Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
11.docx
Скачиваний:
8
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
122.77 Кб
Скачать

7. Ставлення письменника до німецької інтелігенції у творі

манн вірнопідданство творчість інтелігенція

Письменник не жалує і самого Вольфганга Бука. Для нього це тип інтелігента, якого з'їдає скепсис. Він позначений хворобою часу - душевною в'ялістю, цинічним ставленням до всього, нездатністю вірити, обстоювати себе. Висміюючи театральну буфонаду, розігрувану вірнопідданими, він сам схильний розглядати людське життя як театральне дійство і себе як актора. Не випадково згодом він змінить професію адвоката на акторську, в якій, дроте, також не знайде себе. Але закінчить він дуже буденно: стане служити тому ж таки Геслінгу в обмін на забезпечене існування. Таким чином, образ Бука, як бачимо, не однозначний. Своє ставлення до німецької інтелігенції, яка нездатна до активної дії і схильна до запроданства, Г. Мани висловлював не раз і в художніх творах, і в публіцистиці.

Справді, невичерпним стає письменник, коли йдеться про висміювання ідеї величі німецького духу та Німецької імперії. Кожне його зауваження, будь-яка сценка вражають гостротою і злободенністю. Досить згадати епізод, коли Дідеріх та його дружина присутні на виставі опери Вагнера. Хіба Зігфрід, що виблискує не тільки очима, а й усім своїм лицарським обладунком, не нагадує йому імператора? Хіба весь отой люд на сцені, що співав гімн па славу конунга, не схожий на тих-таки бюргерів, тільки в залізних латах?

Автор гострокритичного роману виходить за рамки викриття приватновласницьких відносин. Йому вдається показати й справжню роль німецької соціал-демократії, яка ще у 1875 році Прийняла опортуністичну Готську програму. Згадаймо таємну змову між підприємцем Дідерііхом Геслінгом і його механіком, соціал-демократом Наполеоном Фішером, за обставин, коли Геслінг хоче повернути замовлений ним новий голандер. Зрозуміло, що Фішер іде на обман не задарма: послуга за послугу. Фішер забезпечує своєму хазяїну голоси соціал-демократів, коли той балотується на гласного, а Дідеріх, у свою чергу, забезпечує Фішерові підтримку націоналістів. З допомогою Геслінга Фішер навіть проходить у рейхстаг від соціал-демократів, сприяючи йому за це у здійсненні суто монархічного починання - спорудженні пам'ятника Вільгельмові [1].

Здавалося б, такий письменник-гуманіст, як І Г. Манн, повинен симпатизувати лібералам. Але він добре знає, що ліберальна фразеологія приховує такі ж здирницькі інтереси. Виняток він робить лише для старого Бука. Треба вірити в людину, в «дух людства», стверджує він: «Ти повинен вірити в нього, мій сину. Коли катастрофа, якої вони гадають уникнути, буде позаду, будь певен, людство визнає наші звичаї за ще безсоромніші й безглуздіші, ніж ті, які передували першій революції…» [2].

8. Символічний фінал твору

Останні сторінки твору мають справді символічний характер. Вони присвячені церемонії відкриття пам'ятника кайзеру Вільгельму. На Дідеріха покладено почесне завдання - виступити з промовою. Але спектакль де відбувся - знялася небачена буря. Почесні гості рятуються втечею, мало не збиваючи з ніг одне одного, причому доблесні офіцери прокладають собі дорогу в тисняві холодною зброєю. У повітрі літають зірвані вітром з трибун чорно-біло-червоні прапори. Паркан, повитий чорно-біло-червоними полотнищами, завалюється під натиском і утікачів: «Стихії вимітали все це сміття, поливаючи його потоками вогню, женучи його геть, як сп'янілих блазнів, женучи геть пана і холопа, блискучі мундири і громадян, які прокинулися від сну, стовпів суспільства і божих посланців, ідеальні блага, гусарів, уланів, драгунів і обоз!» [2].

