10. Обчислення потреби підприємства в матеріальних ресурсах
Потреба в матеріально-технічних ресурсах визначається по-різному, залежно від їхнього призначення. Кількість технічних засобів, тобто машин та устаткування, обчислюється епізодично за проектування виробничих систем. Розрахунки потреби в матеріалах є регулярними і здійснюються на єдиній методичній основі. Кількість матеріалів певного різновиду, яка потрібна підприємству в розрахунковому періоді в натуральному вимірі (Пз) і яку слід закупити, обчислюється за формулою
, Натур. Од.,
де Пзаг – загальна потреба в матеріалах у розрахунковому періоді, натур.од.;
Зп, Зк – перехідний запас матеріалів відповідно на початок і кінець розрахункового періоду
Матеріали витрачаються на такі потреби: основне виробництво, виготовлення технологічного оснащення, ремонтно-експлуатаційні роботи, заходи з підвищення технічного рівня виробництва, капітальне будівництво власними силами. Витрати матеріалів обчислюються множенням обсягу продукції (робіт) на норму витрати матеріалу. Цей засадний принцип конкретизується відповідно до того чи того об'єкта нормування.
Розрахунок потреби в матеріалах є найбільшим відповідальним в укладанні плану матеріально-технічного забезпечення.
Загальна потреба в матеріалах визначається за формулою
, Натур. Од.,
де Пвир -- потреба в матеріалі на основне виробництво, натур. од.;
Прем -- потреба в матеріалі на ремонтно-експлуатаційні потреби, натур. од.;
Пнзв -- потреба в матеріалі на змінення обсягів незавершеного виробництва, натур.од.;
Пзап -- потреба в матеріалі на створення виробничого запасу, натур.од.
Є декілька методів визначення потреби в матеріалах на основне виробництво:
Метод прямого рахунку. Потреба в матеріалах (Пвир) цим методом визначається за формулою
,
натур.од.,
де Нві -- норма витрат матеріалу на виробництво і-го виробу;
Qі – обсяг випуску продукції і-го найменування, натур.од.;
n - кількість найменувань продукції, що виготовляється.
2. Метод розрахунку на основі нормативних термінів зношення. Потреба в матеріалах цим методом визначається за формулою
,
натур.од.,
де К – кількість матеріалів(виробів, деталей) в експлуатації, натур.од.;
Тз – нормативний термін зношення, рік.
3. Метод рахунку на основі даних рецептурного складу виробляємо продукції.
Розрахунок потреби в матеріалах цим методом здійснюється в три етапи.
I етап: визначається кількість готової продукції (Пгот):
,
т,
де
m
– вага одного і-го виробу, кг;
Q
– обсяг виробництва і-го виробу, натур.од.
II етап: визначається кількість матеріалів, яка має бути відпущена в виробництво з урахуванням технологічних втрат (Пвід)
,
т,
де Квих – коефіцієнт виходу готової продукції.
ІІІ етап: визначається потреба у кожному матеріалі (Пмат):
,
т,
де Кмат – питома вага кожного матеріалу в загальному складі суміші.
4. Статистичний метод (індексний). Він використовується, якщо потребу в
матеріалі неможливо визначити методом прямого розрахунку. Потреба в матеріалах цим методом визначається за формулою
.,
натур.од.
де Пмат – фактичні витрати матеріалу у попередньому періоді, натур. од.;
Івир – індекс змінення виробничої програми;
Інв – індекс змінення норми витрат.
5. Інші методи.
Потреба в матеріалах на зміну обсягів незавершеного виробництва визначається за допомогою формули
.,
натур.од.
де Дні, Дкі – кількість виробів у незавершеному виробництві відповідно на початок і кінець планового періоду, натур.од..
Потреба в матеріалі на створення виробничого запасу визначається за формулою
,
натур.од.,
де Рсер ден – середньоденні витрати матеріалу, натур.од.;
Нз – норма виробничого запасу матеріалу, днів.
ТЕМА 9
ПРОДУКТИВНІСТЬ, МОТИВАЦІЯ ТА ОПЛАТА ПРАЦІ
План
Сутність, методи визначення та чинники зростання продуктивності праці.
