Дума сьома

В ЯКІЙ МИ ЗНОВУ ВЕРТАЄМОСЯ ДО ІЛЬКА,

ЩО СТРІЧАЄ НА СВОЄМУ ШЛЯХУ СТАРОРУСЬКОГО БОГА ТУРА

СВЯТОГОРА І ДІЗНАЄМОСЯ, ЩО ПОГАНО БУТИ ЗУХВАЛЬЦЕМ,

БО ТОДІ ПОТРАПЛЯЄШ ДО КИШЕНІ,

ДІЗНАЄМОСЯ ПРО БРАТАННЯ, ПОСЛУХАЄМО РОЗМОВ ПРО ГАТИЛА

І ПРО МЕЧ АРЕЯ, ПРО РІЗНИЦЮ МІЖ

Р О Д И Н Ц Я М И І О Р Д И Н Ц Я М И

ТА ПРО РІЗНОІМЕННІСТЬ СВІТОВОГО ЗЛА

Та літає орел, літає сизий

По високій високості,

Ох і плаче козак, та плаче старенький

Ох і по своїй молодості:

— Ох і молодосте, одрадосте,

На серденьку своя воля, —

Що всі люди п’ють та гуляють,

Тільки моя бідная воля.

Народна пісня.

Верстає шлях свій

Ілля полями,

верстає шлях свій

Ілля гаями,

І бачить — суне гора крутая,

чи то хмарина кучерявая...

Ой то не гора не крем’яная,

ой то не хмара не туманная, —

то староруський Бога Тур-велет

верстає шлях свій, минавши села.

Ілля під’їхав — і здивувався:

таким великим здаля здавався.

А ще під’їхав — то ніби виріс,

як ніби в небі гігантський виріз,

хоча помітно, що менший сильно

він за Миколу, за Селянина.

Та й оселедець за вухом білий

і меч у піхвах заіржавілий

Іллю на думку навели швидко,

що Святогір це — по всьому видко.

“Добридень, діду!” — Ілля гукає.

Та той минає

і не киває,

звісивши чуба

і вуса з губи,

старющий дідо, великий, грубий.

“Добридень, діду!” — гукає знову.

Ані словечка велет не мовив.

“Та що се? — в серці заграла брага, —

За що до мене така зневага?

Якщо малий я — то не людина?

Чи я звірина?

чи комашина?

Та й на комашок, та й не опудал

звертають більше уваги люди!”

І вже сердито зготовив списа,

та й кинув різко — той тільки свиснув!

І, наче голка, уп’явся в вухо —

зняв руку велет, змахнув, як муху.

Ілля розсердивсь, меча виймає —

і нижче спини його стромляє.

Зняв руку велет, махнув сонливо —

меч впав за п’ять верст десь аж на ниву,

і ледве втримавсь Ілля в стременах!

Немає зброї в Іллі раменах!

Прийшов до тями, догнав ізнову,

рукою вуса довгого лове,

і рве, і смика,

мов задерика,

тут Святогір вже, струснувшись, хмика —

бо ж то комар був присів на вусі,

тепер щось шпорта у сивім вусі...

Випростав спину, підніс угору

чоло високе, лице суворе,

рукою вуса немов би витер —

так і піднявся Ілля на вітер!

Злетів угору із кониченьком,

пустив рученьки —

та й до кишеньки!

Впав до кишені він Святогору,

відчувши сором,

вразився горем!

Та що поробиш — сидіти мусив,

за те, що діда схопив за вуса.

І день минає, йме третій братись —

кінь Святогорів став спотикатись,

аж Святогір сам від сну прочнувся:

“Що сталось, коню? Чом ти спіткнувся?”

“Ой Святогоре, —

кінь відговоре, —

бо я стомився, бо я позавчора

ношу я двох вас, велетнів дужих,

мені — тяженько, тобі — байдуже”.

“А де ж той другий?” — поліз в кишеню,

та й витягає Ілька у жмені.

І здивувався:

“Ти звідки взявся?

А, пам’ятаю, комар кусався!”

“Ні, я не з в і д к и ! — Ілля сердито —

Я з оковити,

що вчора пив ти!”

“Ха-ха! — журливо всміхнувся велет, —

немає вітру, а млинок меле:

він мені каже їсти галушку,

а я вже брате, не вкусю юшки!

То що, будемо з тобою биться?

А чи брататься, а чи мириться?”

На землю ставить Іллю тихенько.

Той усміхнувся, кричить хутенько:

“Яка там бійка? Мені б спокути...

Клекіт орлячий з-під хмари чути.

Хіба ж нам честь то — навзаєм биться? —

Тільки брататься, тільки мириться!”

Зійшли з коників, шатро розбили,

коників пасти у діл пустили

добре поїли,

добре попили —

та й побратались, поговорили.

Від Святогора

Ілля наслухав

таких історій,

що пухли вуха,

і про Оскольда, і про Гатила,

коли по світу слава гриміла,

коли країні

не було спину

в її хотінні,

в її стремлінні,

коли бувало,

“Апчхи!” казала.

“Русь, будь ЗДОРОВА!” — усі кричали.

“А мені дідо казав відмінно:

найбільша сила в світі — терпіння”.