Усе це стовпотворіння Дідеріх пересидів у темному закутку під трибуною. Коли громи небесні вгамувалися, він пересвідчився, що кайзер височить на своєму місці і що то була тільки репетиція судного дня. Справжній судний день ще попереду. Та Дідеріху ні до чого замислюватись про далеке майбутнє. А тим часом усе, в що він вірить, - непохитне, він одержав орден нехай і далеко не в урочистій обстановці, але орден лишився при ньому, і на сьогодні він процвітаючий промисловець і фактично представник кайзерівської влади в своєму місті.

Йому випадає ще раз зустрітися віч-на-віч із старим Буком. Проходячи повз будинок Буків, який давно вже належить йому, він помічає, що всі двері розчинені навстіж, і розуміє: сталося нещастя. Якесь темне, ним самим не усвідомлене почуття примушує його востаннє поглянути на людину, перед якою всі схилялися за часів його дитинства, - поглянути на старого Бука.

Обличчя старого вражає Дідеріха, воно осяяне якимсь незвичайним світлом… Неначе він вітає когось - мабуть, цілий народ. Та в останню мить Бук помічає Дідеріха, який випростався в дверях, випнувши своє черево, оперезане чорно-біло-червоною стрічкою. «Голова старого раптом хитнулася, впала на груди, ніби підітнена. Його діти скрикнули. Дружина старого брата закричала здушеним від страху голосом:

- Він щось побачив! Диявола побачив!» [2].

Висновок

«Вірнопідданий» завершує собою перший період творчості Генріха Манна. Новий етап починається в роки імперіалістичної війни і проходить під знаком зрослої політичної активності письменника. Він стає автором не лише таких широко відомих творів, як «Бідні», «Голова», історична дилогія про короля Генріха IV («Молоді роки короля Генріха IV» та «Зрілість короля Генріха IV»), але й великої кількості гостро публіцистичних статей та книг, спрямованих проти війни і фашизму, на захист демократії, миру, людини.

До кінця своїх днів, до останнього подиху великий німецький письменник шукав шляхів до щастя всього людства, боровся за викорінення зла і за перемогу добра.

Г. Манн не мав ніяких ілюзій щодо тієї ролі, яку відігравав Дідеріх Геслінг і такі, як він, в історії свого народу. Набагато пізніше Л. Фейхтвангер напише роман «Успіх» (1930), де покаже послідовників Дідеріха, учасників мюнхенського фашистського путчу. Але, створюючи свій твір, Фейхтвангер був схильний думати, що в Німеччині переможуть демократичні свободи й здоровий глузд. Це було викликано тим, що так званий пивний путч зазнав поразки. Через те письменник і змальовує Гітлера та його поплічників у такому гротескному вигляді. Те, що він висміює їх, закономірно можна знищувати й сміхом. Але навіть такий проникливий письменник, як Фейхтвангер, не зрозумів тоді небезпеки цього явища в усій повноті.

У 1914 році Г. Манн бачив більше і набагато далі. Минуть десятиліття, і той же таки Л. Фейхтвангер, видатний письменник-антифашист, автор «Успіху», «Лже-Нерона», «Сім'ї Оппергеймів», «Братів Лаутензаків», віддасть належне своєму великому товаришеві по перу, і в 1946 році, до сімдесятиріччя Г. Манна, він напише: «Серед видатних німецьких письменників, які в своїх книжках не лише зображували нашу добу, але й змінювали її, - він найбільший».

Г. Манн витримав найсерйозніший іспит: час, історичні події підтвердили непохитність його художнього прогнозу. І сталося це тому, що митець непохитно йшов по шляху войовничого гуманізму.

Сатиричний роман «Вірнопідданий» - твір і справді геніальний з погляду осягнення типових рис німецького бюргера. Зрозумівши, що являла собою імперія, збагнувши характер буржуа, ми, можливо, якоюсь мірою відповімо на запитання, що могло привести країну до ганьби третього рейху. Питання, що й сьогодні хвилює всіх чесних людей.

