Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
фінан2.rtf
Скачиваний:
46
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
1.39 Mб
Скачать

5. Права та обов’язки платників податків.

Права та обов’язки платників податків.

Платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (пере­дають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з Податковим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з Податковим Кодексом(Ст. 15).

Кожний з платників податків може бути платником по­датку за одним або кількома податками та зборами.

Платниками податків можуть бути: фізичні особи (податкові резиденти й нерезиденти України); юридичні особи (податкові рези­денти й нерезиденти України), їхні філії й інші відокремлені підроз­ділиякщо вони мають окремий баланс і окремий рахунок у банків­ській установіНе можуть бути платниками податку: органи, що входять у систему органів державної влади й управління, органи місцевого самоврядування в межах виконання покладених на них функцій; релігійні організації.

При визначенні податкового статусу конкретного платника враховують два критерії: резидентство й територіальність. Різне об'єднання цих критеріїв породжує неоднаковий податковий режим і часто є основою проблеми подвійного оподатку­вання. Деякі країни за основу беруть критерій резидентства (Велика Британія, США, Росія, Україна); інші — переважно критерій територіальності (Франція, Швейцарія, країни Латинської Америки). Принцип резидентства (постійного місцеперебування) розподіляє всіх платників на дві групи: а) резиденти — особи, які мають постійне місце прожи­вання або місцезнаходження в даній державі й доходи яких підлягають оподаткуванню із всіх джерел (несуть повну податкову відповідаль­ність); б) нерезиденти — особи, які не мають постійного місцеперебування в державі й у яких підлягають оподаткуванню лише доходи, отримані ними на даній території (несуть обмежену податкову відпо­відальність). Принцип територіальності визначає національну залеж­ність джерела доходу. При цьому оподатковуванню в даній країні під­лягають тільки доходи, отримані на її території, у той час як будь-які доходи, отримані за її межами, звільняються від податків у цій країні.

Фізичними особами — платниками податків в Україні є громадя­ни України, іноземці, особи без громадянства. Фізичні особи розгля­даються як суб'єкти оподаткування за значною кількістю податків і зборів в Україні: це й «чисто» податки на фізичних осіб (податок на доходи) і «змішані податки» (плата за землю, податок на додану вар­тість, акцизний податок). Однак не по всіх податкових механізмах закріплені однозначні критерії визначення фізичних осіб як платників податків (це й кількісний ценз — податок на доходи фізичних осіб, і здійснення певної діяльності — податок на додану вартість). Саме тому важливо виділити систему ознак фізичних осіб як платників податків, що містить у собі дві групи — основні й факультативні.

Основні ознаки фізичних осіб — платників податків визначають систему податкових обов'язків конкретної особи, підстави виникнення, зміни й скасування обов'язків, пов'язаних зі сплатою податків і зборів.

1. Податкове резидентство. Розмежування фізичних осіб на резиден­тів і нерезидентів здійснюється на основі трьох принципів: 1) постійно­го місцезнаходження на території держави (найчастіше закріплюється кількісний критерій — 183 календарних дні (цілісно або сумарно) у будь-якому послідовному дванадцятимісячному строку, що починається або закінчується в податковому періоді.); 2) джерела отриманих до­ходів; 3) межі податкової відповідальності (обов'язку): повної або об­меженої. У законодавстві України, як і в законодавствах багатьох держав, кількісним критерієм резидентства виділяють 183 календарних дні (ці­лісно або сумарно) протягом року. Цей так званий тест фізичної при­сутності встановлюється щорічно й діє в межах календарного року. Деякі країни періодом для визначення резидентства вважають не кален­дарний, а податковий рік, що може й не збігатися з календарним.