Планування продуктивності праці.
Сутність, значення і методи мотивації
Сутність, значення та функції заробітної плати
Сучасна політика оплати праці
Основи організації оплати праці
Форми і системи оплати праці
Доплати й надбавки до заробітної плати та організація преміювання персоналу.
1. Сутність, методи визначення та чинники зростання продуктивності праці
Під продуктивністю праці як економічною категорією заведено розуміти ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ. Підвищення продуктивності праці характеризує економію сукупної (живої, уречевленої і майбутньої) праці. Конкретно воно полягає в тім, що частка живої праці зменшується, а уречевленої збільшується, проте збільшується в такий спосіб, що загальна величина трудомісткості товарів зменшується.
Рівень продуктивності праці характеризується показниками виробітку та трудомісткості продукції.
Виробіток – це кількість продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляє один працівник за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік).
Трудомісткість – це показник обернений до виробітку, що відображає витрати робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (виконання роботи чи послуги).
Якщо показники виробітку мають більш узагальнюючий, універсальний характер, то показники трудомісткості можна розраховувати за окремими видами продукції (послуг) та використовувати для розрахунків потрібної кількості робітників, виявлення конкретних резервів підвищення продуктивності праці. Достовірність розрахунків зростає за визначення повної трудомісткості (технологічної, обслуговування та управління виробництвом).
Для кількісної оцінки виробітку застосовуються натуральні, вартісні та трудові показники.
Натуральні показники виміру виробітку найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію. Використання так званих умовно-натуральних вимірювачів (наприклад, умовна консервна банка) дозволяє розширити можливість застосування цих показників.
Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного нормування та обліку праці. Переважно їх використовують на робочих місцях, дільницях, цехах, що випускають різнорідну продукцію, та за наявності значних обсягів незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти в натуральних та грошових одиницях.
Найуніверсальнішими, а тому й найпоширенішими, є вартісні показники виробітку. Вони можуть застосовуватись для визначення рівня та динаміки продуктивності праці на підприємствах з різноманітною продукцією, що випускається, і послугами, що надаються.
Для забезпечення точності вимірювання продуктивності праці (особливо її динаміки) за вартісними показниками слід ураховувати вплив на її рівень передовсім цінового фактора.
Цілеспрямоване управління продуктивністю праці, розробка конкретних програм ефективнішого використання трудового потенціалу підприємства (організації) потребують класифікації чинників її динаміки. З огляду на можливості впливу на діяльність підприємства (організації) всі чинники зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи — зовнішні та внутрішні.
До групи зовнішніх чинників належать ті, що об'єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства (тобто чинники загальнодержавні та загальноекономічні — законодавство, політика і стратегія, ринкова інфраструктура; макроструктурні зрушення в суспільстві; природні ресурси), а до внутрішніх — ті, на які підприємство може безпосередньо впливати (характер продукції, технологія та обладнання, матеріали, енергія; персонал, організація виробництва й праці, система мотивації тощо). Проте зовнішні чинники теж мають для підприємства неабиякий господарський інтерес. Урахувавши їх, можна ґрунтовніше мотивувати відповідні управлінські рішення, які дають змогу виробити стратегію щодо продуктивності праці на тривалий період.
Окрім наведеної глобальної (системної) класифікації, у практиці господарювання для аналітичних цілей та укрупнених розрахунків можуть використовуватися й інші інтегровані групування факторів зростання продуктивності праці на підприємствах. За одним з можливих таких групувань усі чинники, що істотно впливають на продуктивність праці, можна об'єднати в такі групи:
- матеріально-технічні (удосконалення техніки й технології, застосування нових видів сировини та матеріалів тощо);
- організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, удосконалення системи управління, організації праці тощо);
- економічні (удосконалення методів планування, систем оплати праці, участі працівників у прибутках тощо);
- соціальні (створення належного морально-психологічного клімату, нематеріальне заохочення, поліпшення системи підготовки та перепідготовки персоналу тощо);
- природні умови та географічне розміщення підприємств (цю групу факторів виділяють та аналізують переважно на підприємствах добувних та деяких переробних галузей промисловості).