2. Індустріальне суспільство як «суспільство нагромадження техніки та капіталів»

Як уже зазначалося, згідно з інституційно-технологічним підходом до аналізу причин і сутності трансфор­мації економічних систем та суспільств у процесі їх історичного розвитку, уся історія людства поділяється на три періоди: доіндустріальний (X тисячоліття до н. є. — середина XVIII ст. н. є., ос­нова економіки — сільське господарство, у якому зайняте прак­тично усе працездатне населення), індустріальний (остання третина XVIII — остання чверть XX ст.) та постіндустріальний (почався в останній чверті XX ст.).

Даніел Белл, один із засновників теорії постіндустріального суспільства, характеризуючи у своїй праці «Прийдешнє постіндустріальне суспільство» різницю між доіндустріальним, індустрі­альним та постіндустріальним суспільствами, визначав перше з них як соціальний порядок, заснований на примітивних виробни­чих формах, що розвиваються у галузях, пов'язаних із отриман­ням та первісною обробкою ресурсів, найбільш придатних для задоволення найнеобхідніших потреб. Праця у доіндустріальному суспільстві є, на думку Д. Белла, переважно некваліфікованою, оскільки розвиток здібностей суб'єктів господарювання зумов­лений традиціями, що склалися у даному суспільстві, отже люди залишаються нерозривно пов'язаними із минулим.

Індустріальний лад, вважає науковець, фактично означає ра­дикальний розрив із доіндустріальною епохою, він є найважли­вішою умовою становлення постіндустріальної системи. Його характерні риси: видобуток природних ресурсів замінюється ви­робництвом свідомо запланованих продуктів; масово зростає кваліфікації працівників; основним виробничим ресурсом стає енергія; людина виявляється здатною робити певні локальні тех­нологічні та господарські прогнози.

Постіндустріальне суспільство протиставляється Д. Беллом індустріальному як таке, де виробництво масових стандартних продуктів замінюється системним впливом на навколишнє сере­довище, унаслідок чого всі сфери людської життєдіяльності ста­ють безпосередньо залежними одна від одної. За цих умов на пер­ший план висувається потреба у висококваліфікованих праців­никах, сировинні ресурси поступаються місцем ресурсам інфор­маційним, у практичну площину переходить потреба перспектив­ного прогнозування господарських і соціальних процесів.

Отже, доіндустріальний сектор економіки є насамперед ви­добувним, він базується на сільському господарстві та безпе­рервно зростаючому видобутку корисних копалин. Індустрі­альний сектор має насамперед характер виробничий, він вико­ристовує енергію та машинну технологію для виготовлення товарів. Постіндустріальний визначається як обробляючий та інформаційний.

Водночас Д. Белл висловлює цікаву думку методологічного характеру. Він вважає, що у процесі переходу від одного техно­логічного типу господарювання до іншого не відбувається оста­точного тотального руйнування попереднього, вони співіснують історично тривалий час, впливаючи не лише на якість і можливо­сті виробничого процесу, рівень задоволення економічних по­треб, а й на розвиток соціальної структури суспільства: постін­дустріальне суспільство ...не заміщає індустріальне, так само, як індустріальне суспільство не ліквідує аграрний сектор еконо­міки. Постіндустріальні тенденції не заміщують попередні суспільні форми як стадії суспільної еволюції. Вони часто співісну­ють, поглиблюючи комплексність суспільства та природу соціаль­ної структури.

Отже, індустріальне суспільство виникає у процесі та як ре­зультат розвитку попереднього способу виробництва і станов­лення капіталістичної економічної системи, на основі первісного нагромадження капіталу та індустріалізації народного господарства окремих країн і регіонів.

Сутність індустріалізації (лат. industria — старанність, діяль­ність) виявляється у процесі формування у народному господар­стві окремих країн технологічних систем, пов'язаних із масовим застосуванням машинного виробництва, домінуванням в еконо­міці промислового виробництва.

Наслідком такого процесу є перетворення країн із аграрних або аграрно-індустріальних, в індустріальні або індустріально-аграрні, де широкого розвитку набуває суспільний поділ праці, понад 60 % працездатного населення зайнято у промисловості, а головним ро­бочим органом є руки.