Нажаль вірнопіддані існують і в наш час, вони також фанатично поклоняються владі і безжально принижують народ. Проте, надіємось, що наслідуючи сучасний принцип демократичності, вони незабаром зникнуть. І цього повинен прагнути кожен справжній гуманіст.

18 2.2 Специфіка використання парадоксів у творі Б. Шоу “Пігмаліон”

Творчість Б.Шоу є надзвичайно цікавою саме завдяки парадоксам. Його п'єси - своєрідна енциклопедія мудрих та дотепних виразів. Парадокси Б.Шоу, сповнені яскравими переконливими образами, живим емоційним сприйняттям дійсності, не втрачають своєї актуальності й нині та мають чітко виражений повчальний характер. Дослідження парадоксів Б.Шоу є цікавим саме тому, що автор “Пігмаліона” вчить читача мислити і разом із тим говорити, адже сила парадоксів полягає в досконалості втілення у мові. Водночас із тим, парадокси Б.Шоу не лише змушують читача розмірковувати, а й допомагають уявити авторську картину світу драматурга, а також окреслити ставлення письменника до сучасної йому дійсності.

Парадокси Шоу спрямовані проти чванливості та лицемірства суспільства, вони допомагають зрозуміти протиріччя між видимістю і сутністю явища, розкривають соціальні суперечності, безглуздість традиційних уявлень. Письменник іронічно переосмислює ту систему цінностей, що склалася у суспільстві.

Варто підкреслити, що Б.Шоу вкладає влучні вирази в уста своїх героїв не випадково, а з метою зображення певної ідеї або ж проблеми у суспільстві, тому їхні репліки є афористичними та парадоксальними водночас. Тож не дивно, що вони продовжують власне життя вже поза рамками твору. Так, приміром, до загальновідомих висловлювань належать такі: “Ймовірно, вся справа в тому, що жінка хоче жити своїм життям, а чоловік - своїм, і кожен намагається звести іншого з правильного шляху. Один тягне на північ, другий на південь; а в результаті обом доводиться повертати на схід, хоч обидва не переносять східного вітру” [24, c.99], “Розумна людина пристосовується до світу, нерозумна прагне пристосувати світ до себе, тому прогрес завжди залежить від дурнів” [24, c.138], “Світ не був би створений, якщо б його творець думав, як би не заподіяти кому-небудь занепокоєння. Творити життя - і означає творити занепокоєння. Є тільки один спосіб уникнути неспокою: вбивати” [24, c.150].

Знайомство з твором “Пігмаліон”, в якому парадокси вживаються надзвичайно часто, дає підстави стверджувати, що тематичний діапазон цього художнього тропу тут надзвичайно широкий. Це і реалії повсякденного життя, і риси людей, і природа буття та мистецтва. Деякі парадокси спантеличують читача, а інші ж навпаки вражають глибиною філософічності.

Очевидно, що автор твору був надзвичайно ерудованою та спостережливою людиною, адже сторінки його творів рясніють віртуозними текстовими пасажами, що засвідчують і неабиякий інтелект, і уміння бачити життя у незвичному ракурсі.

Тематичний критерій дозволяє виокремити три базові групи парадоксів:

- парадокси про людину;

- парадокси про мистецтво та освіту;

- філософські та повчальні парадокси про життя.

Перша група парадоксів - стосується природи людини. Звичайно, ця група парадоксів є найбільш цікавою, оскільки інтерес до внутрішнього світу людини, мотивація її вчинків та гендерні питання завжди цікавили людство, незалежно від часу.

Умовно всі висловлювання цієї групи можна поділити на три можна поділити на три тематичні підгрупи:

а) про моральність та емоційний стан:

Соціальне становище людини диктує їй ставлення до свого оточення, що суттєво впливає на її емоційний фон, а, відповідно, і на моральні уподобання. Ось яскраві приклади парадоксів цієї групи: “Почуття моралі мені не по кишені, хазяїне” [24, c. 102], “Так, ось це мене і дратує: дурні, які навіть дурнями не вміють бути за всіма правилами” [24, c. 127].