Фізичними особами-резидентами є громадяни України, іноземці, які одержали посвідку на постійне проживання в Україні (на строк дії такої посвідки), іноземці, щодо яких роботодавцем отримано дозвіл на використання праці іноземця в Україні (на строк дії такого дозволу), а також інозем­ці, які перебувають в Україні не менше 183 днів протягом періоду або періодів поточного та/або попереднього календарних років (включаючи день приїзду та від'їзду), для яких порядок підтвердження статусу резидента визначається Кабінетом Міністрів України (Підп. 14.1.215, п. 14.1 ст. 14 цього Кодексу.). Днем перебу­вання в Україні є будь-який календарний день, у який фізична особа фактично перебувала на території України, незалежно від тривалості цього перебування. Час фактичного перебування на території України Включає час безпосереднього перебування фізичної особи на території України, а також час, на який ця особа виїхала за межі території Укра­їни спеціально на лікування, відпочинок, навчання, у відрядження. Податковими нерезидентами України визнаються фізичні особи, які не є податковими резидентами України.

  1. Здійснення економічної діяльності або одержання доходів від джерел у державі. До економічної діяльності належить діяльність як підприємця, а також посередницька діяльність, довірче управління майном, прийняття (надання) однією особою, зареєстрованою як платник податку у встановленому порядку, або місце, зазначене в пас­порті або іншому посвідченні особи. Місцем перебування фізичної особи, що не досягла повноліття, або фізичної особи, що перебуває під опікою або піклуванням, визнається місце, де воно фактично перед іншим обов'язків здійснювати (або втримуватися від здійснен­ня) певні дії на платній основі. Підставою певних колізій виглядає неузгодженість у застосуванні такого поняття, як «економічна діяль­ність», яка окремо в чинному Кодексі не визначена, але використову­ється за текстом. У цій ситуації треба враховувати норми господар­ського та цивільного законодавства, які регулюють ці відносини.

    1. 3.  Наявність у власності майна, що підлягає оподаткуванню.

4.Здійснення операцій або дій, що підлягають оподаткуванню.

  1. Участь у відносинах, однією з умов яких є сплата мита або зборів.

Факультативні ознаки фізичних осіб — платників податків і збо­рів деталізують, уточнюють систему податкових обов'язків конкрет­ної особи, але не впливають на виникнення, зміну або скасування обов'язків, пов'язаних зі сплатою податків і зборів.

1. Місце постійного проживання. Як таке виступає місце, де особа фактично проживає, а при неможливості встановити таке місце — місце, де ця особа живе, а при неможливості встановити це місце—місце, де ця особа зареєстрована у встановленому порядку, або місце, що за­значене в паспорті або іншому посвідченні особи, або місце перебу­вання її батьків (одного з батьків), усиновителя, опікуна або піклуваль­ника. В українському й російському законодавстві немає чітко закрі­пленого цього поняття. Тому досить часто при тлумаченні за основу беруться рекомендації Організації економічного співробітництва й роз­витку. Особа вважається податковим резидентом, якщо має постійне місце проживання в державі, якщо вона має в ньому постійне житло, тісні особисті й економічні зв'язки (центр життєвих інтересів) і зви­чайно проживає в цій .державі. Деяким законодавствам властива неви­значеність цієї характеристики. Так, у Швеції законодавство про при­бутковий податок як платника розглядає будь-яку особу, що прибуває до країни, якщо вона придбала «дійсне житло або притулок».

2. Принцип громадянства використовується поряд із принципом місця проживання або місцезнаходження суб'єкта. Його застосуван­ня передбачає ряд особливостей. По-перше, основна частина подат­кових законодавств виходить із рівноправності громадян, іноземців, осіб без громадянства в обов'язках із приводу сплати податків та зборів. В основі подібного єдиного підходу лежать інтеграційні про­цеси, які відбуваються в економіці й підштовхують до формування уніфікованих податкових важелів. У жовтні 1961 року була прийнята Європейська соціальна хартія, що набула чинності в 1965 році й пе­редбачає, що громадяни кожної з договірних країн мають право за­йматися діяльністю, що приносить дохід на території інших договір­них країн, на основі рівності із громадянами останніх. Таким чином, диференціація громадянства не може служити підставою для вико­ристання різних ставок, застосування пільг і т. д., тобто збільшувати податковий тягар на резидентів. По-друге, залежність оподаткування від громадянства зачіпає особливості механізму нарахування і вне­сення податкових платежів, що засновані на взаємності держав. У ви­падку надання будь-яких пільг або зниження податкового тиску од­нією державою щодо юридичних або фізичних осіб іншої, остання на підставі взаємності може використовувати подібний механізм.