Переважна частина зайнятих у промисловості та в інших ви­робничих секторах економіки індустріального господарства — наймані працівники масових професій, пов'язаних із випуском однорідної, стандартизованої продукції, розрахованої на такий же масовий стандартизований попит. Домінуючі галузі промис­ловості пов'язані із переробкою величезної кількості сировини та напівфабрикатів. Це передусім видобувна, машинобудівна, мета­лургійна галузі, легка промисловість.

Водночас, важливою ознакою індустріальної епохи в історії людства, як зазначають деякі науковці, є те, що уся історія інду­стріального суспільства — це історія конкуренції міме людиною та машиною, де переможцем виходила людина, оскільки за нею завжди зберігалася прерогатива прийняття рішень.

В умовах розвитку товарно-грошових відносин, дії ринкових законів, індустріалізація сприяє формуванню та швидкому роз­витку не тільки господарства капіталістичного типу, а й безпосе­редньо впливає на усі сфери суспільного розвитку: систему со­ціально-економічних відносин, управління, політичний устрій країн, культуру тощо.

Безпосередньою основою формування індустріального типу господарства та індустріального суспільства став промисловий переворот першої половини XIX ст. у країнах Європи (насампе­ред у Великій Британії та Нідерландах) та у США, пов'язаний із вибухом технічного прогресу, що дало змогу забезпечити розширене використання і відтворення технологій, заснованих на масо­вому виробництві машин і систем машин¹.

Унаслідок промислового перевороту не тільки виникають та стрімко розвиваються нові галузі виробництва, а й змінюються структура галузей і система залежностей у народному господар­стві окремих країн, система міжнародних економічних відносин. Аграрний сектор економіки, транспорт значно розширюють та змінюють свої функції, усе більше орієнтуючись на задоволення потреб промисловості, масовий платоспроможний попит насе­лення міст і промислових центрів.

Надзвичайно важливим чинником, що прискорив процес роз­паду та трансформації системи економічних відносин феодально­го типу в країнах Європи, а отже, сприяв прискореному станов­ленню та розвитку капіталістичних продуктивних сил та економічних відносин на базі індустріалізації, стала буржуазна революція у Франції, в ході якої була закладено базові політичні та соціальні інститути нової економічної системи та суспільства, що народжувалися у цей час.

Зокрема прийнята 1793 р. у Франції Декларація прав людини та громадянина проголошувала принцип економічної свободи, свободи підприємницької діяльності, чим докорінно змінювала правові підходи до визначення умов ринкової діяльності підпри­ємств, забезпечивши швидкий злам мануфактурної системи ви­робництва. У 1804 р. у цій же країні було прийнято так званий Цивільний кодекс Наполеона, який на весь світ проголошував рів­ність усіх громадян перед законом, свободу совісті та вибору ді­яльності, світський характер держави. Такі інституційні основи економічної діяльності громадян у Франції, безперечно, стали поштовхом для запровадження у життя подібних принципів і в інших країнах, насамперед Європи.

Поширенню та прискоренню процесів індустріалізації у краї­нах Європи та інших регіонів планети спритяли й такі чинники:

• загальний рівень соціально-економічного розвитку країни на момент індустріалізації;

• розміри внутрішнього ринку;

• фактор часу — чим пізніше та чи інша країна стає на шлях індустріалізації, тим значніший розрив між даною країною та країнами-лідерами, у яких вже сформовані індустріальний тип продуктивних сил і структура галузей народного господарства;

— ефективність обраної економічної стратегії, яка б забезпе­чила конкурентоспроможність країни, основних галузей її народ­ного господарства, товарів у системі міжнародного поділу праці на світових ринках.

Одним із перших етапів і напрямів індустріалізації народного господарства більшості країн світу був перехід від мануфактур­ного способу виробництва до машинного у легкій промисловості, що пояснюється незначними обсягами капіталу, необхідного для забезпечення цього процесу, швидким його оборотом, масовістю попиту на продукцію підприємств галузі.

Саме розвиток галузей легкої промисловості стає основою на­громадження капіталу та розвитку потреб базових галузей про­мисловості, пов'язаних із масовою заміною технологічних систем виробництва в усіх секторах економіки на машинній основі.

