Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
11.docx
Скачиваний:
8
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
122.77 Кб
Скачать

17 4. Сюжет твору «Вірнопідданий»

В перших же рядках роману «Вірнопідданий» Генріх Манн знайомить читачів з маленьким Діделем Реслінгом, хворобливою і заляканою дитиною. Основний метод виховання, який застосовують його батьки, це биття. Страх перед батьковою караючою десницею, озброєною міцним ціпком, - перше найглибше почуття малого. Цей страх в'їдається в його душу назавжди, набуваючи протягом Дідеріхового життя різних форм: поваги до авторитетів, учителів, старших студентів, командирів; схиляння і плазування перед владою, солодкого тремкіту від споглядання сильних світу цього. Зроджений насильством, цей ляк занапащає добрі задатки дитячої натури, спотворює її; пробуджує в свою чергу нахил до насильства, мстивість; вчить брехати, викручуватися, підлабузнювати. Жорстоке й нерозумне виховання - не приватний принцип Дідеріхових батька й матері. Це норма німецького життя, яка панує в родині, школі, казармі. Письменник постійно підкреслює нормативність чинників, що впливають на формування Геслінгової особистості, показує типовість етапів і методів виховання вірнопідданого бюргера. Автор загострює цю думку і тим, що залюднює роман численними Дідеріховими духовними близнюками, покликаними до життя специфічними умовами імперії[3].

Спершу був страх. Але зразу ж за цим дитина з багатої родини навчається розуміти і свою силу, яка випливає з багатства. Щойно побитий батьковим ціпком Дідель увесь у сльозах, уже розмахує кулаком і показує язика робітникам батьківської фабрики, які наважилися сміятися з нього, хазяйського сина. Він швидко розуміється на тому, де слід бути покірливим, а де можна дозволити собі зухвалість і брутальність. Так складається роздвоєна вдача майбутнього вірнопідданого, рабська і тиранічна водночас.

В школі Дідеріх проходить через руки вчителів, подібних до Унрата. Він радо скоряється паличній дисципліні, легко пристосовується до схоластичних методів навчання, стає вірником і шепотинником для найжорстокіших наставників. Беззастережне схиляння перед силою і владою занапащають звичайні моральні критерії. Моральним стало те, до чого заохочує влада. І Дідеріх виказує своїх товаришів; «зраджує і провокує їх, а потім, як справжній Іуда, висловлює покараним своє, фарисейське співчуття» [2]. Зрадництво стає його другою натурою. І він може заради власного зиску зрадити будь-кого, починаючи від однокашників і кінчаючи рідними, ба навіть колишніми кумирами.

5. «Схиляння перед сильними світу цього» головним героєм твору

Весь твір присвячено історії дрібного буржуа Дідеріха Геслінга (прізвище співзвучне німецькому слову hasslich - «огидний, відворотний») сина провінційного паперового фабриканта. Його життєвий шлях типовий для багатьох подібних Геслінгів. Він закінчує гімназію, навчається в Берліні, здобуває звання доктора, повернувшись до рідного містечка, вступає у володіння спадщиною.

Найхарактерніше для героя - це принижене схиляння перед сильними світу цього, перед владою, яка стає вже якимось абстрактним поняттям, і цілковите перевтілення, коли йдеться про слабших і тих, що стоять нижче за нього. Ще змалку Дідеріх почував священний трепет перед батьком, що уособлював собою владу, учителем, поліцейським і, звичайно, перед богом. Він завжди благоговів перед суворими вчителями і дошкуляв дрібними каверзами добрим і поступливим. Точнісінько так він зневажав свою добру, сентиментальну матір і знущався з малих сестричок. Доноси стали невід'ємною частиною його вдачі й дуже сприяли його подальшій кар'єрі.