3. Центр особистих і економічних інтересів.

4.Місце фактичного проживання. Місцем фактичного проживан­ня фізичної особи вважається місцезнаходження будинку, квартири або іншого житлового приміщення, де постійно або переважно меш­кає ця особа. У цій ситуації треба враховувати положення ст. 45 цьо­го Кодексу «Податкова адреса». Нею для фізичних осіб визнається місце постійного або переважного проживання, за яким платник пере­буває на обліку в органі державної податкової служби.

При характеристиці фізичних осіб як платників податків навряд чи має сенс наголошувати на диференціації осіб за віком. Законодав­ство не робить принципового розмежування за даним критерієм (швидше за все, тільки побічно — при характеристиці доходів, отри­маних від різних видів діяльності, для заняття якою вже передбача­ється досягнення певного віку). Податки на доходи неповнолітніх сплачують батьки (опікуни або піклувальники) у порядку, встановле­ному законом. Національними законодавствами і міжнародними до­говорами можуть встановлюватися додаткові ознаки фізичних осіб-платників або інший їхній набір, послідовність, оцінка.

Платниками податків і зборів з юридичних осіб є: 1) українські підприємства й організації, місцем діяльності яких є Україна або органи управління яких перебувають в Україні; 2) іноземні підпри­ємства й організації. Платниками податку визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і не­резиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержу­ють (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами і на яких покладено обов'язок із сплати по­датків та зборів згідно з цим Кодексом. В основі виникнення подат­кових обов'язків у подібних платників, визначення їхніх розмірів і особливостей лежить диференціація юридичних осіб на резидентів і нерезидентів з метою оподаткування. Податковими резидентами згідно із ст. 14 цього Кодексу є юридичні особи та їх відокремлені особи, які утворені та провадять свою діяльність відповідно до зако­нодавства України з місцезнаходженням як на її території, так і за її межами; дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають дипломатич­ні привілеї та імунітет. Так, резидентами вважаються юридичні особи й суб'єкти господарської діяльності України, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва й т. п.), які створені й здійсню­ють свою діяльність відповідно до законодавства України й за місце­знаходженням на її території. До резидентів також належать диплома­тичні представництва, консульські установи й інші офіційні представ­ництва України за кордоном, що мають дипломатичні привілеї й іму­нітет, а також філії й представництва підприємств і організацій Украї­ни за кордоном, що не здійснюють господарської діяльності. Згідно із ст. 14 цього Кодексу нерезидентами вважаються іно­земні компанії, організації, утворені відповідно до законодавства інших держав, їх зареєстровані (акредитовані або легалізовані) від­повідно до законодавства України філії, представництва та інші від­окремлені підрозділи з місцезнаходженням на території України; б) дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіцій­ні представництва інших держав і міжнародних організацій в Україні. Нерезидентами, у свою чергу, виступають юридичні особи і суб'єкти господарської діяльності України, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва й т. п.), із місцезнаходженням за межами України, які створені й здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави. Нерезидентами також є розташовані на території України дипломатичні представництва, консульські устано­ви й інші офіційні представництва іноземних держав, міжнародні організації і їхні представництва, що мають дипломатичні привілеї й імунітет, а також представництва інших іноземних організацій і фірм, що не здійснюють господарської діяльності відповідно до за­конодавства України.

При визначенні резидентства юридичних осіб — платників по­датків використовуються кілька підстав.