б) про стиль життя та становище людини у суспільстві:

Ця група дуже тісно пов'язана з попередньою, але на відміну від неї вказує не на результат соціального впливу на людину, а на ставлення самої людини до цього впливу. Найвиразніше своє ставлення до нього висловлює містер Дулітл: “Чув я і проповідників і міністрів, - я ж людина, що вміє мислити і для мене політика, чи релігія, або там соціальні реформи - розвага не гірше за інше, та можу вам сказати одне: собаче це життя, з якого боку не подивитися. Бути негідним злидарем куди краще. Якщо порівнювати різні положення в суспільстві, це... це... ну, загалом, на мене - це єдине, в якому є смак” [24, c. 103], “Я гідним не придурююсь. Я негідний і негідним залишуся. Мені подобається бути негідним - ось вам, якщо хочете знати” [24, c. 103].

в) про стосунки:

Цю групу пояснюють та доповнюють парадокси першої та другої груп, адже стосунки зумовлені соціальним становищем та рівнем почуття моральності людини. У п'єсі найцікавішими є стосунки Генрі Хіггінса та Елізи Дуліттл: “Леді відрізняється від квіткарки не тим, як вона себе тримає, а тим, як з нею себе тримають” [24, c. 146], “Питання не в тому, чи погано я з вами поводжусь, а в тому, чи бачили ви, щоб я з ким-небудь поводився краще” [24, c. 148].

Друга група - парадокси про мистецтво та освіту. Тема мистецтва створення “нової, іншої людини” й тема освіти та освіченості є постійним об'єктом роздумів і основою висловлювань Генрі Хіггінса: “Усі ми певною мірою дикуни. Передбачається, що ми культурні та цивілізовані, що ми розбираємося в поезії, філософії, мистецтві, науці і так далі. Але чи багато серед нас таких, які хоча б знали толком, що означають всі ці назви?” [24, c. 126], “Але якщо б ви знали, як це цікаво, - взяти людину і, навчивши її говорити інакше, ніж вона говорила до цих пір, зробити з неї зовсім іншу, нову істоту. Адже це означає - знищити прірву, яка відокремлює клас від класу і душу від душі” [24, c. 126], “Світ не був би створений, якби його Творець думав, як би не заподіяти кому-небудь занепокоєння. Творити життя - і означає творити занепокоєння” [24, c. 126].

Третя група - повчальні та філософські парадокси. Цей різновид складають життєві настанови, що їх розуміють і формулюють у парадоксальні висловлювання персонажі п'єси. Серед них, є, зокрема, такі твердження: “Хто ж з нас розуміє, що робить? Якщо б ми розуміли, ми б, імовірно, ніколи нічого не робили” [24, c. 126], “Про майбутнє вистачить часу подумати тоді, коли попереду не буде майбутнього” [24, c.98], “Чим є наше життя, як не чередою вічно натхненних безрозсудств? Найскладніше - уміти відрізнити їх” [24, c. 126].

Парадокси останнього типу переважають у п'єсі „Пігмаліон”, оскільки вся п'єса побудована на принципі парадоксальності - несподіваності, незвичності, оригінальності, протиріччя собі, загальноприйнятому, традиційному погляду або здоровому глузду за змістом і формою.

Окремо слід зазначити, що у творі діють парадоксальні герої: містер Дуліттл - батько Елізи та професор фонетики Генрі Хіггінс. Їхні дії, репліки, філософія та стиль життя і поведінки повністю відповідають визначенню парадокса. Ці герої нерідко суперечать самі собі, переходять із одної крайнощі в іншу. Однак найбільшим парадоксом у п'єсі драматурга є людина. Результат тривалої роботи був несподіваний навіть для професора Хігінса. Еліза Дулітл навчилася не тільки правильно говорити, а й бути самою собою - особистістю з усвідомленою гідністю, свободою, бажаннями.