“То для недужих. А нам з тобою —

те, що побіду дає у бою.

Тепер я надто

подужчав, брате,

немає сили куди дівати.

Та й чи назвати силою можна,

що й ся носити вже неспроможне?!”

“Але ж мечем ти ще граєш, брате,

а я не годен його підняти,

меча такого я ще не видів...”

“Таких ні в князя нема, ні в гридів!

Це меч — єдиний по всему світі,

йому вже, певне, тисячоліття.

Ще Юр-Побідник, Ареєм званий,

у себе мав сей меч полум’яний,

бо як рубатись ним випадає —

вогнем і блиском сей меч жахає.

А ще він, брате,

йме камінь тяти —

ані щербини на нім не знати!”

Ілько меча лиш поглядом гладив,

руками ж ладу

не годен дати:

підняти міг ще

але не більше —

змахнуть не було в Ілька силищі.

У Святогора Ілько питає:

“Чому ж ти з піхов не добуваєш?

Чому ти, брате мій Святогоре,

все обминаєш те лихо-горе,

яке спіткало наших родинців —

оті наскоки диких ординців?!”

“Бо я ще тямлю — всміхнувся дідо, —

колишні ратні побіди-біди,

як ми з Гатилом,

світ весь підбили —

хіба ж ми праве діло робили?!

І досі влахи, і досі готи

нас проклинають за ті мерзоти,

за ті нещастя, що їх несли ми!

Для них ми досі лишились злими.

Вже п’ять століть з тих часів минає,

а досі нами дітей лякають!

Ти ж у тім бачиш — лиш героїчне,

подиву гідне, або й величне...

А як на мене — ЖНЕ зараз Київ

те, що Гатило, сіявши, сняв.

Це просто долі, небес розплата

за те, що лізли ми в землі брата —

бо ж усі люди, по ВАШІЙ вірі —

Адама діти, суть браття щирі!

То ж чим ординці

гірш за родинців,

якщо їх взяти та й поодинці?

Лише два звуки зміни місцями —

а вже народи суть ворогами?!

А правди ніде,

мій брате, діти:

і там є неньки, і там є діти,

і в них хлоп’ята приносять ґулі,

і в них юнацтво іде на гулі,

і в них такії ж тугії луки,

і в них вруняться весною луки, і в них страждають люди від брані,

і в них є бранці, у рабство брані,

і в них дівчата ходять з косою,

і в них смерть косить усіх косою,

і в них є вищі, є й ті, що долі,

і в них такі є, що вірять долі...

Отож, Іллейку, чи варт вбивати?

За ті два звуки життя збавляти?”

“Та суть не в звуках! — Іллейко каже. —

То ж вороги суть! То сім’я враже!”

“Не в звуках, мовиш? А в чому?”

“В суті!

У тім, що можна бачить, мацнути!”

Всміхнувся велет, коня звертає,

Ілька до річки припроводжає:

“Поглянь на тиса, що над потоком”.

“Отой високий?”

“Ага, нівроку...”

“Отой могутній, міцний, зелений?”

“Та ні — трухлявий він, як на мене.

Ану ж навмисне

візьми й натисни...”

Ілько уперся — тисяра й тріснув!

Зваливсь в долину — а пень — трухлявий!

“Ось бач, Іллейку, ти знов неправий.

Не можна віри в наявне мати.

Бо суть десь глибше треба шукати”.

“А глибше — де це?” — Ілько питає.

Та велет сміхом, як громом грає:

“А може — й в звуках. А може — й в слові...

Якби сказав я, що тис здоровий, —

ніколи б, друже,

ти не подужав,

хоч би як пруживсь,

хоч би як туживсь,

бо звук у Слові є суттю, брате.

Бо СЛОВО може і Богом стати...

А воріженьки — суть незнищенні.

Та й зло у світі — різноіменне.

Добро — як міх той, міллю підбитий,

а зло — то шило, яке не скрити:

ти в міх ховаєш,

“усе” — думаєш —

воно ж вилазить, де й не гадаєш...

А люди, брате,

така дрібнота,

що й захищати

пройшла охота...”

Ілько підскочив: “Та як ти можеш

Таке казати! Та це ж негоже:

то мої ненька, мої родинці,

мої сусіди, одноплемінці!”

“Твої, Іллейку, твої, я знаю!

А я кого вже на світі маю?

Я лиш чекаю свого весілля,

бо вже посватавсь. Ось-ось неділя.

Бо й досить жити таким безхатьком...

Чи не тобі буть весільним батьком.

Бо те, що стрів я тебе у полі,

то, певне, знаки моєї долі”.

Ілля притихнув: і справді, дідо

давненько нудить цим білим світом.

То що ж від нього тепер чекати?

Душа зотліла — слід пробачати.

Так розмовляли,

шатри складали,

коней сідлали,

далі скакали.

Ой із-за гори, з-за високої,

Ой із-за гори білоє стадо.

Межи тим стадом а й білий вівчар.

Опоясався він шарим поясом,

за тим поясом мосяжна балта,

носить він носить по три трумбетки.

Ой як ми затрубить у мосяжную,

чути ми, чути по долинах і зворинках.

Як ми затрубить у скаляную,

чути ми, чути попід небеса

та й на небеса.