1. Місце реєстрації. За відсутності місця державної реєстрації й місця, зазначеного в установчих документах, місцем знаходження підприємства вважається місце здійснення основної економічної ді­яльності цього підприємства.

2. Місцем управління підприємством вважається місце здійснен­ня повноважень вищим органом управління (відповідно до уставу або установчих документів). Якщо управління підприємством здійсню­ється фізичною особою, що є власником цього підприємства, то місцем управління вважається місце проживання власника. За від­сутності вищого органу управління місцем управління вважається місце здійснення повноважень виконавчим органом підприємства.

3. За критерієм місця діяльності виділяється як резидент особа, що здійснює основний обсяг операцій на території країни.

Філії й представництва юридичних осіб розглядаються податко­вим законодавством як самостійні платники податків тільки в тому випадку, якщо на них покладено обов'язок сплачувати конкретні по­датки. У цілому філії й інші відокремлені підрозділи юридичних осіб платниками податків не є. Під відокремленим підрозділом згідно зі ст. 14 цього Кодексу розуміються відокремлені підрозділи у значенні, наведеному у Господарському кодексі України. В окремих випадках відокремленим підрозділом вважається підрозділ суб'єкта господа­рювання, який розташований поза його межами та здійснює всі або частину його функцій (розділ XII цього Кодексу). Обов'язок зі сплати податків і зборів, які ними виконуються, являє собою обов'язок тих юридичних осіб, яких вони представляють. Фактично філії й інші відокремлені підрозділи не мають обов'язку зі сплати податку, а тіль­ки виконують цей обов'язок у відповідній частині.

Так, постійним представництвом нерезидента в Україні є такий під­розділ, через який повністю або частково здійснюється господарська діяльність нерезидента на території України. До постійних представ­ництв, зокрема, належать: місце управління, філія, офіс, завод, фабрика, майстерня, шахта, нафтова або газова свердловина, кар'єр, інше місце розвідки або видобутку корисних копалин. З метою оподаткування до постійних представництв прирівнюються резиденти, що мають повно­важення діяти від імені нерезидента, що спричиняє виникнення в не­резидента прав і обов'язків (укладати договори (контракти) від імені нерезидента: містити (зберігати) запаси товарів, що належать нерезиден­ту, зі складу яких здійснюється поставка товару від імені нерезидента, крім резидентів, що мають статус складу митниці). Резиденти, прирів­нювані з метою оподаткування до постійних представництв, не підляга­ють додатковій реєстрації в податкових органах як платник податку.

Стаття 14 цього Кодексу визначає постійне представництво як по­стійне місце діяльності, через яке повністю або частково проводиться господарська діяльність нерезидента в Україні, зокрема: місце управлін­ня; філія; офіс; фабрика; майстерня; установка або споруда для розвідки природних ресурсів; шахта, нафтова/газова свердловина, кар'єр чи будь-яке інше місце видобутку природних ресурсів; склад або приміщення, що використовується для доставки товарів. З метою оподаткування тер­мін «постійне представництво» включає будівельний майданчик, буді­вельний, складальний або монтажний об'єкт чи пов'язану з ними на­глядову діяльність, якщо тривалість робіт, пов'язана з таким майданчи­ком, об'єктом чи діяльністю, перевищує шість місяців; надання послуг (крім послуг з надання персоналу), у тому числі консультаційних, нерезидентом через співробітників або інший персонал, найнятий ним для таких цілей, але якщо така діяльність провадиться (в рамках одного про­екту або проекту, що пов'язаний із ним) в Україні протягом періоду або періодів, загальна тривалість яких становить більше ніж 6 місяців, у будь-якому дванадцятимісячному періоді; резидентів, які мають повноважен­ня діяти від імені нерезидента, що тягне за собою виникнення у нерезидента цивільних прав та обов'язків (укладати договори (контракти) від імені нерезидента; утримувати (зберігати) запаси товарів, що належать нерезиденту, із складу яких здійснюється поставка товару від імені не­резидента, крім резидентів, що мають статус складу тимчасового збері­гання або митного ліцензійного складу).

