людина і засвоює, і творче розвиває культуру через діяльність. Тваринний світ розвивається на основі пристосування, адаптації до умов життя, до середовища. Історія розвитку суспільства твориться шляхом перетворення навколишнього середовища, реалізації людських цілей і цінностей в діяльності, на основі якої створюються умови для життя суспільства і особистості. Саме тому діяльний підхід до розуміння соціальності є найважливішим, інтегральним, методологічним принципом, пронизуючим все соціальне пізнання. Суспільство при цьому виявляється таким об’єктом пізнання, яке в той же час є суб’єкт діяльності. Людина сама створює себе і нове середовище свого існування.

Що розглядається в контексті діяльності людей? Практика, як відомо, представляє основу, рушійну силу, мета і зміст пізнання. Соціальна дійсність пізнається на основі детермінуючої потребами і інтересами людей практичної діяльності, яка охоплює всі сторони суспільного життя – економічну, політичну і соціальну. Якщо виробнича діяльність направлена на перетворення природи, то соціально-перетворююча діяльність (соціальна практика) формує суспільні відносини і саму людину.

Суб’єкт соціального пізнання виділяє в суспільному житті безпосередній об’єкт пізнання, яким стає передусім та дійсність, яка попадає в сферу потреб і інтересів, що реалізовуються в цілеполагаючій діяльності суб’єкта в пізнанні соціальної дійсності. Оскільки переслідується мета зміни дійсності і відповідно знання повинні служити цій меті, то об’єкт в соціальному пізнанні представляється, як правило, проблемно у вигляді необхідності вирішення тих або інших соціальних задач, необхідності реалізації тих або інших можливостей.

Суб’єктом же пізнання є не свідомість сама по собі, як це представляють ідеалісти, а людина, соціальна група, клас або суспільство загалом, що не споглядально пізнає, а що перетворює природу і соціальний світ.

Характеризуючи суб’єкт і об’єкт соціального пізнання, особливо потрібно звернути увагу на те, що не тільки індивід, людина виступає одночасно об’єктом і суб’єктом соціального пізнання, але і суспільство, в різних зв’язках і відносинах. І якщо раніше підкреслювалася мінливість соціального знання (на відміну від природничо-наукового) в зв’язку з мінливістю об’єкта, то тепер, враховуючи діалектику суб’єкта і об’єкта, є всі основи говорити про мінливість соціального знання в зв’язку з мінливістю суб’єкта.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ І КАТЕГОРІЇ
1. ГНОСЕОЛОГІЯ (теорія пізнання) D. Gnosiologie Е. Gnoseology F. Gnoseologie (f) Es. Gnosiologia	Розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності і істинності.
2. МЕТОДОЛОГІЯ D. Methodologie Е. Methodology F. Methodologie (f) Es. Metodologia	Область науки, що вивчає загальні і одиничні методи наукових досліджень, а також принципи підходу до різних типів об’єктів дійсності.
3. ОБ’ЄКТ D. Object Е. Object F. Object (m) Es. Objeto	Філософська категорія, вказуюча те, на що направлена пізнавальна людська діяльність суб’єкта.
4. СУБ’ЄКТ D. Subjekt Е. Subject F. Subject (m) Es. Sujeto	Категорія, вказуюча на активно діючого і на того, хто пізнає, що володіє свідомістю і волею людини. Суб’єктом виступає також і суспільство. Суб’єкт своєю діяльністю змінює об’єкт, а разом з ним і змінюється сам.
5. ПРАКТИКА D. Praxis Е. Practice F. Practique Es. Practica	Сторона предметної діяльності, що характеризується зміною і перетворенням природи і суспільства. Практика є основою пізнання, метою, сферою примінення знань і критерієм істини.
6. ІСТИНА D. Wahrheit Е. Truth F. Verite (f) Es. Verdad	Правильне відображення дійсності в думці, що перевіряється зрештою за допомогою критерію практики.
7. МЕТАФІЗИКА D. Metaphysik Е. Metaphysics F. Metaphisique (f) Es. Metafisica	Метод мислення, протилежний діалектиці, заперечуючий саморозвиток буття через протиріччя, зміну, розвиток, або зводить його до кількісного мислення (збільшенню), висуває як джерело руху (розвитку) зовнішню силу, оперує односторонніми, застиглими поняттями.
8. ДІАЛЕКТИКА МАТЕРІАЛІСТИЧНА D. Metarialistische Dialectik Е. Materialist dialectics F. Dialectique (f) materialiste Es. Dialektica materialista	Наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, теорія і метод пізнання явищ дійсності в їх розвитку, саморусі, що викликаються внутрішніми протиріччями.