Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Іллейко, з бога турейко.doc
Скачиваний:
210
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
332.29 Кб
Скачать

Дума дев’ята

У ЯКІЙ ІЛЬКО ДІСТАЄ СПРАВДІ БОГАТИРСЬКОГО ОГИРЯ-КОНЯ

І УДВОХ З НИМ ВСТУПАЄ ДО БОЮ

З ОРДИНЦЯМИ

АЖ ТУТ МИ ЗРОЗУМІЄМО В ЧОМУ ПОЛЯГАЄ СИЛА АРЕЄВОГО МЕЧА

І РОЗКРИЄМО ТАЄМНИЦЮ ІЛЬКА,

КОТРИЙ МОЖЕ ПРИСКОРЮВАТИ

АБО УПОВІЛЬНЮВАТИ ПЕРЕБІГ ЧАСУ,

ПОЧУЄМО РОЗМОВУ ЙОГО ІЗ ЦАРЯТАМИ-ГОРОБЕНЯТАМИ

ТА ІЗ ЧЕРНІГІВСЬКИМ КНЯЗЕМ;

НІ, НІКОМУ НЕ ЗБИТИ ІЛЬКА

ІЗ ОБРАНОГО НИМ ШЛЯХУ —

Д О П О М О Г Т И Р І Д Н О М У Р О Д О В І

ЩО В ПАНА дядька да на його дворі

там сад виноград да посаджений,

райські пташки да принаджені.

Наїхали гості да непрохані —

і непрохані, несподівані.

Попускали коні непутані —

і непутані, й негнуздані.

Вони сад-виноград да поламали,

райські пташки да розігнали.

— Не гнівайся, пане-господарю!

Ми сад-виноград да посадимо,

Райські пташки да принадимо.

Колядка.

ЛЕТИТЬ КОБИЛКА,

як тая стрілка,

поряд жеребчик-тонкогомілка,

росте не днями,

не місяцями,

росте жеребчик годиночками.

Навколо мами він вихрем кружить

і м’язи дужі

вправляє-пружить.

Ілля, спинившись, пускає коні

вночі пастися на оболоні.

Жеребчик, мов би пожежа злотна,

мов живчик-звивчик стоповоротний,

за мить одненьку спасе травицю,

із джерелиці

поп’є водиці,

та по росиці покотом-котом!

щоб шерсть мінялась, срібло на злото.

І вранці бачить Ілля, мов чудо,

жеребчик важчим став на два пуди!

Ілля заводив

коника в воду,

холив і гладив, як неньці годив,

чесавши гриву,

ставав щасливим,

лицем пірнавши у гриви зливу.

А коник, рісши в любові й ласці,

ставав дорослим, як ніби в казці.

Нема у князя такого коня.

А в мого коня золота грива,

золота грива, срібні копита,

срібні копита, перлистий хвостик.

Золота грива гай освітила,

срібні копита камінь рубали,

перлистий хвостик сліди замітав.

За тиждень виріс коничок ясний!

На шерсть атласну

сідельце красне

Ілько вкладає

і сам всідає,

уже на Київ шляху питає.

Назустріч суне сила-силенна

людей нужденних,

людей злиденних,

а що діточок! Що немовляток!

Несуть на собі в клунках достаток —

той держить качку, той держить курку,

а он дитина обняла мурку.

Ідуть бідахи

і горопахи,

стирчать ключиці і костомахи.

Ідуть і стогнуть, ідуть і плачуть,

куди — не знати, світу не бачать...

“Що сталось, люди? Ізвідки йдете?

Малих діточок пощо ведете?”

“Біда чужая — перед очима.

А в нас рідная — то ж за плечима.

Ідемо, хлопче,

ми світ за очі,

терпіти далі немає мочі:

злоті вудила коню не милі —

а тут за шию уже здушили!

Отож тікаєм чимдуж од смерти

з вола одного двох шкур не дерти!

Отам за нами є славне місто,

Чернігів зветься. То рай був чистий!

Фортечні мури, як дзвони, стали,

навколо села, як мак, зростали.