Письменник підмітив у своєму герої ще одну дуже істотну для подальших подій рису. Вірнопідданий прагне стати часткою якогось знеособленого організму. Спочатку це була школа, потім студентська корпорація «Нова Тевтонія», армія і, нарешті, вся маса вірнопідданих, що сповідувала одні й ті самі угодницькі ідеї і тремтіла від страху та невимовного захвату, стикаючись з владою: «Бо така вже була його вдача, що належність до безликого, цілого, до цього невблаганного, зневажливого і, людини механізму, яким була гімназія, його і ощасливлювала, і влада, холодна влада, до якої він був причетний, нехай лише як потерпілий, була його гордістю.» [2]. У день народження класного наставника кафедру і дошку обвили гірляндами. Дідеріх прикрасив і палицю, якою били учнів.

Знаменно, що таке містичне обожнювання караючої десниці, часто набуваючи мазохістського характеру в поєднанні з бузувірським садизмом, спостерігатиметься згодом у багатьох творах, де розкрито вдачу фашистських діячів, - наприклад, у «Мефістофелі» Клауса Манна (сина Т. Манна) або в романі Л. Фейхтвангера «Брати Лаутензаки».

По-справжньому добре почував себе Дідеріх коли потрапив у «Нову Тевтонію». Він розчинився в корпорації, що думала за нього, надавала йому ваги й самоповаги. Найголовніше, що тут не доводилось нічого вирішувати самому: «Пити чи не пити, сидіти чи стояти, розмовляти чи співати - все це здебільшого залежало не від нього. Все робилося за голосною командою, і той, хто діяв за нею, жив у злагоді і з самим собою, і з усім світом… Йому було так солодко й затишно сидіти… в колі роззявлених ротів, які пили й співали те ж сама вдихати запах пива й пітних тіл» [4].

Зрозуміло, що для такого вірнопідданого, як Дідеріх, найвищим щастям є служба в армії. Та це, так би мовити, в ідеалі. А насправді вій скуштувавши не тільки радощів підлеглості, а й жорстокої муштри, досить швидко знаходить привід ухилитися від виконання цього обов'язку. Г. Манн з дивовижною майстерністю показує, як поєднуються в одній людині беззастережне служіння монархії та схиляння перед вояччиною із здатністю спритно влаштовуватися, використовувати будь-який недозволений хід для власного блага. Він до кінця розкриває цього бюргера з його боягузтвом, дрібним себелюбством, корисливістю, з його вмінням завжди і скрізь дбати тільки про свої інтереси.

Усі ці огидні якості проявляються і в особистому житті Дідеріха. Питання обов'язку й порядності його не обходять. Одруження з Густою - дівчиною з посагом - вигідніше, ніж шлюб з Агнес. І хоча Дідеріх сам має до Агнес якесь почуття, проте, як і слід було сподіватись, гору беруть корисливі міркування, замасковані лицемірною мораллю. Дідеріх до того ще сентиментальний. Бездушність поєднується в нього із слізливістю, що проявляється, звичайно, в слушний момент. Сльози навертаються Дідеріху на очі безліч разів протягом усього роману. Це завжди відбувається тоді, коли він не впевнений у собі, коли не знає, яку в тій чи тій ситуації прийняти позицію.

Змальовуючи різні моменти, автор зумисне користується однаковими словами, немовби нагнітаючи певні риси в характеристиці героя.

Але далеко не завжди Дідеріх розчулюється. Здебільшого обличчя його стає грізним, а очі починають метати блискавки. Все спрямовано на знищення слабшого: на придушення своїх робітників, усіх тих, хто не прилучений до «монаршої благодаті». У поєднанні із закрученими догори кайзерівськими вусами та суто арійською поставою цей гнів покликаний страхати та пригнічувати. Додамо до зблиску в очах Дідеріха руку, підкинуту догори у вітальному жесті, змінимо фасон вусів - «а-ля кайзер» на «а-ля Гітлер», - ми зрозуміємо, як далеко сягав прогноз Манна, його художнє передбачення[1].