Безперечно, розподіл на групи є доволі умовним, адже досить складно знайти такі парадокси, які вписуються тільки в одну категорію. Річ у тім, що в п'єсі Бернарда Шоу, як і в реальному житті, все виявляється взаємопов'язаним: освіта і стиль життя людини неодмінно є показником її суспільного становища, а воно вже народжує філософію героїв.

Підводячи підсумки дослідженню особливостей парадоксів у п'єсі Бернарда Шоу “Пігмаліон”, можна завважити - основна увага приділяється людині та її вихованню. Адже нові погляди на життя, як і саме життя та суспільство як один із його аспектів - усе це неможливе без участі людини. Кожен по-особливому цікавий, бо є відображенням парадоксальності усього суспільства.

2.3 Роль парадоксу у створенні художнього світу твору

Ряснота парадоксів у п'єсі “Пігмаліон” Бернарда Шоу є надзвичайно важливою прикметою авторського стилю. Вони надають особливої привабливості текстовим пасажам, примушують читача затамувати подих від несподіванки, спонукають замислитись.

Безперечно, серед парадоксів Б. Шоу є такі, що можуть використовуватись у вигляді епіграфів та афоризмів, адже вони зрозумілі всім і кожному, доречні у багатьох життєвих ситуаціях. Втім, у п'єсі парадокси завжди виконують певну роль, яку неправомірно зводити до бажання автора здивувати читача. Цю роль можна зрозуміти тільки беручи до уваги контекст, в якому вживається той чи інший парадокс.

Виявлення функцій парадоксу - надзвичайно складне завдання. Воно вимагає і тонкого розуміння всіх нюансів мови, і проникнення у художній задум автора. Російська дослідниця О. М. Яшина виділяє ряд функціональних видів парадоксу - філософський, характерологічний, сюжетний, історичний та іронічний [36, c. 126]. Деякі із цих видів широко використовуються Б. Шоу у своїх п'єсах. Аналіз парадоксів власне у п'єсі “Пігмаліон” дозволяє виділити такі 4 функції:

- сюжетоутворюючу, коли парадокс суттєво впливає на світогляд певних персонажів і тим самим передбачує розвиток їхніх вчинків, а відповідно і подальше розгортання сюжету;

- смислотворчу, оскільки у вуста таких персонажів як професор Генрі Хіггінс та батько Елізи - сміттяр Альфред Дуліттл автор вкладає парадокси, які змушують задуматися над певними стереотипами і навіть переосмислити їх, що може може мати неабиякий вплив на світогляд читача;

- полемічну, адже смисл деяких парадоксів вочевидь народжувався у гострій полеміці Б. Шоу з тогочасними критиками і типовими для його доби поглядами на людину, її суспільне становище, стосунки і життя взагалі.

- характерологічну, оскільки парадокси беруть важливу роль у структуруванні таких образів як Генрі Хіггінс, Альфред Дуліттл та Еліза.

Задля детальнішого дослідження функцій парадоксу будемо розглядати їх за належністю до тематичних груп, які було виділено у попередньому підрозділі.

Першу групу представляють парадокси про людину: її емоційний стан, моральність, стиль життя та становище у суспільстві. Дуже влучним є вислів Хіггінса: “Секрет, Елізо, не в умінні тримати себе добре або погано, або взагалі як би то не було, а в умінні тримати себе з усіма однаково. Коротше кажучи, чинити так, ніби ти на небі, де нема пасажирів третього класу й усі безсмертні душі рівні між собою” [24, c. 147 - 148]. Ці слова чітко виражають погляд самого Шоу на те, якими повинні бути стосунки між людьми.