Які садочки,

які хаточки,

які річечки, які кладочки!

Прийшли, мов хмара,

на нас татари,

як з неба злива, як божа кара!

Містечка й села руйнують, палять,

вже скоро мури фортечні звалять!

Всі наші хлопці, що взяли зброю,

вже повінчані з смертю-бідою.

А нам вдалося вирватись звідти.

Отож блукаєм і нудим світом”.

Іллі забракло повітря в грудях:

“Спокійно, браття! Спокійно, люди!

Хто на коні є — бува й під конем!

Побачим зараз, чи кров червона

у тих татарів, у тих забродів,

що зло вчинили у моїм роді!”

Ілля коника свого пришпорив,

смикнув сердито вуздечку вгору,

кінь копитами об землю вдарив,

і звився в небо понижче хмари,

понижче хмари, повище лісу,

як блискавиця у небо звився.

Хто бачить, як той Ілля рушає,

уже не бачить, де він зникає,

за долиною,

за далиною,

лиш пил довгенько стоїть стіною.

В три скоки коник мети доскочив,

Чернігів — город чорніший ночі,

чужинська сила

його обсіла,

мов саранонька все поле вкрила.

А привели їх аж три цариська,

по сорок тисяч із кожним війська.

Заметушились мошва-татари:

упав Іллейко, як грім із хмари!

Ілько гуляє,

Ілько літає,

як тая рибка та й по Дунаю!

І меч став схожий на блискавицю,

що скаженіє у грозовицю.

О Святогоре, подяка вічна

за меч Арея, за меч двосічний!

Його кували діди Стрибожі,

а гартувала крівця ворожа!

Він блискавичним шаленим махом

одразу триста душ убивахом,

вогнем жахає,

орду лякає,

а ще ж коничок маху додає

своїм поскоком, своїм політом,

іще ж переднім топче копитом,

переднім топче, а заднім копа!

Взяла поганців та й оторопа:

Хто ж Бога тур сей і звідки взявся?

Аж тут Іллейко та й обізвався,

а обізвався — світ сколихнувся,

Чернігів навіть — і той жахнувся,

так і сипнуло листя з тополі,

присіли коні по всьому полю —

такого зику,

такого клику

не чули люди від чоловіка:

“Добридень, ГОСТІ! Я вас вітаю!

Я вам, незвані, пошанок даю!

Заходьте в хату, ідіть до столу!

Немає лави? — Лягайте долу!

Але ж і газді дайте шаноньку —

зніміть шапоньки —

та й ГОЛОВОНЬКИ!

Я влию меду, я влию пива —

сівба скінчилась — почалось жниво!

Ось вам і срібло! Ось вам і злото!

Їжте і пийте скільки охоти!

Ось вам над Руссю та й панування,

з її землею вічне єднання!”

Ілько літає,

Ілько гуляє,

мов рибка тая

та й по Дунаю!

Яка розкутість, яка відвага!

В Іллєвих грудях клекоче брага.

Він чує, ніби переродився.

Для нього ніби сам день спинився

І так татари уповільнились,

мов під водою та й опинились:

немов долина водою повна,

тіла їх стали немов із вовни,

і ніби в’язнуть, у річці пливши.

Ілько ж удвічі, вп’ятеро швидший!

Так і літає.

так і гуляє,

як рибка тая

та й по Дунаю!

Свої шабельки, свої мечики

здіймають дико

поганці з гиком,

та й завмирають враз безпорадно,

їх руки виснуть, падуть безвладно.

Хапають стріли свої погані,

що на три грані

були стругані,

кладуть на луки та й розривчаті,

в Ілька ціляють завзяті таті!

Але допоки долетить стрілка —

Ілька нема вже — куриться тільки,

вже у другому кінці він поля.

Що змах — то триста поганців долі!

Хапають в руки списи поганці —

та то лиш присмак в Ільковім танці:

мечем обкрутить списи ті вражі —

і на льоту їх в снопи пов’яже!

Ой де Іллейко конем проліта —

за ним просіка ще й трупом вкрита!

Він не на кутні — щиро сміється,

до білих шатер пробивається.