Водночас цей процес супроводжується якісними змінами у технологічному способі виробництва, системі соціально-економічних відносин, соціальної стратифікації у суспільстві, ве­де до формування та поглиблення низки суперечностей між ос­новними учасниками суспільного виробництва, пов'язаними із масовістю використання некваліфікованої та напівкваліфікованої найманої, у тому числі й жіночої та дитячої, праці, формуванням класів, притаманних індустріальному суспільству, класових еко­номічних, політичних і соціальних інтересів.

У процесі індустріалізації почало формуватися і ядро сучас­них розвинутих країн, насамперед європейських і північноамери­канських (напередодні Другої світової війни, наприклад, США, Велика Британія, Німеччина та Франція, маючи 8 % території та 15% населення капіталістичного світу, зосередили понад 70% його промислового виробництва), які використали конкурентні переваги індустріалізації щодо прогресивних змін у структурі економічної системи, чинників динамічного зростання продуктив­ності праці, політичного укладу та військових можливостей, для зміцнення та закріплення своїх позицій у системі міжнародного поділу праці, і, таким чином, забезпечення умов подальшої трансформації капіталістичного суспільства.

Якісні зміни у структурі народного господарства та в економіч­ній системі капіталізму були зумовлені також тим, що процес ін­дустріалізації мав системний характер, охоплюючи не тільки промисловість, а й сільське господарство та сферу послуг. Зок­рема, швидка індустріалізація промисловості зумовила необхід­ність заміни матеріально-технічної бази аграрного сектору еко­номіки, що, безперечно, стало підґрунтям системних змін не тільки у технологіях виробництва сільськогосподарської продук­ції, а й у характері та змісті праці, системі відносин власності.

До речі, німецький вчений Д. Зенгхаас визначив пряму залеж­ність між якістю та наслідками індустріалізації для економіки країни та якістю процесів модернізації в аграрному секторі. На його думку, індустріалізація країни ніколи не досягана рівня, на якому починається самопідтримуване зростання, якщо їй не пе­редувало або її не супроводжувало капіталістичне перетворення сільського господарства. Спроби індустріалізації у такому разі «захлиналися», зростання економіки зупинялося, а країна опиня­лася перед перспективою перетворитися в експортера сільськогос­подарської та мінеральної сировини для сусідів, що переживають промислове піднесення, або витіснялася на маргінальні позиції, стаючи слаборозвинутим «ведмежим кутом» Європи.

Яскравим прикладом негативних наслідків для економіки та суспільства однобоких процесів індустріалізації народного гос­подарства можуть бути не лише СРСР та інші країни соціалі­стичного спрямування, або навіть деякі капіталістичні країни Європи (Португалія, Іспанія, до певної міри Італія), Латинської Америки, а й значна кількість постсоціалістичних держав, серед яких, нажаль, можна назвати й Україну. Тому врахування зако­номірності, сформульованої Д. Зенгхаасом, українським урядом та політиками, безперечно, є необхідною умовою формування та реалізації стратегічних і тактичних цілей економічної політи­ки у період системної трансформації економіки і суспільства, а надто у процесі формування міжнародних економічних відно­син і зобов'язань.

Слід зазначити, що несистемний, тобто однобічний процес ін­дустріалізації, який сприяє якісним і кількісним змінам у розвит­ку продуктивних сил лише у промисловості, неодмінно негатив­но впливає на тенденції становлення нового капіталістичного суспільства, гальмуючи або навіть дезинтегруючи ці процеси.

Як справедливо підкреслюють учені, чим довше промисло­вість, що зароджувалася в одних районах, взаємодіяла із докапі­талістичним господарством інших, живлячись їх дешевою пра­цею, продовольством, сировиною, користуючись невигідними для сільського господарства умовами обміну, тим повільніше йшло визрівання буржуазного суспільства. Це, у свою чергу, по­роджувало цілу низку чинників гальмування процесу системної індустріалізації, насамперед таких, як: слабкість мотивів і стиму­лів диверсифікації структури виробництва, недостатній розвиток внутрішнього ринку, деструктурні процеси у суспільному поділі праці як у межах національної економічної системи, так і на рівні регіональної та світової економіки.

Унаслідок об'єктивних закономірностей розвитку капіталізму якісна трансформація продуктивних сил та соціально-економічних відносин в аграрному секторі почалася значно піз­ніше, ніж у промисловості. Пов'язане це передусім з особливо­стями відносин власності, що склалися тут, отже зі співіснуван­ням інститутів та елементів різних економічних систем (до тра­диційної включно), відсутністю достатньої кількості капіталів, та, до певного часу, інтересу з боку промислового капіталу.