Ідею рівності людини усіх верств суспільства автор проніс через усю п'єсу, тісно пов'язуючи її із мовними проблемами. Взагалі, Бернард Шоу приділяв значну увагу проблемам такого роду. Так, у п'єсі розв'язувалася серйозна задача: Шоу прагнув привернути увагу англійської публіки до питань освіти. “Але якщо б ви знали, як це цікаво, - взяти людину і, навчивши її говорити інакше, ніж вона говорила до цих пір, зробити з неї зовсім іншу, нову істоту. Адже це означає - знищити прірву, яка відокремлює клас від класу і душу від душі” [24, c.126] - можна сказати, що цією реплікою Хіггінс виражає зміст усієї п'єси.

Чималий акцент робить письменник також і на розкритті характерів персонажів. Від автора вимагалася велика художня сила, щоб переконати кожного глядача чи читача. Тому Б. Шоу робить чималий акцент на розкритті характерів персонажів. Він змусив своїх героїв час від часу діяти в чужому середовищі, щоб потім крок за кроком повертати їх до свого власного.

Так, неосвічені люди, такі як Еліза Дуллітл та її батько проявляють справжню життєву мудрість і досвід у словах, що несподівано для читача чи глядача лунають з їхніх вуст. Нестандартний, парадоксальний для свого часу погляд на життя має Альфред Дуліттл. Спочатку він був простим сміттярем, і ця робота його цілком задовольняла. Одначе згодом, коли за випадковою допомогою Генрі Хіггінса він перетворився на мільйонера, це його надзвичайно обурило: “Але ось що з мене джентльмена зробили, цього я не можу витримати. Хто його просив робити з мене джентльмена? Жив я в своє задоволення, тихо, спокійно, ні від кого не залежав, у всякого умів витягнути гроші, якщо потрібно було, - ви це знаєте, Генрі Хіггінс. Тепер я хвилини спокою не знаю, я зв'язаний по руках і ногах; тепер кожен у мене намагається витягнути гроші” [24, c.130].

Звичайно, такий погляд на матеріальне збагачення є парадоксальним, але разом із тим не можна стверджувати, що він неправильний. Інший цікавий персонаж - Генрі Хіггінс. Девіз його життя криється у словах: “Про майбутнє вистачить часу подумати тоді, коли попереду не буде майбутнього” [24, c. 98]. Хіггінс майже завжди поводиться як дитина, до того ж він образливий і самозакоханий, але його світогляд не можна не брати до уваги, тому що від нього залежить формування характеру Елізи. Еліза - неабияка особистість від природи, але саме завдяки Хіггінсові та полковнику Пікерінгу в її характері розкривається ще одна грань: вона відчуває себе гідною кращої долі, в неї змінюються пріоритети, погляди на людей, життя та власне місце в ньому. “Леді відрізняється від квіткарки не тим, як вона себе тримає, а тим, як з нею себе тримають” [24, c.146] - переконливо каже вона.

Таким чином, у розкритті характерів цих персонажів і вбачається характерологічна функція парадоксів.

Серед тематичних груп варто виділити також мистецтво та філософію. Парадокси цієї групи є найбільш суперечливими. Наприклад, цікавим є твердження Хіггінса щодо культури: “Усі ми певною мірою дикуни. Передбачається, що ми культурні та цивілізовані, що ми розбираємося в поезії, філософії, мистецтві, науці і так далі. Але чи багато серед нас таких, які хоча б знали толком, що означають всі ці назви?” [24, c.126]. З цим висловом можна посперечатися, адже хто, як не люди, і створили ці поняття? Але з іншого боку, з Хіггінсом можна погодитись, бо через його слова Шоу намагається донести читачеві, що за цими назвами криється дещо більше, те, заради чого їх і було дано.

Суперечливі роздуми може викликати також несподіваний філософський парадокс: “Чим є наше життя, як не чередою вічно натхненних безрозсудств? Найскладніше - уміти відрізнити їх” [24, c.133]. Ці слова знов-таки лунають із вуст Генрі Хіггінса. Здається, люди, і в тому числі герої п'єси, здатні зважувати й аналізувати свої вчинки, але у професора фонетики навіть на таке очевидне твердження знаходиться спростування: “Хто ж з нас розуміє, що робить? Якщо б ми розуміли, ми б, імовірно, ніколи нічого не робили” [24, c.98].