Постійним представництвом не є використання споруд виключно з метою зберігання, демонстрації або доставки товарів чи виробів, що належать нерезиденту; зберігання запасів товарів або виробів, що належать нерезиденту, виключно з метою зберігання або демонстра­ції; зберігання запасів товарів або виробів, що належать нерезиденту, виключно з метою переробки іншим підприємством; утримання по­стійного місця діяльності виключно з метою закупівлі товарів чи виробів або для збирання інформації для нерезидента; направлення у розпорядження особи фізичних осіб у межах виконання угод про послуги з надання персоналу; утримання постійного місця діяльнос­ті виключно з метою провадження для нерезидента будь-якої іншої діяльності, яка має підготовчий або допоміжний характер.

Прикінцеві та перехідні положення Податкового кодексу України передбачають внесення змін до законодавства. Стаття 95 «Філії та представництва» Цивільного кодексу України викладається в такій редакції:

«Стаття 95. «Відокремлені підрозділи юридичної особи».

1. Відокремлений підрозділ—підрозділ, утворений юридичною осо­бою за її самостійним рішенням. Відокремлений підрозділ не має статусу юридичної особи, виконує всі або частину її функцій та розташований на території іншої, ніж така юридична особа, територіальної громади.

2.Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що роз­ташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

3.Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представ­ництво і захист інтересів юридичної особи.

4.Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наді­ляються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на під­ставі затвердженого нею положення.

5. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

6. Відомості про філії та представництва юридичної особи вклю­чаються до єдиного державного реєстру».

ПКУ передбачає ще декількох суб’єктів податкових правовідносин – Податкового агента та представника платника податків – ст..18 Податковим агентом визнається особа, на яку Податковим Кодек­сом покладається обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перера­хування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків. Податкові агенти прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов'язки, встановлені цим Кодексом для платників податків.

Платник податків веде справи, пов'язані зі сплатою податків, особисто або через свого представника. Особиста участь платника податків в податкових відносинах не позбавляє його права мати свого представника, як і участь податкового представника не позбавляє платника податків права на особисту участь у таких відносинах.

Ст.. 19. Представниками платника податків визнаються особи, які можуть здійснювати представництво його законних інтересів та ведення справ, пов'язаних із сплатою податків, на підставі закону або довіреності. Довіреність, видана платником податків фізич­ною особою на представництво його інтересів та ведення справ, пов'язаних із сплатою податків, має бути засвідчена відповідно до чинного законодавства.

Представник платника податків користується правами, встановленими Податковим Кодексом для платників податків.

 

В ПКУ спочатку дається перелік обов’язків платника податків. Поняття податкового обов'язку є однією із центральних категорій податкового права.(ст..36) Податковим обов'язком визнається обов'язок платника по­датку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені Податковим Кодексом, законами з питань митної справи. Податковий обов'язок виникає у платника за кожним по­датком та збором. Податковий обов'язок є безумовним і першочерговим сто­совно інших неподаткових обов'язків платника податків, крім ви­падків, передбачених законом. Виконання податкового обов'язкуможе здійснюватися платником податків самостійно або за допомогою свого представ­ника чи податкового агента. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов'язку несе платник податків, крім випадків, визна­чених цим Кодексом або законами з питань митної справи. Підстави для виникнення, зміни і припинення податкового обов'язку, порядок і умови його виконання встановлюються цим Ко­дексом або законами з питань митної справиСт..37 Податковий обов'язок виникає у платника податку з мо­менту настання обставин, з якими цей Кодекс та закони з питань митної справи пов'язує сплату ним податку.Підставами для припинення податкового обов'язку, крім його виконання, є: ліквідація юридичної особи; смерть фізичної особи, визнання її недієздатною або без­вісно відсутньою; втрата особою ознак платника податку, які визначені цим Кодексом; скасування податкового обов'язку у передбачений зако­нодавством спосіб. Ст. 38 Виконанням податкового обов'язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк. Сплата податку та збору здійснюється платником по­датку безпосередньо, а у випадках, передбачених податковим зако­нодавством, - податковим агентом, або представником платника податку, або банком на підставі податкової поруки. Спосіб, порядок та строки виконання податкового обов'язку встановлюються цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Ст. 16. ПКУ передбачає, що платник податків зобов'язаний:

1. стати на обліку контролюючих органах в порядку, вста­новленому законодавством України;

2. вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність, що стосується обчислення і сплати податків та зборів;

3. подавати до контролюючих органів у порядку, встановле­ному податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів;

4. сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених Податковим Кодексом та законами з питань митної справи;

5. подавати на належним чином оформлену письмову вимогу контролюючих органів (у випадках, визначених законодавством) до­кументи з обліку доходів, витрат та інших показників, пов'язаних із визначенням об'єктів оподаткування (податкових зобов'язань), первинні документи, регістри бухгалтерського обліку, фінансову звітність, інші документи, пов'язані з обчисленням та сплатою по­датків та зборів. У письмовій вимозі обов'язково зазначаються кон­кретний перелік документів, які повинен надати платник податків, та підстави для їх надання;

6. подавати контролюючим органам інформацію, відомості про суми коштів, не сплачених до бюджету в зв'язку з отриманням податкових пільг (суми отриманих пільг) та напрями їх використання (щодо умовних податкових пільг - пільг, що надаються за умови ви­користання коштів, вивільнених у суб'єкта господарювання внаслідок надання пільги, у визначеному державою порядку);

7. подавати контролюючим органам інформацію в порядку, у строки та в обсягах, встановлених податковим законодавством;

8. виконувати законні вимоги контролюючих органів щодо усунення виявлених порушень законів з питань оподаткування та митної справи і підписувати акти (довідки) про проведення пере­вірки;

9. не перешкоджати законній діяльності посадової особи контролюючого органу під час виконання нею службових обов'язків та виконувати законні вимоги такої посадової особи;

10. повідомляти контролюючим органам за місцем обліку такого платника про його ліквідацію або реорганізацію протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення (крім ви­падків, коли обов'язок здійснювати таке повідомлення покладено законом на орган державної реєстрації) ;

11. повідомляти контролюючі органи про зміну місцезна­ходження юридичної особи та зміну місця проживання фізичної особи — підприємця;

12. забезпечувати збереження документів, пов'язаних з ви­конанням податкового обов'язку, протягом строків, установлених цим Кодексом;

13. допускати посадових осіб контролюючого органу під час проведення ними перевірок до обстеження приміщень, територій (крім житла громадян), що використовуються для одержання до­ходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також: для проведення перевірок з питань обчислення і сплати податків та зборів у випадках, встановлених цим Кодексом. (Положення підпункту 16.1.13 пункту 16.1 статті 16, згідно з яким платник податків зобов'язаний допускати посадових осіб контролюючого органу під час проведення ними перевірок до обстеження приміщень, територій (крім житла громадян), що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також для проведення перевірок з питань обчислення і сплати податків та зборів у випадках, встановлених цим Кодексом визнано конституційним згідно з Рішенням Конституційного Суду№ 13-рп/2012 від 12.06.2012)

Доцільно виділити певні групи обов'язків платників: 1) з по­даткового обліку (стати на облік або зареєструватися в податково­му органі (нового змісту набув цей обов'язок із появою в Україні державних реєстрів фізичних і юридичних осіб — платників по­датків); надавати компетентним органам необхідну інформацію (податковим органам — про відкриття рахунків, про рішення, при­йняті судом або власником) і т. д.). 2) зі сплати податків (само­стійно й правильно обчислювати суми податкових платежів; вчас­но й у повному обсязі сплачувати податки; погашати недоїмки); 3) з податкової звітності (вести бухгалтерський облік і вносити виправлення у звітність; вчасно складати звіти й зберігати їх необ­хідний час; надавати до податкових органів необхідні документи, пояснення, довідки, виконувати їх вимоги (або обґрунтовувати відмову) і т. д.).