Автор прагне зобразити свого героя і на тлі типових явищ його часу: зміцнення монархічного націоналістичного духу, впровадження мілітаристських і націоналістичних ідей, поєднаних із зневагою і ненавистю до людей іншої нації, іншої раси та й просто до тих, хто дозволяє собі мати відмінний від войовничих націоналістів спосіб мислення.

Роман «Вірнопідданий» мав стати першою частиною тритомної епопеї. Виконуючи свій задум, письменник і пише реалістичний твір начебто у звичайній оповідній манері, у формі сімейної хроніки, типової для буржуазного роману кінця минулого століття. Але оповідна манера тут - не більше як прийом, і точність у деталях та трактовці характерів підпорядкована ширшому завданню: створити образи, що символізували б собою найтиповіші для імперії явища. Сам вірнопідданий, при всіх реалістичних рисах, - це типовий бюргер, користолюбець, кар'єрист, - образ збірний і змальований гротесково. Та, можливо, саме завдяки гротеску й деякому зміщенню ракурсів, виразній сатиричній загостреності письменникові вдалося досягти узагальнення, що виходить далеко за межі зображуваного суспільства й несе в собі риси всього того страхітливого, потворного, з чим зіткнулося людство в роки третьої імперії.

Геслінг одночасно і сміховинний, і страшний. Пригадаймо першу зустріч вірнопідданого із своїм кайзером. «Там, під склепіння брами, яка бачила стільки переможних в'їздів, з лицем скам'янілим та блискучим, поступала на коні влада! Та влада, яка нас топче і чиї копита ми цілуємо. Яка топче голод, непослух і зневагу! Перед якою ми безсилі, бо всі любимо її! Яка в наc у крові, бо покірливість у нашій крові! Ми - атом її, безмежно мала молекула чогось, що вона виплюнула! І, бувши кожен зокрема нулем, ми стрункими лавами - «Нова Тевтонія», армія, чиновництво, церква і наука, промислові об'єднання і могутні організації - конусоподібно зводимося до вершини, де стоїть вона скам'яніла та блискаюча!» [2].

Зіткнувшись лицем до лиця з цією владою, Дідеріх неначе знавіснів. Прорвавши кордон поліцейських, він кинувся навперейми, щоб ще раз побачити кайзера, який випередив свій почет. Його могли прийняти за зловмисника, але кайзер розпізнав свого вірнопідданого. «Людина, охоплена фанатизмом, забризкана болотом, у подертій одежі, із здичавілим поглядом. Кайзер з коня блиснув на нього очима, пронизуючи його поглядом. Дідеріх зірвав з голови капелюха, широко роззявив рота, але крику не було. З розбігу круто зупинившись, він послизнувся, з усього маху гепнувся в калюжу і лежав, задерши ноги, весь заляпаний болотом. Кайзер зареготав. Це - монархіст, вірнопідданий! Кайзер обернувся до своїх супутників і ляснув себе по стегну, далі регочучи. Дідеріх із своєї калюжі дивився йому вслід, все ще широко роззявивши рота» [3].

Не менш сміховинний Дідеріх, коли переслідує свого монарха в Італії під час власної весільної подорожі. Забувши про молоду дружину, він зранку вирушає чатувати, прагнучи Щораз опинитися в полі зору імператора. Він навіть потрапляє в газети, викривши злочинця, У якого, щоправда, при собі замість бомби - лише коробка зубного порошку. Та все одно наміри в Дідеріха надзвичайно войовничі, і бідолашного перехожого заарештовують.

Але в тім-то й річ, що сміховинне тут межує а жахливим. Бо Дідеріх не лише беззаперечно підкоряється будь-якій владі, але й сам є часткою цієї влади та її носієм. Він мислить і почуває так само, як і кайзер, угадуючи наперед його наміри.

