Дума дванадцята
ПЕРЕНОСИТЬ НАС ДО ПОРУБУ,
КУДИ КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР
ЗАПРОТОРИВ ІЛЛЕЙКА З БОГА ТУРЕЙКА
МИ ВИСЛУХАЄМО НАРІКАННЯ В’ЯЗНЯ
НА ДОЛЮ І КНЯЗЯ
ПОЗНАЙОМИМОСЯ З ДОНЬКОЮ ВОЛОДИМИРА ОПРАКСОЧКОЮ
З ГРИДНЯМИ ОЛЕКСОЮ ПОПЕНКОМ І ДОБРИНЕЮ
І НАРЕШТІ ПОЧУЄМО,
ЯК ІЛЬКО ПЕРЕНОСИТЬ НАРІКАННЯ НА САМОГО СЕБЕ
Ой їдіте, їдьте, Ілька зв’яжіте,
Ілька зв’яжіте, ту го ведіте.
Соколойка пустьте до сокілниці,
гуселки шмарте до гуселниці,
конічка вставте до кінничейки, Іллейка всадьте до темничейки...
Колядка.
Такого ЛИХА КИЇВ НЕ БАЧИВ!
Отак Солова за смерть віддячив.
Хати-палати
імуть палати,
зірвано стріхи, зламано лати, там люди стогнуть, ридають діти, —
боярам очі нема де діти —
така ганьба їм, такий їм сором
за жах зненацький, змішаний з горем.
Князь Володимир, поблідши з виду,
прийшов до тями від стиду й бриду,
дав слугам знака, щоб гидь прибрали —
і вмить робота завирувала.
Але дружина підняла галас,
що у зухвальця ціль підла малась —
усіх принизить, зганьбити князя,
що треба гостя скарать на разі,
Скарать на разі, у поруб кинуть!
і в цім дружина
була єдина.
Князь обернувся до свого гостя,
і зір був повен гнівної злості.
Ілля, мов птиця, на злеті збита,
мов кінь, якому втяли копита,
стояв у дворі,
убитий горем
його кияне картали хором.
Заціпли м’язи, затерпли кості,
по вінця повен якоїсь млості,
так розгубився, душа змішалась,
бо став призвідцем того, що сталось.
Оті руїни, сі сльози, крики
Іллю так збили із пантелику...
І він слухняно пішов у поруб,
що не зробив би в іную пору б...
Ані словечка не мовив проти,
пірнувши в горе, в журбу, в скорботу...
То не брояки в Бозі гуділи,
то не громищі в небі гриміли, —
то клекотало, ніби у лева
з жалощів-туги серце Іллєве.
Стіни ослизлі, стеля волога,
слова немає мовить до кого.
Очі заплющить — так і зринають
ранені люди, хати палають.
Крики діточі,
злякані очі
так і зринають, мов поторочі!
Ах князю, князю, що ти сподіяв?
Тішить задумав стольноград Київ!
Мало їм пити? мало їм їсти?
ще й пригостити задумав свистом?
От і потішив, бодай не знати.
Вийшло, що я ще й став винуватий!
Ну нащо було веліть Солові
свист учиняти сей показовий?!
Тепер я мушу в ямі сидіти,
муку терпіти,
в стелю глядіти.
Ой князю, князю, п’єш і гуляєш,
степ же тим часом теж не дрімає, там кусень вхопить, село полонить,
бранців зайнявши, до себе гонить,
скільки вже люду руського взяли —
ще нападають, бо ще їм мало!
Ти ж, замість владно сказати: ДОСИТЬ!
тільки відгониш, мов муху з носа.
А то ж не муха, бо Степ щороку
більшить і більшить свої наскоки.
Ти ж тілько знаєш —
п’єш та гуляєш,
гульками люду горя завдаєш.
Ну нащо було веліть Солові
свист учиняти сей показовий?
То не брояки в Бозі гуділи,
то не громищі в небі гриміли —
то клекотало, ніби у лева,
з жалощів-туги серце Іллєве.
Стіни ослизлі, стеля волога,
слова немає мовить до кого...
Де ті Карпати, сонцем облиті?
