Дума одинадцята
В ЯКІЙ НАРЕШТІ ІЛЬКО ДОБИРАЄТЬСЯ ДО КИЄВА
ВКЛОНЯЄТЬСЯ СВЯТОМУ МІСТУ
ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З КНЯЗЕМ ВОЛОДИМИРОМ ЯСНИМ СОНЕЧКОМ,
ПЕРЕД ЯКИМ ВИЯВИВ СВОЮ ГІДНІСТЬ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
ТУТ МИ ІЩЕ РАЗ ПОБАЧИМО ЩО ТАКЕ СВИСТ СОЛОВИН
І ПОПРОЩАЄМОСЯ З ЦИМ ДИВНИМ ЧУДИСЬКОМ
Сам поехал дорожкой прямоезжею,
прямоезжею дорожкой в стольный Киев-град
Приезжал ко князю на широкий двор,
становил коня он посреди двора,
сам идет в палаты белокаменные.
На пяту он двери поразмахивал,
а он нижко всем да поклоняется,
а князю Владимиру в особину...
БЫЛИНЫ, т. I, стр. 138
ІЛЛЯ НАРЕШТІ ПОБАЧИВ КИЇВ.
Він, ніби Сонце, сіяння сіяв,
він, ніби Сонце, ніби Жар-птиця,
в якої кожне пірце іскриться,
в якої кожне пірце — іскрина,
у небо рветься, у висі лине,
у небо рветься, само припнуте,
з душі людської зриває пута.
Вона вже вільна, забула тіло,
вона у небо уже злетіла,
і лине-плине понад землею —
та не втрачає зв’язків із нею,
бо твердо знає —
для всього краю
КИЇВ — це матір, яка одна є!
КИЇВ — це квочка, що для курчаток
усього світу кінець-початок!
І, хоч одвічна Русі столиця
є СТОголоса і є СТОлиця —
все ж — ОДНОдушна, все ж — ОДНОдуха,
серце, якого Русь уся слуха.
Іде Іллейко попід мурами.
Став під запертими воротами.
Стука і грюка —
що се за штука?
Чому не чутно звідти ні звуку?
Аж вилізає хтось над ворота,
вбачив Іллейка — роззявив рота.
“Звідки ти взявся, славний юначе?
Звідси дороги нема неначе!
Еге ж, давненько — з піввіку буде —
як ізвідсюди
не ходять люди”.
“А я ось, бачиш, прийшов сюдою!
Приніс дарунок під потебньою,
приніс дарунок вашому князю,
то шлях показуй
до нього зразу!
В його дружину вступить готовий.
Мене Іллею звуть. Я із Мурова,
з Мурова-міста, із Бога-річки.
Хотів би князю стать перед вічки.
“Княжі палати
звідсіль видати.
але ж у князя гостей багато:
татарів сотню як де розбиє —
то вся дружина гуляє й пиє!”
Риплять ворота заіржавілі,
Ілля стрибає на ніжки білі,
зітхає легко, шапку скидає
і місту Кия уклін віддає,
святому місту, святим печерам,
церковним баням — жарптичим перам.
Княжі палати
зусюд видати,
не лиш видати,
але й чувати:
в палатах людно — йде пир горою,
святкують гридні побіду в бою.
Не тілько гридні, але й кияне.
Бояри п’яні,
дружина п’яна.
Пісні несуться понад Подолом.
Ілля до князя віддає чолом.
Князь Володимир з-за столу вийшов,
піднісши руку, заволав тиші:
“Здоров, юначе,
я радий бачить
такого к р а с н я, та ще тим паче,
що ти приїхав по тій дорозі,
де не ступали людськії нозі,
де стежиночка замуравіла,
затерновіла,
зачучверіла!
Потішив нас би, бояр і гридів,
якби повідав,
що ти там видів!”
Іллєві ніздрі затріпотіли,
Іллєві очі та й потемніли.
Але він чемно відповідає:
“Я, сонце-князю, пройшов півкраю,
сюди приїхав
не для потіхи,
у тебе досить є дурносміхів,
що і запіють, і затанцюють,
за чарку меду, та й за другую.
А я приїхав не напиваться —
зі степняками в меча пограться.