Згодом Геслінг почне відчувати це в собі, немов особливий дар, - адже все, що пов'язане з «суто німецьким» духом, пахне містикою. Цікавий з цього погляду такий епізод. Вартовий при штабі військового округу в мирний час убиває ні в чому не винного робітника, якого напередодні Дідеріх за «порушення моральності» вигнав з роботи разом з його дівчиною. Це вбивство викликає обурення ліберальної опозиції, і Дідеріх, що насаджує націоналістичний і монархічний спосіб життя, йде на ризикований вчинок: передав місцевій газеті телеграму нібито від його величності, в якій схвалюється «патріотичний подвиг» вартового. Офіціозна газета наступного дня підтверджує автентичність цієї телеграми. Дідеріха неначе й справді прилучено до влади. Та це не додає йому потрібної впевненості у собі. Адже влада - не тільки містична сила. Влада вимагає жертв, до того ж відчутних. За ласку, виявлену до нього регірунгспрезидентом Вульковом, Дідеріху доводиться терпіти знущання. Чого варті його поклони на адресу президентової спини, тим часом як йому не дав ступити і кроку вульковський пес. Дідеріх залюбки зніс би моральні приниження, вони навіть видаються йому почесними й приємними, бо йдуть від самого Вулькова, але ж доводиться зазнавати й чималих матеріальних збитків… Усе воно, щоправда, сплачується. Після інспірованого ним судового процесу проти зятя старого Бука, ліберального фабриканта Лауера, Геслінг стає помітною персоною в рідному Нецігу [1].

Тут герой розкривається в усій своїй ницості й підлості. Він змінює свої свідчення в міру того, як змінюється громадська думка, тобто думка можновладців, присутніх на засіданні суду. Сам спровокувавши процес, він спочатку принижено, мало не зі слізьми на очах, доводить, що він ліберал аж до самих кісток і ніколи й не думав у чомусь звинувачувати Лауера. Але досить було з'явитися в залі регірунгспрезиденту Вулькову в своїй пропітнілій мисливській куртці, у супроводі страшного пса, і, гримлячи владним басом, зайняти половину лави, як Дідеріх Геслінг, який щойно, по суті, відмовлявся від своїх звинувачень і шанобливо потискав руку старому Букові, знову взяв слово, щоб рознести вщент того ж Бука та його оточення.

На суді зустрічаються двоє людей, що уособлюють різні світогляди: з одного боку, вірнопідданий Дідеріх Геслінг, з іншого - молодий Бук, що приїхав з Берліна, щоб виступити в суді як адвокат. Вольфганг Бук тверезо оцінює все, що відбувається. Характеристика, яку він дає Геслінгу в своїй промові на процесі, справді блискуча. На його думку, це людина пересічного розуму, яка залежить від обставин та середовища і відповідно до цього переходить від жалюгідного самоприниження до неймовірної самовпевненості. «Таких, як він, завжди були тисячі, - говорив Бук. - Вони робили свої справи і мали політичні погляди. Єдине, що додалося тепер і створило новий тип, - це жест, хвалькуваті манери, войовничість удаваної індивідуальності, бажання справляти враження за всяку ціну, хоча б платити за це довелося іншим» [2].

Ця екзальтація призводить до того, що суспільне життя набуває характеру клоунади. «Світогляд одягнений в театральний костюм; виголошуються пишні, наче заклики хрестоносців, промови, хоч виголошують їх люди, що продукують бляху або папір…» [4] - але справжні інтереси гендлярів і фабрикантів аж ніяк не сягають сфери високих почуттів та ідеалів. Разом з тим такі ділки зовсім не безневинні, і Бук тут висловлює думку самого автора: «Фальшиві ідеали тягнуть за собою безчесні звичаї, за політичним ошуканством громадське ошуканство…

Може статися, що в країні пошириться новий тип, який у жорстокості і гнобленні бачить не сумну перехідну стадію до людянішого стану, а зміст життя». Хіба ці слова не є справжнім передбаченням фашизму?

Передбаченням стали міркування Бука про тяжіння вірнопідданих до лицедійства. Театральними були й виступи самого фюрера, який, до речі, свого часу брав уроки акторської майстерності, й нескінченні демонстрації, що перетворювались на суцільну буфонаду, - весь цей парад гучних фраз, безглуздих вигуків.