Таким чином, парадокси у п'єсі “Пігмаліон” мають, окрім інших, ще й потужну полемічну функцію.

Парадокси мають ключову роль у творенні художнього світу в п'єсі Б. Шоу “Пігмаліон”, оскільки не тільки сприяють розвитку сюжету, але й допомагають авторові просто і зрозуміло донести до читачів свої ідеї. Неординарність та несподіваність парадоксів Шоу стали запорукою того, що з плином часу вони вийшли за контекст п'єси та стали важливою складовою світової афористики.

19 События, описанные в новелле Т. Манна «Марио и волшебник», происходят в 30-тые годы двадцатого столетия в итальянском курортном городке Торре ди Венере. Атмосфера курорта должны обеспечивать отдыхающих комфортом и развлечениями. Но в Торре гости городка столкнулись с откровенной враждебностью - «злость и раздражение, напряжение с самого начала висели в воздухе», «здешним  не хватало искренности и непринужденности», здесь «угрожающе сосредоточился весь дух тамошних расположений духа». Эти замечания автора создают тревожное расположение духа, готовят читателя к тому, что развязка произведения будет трагичной. Расположение духа природы объединяется с душной атмосферой в Италии, где политические времена тесно связаны с идеей наций. Превосходство, грубость власти в отношении к людям передалась и средним гражданам.

Кавальеро Чиполло - «странствующий виртуоз, мастер развлекать публику», стриптизер, превращал свои спектакли в злое издевательство над людьми, над их самыми сокровенными, интимными чувствами, делая из них посмешище, послушных кукол. Практически никто в зале не мог противостоять злой воле волшебника. Мадам Анджольери, симпатичная порядочная женщина средних лет, хозяйка пансиона, верная жена, не колеблясь пошла за кривобоким волшебником, едва лишь он приказал ей. Другие зрители выходили на сцену и танцевали без музыки, покоряясь хлопанью кнута в руках Чиполло. А этот злой демон вызывал новые жертвы и рассказывал каждому детали его жизни. Зрители испытывали удивление, восторженно плескали в ладоши, а кривобокий, страшный, полупьяный маэстро находил донимающие слова, чтобы принизить достоинство человека.

И вот в зале он увидел Марио - «… коренастого юношу лет двадцати, коротко подстриженного, с низким лбом и тяжелыми веками над туманно-серыми, с зеленым и желтым бликом глазами». «Внешность его не казалась простецкой, прежде всего, благодаря узеньким красивым рукам, аристократическим даже для южанина…»

Марио по приказу волшебника послушно пошел на сцену. Чиполло рассказал удивленному мальчику о его предыдущей работе и заметил, что сейчас юноша сокрушается из-за любови. Из залы послышался насмешливый хохот другого мальчика, Джопанотто, что хорошо знал имя Сильвестры, которую тайно и безнадежно любил Марио.

Чиполло, этот злой волшебник, под гипнозом заставил Марио поверить в то, что на сцене находится любимая девушка, и приказал юноше поцеловать себя. Этот блудник прихорашивался, кокетливо вел кривыми плечами, манерно закатывая глаза, а Марио видел перед собой волшебную Сильвестру и задыхался от любви, счастья и страсти.

В зале воцарилась мертвая тишина, которую нарушил хохот соперника Марио. Вдруг поцелованный горбун хлопнул нагайкой, звук которой разбудил Марио, он бросился со сцены, на ходу извлек пистолет и выстрелил в Чиполло.

Марио не выдержал надругательства над своими чувствами, единственный среди зрителей и участников взбунтовался и подверг наказанию гадкого демона. Томас Манн в небольшом произведении показал всю сложность человеческих соотношений. Нельзя издеваться над людьми, плевать им в душу и унижать личность, ведь может произойти так, что найдется кто-то, кто не захочет терпеть надругательство над своими чувствами.