А що я видів в нутрі діброви? —
Гостив я, князю, гніздо Солови!”
Всі гості встали,
галасували:
“Та що він бреше!? Ще не бувало
ні боя-воя, ні бояронька,
щоби відвідав оте гніздонько!
І хто такий він? І що він хоче?
Чом так зухвало цвікає в очі?!”
“Спокою, люде! — князь руку вгору. —
Він гість мій нині. Нехай говорить!
І що ж ти бачив в кублі Солови?”
“А я до нього ходив на лови.
Я клав стрілоньку
на тятивоньку,
влучав Солові у головоньку.
Чинив я те, що чинить мав намір”.
Ще більше шуму, ще більший гамір.
“А якщо хто з вас мені не вірить,
гайда зі мною. Та й перевірить”.
Ілля спокійно пішов з палати,
всі гості встали — та й доганяти.
Ілля підходить до потебеньки
і всім являє розбійниченька.
І стало тихо по всьому двору —
всі розглядають страшну потвору.
Жінки здригнулись, зойкнули діти.
Тим, що кричали, де очі діти?
Князь Володимир підходить ближче.
“Так он який ти, розбійничище...
Невже ти свищеш, як люди кажуть?!
Ану ж бо свисни, личино вража!”
А той — шипіти:
“А хто мені ти?
Плюю на те, що ти іменитий
Лиш Бога Тура Іллі веління
я виповняю без промедління”.
Князь Володимир знизав плечима:
“Ти глянь на цюю вражу личину!
Ну коли так, то скажи, Ілля, ти,
хай свисне-гикне личина клята”.
Ілля поглянув на двір, на хати.
“Ні, князю, — каже — не мож свистати!
Слід бо забрати
дітей в палати,
а вам би вуха щільніш заткати
і якнайдалі повідходити,
щоб свист Солови перетерпіти”.
Старіші люди з дітьми без слова
щоякнайдалі йдуть від Солови.
Але бояри, на учту звані,
розгарячілі, кричали п’яні,
що не бояться Солови того,
хоч і страшного,
але ж малого!
Що якби знали цю його малість,
давно б до нього уже добрались,
його кубельце б розворушили,
до потебеньки приторочили...
(Слівце правдиве те старовинне —
п’яному море лиш по коліна)
Солова слухав.
Крилами рухав, і його серце точила скруха.
Коли сховались жінки і діти,
Ілля Солові велів свистіти:
“Але впівсили, у півспромоги!
І щоб не довго,
а так ось, трохи”.
Солова просить: “Якби теперки
вина чи меду зо дві цеберки!”
Князь Володимир велів: “Несіте!”
Солова випив і став свистіти,
втягнувши спершу глибоко в себе
здається, навіть і хмари з неба!
Та як він свисне по шпачиному,
та як він рикне по-звіриному,
та як він шикне по-зміїному, бурхливіш бурі, гучніше грому —
то й захитались хати й палати,
а ближні стали горіть, палати,
бояри впали,
порачкували,
та й дух спустили таки чимало,
і тільки князя Ілля полою
прикрив, як сонце вкрива хмарою.
Коли Соловин став свист спадати, свідомість людям стала вертати.
Ілля підскочив до свого коня
із пересердя сливе червоний,
схопив за шию того Солову,
мало не зірвав йому голову:
“Ну все, почваро, тобі не жити —
я ж у півсили велів свистіти!
Якого ж біса, з якої хіті:
не так свистів ти,
як я велів ті?!”
Створіння враже
Іллеві каже:
“А я вже жити, Ільку, не важу!
Тому я хочу, тому я мушу
хоч перед смертю відвести душу!
Бо сі бояри так осміліли,
коли в неволі мене уздріли —
а йти до лісу —
то боялися, сміливі стали, як упилися.
Тож мусив я їх, Ільку, провчити,
бо ж знаю — більше мені не жити”.
Ілля меча взяв, махнув легонько
і стяв Солові та й головоньку.
Орлі крила поле збили, де бояри танцювали.
Збили тічок підківками,
Чорну хмару жупанами,
Блискавицю перстенями, Дрібен дощик шапочками.