Дума п’ята

В ЯКІЙ ІДЕТЬСЯ ПРО ПОЧАТОК ДАЛЕКОЇ ДОРОГИ

СУДЖЕНОЇ ІЛЬКОВІ

ПРО ЙОГО ЗАМИЛУВАННЯ РІДНИМ КРАЄМ

ПРО ЙОГО ЗУСТРІЧ З ОРАЧЕМ МИКОЛОЮ СЕЛЯНИНОМ

ЯКИЙ НАМАГАВСЯ ОСТУДИТИ ГАРЯЧКОВІСТЬ ІЛЬКА

ТА ПРО ТЕ, ЯК МИКОЛА НЕ МОЖЕ СВОЄЮ ПРАВДОЮ

ПЕРЕКОНАТИ ЙОГО

Що в полі, полі, близько дороги,

Ой там Іванко орлами оре,

Орлами оре, стрілкою сіє,

стрілкою сіє, лучком волочить,

лучком волочить

та й Бога просить:

— Уроди, Боже, жито густеє.

Жито густеє,

колосистеє;

Поставим женців,

сімсот молодців,

Нажнемо копок,

як на небі зірок,

Поставим стіжок,

золотенький вершок.

Колядка.

Верстає шлях свій Ілля полями,

верстає шлях свій Ілля гаями,

а то, буває,

ліси минає,

річки-струмочки перелітає.

Яка то розкіш — земленька рідна,

укрита цвітом, багатоплідна,

її вербочки

понад ставочки,

її кленочки

та яворочки,

ранкові зорі, хмарки легенькі,

а по-під села ті криниченьки

із парубками,

із дівоньками,

що носять воду цебероньками...

Пташине царство співа, щебече,

а по хатинах гнізда лелечі,

і все так гарно, аж серце мліє.

Ілько співає з утіхи тії...

Та раз, примовкши, він раптом чує,

що інша пісня навкруг колує,

що лине з вітром спів чоловічий,

хтось понукає волів, мугиче.

Ізбоку бачить він борозеньку,

як спис рівненьку,

іще свіженьку.

Знать, то оратай вправляє ниву,

підпомогає, як звично, співом.

Та їде-скаче

весь день допізна

але одначе

не мовкне пісня!

І не тихіша,

і не гучніша.

Став підспівати Ілько у тиші:

Ой пане, пане, ходім із нами

в чистоє поле не ораноє

не ораноє,

не міряноє.

Та най ми його поміряємо,

поміряємо

та пооремо,

жито-пшеницю ми посіємо.

Ворон коником заволочемо.

Спросимо женців

сімсот молодців:

сімсот молодців,

дівчат та хлопців

Та й ізженемо в дрібні снопоньки,

та й іскладемо в густі копоньки,

та й ізвеземо на тихий Дунай,

над тихий Дунай, над крутий берег.

Та й ізложімо в круглий стожочок,

в круглий стожочок,

в оборіжочок.

А завернімо сив соколочком.

Сив сокол сидить, далеко видить,

ой видить, видить рибочку в морі

рибочку видить, з рибков говорить:

— Ой рибко, рибко, я тебе виджу,

я тебе виджу, я тебе імлю,

господарьові на вечерочку...

Другий день скаче

і третій наче —

але ратая увіч не бачить!

Хоч пісня лине як ніби поряд,

і чути — плужок земельку оре.

Та й борозенька,

як спис, рівненька

іще парує, зовсім свіженька.

Та що ж це, Боже? Що то за ратай,

щоб так орати,

що й не догнати

кобилочкою,

її ступою,

її ходою

богатирською?!

Нарешті бачить на видноколі

сидить людина у чистім полі,

по всьому видно — полудникує.

Волики ходять, травичку жують,

іще минула не годиночка,

поки прискочив до ратайочка.

І все дивніше Ільку ставало —

бо чоловік цей зростав, здавалось!

Ось він вмостився біля торбини,

а головою вперся в хмарину —

такий великий, що на долоні

Ілько вмістився б зі своїм конем!

Аж ніби острах став душу брати,

але ж не будеш вже задкувати.

Він підступає,

поклон віддає:

“Добридень, газдо!” — гука ратаю.

“Добридень, хлопче! — грому подібно

плугатар мовив Іллі привітно, —

Сідай-но поряд та пригощайся,

бери, що маю, не одвертайся!”

Оратай місце звільнив Ількові,

підсунув їжу на рушникові.

І так жувавши,

та запивавши,

вели розмову, пояси знявши.

Сказав про себе

Ілько, що треба,

про свою долю, що впала з неба:

“То йду на Київ ось котру днину,

хіба до князя вступлю в дружину,

свою країну обороняти

від татарвоньки, від супостата”.

“Ну що ж, всяк має свою дорогу —

хоч і з одного

ступа порогу” —

слова сі мужа

були байдужі,

що аж Іллейко оча примружив:

“А ти ж хто будеш? — його питає.

