Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Іллейко, з бога турейко.doc
Скачиваний:
210
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
332.29 Кб
Скачать

Дума четверта

у якій ми побачимо і зрозуміємо

велич і надзвичайну животворну силу

думи-пісні української

порадіємо видужанню Ілька

почуємо пророцтво про його

долю предивну

станемо свідками перших кроків

Іллейка, з Бога Турейка.

Ілько прислухавсь: крізь листя шепіт,

кур сокотіння, пташиний щебет,

крізь стрекотання

і бджіл гудіння —

чиєсь ступання,

чиєсь ідіння.

Все ближче й ближче хтось підступає,

пальцями струни перебирає,

перебирає пальцями струни,

аж підіймає мертвого з трумни,

видобуває

так дивні звуки,

аж додаває

Ількові муки.

Скосивши очі наскільки може,

калік побачив трьох перехожих —

один безрукий, другий — безокий,

а третій — хлопчик десяти років.

Спинились-стали,

торби ісклали,

Ількові низько поклін віддали.

А старший, темний, кобзу знімає,

кобзу знімає,

Ілька питає:

“Добридень, Ільку! То як ся маєш?

Що поробляєш?

Про що думаєш?”

Ілько примружив пекучі очі,

образить страця Ілько не хоче.

Однак, не стримавсь, відрік, одначе:

“Чого питаєш? Хіба не б а ч и ш ?

що як я дбаю,

то так і маю,

коником граю,

мечем звиваю,

на мені шапка, як мак, дрібонька,

кошуля біла, сива шубонька.

А ось чобітки сафіянові —

То як я, діду, в такій обнові?

В сідельці срібнім, як Бог, сидючи,

підківочками вицюпкуючи?!

Надбав одежі

собі із лежі,

а із спання

купив коня!”

Кобзар спокійно казання слухав,

по струнах пальці легенько рухав.

“Не треба серця,

Ільку, не сердься,

притлум свій жар ти —

я ж не для жарту,

я ж не для жарту, я не для глуму.

А краще, хлопче, послухай думу”.

То не соколи в небо злітали,

то не ласиці в полі снували,

то кобзареві пальці-віщуни

лягли тремтливо на жили-струни —

і аж за серце! І аж за душу!

струснули Духом як вітер грушу!

Кобзар, загравши, почав співати,

його супутники — підтягати:

а що безрукий — бере низами,

а що хлопчина — бере верхами.

А що низами — дух забиває,

а що верхами — серце спиняє.

А що низами — тіло розніме,

А що верхами — в небо підніме.

І так Ількові змішало духа,

що він вже й тілом, здається, слуха,

і в тілі кожна дрібна клітина

розкрилась пісні, як цвіт калини

як цвіт калини

та й до бджолини,

як немовлятко

до неньки-татка...

Ну що словечка без того співу,

без тої ласки, без того гніву?

Душа бриніти в нім починає

і співу співом відповідає.

О думо-пісне, о берегине,

тебе почувши, людина гине:

клітинку кожну,

кровинку кожну

жбурляєш в небо всепереможно!

несеш пред очі Богові близько,

струсаєш громом, опаляш блиском.

Позичиш в неба дрібок блакиті,

з веселки барви, дощами змиті,

узявши з поля

його роздолля,

в у водиці

її бистриці,

в сльози-росинки

її перлинки,

а у землиці

могуті-міці,

рвійності вітру, хмарного плину,

і горобиних ночей глибини —

все те змішавши, знов розділяєш,

усі клітини повивертаєш,

і накладаєш той суміш-трунок

до всіх клітинок, мов до чарунок.

А потім зносиш на землю все те

єднаєш знову у тілосплети,

кожну клітину,

кожну кровину,

знова спікаєш все воєдино,

в єдину душу, в єдине тіло —

щоб знову в небо йому кортіло,

коли помалу верне до тями,

щоб знову марило небесами!..

Ільку свідомість якраз верталась,

в очах по пісні мов розвиднялось,

він бачить знову калік захожих,

калік захожих,

посланців Божих.

І той, що темний,

прохає чемно:

“Ільку, напиться

подай водиці!”

Була в проханні така могута,

що з ніг Ількових опали пута,

ще несвідомо устав, вклонився,

пішов... Та раптом став — зупинився:

Та й оглянувся,

мов схаменувся,

“Та що це? Як це? У мене ж ноги...

Я не ступав ще і на порога...”

А дідо каже: “Нічого, сину,

Все буде добре. Води неси-но”.

Ілько до хати похилитався,

спіткнутись впасти-бо все боявся,

та й виніс кварту води із дому,

подав калікам напівсвідомо,

гадає-дума — чи я сновида?

Чи може сню я кобзаря-діда?

Каліки встали,

та й випивали,

а випивали —

уклін віддали:

“Тепер ти, Ільку, випий із кварти:

водиця гарна — медойку варта!”

Ой раз ковтнув він — що за дивиця,

все тіло стало немов із криці!

Ковтнув удруге — хмільная сила

його залила,

заполонила.