Права платника податків характеризуються в ст..  17 ПКУ. Платник податків має право:

1. безоплатно отримувати в контролюючих органах та в митних  органах, у тому числі і через мережу Інтернет, інформацію про податки та збори і нормативно-правові акти, що їх регулюють, порядок обліку та сплати податків та збо­рів, права та обов'язки платників податків, повноваження контро­люючих органів та їх посадових осіб щодо здійснення податкового контролю;

2. представляти свої інтереси в контролюючих органах самостійно, через податкового агента або уповноваженого пред­ставника;

3. обирати самостійно, якщо інше не встановлено цим Ко­дексом, метод ведення обліку доходів і витрат;

4. користуватися податковими пільгами за наявності під­став у порядку, встановленому цим Кодексом;

5. одержувати відстрочення, розстрочення сплати подат­ків або податковий кредит в порядку і на умовах, встановлених цим Кодексом;

6. бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають під час таких перевірок, ознайом­люватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, уразі наявності зауважень щодо змісту (тек­сту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом;

7. оскаржувати в порядку, встановленому цим Кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб), надані контролюючими органами роз'яснення;

8. вимагати від контролюючих органів проведення перевірки відомостей та фактів, що можуть свідчити на користь платника податків;

9. на нерозголошення контролюючим органом (посадовими особами) відомостей про такого платника без його письмової згоди та відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, державну, комерційну чи банківську таємницю та стали відомі під час виконання посадовими особами службових обов'язків, крім випадків, коли це прямо передбачено законами;

10. на залік чи повернення надміру сплачених, а також над­міру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом;

11. на повне відшкодування збитків (шкоди), заподіяти не­законними діями (бездіяльністю) контролюючих органів (їх посадових осіб), у встановленому законом порядку;

12. за методикою, затвердженою Міністерством фінансів України, вести облік тимчасових та постійних податковій різниць, та використовувати дані такого обліку для складання декларації з податку на прибуток.Платник податку має також: інші права, передбачені за­коном.

У порівнянні із Законом України «Про систему оподаткування» права платників податків дещо розширились. Але знов-таки доцільно звернути увагу, що поряд із власне податковими правами (саме які і мають бути закріплені в Податковому кодексі) законодавець залишив і не зовсім зручні конструкції. По-перше, для реалізації деяких прав необов'язково бути платником податків (можливість оскарження дій та рішень контролюючих органів чи їх посадових осіб, можливість звертатися до суду закріплено Конституцією України і такий загаль­ний припис необов'язково дублювати в податковому законі). По-друге, реальне закріплення суб'єктивного права платника в певному проти­стоянні з податковим органом обумовлює наявність відповідного обов'язку у податкового органу та підстави відповідальності в разі невиконання останніх. Так, у платників податків є право отримувати інформацію в органах державної податкової та митної служби, але ст. 21 цього Кодексу «Обов'язки і відповідальність посадових осіб контролюючих органів» не лише не визначає наслідки невиконання ними обов'язку з надання інформації, а взагалі не закріплює такого обов'язку.

Права платника податків також можна об'єднати у групи: 1) з по­даткового обліку (представляти свої інтереси безпосередньо (або через представника) у податкових органах); бути присутнім при про­веденні податкових перевірок). 2) зі сплати податків (використовува­ти податкові пільги; одержувати відстрочку, розстрочку, податковий кредит); 3) з податкової звітності (одержувати в податкових органах необхідну інформацію; обирати метод ведення податкового обліку; представляти податковим органам пояснення, обґрунтовані відмови; оскаржувати рішення податкових органів; не розголошувати подат­кову таємницю і т. д.).

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]