Фактично масова активізація процесів індустріалізації аграрно­го сектору економіки розпочалася вже у XX ст., спочатку у США, Канаді, Великій Британії, Новій Зеландії, а згодом, у 50-х pp. — у європейських країнах.

Наслідки індустріалізації аграрного сектору, насамперед у найрозвинутіших країнах цього періоду, виявляються:

у широкому комплексному застосуванні машин та машин­ного устаткування для виробництва продукції в усіх галузях сіль­ського господарства, що у техніко-економічному плані перетво­рює їх на одну з організаційних форм промислового вироб­ництва;

у швидкому зростанні продуктивності праці (якщо витрати праці в аграрному секторі США, наприклад, скоротилися у 1910—1949 рр. лише на 10,3%, то за період 1941—1970 рр. — майже утричі);

у значному зростанні концентрації та спеціалізації вироб­ництва, появі нових форм сільськогосподарських підприємств, до певної міри тотожних підприємствам, що функціонують у про­мисловості;

у стрімкій концентрації капіталів, що функціонують в аграр­ному секторі. Якщо у США, наприклад, у 30-х pp. XX ст. для ор­ганізації середніх розмірів ринково орієнтованої ферми достатньо було мати початковий капітал у розмірі 1 тис. дол., у 40-х pp. — 6 тис. дол., то вже на початку 70-х pp. — від 100 до 200 тис дол. (сьогодні — від 1 до 2 млн дол.). Стрімко зростав у ході індустрі­алізації і основний капітал, що функціонує в аграрному секторі, про це може свідчити такий факт: вже у 70-х pp. XX ст. обсяг ос­новного капіталу у розрахунку на одного зайнятого у США був на 34 %, а у ФРН — на 46 % вище, ніж у промисловості.

Подібні зміни позначилися на стані та характері соціально-економічних відносин в аграрному секторі економіки, а резонансом і на усій системі соціально-економічних відносин капіталі­стичних країн.

Насамперед різко та істотно скоротилася кількість самостій­них суб'єктів господарювання: лише у США за період із середи­ни 30-х до початку 70-х pp. XX ст. кількість фермерських госпо­дарств — на 3, 8 млн одиниць (кількість зайнятих, відповідно, скоротилася із 12,5 до 4,5 млн працівників), у Франції за період із 1955 по 1970 р. — на 1 млн господарств, в Італії — на 1 млн, у Німеччині та у Швеції — удвічі. У 90-ті pp. XX ст. процес банк­рутства ферм відбувався ще динамічніше. У цей період щорічно зникало 30—40 тис. ферм, у цілому їх кількість скоротилася на 376 тис, або на 44 %.

Істотні зміни відбулися й у відносинах власності. Стрімке скорочення сімейних ферм означало скорочення поля функціону­вання трудової індивідуальної приватної власності, в тому числі пов'язаної із залишками традиційних економічних систем. Вод­ночас значного поширення набули сучасні форми функціонуван­ня приватної та колективної власності, притаманні промисловому сектору — акціонерна, кооперативна, колективна, хоча, слід за­значити, панівною в аграрному секторі залишається приватна ка­піталістична власність, до того ж пов'язана із процесами інтегра­ції сільського господарства й промисловості, фінансовим капі­талом тощо.

На початку XXI ст. концентрація виробництва й капіталу в аг­рарному секторі, щораз більше взаємозв'язаному інтересами та організаційними формами із капіталом промисловим, досягла та­кого рівня, коли приблизно 500 промислово-торговельних корпо­рацій здійснюють контроль над усім сільськогосподарським ви­робництвом США. Лише 70 тис. фермерських господарств (3,5 % їх загальної кількості) із річним обсягом реалізації понад 500 тис. дол. реалізують майже 70 % товарної продукції сільського госпо­дарства країни. У розпорядженні цих ферм перебуває лише 20 % земельних угідь сільськогосподарського призначення, однак вони задіяли 75 % найманих працівників, отримують 60 % чистого прибутку. Водночас 1 млн ферм сімейного типу реалізують лише 12 % продукції сільськогосподарського виробництва.

