Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Іллейко, з бога турейко.doc
Скачиваний:
210
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
332.29 Кб
Скачать

Дума шоста

З ЯКОЇ МИ ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ІНШОГО

БОГА-ТУРА,

ЩО ВЖЕ НЕ ДВІ Й НЕ ЧОТИРИ СОТНІ ЛІТ ТОПЧЕ РЯСТ

СОРАТНИКА СЛАВНОГО ГАТИЛА І САМОГО КИЯ

ВОЛОДАРЯ ЧУДЕСНОГО МЕЧА АРЕЄВОГО

СТАРЕЗНОГО ДІДА СВЯТОГОРА

ТА ПРО ДИВНУ ТОРБУ

ЯКА ПРИМУСИЛА СВЯТОГОРА ПОКАЯТИСЯ

І СПИНИТИСЯ У СВОЇЙ ГОРДОСТІ

Нема в короля такого коня,

Нема в гайдучка такого лучка,

немає у панича такого меча,

немає в дівки такої стрілки.

Як я схочу — Дунай перескочу,

як я схочу — весь ліс потопчу,

як я схочу — море перепливу,

море перепливу, ноги не вмочу,

море перепливу, стремено не вмочу.

Колядка.

По горах-скелях святих, високих,

по тих стежинах каміннобоких

кінь вороненький грає-басує,

грає-басує,

воленьку чує.

То хто на конику на вороному

ступає-їздить грімкіше грому?

Усе блукає

та бурлакує,

думу думає

та й нич не чує.

Кінь зупинився над Руським морем —

до моря наче щось заговоре.

А потім знов до Карпат вертає,

все козакує та все блукає

не день, не нічку, не одне літо.

Уже й у коня копита збито...

То хто ж на коні на вороному

ступає-їздить грімкіше грому?

Ой то не гора не крем’яная

Ой то не хмара не туманная,

то богатир наш без бою-герцю,

що Святогором здавен зоветься.

З такого давна, з такого віку,

що й пам’ять гасне у чоловіка.

Скількох героїв земля зростила,

скількох втеряла, скількох згасила.

Зросли по полю нові могили,

вже забувати став про Гатила,

з яким в далекі ходив походи,

аби підбити чужі народи.

Щека, Хорива, самого Кия,

з ким за пороги йшов низовії

і ті дороги

по всьому краю

з Дніпра і Бога

аж до Дунаю,

а від Дунаю до снігопаду

ставить-рубати новії гради.

Став забувати Аскольда й Діра,

що море Руське із ними міряв,

носивши стяги

в краї далекі —

то у варяги,

а то у греки.

Всіх воріженьків —

ми до ніженьки!

Кого стрічали,

у землю клали.

Я все сильнішав і все міцнішав,

немає в світі за мене більших,

богатирі всі мною побиті,

немає рівних мені у світі.

Де із коника долу стрибаю,

то так у землю і загрузаю.

Ой, коню, коню, мій вороненький,

колись і ти був та й молоденький,

що храпойками — звірейки страшив,

що очейками — звіздойки читав,

що ушеньками — горлоньки слухав,

що копитами — біл камінь лупав,

що огонейком слідки замітав,

що гривонькою — все поле вкривав...

А нині, коню, ступаєш, важко,

ступаєш важко

зітхаєш тяжко.

І я зробився так велій тілом,

що вже аж нуджу я світом білим.

Немає, ні з ким помірять сили:

моя надсила

усіх скосила.

О, я зробився так вельми можен —

вже ні для кого непереможен,

немає рівних, немає дужчих

ні з поміж смертних, ні з невмирущих”.

Як Святогір ці слова промовив —

так сколихнувся далекий овид,

земля здригнулась,

хитнулись гори

і сколихнулось

далеке море.

Під Святогором кінь спотикнувся,

на Святогора він обернувся...

Та Святогору те не завада,

йому у грудях грає бравада,

і він в запалі гарячку поре!

Під Святогором

кінь землю оре

у грунт вгрузають

його копита,

куди ж ступають —

земля порита...

А що за торба обіч дороги?

Немов жебрацька — проста, убога.

Зібрано в гичку її усточко,

ще й зав’язано та й мотузочком.

Спинивши коня вороненького,

він роззирнувся — нема нікого

ані позаду, ані спереду,

ані обабіч по саме небо.

Лиш ген, подалі як шрам, як рана

Земля парує, свіжо зорана

“Ох ці селяни, псують земельку

аби лиш тільки набити пельку!

Шляхетніш лови чи полювання,

аніж якесь там в землі длубання.” —

подумав згорда, подумав з глумом

аж кінь узявся по шкірі струмом!

Та Святогір те не помічає

Біля торбини коня спиняє.

Перехилився він через луку

і гичку вправно загріб у руку,

смикнув легенько,

зойкнув тихенько —

бо дивна торба

ані руш з горба,

немов до горба вона прибита,

аж вгрузли глибше коня копита!

аж заточився, як тур підбитий!

Та й скочив долу на рівні нозі,

став на прадавній битій дорозі,

взявся міцненько двома руками,

потяг, упершись двома ногами!

Та дивна торба

ані руш з горба!

Та що це, Боже,

бути не може!

Якусь торбину

з місця не здвину!

Оце новина,

це дивовина!

Іще напрягся — вгруз по коліна,

поту криваві краплють краплини.

Збугрились м’язи, всі жили здулись —

торбина знову не ворухнулась!

Узявся коню

він за стремена:

“Рятуй-но, коню,

мене від мене,

від мого лиха,

від мої пихи

що звила в сердці кубельце тихо!”

Кінь піднатуживсь, рвонув щосили

І Святогора вирвав з могили,

аж під копитьми земля здрижала!

Лежить торбина, як і лежала.

Під Святогором

поле широке,

над Святогором

небо високе,

а над землею яре Ярило —

і все так гарно, і все так мило.

Та перейнявся Святогір горем,

відчув себе він не Святогором,

не Святогором-богатирищем —

води тихішим,

травиці нижчим,

укляк він долу серед долини,

цілував землю, казав провинно:

“О, мамо-Земле, зжалься, на Бога,

прости ж бо сина свого рідного

за мою гордість, за мою пиху,

за мою силу, що варта сміху.

Не зміг підняти я у гордині

вагу земную, що у торбині,

вагу Землі, що мене носила,

що дарувала життя і силу,

дала наснагу, дала хотіння,

нагодувала моє коріння”.

Встав із землі він. Землі вклонився,

на вороного коня гніздився

Із того труду, із тої муки

зронив чоло він, обронив руки,

віддавшись волі коника свого,

упав сердега до сну твердого.

Отак і їде,

впавши в дрімоту,

могутній дідо,

умитий потом.

і кінь ступає, їде, не скаче...

Так Святогора Ілько побачив.

Їхав Марочко з села до села,

САМ КРАСЕН,

ПІД НИМ КОНИЧОК УВЕСЬ У ЗЛОТІ —

АЖ ПЛЯШЕ!

Зустріло його три розбійники, та стали його сікти, рубати,

сікти, рубати, розпитувати:

— Чи єсть у тебе рідний батенько?

Чи єсть у тебе рідна матінка?

Чи єсть у тебе рідна сестриця?

— В мене батенько — ясний місяць,

В мене матінка — ясне сонечко,

В мене сестриця — ясна зірниця.