Ой у тих шатрах — поганські царі

з дружиноньками стоять у парі,

стоять беззбройні, простоволосі,

із перестраху аж безголосі.

Ілля навколо всіх вирубає,

а самих царів та й не чіпає.

“Ой ви царята —

горобенята,

я вас пускаю з Богом до тата,

бо кров цареву негоже лити,

бо ще вам службу мені служити.

А служба буде ця не простая,

а служба тая

буде такая:

ви зрозуміли, мене зустрівши,

що вам віднині зась до Русі вже!

До свого роду тепер ходіте,

все що видали тут, розкажіте.

Хай там узнають, що вже віднині

себе відстоїть Русь-Україна!

Це я, Іллейко,

з Бога турейко,

кажу вам твердо, царів сімейко!

Русі надалі щоб береглися —

богатирі в ній не вивелися!

Земля родюча ще з антів, з гунів,

старий вмирає, приходить юний...

Такої служби від вас чекаю.

Геть з мого Краю!

Я вас пускаю!”

Чернігівчани, ставши на мурах,

перш дивувались, що то за буря,

чиє то військо поганців крушить?

та й здивувались, нарешті, дуже,

як зрозуміли

і догляділи,

що там о д и н лиш провадить діло.

Відкрили браму, сіли на коней —

і нум рубати! І нум в погоню!

Татарську силу наздоганяли

і вирубали

і розганяли.

Ілля до річки собі під’їхав,

ізняв шолома, стягнув доспіхи.

Гарячі руки в ріку стромляє —

вода зимная

аж закипає!

Водиченькою на чуба хлюпа —

аж пара в’ється з русого чуба.

Стріча боярів — чернігівчанів,

уже умитий, мов цвіт клечаний.

Іллеві низько поклони клали,

його честили і дивували.

Та тут і сам князь до них підходить,

очей палючих з Іллі не зводить,

поклон віддає,

та й обіймає,

а, обіймивши, Іллю питає:

“Ой хто ти будеш, з Бога Турейко,

такий могутній, такий красненький?

“Та я з Волині, із під Мурова,

Русь боронити дав неньці слово.

Іду на Київ, Русі столицю,

бо ж наче маю не кволу крицю,

рука несхибна, меч харалужний,

а служба роду не осоружна!”

“Аж он що, хлопче, — то славний намір...

А може, брате, лишайся з нами?

Чернігів — місто не згірш, ніж Київ:

І в нас, бач, бані суть золотії,

в лісах доволі пташви-звірини,

в ріках-озерах — бобрів-рибвини,

а в скринях досить полотен білих,

людей доволі робітних, вмілих,

і коваленків,

і бондаренків,

та й і шевченків,

і стельмашенків,

і в нас хлоп’ята,

немов орлята,

і в нас дівоньки,

мов голубоньки”.

Ілля спокійно се вислухає

і так до князя він промовляє:

“Ой князю, князю, говориш красно,

але ж гадаю, самому ясно,

що, поки миру в землі не буде —

не зможуть праці віддатись люде:

Он скільки стрів я гнаних в дорозі,

та й ви в облозі,

в страху, в тривозі.

Ні, треба твердо стать на кордоні

в Русі, в країни не в обороні —

а в так достатній могуті-силі,

щоби ординці й думать не сміли

на Русь-країну коли напасти,

чи хоч би коней табун попасти!

Не нападали,

не грабували,

Русь поважали

і шанували,

щоби шукали дружби із нами

ішли послами,

ішли купцями.

А це ж ти, князю, сам розумієш, —

лиш Київ стольний зробить зуміє!”

“Мудрії річі речеш, юначе,

розум холодний, серце гаряче.

Що ж, ми за тебе молимо Бога,

Хай рушничечком буде дорога.

А поки прошу гостя до столу —

в мене на столі

всього доволі,

всього доволі — хліба і солі”.

Обруси стлали,

наїдки клали,

на честь Іллейка учту давали,

Перед Іллейком скам’я застлана,

на ній колачі із яр-пшениці,

і пиріжечки

з ярої гречки.