Де ті долини, дощами змиті?
Де кониченько та й для війноньки?
Де товариство для бесідоньки?
Нічка минає,
ранок світає —
ніхто Іллейка та й не згадає...
О доля злая, ти ніби кішка, що ловить мишку
підступно, нишком,
що ловить мишку — і не з’їдає,
а грає нею: то відпускає,
то знову ловить, підтягне ближче,
то гладить м’яко, а то вперіщить!
І ти не знаєш, чого чекати
від долі-кицьки, від долі-ката!
Раптом він чує голос з-над себе,
як ніби янгол говорить з неба:
“Ти тут, Іллейку? Я князя дочка.
Князева дочка,
звуть Опраксочка.
Ось мої служки ввійдуть до тебе,
принесуть їсти — їж, не погребуй, принесуть одіж — то одягнися,
принесуть постіль — то постелися!”
“Ти князем слана?” — “Ні, він не знає!
Якщо узнає,
мене скарає...”
“Тобі спасибіг, князівно мила,
що таке діло
зробить посміла!
Але гнів князя звертать на тебе
я не посмію! Тому не треба”.
“Та ти не думай! Бо ж князь — мій тато!
Не буде надто
мене карати”.
Хоч Опраксочка мало не плаче:
“Не бійсь за мене, славний юначе” —
“Ні, ні, князівно! —
відмовив гнівно, —
Я не погоджусь на це все рівно!”
Іде князівна та й до світлиці
Печальноока і сумнолиця.
І бачить групу бояр з Волині,
між них Попович, між них — Добриня.
Вона боярам розповідає, що там Іллейко, мабуть, вмирає,
що вже просила вона у тата
Ілька хоча би нагодувати,
та він незрушний, такий сердитий,
і щось потрібно з Ільком робити!
“А справді, щось ми такі нероби.
Мені Іллейко все ж до вподоби! —
Добриня каже до товариства, —
То ж не його був задум зі свистом.
А що могутній, а що сміливий!
Ні, ми були таки несправедливі...”
Олекса зразу: “То в чому штука?
Тобі, Добрине, і карти в руки.
Щоб спрацювало безпомилково.
Давай проявим хитрість військову:
бери ту їжу, ту одіж, постіль
і йди до нього спокійно, просто,
як ніби сланий з наказу князя,
скажи дві слові — та й геть відразу”.
Як порішили,
так і вчинили,
юну Опраксу удовольнили.
Не лиш князівну — своє сумління,
щоб пригасити душі гризіння...
Ілля умився, переодягся,
на свіжу постіль приліг-простягся.
Образа глухне, грім примовкає,
але картина знову зринає:
ранені люди, крики діточі,
злякані очі,
мов поторочі.
Так і минають, так і проходять
дні, схожі ніби мурів колоди.
Тільки й розваги, тільки й спочину,
коли приносить страву людина...
Розпач обсіла
серце зболіле —
як же так сталось, матінко мила?
Я ж усім серцем своєму роду
хтів помагати змалечку-зроду!
І замість помочі стався призвідцем
лиха такого, хоч в пекло звідси!
Я б на коліна став серед площі,
людям вклонився, ніби на прощі —
людоньки милі, винен, простіте,
маю великий гріх відмолити,
бо ж запишався, хтів похвалиться:
ось ваш Солова, гляньте — дивіться!
Замість кінчити з ним у кублищі, я віз на показ, ніби на грище,
гнів мій, образа, бачу я — всує!
а я ще князя й людей виную.
Ой не пугай, пугаченьку,
в зеленому байраченьку.
Ой як мені не пугати,
кругом гори та байраки.
Ніде мені гнізда звити
та й діточок розплодити.
Іде вдова долиною
з маленькою дитиною
Сіла вдова спочивати
з своїм сином розмовляти:
“Ой сину ж мій малесенький,
де ж твій батько ріднесенький?”
Сидить орел над водою,
розмовляє з удовою:
“А я твого мужа знаю,
тричі на день одвідаю.
І снідаю й обідаю,
ще й третій раз вечеряю.
На кучері наступаю,
з лоба очі видираю!”