“Так я ж Микола. Хіба не знаєш?

Мій дід і прадід були селяни,

я — Селянин теж. Наш рід — поляни.

Ми споконвіку землю орали,

нам з неба впали

ярмо і рало.

І з того часу аж до сьогодні

всі люди в краю не суть голодні”

“А там, на сході! — Ілько аж скинувсь, —

татарські орди роблять руїну,

людей катують, все забирають!

Там горе й голод! Це в нашім краї!

Чом ти, Миколо, плуга не кинув,

щоб захищати рідну країну?

Ти міг би взяти

і рало, брате,

і над ордою ним замахати —

усі б татари,

неначе хмари,

були б розбиті одним ударом!”

Знизав плечима, всміхнувся велет,

немов сказавши: ну що він меле?

“Мені б, синочку, твої гризоти...

Я важливішу маю роботу!”

Ілько аж скочив: “Як важливішу?!

Хистить країну — це ж найсвятіше!

Хіба не бачиш, як ті заброди

плюндрують, нищать свободу роду?

А хліб, зрощений в трудах тобою,

беруть, грабують і нищать з боєм?”

Микола слухав — та й засміявся,

від сміху ближчий гайок вгинався:

“Ех ти, синочку... Ще молоденький,

тобі потрібні ще дзеньки-бреньки,

тобі цікаво мечем погратись,

своїм умінням похизуватись...

Моя ж робота — життя о с н о в а:

не буде хліба — не буде й слова,

хоча, ти знаєш, є Слово Богом,

а значить, важить воно ой много,

тому що жито —

життя і житло,

а із пшениці

зростає криця,

а льон посієш —

одяг одієш...

І в цім одвічнім круговороті

НАЙВАЖЛИВІШЕ — в моїй роботі:

весна приходить — я висіваю,

а в дні осінні кошу-збираю...”

Ілько не може всидіть — стрибає,

руками має,

гукма гукає.

І хоч у нього могутній голос,

котрий вгорі десь чує Микола, —

та коли слово

Микола мовить,

здається, ніби Земля говорить...

Ілля сердито кричить — гукає:

“Але ж то ворог! Він убиває!”

І, хліб віднявши, — їсть, не гидує!

то ти, виходить, — його г о д у є ш!

“Ільку! Я — Сонце! Я — пори року!

Я — день і нічка! Трава висока.

Як оте Сонце не зупинити,

так мою працю не відмінити.

Але ж ми Сонцю не дорікаєм,

за те, що світить усім над краєм —

і злим, і добрим,

своїм, і обрам,

і боягузам, і всім хоробрим!

Не дорікаєм деревам, водам,

що всім дарили тінь-прохолоду!

Ільку, синочку, а може й брате,

усе, що з поля чи з грядок брате, —

належить люду,

то ж як я буду

брать справи Б о г а в свою оруду?

А ваші війни, свари, котори —

як землетруси, як бурі, мори,

не суть у світі найголовніші,

чи визначальні, чи наймиліші...”

“Та що ти кажеш? Пробач, Миколо,

я не погоджусь із цим ніколи!”

“А й не потрібна твоя тут згода —

само по небі сонечко ходить.

І я роблю, що робити маю...

В кожного, Ільку, стежка своя є.

Слід свою працю пильне робити,

по борозеньці с в о ї й ходити”.

Ілько поглянув на борозеньку:

“У тебе, батьку, вона тяженька.

І я не знаю, чи зміг би так ось

за рало взятись,

щодня впиратись.

Важка робота —

он скільки поту!

що ж, може й справді — своя охота...”

Всміхнувсь Микола і мовив зично:

“Важка робота? А мені звична.

Та й і орати не так вже много —

з Дніпра святого

до Бога того.

А по ті боки

річок глибоких

два моїх брати

мусять орати.

Що ж, чоловіче, перекусили,

то тепер знову гайда до діла”.

Залишки їжі склавши в торбину,

зв’язав усточко і ген відкинув,

аж на могилу та й на зелену.

“Нехай полежить, поки я верну!”

Торбина впала,

земля здрижала,

уся пташина до хмар злітала...

Запріг Микола волів до плуга.

Ілько дивився — яка потуга!

Яка могутність в руках Миколи!

Такого, справді, не збить ніколи

з його стежини, із бороздоньки,

не відірвати від роботоньки.

Один до біса,

другий до ліса —

невже ж і справді я є гульвіса?

Один до плугу,

другий до лугу —

невже ж і справді я козарлюга?

Микола плуга униз натиснув

знову замугикав нехитру пісню,

та й знов подався на захід Сонця

по ріллій чорній, по бороздоньці.

Та пісня чулась Іллі довгенько,

хоч він за день-два був далеченько.

В вітрах країни вона бриніла

і ніби серце Іллєве гріла.

Подарю я вам незміряне поле.

Будете орати трьома плугами,

Трьома плугами, шістьма волами,

будете волочити шістьма конями,

шістьма конями, шістьма боронами.