а паляниці з ярого жита.

Помеж колачі — воскові свічі,

помежи свічі — золоті кубки.

А що в тих кубках — трояке питтє.

Перше питтєчко — медок солодок,

друге питтєчко — червоне пиво,

третє питтєчко — зелене вино.

ПІСНЯ:

Гречний молодче,

Іллейку хлопче!

Ти п’єш-гуляєш,

гадки не маєш,

що всю вкраїну орда зайняла,

орда зайняла, в полон забрала.

— Ой дайте мені коня косача,

гострого меча, пучечок стрілок,

то я ту орду конем дожену,

мечем висічу,

огнем випечу,

свою вкраїну назад поверну,

назад поверну, краще обсаджу.

Обсаджу її аж на три селі:

Першеє село старими людьми, другеє село все паробками,

третеє село все дівоньками.

Старії люди — для порадоньки,

молодці хлопці — для охотоньки,

молоді дівчата — для колядоньки.

16.01.89

ДУМА ДЕСЯТА

З ЯКОЇ ДІЗНАЄМОСЯ, ЩО ЖИВ У ЛІСАХ

МІЖ КИЄВОМ ТА ЧЕРНІГОВИМ

СОЛОВА-РОЗБІЙНИК,

ЯКОГО НІХТО НЕ МІГ ПОДОЛАТИ,

А ТОМУ ЗАНЕДБАЛИ

ПРЯМУ ДОРОГУ НА КИЇВ

А МИ РАЗОМ З ІЛЬКОМ ПОЇДЕМО ПРОСТОЇЗНОЮ ДОРОГОЮ

СТРІНЕМОСЯ ІЗ СОЛОВОЮ

СТАНЕМО СВІДКАМИ ЇХНЬОГО БОЮ

— Ой вепре, що в ті за зброя?

— У мене зброя — золоті ікла,

золоті ікла, а саляний бік.

Ой стрільче, стрільче, що в ті за зброя

— У мене зброя — срібна стрілонька,

срібна стрілонька, золотий лучок,

Ой вепре, вепре, де б ми боролись?

— На тих рівнинах,

на тих долинах.

Ой як стрілець втяв дикого вепра, тогди ся вепер

в ритвини ся впер.

Колядка.

ПОЧАВ ІЛЛЕЙКО КОНЯ СІДЛАТИ,

Почав на Київ шляху питати.

“Чи крізь отсей ліс? А чи довкола?”

“Крізь ліс? Нізащо, Ільку! Ніколи!” —

Чернігівчани пророчать лихо,

якщо отсей ліс та й не об’їхать.

Не можна брати на Київ просто —

це все одно, що у воду з мосту,

бо там, у хащах, у серці лісу

СОЛОВА-збійник жахний завівся.

Не то вовчище,

Не то курище —

вмостив собі він кубло-гніздище

з кісток-гомілок,

із сухожилок

на сім дубочків, на десять гілок.

Він звідти дує, він свище звідти,

і на півсвіту

здіймає вітер...

І лиш хто їде до того лісу,

чи перехожий, а чи гульвіса, —

Уже Солова

зі свого схову,

не кажучи їм ані півслова, —

як розсвиститься по-шпачиному,

як розричиться по-звіриному,

як розшипиться по-зміїному —

не стає сили слухать нікому.

Від того жару

і перегару

людина глухне і гине даром!

Були сміливці, робили спроби

край лікувати від злохвороби,

від розбійника, що свище-віє,

що вліз під серце Русі, під Київ, —

та не судилось із гадом биться!

Скрізь по дорозі кістки сміливців,

кістки сміливців, кістки героїв,

припала пилом іржава зброя...

Він дує-свище,

живе все нищить,

не підпускає нікого ближче.

На Київ скаче Ілля путима

не об’їзними,

не обхідними:

ганьба і сором ходити світом,

якщо поганця лишити жити,

якщо Солові він не зуміє

здолать-скрутити крилята злії.

Та й захищати кого він буде,

якщо від гада погибнуть люде?

А як у герці він сам загине —

то все ж за люде, за Русь-країну!