Ковтнув утретє — все прояснилось,

спокійна певність в душі з’явилась.

То дід чи небо само балака:

“Ось тобі, Ільку, небес віддяка.

Ні, не віддяка — це долі присуд,

що над тобою, як вістря, висить!

Бо ти вродився Бога обранцем,

Бога посланцем,

чи й Бога бранцем!

В таких, як ти ось, є зверхпотреба,

щоб ти вродився — веліло небо,

заклавши в тебе не ІСКРУ божу —

а ПРИСОК, ВАТРУ, що іскри множить!

За те, що виніс таке сидіння,

таке боління,

таке терпіння —

ти маєш право не на ходіння,

а — на літання, а — на горіння!

Інак коли ти відходиш, сину,

що відходити мусить людина?

Досить сидіння, досить лежання,

досить співанння

і шкір вминання —

тобі судилась іная пісня,

яка досягне нащадків пізніх,

передававшись не тільки в слові,

але й у крові,

але й в любові.

Судилось мнути іниї шкіри,

понад людськії можливі міри,

іниї шкіри, іниї душі,

щоб ІСКРИ духу в них розворушить!

І не для тебе краса дівоча,

ласка жіноча

і сміх діточий.

І не для тебе ярмо та рало,

що твому роду з небес упало!

Тобі виднині судились вічно

коня стремена і меч двосічний!

Покинеш неньку, покинеш тата, —

у Київ шлях твій вже розпочато.

Тяжкий се присуд, сувора доля...

Але така є небесна воля.

Хіба ти бачив щасливців много

з поміж обранців і бранців Бога?

Він їм готує випробів досить

і їхню чашу не мимо носить!

А одягає вінок терновий...

Чи ти готовий?”

“Ано, готовий!” —

Ілля промовив спокійно-дужо.

Це було слово не хлопця — м у ж а.

Пішли каліки, пішли-пропали,

як ніби тут їх і не бувало.

Посеред двору Ілько ступає,

ніжки згинає,

руки здіймає...

Яке то щастя — бути без пута!

Яка то радість — ходу здобути,

ходу здобути — рухатись вільно!

І бути — дужим. І бути — сильним!

Відчути плечі, відчути ноги,

йти до порогу,

йти до дороги,

а вдовольнившись тою ходою,

тупнуть ногою,

гупнуть рукою,

а підійшовши впритул до хати,

навшпиньки стати,

стріхи дістати...

Це все Ількові у дивовижу.

І ось він кроки із двору ниже,

іде до лісу, бере сосоньку,

схиля додолу та й вершиноньку.

А потім бука

бере у руку

і вириває із тріском-гуком!

І вириває —

землю стрясає,

татове поле ще розширяє...

Про диво зразу ж село узнало,

Ілька вітало,

поздоровляло.

А радість неньки і радість тата

ні описати,

ні оспівати.

В Ілька все столи калиновії,

на них обруси все льонянії.

Ходить Іллейко поміж гостями,

як ясен місяць поміж зорями.

На нім сорочка, як день біленька,

як день біленька,

як лист, тоненька.

Де ж вона шита? — в сонці, в віконці.

Де ж вона золена? — в злотій зільниці.

Де ж вона прана? — в Тихім Дунаї.

Де ж вона кручена? — в Коня стремені.

Де ж вона сушена? — в Тура на розі.

Де ж вона вбирана? — в світлій світлоньці.

І день минає,

другий минає,

уже Іллейко в похід рушає.

Ой рано, рано півень співає,

а ще раніше Іллейко встає.

Ой, устав, устав, три свічі зсукав,

три свічі зсукав з ярого воску.

При першій свічі личенько вмивав,

при другій свічі шатоньки вбирав,

при третій свічі кобилку сідлав.

Хлопці й дівчата випроводжали,

випровождали,

та й так співали:

“Ой рано рано всім загадано,

хто сина має най в військо дає,

бо наші села йняті татарми,

йняті татарми

з кіньми з сто парми.

А я татарів та й не боюся,

з товаришами зараз зберуся!

Що ж Ілько діє? Стріжечко струже,

стріжечко струже, огника кладе,

огника кладе, золото топить,

золото топить, зброїцю злива,

зброїцю злива, на слуги вола:

— Ой, слуги, мої, котрі вірнії,

коні сідлайте,

зброї збирайте,

беріть же собі та сніпки стрілок,

сніпочки стрілок, тугії луки,

тугії луки, гострії мечі.

Іллю матінка випроводжала,

випроводжала

та й научала:

“Сину, Іллейку, йтимеш на войну —

не поспішайся поперед війська.

Поперед війська не поспішайся,

і ззаду війська не зоставайся:

поперед їхать — корогов нести,

а позад війська — в барабан бити.

Бо попереду — січуть і ріжуть,

а позад війська в полон займають.

А держись війська посерединці,

посерединці

та й в половинці”.

Ілля матінки та й не послухав:

поперед війська не коні грає,

на коні грає,

мечем звиває,

вороже військо посік-порубав,

посік-порубав,

на загніт поклав.