Що далі в хащі — жахніш картина:

мов домовини,

стоять хатини,

поля зарослі, садки здичілі,

гілки калічні до змар здіймили.

Ані людини,

ані звірини,

хіба що блудна де собачина...

І скрізь біліють кістки сміливців,

що чесно хтіли із гадом биться.

Хіба це гоже,

що Русь не може

врага у собі здолати, Боже?

І як же Князь наш, світ-Володимир

з богатурами своїми тими

не може встати разом, оружно

прояву знищить ту осоружну?!

Та ось Солова, Іллю відчувши, злетів на дуба і, весь роздувшись,

щосили злісно

як дуне-свисне! —

Іллі здалося, що череп трісне.

По-шпачиному він розсвистався,

по-звіриному він розкричався,

по-зміїному він розшипівся —

аж навстріч вітер страшенний звився!

Летить назустріч Іллєві хмара

попелу, пилу і перегару,

і свист могутній лящить у вуха,

порошить очі їм потеруха!

Був так на подив

могутній подув,

що кінь спинився — немає ходу!

Та ось повітря увесь останець

із себе видув уже поганець —

і знов вдихає в несосвітенні

у широченні,

як міх, легені!

Підняв лучок свій Ілля до очка,

наклав стрілочку

на тятивочку,

та й натягає,

та й виціляє, —

стрілу пускає

ще й примовляє:

“Лети, стрілонько моя, швиденько

чи під горленько,

чи під серденько”.

Стріла летіла, попала в око,

упав Солова на діл з підскоком.

Тієї миті Ілля пришпорив

коника свого, вуздечку — вгору!

Кінь копитами об землю вдарив

і звився в небо понижче хмари!

Понижче хмари, повище лісу,

як блискавиця, у небі свиснув!

Впав, ніби ворон, ніби шуліка

та й на Солову, на розбійника!

Ілля за шию схопив поганця,

здушив руками свого вже бранця,

зв’язав рученьки,

скрутив ніженьки —

та й приторочив до потебеньки!

А той почвара пустить благає,

молить-благає,

ще й обіцяє:

“Дам тобі злота, дам тобі сили,

служити буду сам до могили”.

“А вже могила прийшли тепер ті!

Уже чесниця до твої смерті!

Злота не треба, сила своя є,

ну а прислужників не бажаю.

Віддам, щоб знищить гніздо погане,

на суд киянам,

усім краянам”.

Рушає далі і бачить — хата,

де соловиха й соловенята.

Повибігали,

супроти стали,

сини з зятями свистать почали.

А Соловонько

від потебоньки

кричить, піднявши та й головоньку:

“Ой, ви, синочки,

Ой, ви, зятьочки,

не треба тратить свою силочку!

Ви гостя сього у дім просіте,

наїдки кращі на стіл кладіте,

несіть на покуть його з порогу,

роздіньте тіло, роззуйте ноги,

ті ноги мийте,

ту воду пийте,

а гостю жовте мед-пиво лийте,

бо се Іллейко,

з Бога турейко,

прийшов нарешті в наше гніздейко”.

Та сини й зяті,

такі завзяті,

Ількові хтіли супроти стати!

Заграло серце в Ілька відразу,

почув гидливість, почув відразу.

Взяв меч у руку, змахнув легонько,

до пня винищив усе кублонько.

Спалив і попіл пустив з долоньки,

Питає потім у Соловоньки:

“Чом всі синове

і онукове

обличчя мають так однакове?

А також дочки, а також зяття —

як ніби сестри, як ніби браття?”

А Соловонька плаче-ридає,

але Ількові відповідає:

“Бо всі зятьове —

мої синове,

а невісточки —

то мої дочки,

бо я з чужими не родичався,

ні з ким не знався,

усіх цурався”.

Ілля стискає вузду руками,

ударив коник копитом в камінь,

він скочив вище

дерев ростучих,

він скочив нижче

від хмар пливучих...

Хто бачив, як той Ілля рушає —

уже не бачить, де він зникає,

за долиною,

за далиною,

лиш пил довгенько стоїть стіною.