Інтеграційні процеси в аграрному секторі США (тут контрак­ти виробничого типу між фермерами та промисловістю сягають 86 %) та інших країн безпосередньо пов'язані і з географічною концентрацією виробництва та спеціалізацією окремих госпо­дарств та географічних районів. Так, наприклад, лише чотири штати у США (Айдахо, Вашингтон, Мен, Каліфорнія) дають майже 50 % усієї товарної картоплі в країні, три штати (Каліфор­нія, Флорида, Вашингтон) виробляють понад 80 % товарних фрук­тів та горіхів. Високий рівень спеціалізації ферм у секторі вироб­ництва овочів та фруктів пов'язаний із масовим використанням нових, фактично індустріальних та постіндустріальних техноло­гій, а також із можливістю отримувати надприбутки за рахунок диференційної ренти II, що впливає на характер подальших змін у системі відносин власності на землю.

Важливим чинником спрямованості та якості трансформацій­них процесів у народному господарстві окремих країн і в еконо­мічній системі капіталізму індустріалізаційного циклу її розвитку є географічне розташування країн, а отже, приналежність їх до певної культурної, політичної, конфесійної традиції тощо.

Зокрема, за усієї різнобарвності процесів і політики індустріа­лізації народного господарства та формування індустріального суспільства в Європі (а різниця між окремими країнами часто-густо дуже суттєва, варто згадати в цьому плані Велику Брита­нію, Німеччину, Скандинавські країни, Італію тощо) вже у другій половині XIX ст. у процесі та на основі потреб індустріалізації почали формуватися інституціональні основи майбутнього єди­ного економічного простору: теоретичні концепції розвитку еко­номічної системи капіталізму, господарсько-правові норми, еле­менти по суті єдиної інфраструктури, виробнича, наукова, технічна, фінансова й інші види кооперації, спеціалізації та інте­грації національних господарств окремих країн, система менедж­менту та наукової організації праці тощо.

Саме епоха індустріалізації стала основою виникнення та швидкого розвитку нових форм концентрації та централізації ка­піталу як у виробничій, так і у фінансовій сфері. Це стосується таких ринкових інституцій, як акціонерний капітал та акціонерні банки, МНК, вивіз капіталу та інше. У короткі терміни в Європі було побудовано понад 4,5 тис. км залізниць, створений океансь­кий флот, перед початком Першої світової війни на країни Євро­пи припадало понад 61 % вартості світового імпорту та 55,2 % світового експорту, вивіз європейського капіталу становив 40 млрд дол., або 88 % загальносвітового потоку (тоді як частка США лише 7 %), із яких близько 14 млрд дол. було вкладено у самій Європі. Зокрема, наприкінці XIX ст. зовнішні інвестиції становили 45 % усіх інвестицій у Швеції, 40 % — в Італії, 1/3 — у Норвегії тощо.

Як зазначають дослідники, на іноземних інвестиціях зросли електрохімічна та електрометалургійна промисловість Норвегії, виплавка сталі в Росії, електротехнічне машинобудування Угор­щини, добувна промисловість Швеції, Німеччини, Іспанії, Порту­галії. Вивіз капіталу не лише сприяв індустріалізації народного господарства окремих країн, і зокрема країн Європи, а й появі транснаціональних корпорацій, дифузії технологій і менеджмен­ту у країни поза межами самої Європи, закладаючи, таким чином, підвалини трансформаційних процесів у середньо- та слабороз­винутих країнах, сьогоднішніх процесів глобалізації світової економіки та суспільства.

Водночас динамічні процеси індустріалізації супроводжува­лися не лише завершенням формування механізму самовідтво­рення основних структурних ланок економічної та господарської системи капіталізму, а й виникненням системи притаманних їм внутрішніх суперечностей. Основні причини та чинники цих су­перечностей закладалися вже самим характером процесів первіс­ного нагромадження капіталу; масовим вилученням власності у дрібних товаровиробників, швидкою поляризацією суспільства, що виявилося передусім у поглибленні диференціації доходів різ­них верств і прошарків населення, зміні соціального статусу ос­новної частини громадян, які за умов економічної свободи пере­творюючись у найманих працівників на принципах моноквалі-фікації, впадали в економічну, соціальну, а часто-густо і у право­ву залежність від власників капіталу; формуванням ринку праці, який функціонував за законами ринку.

Швидка концентрація й централізація капіталів і виробництва, утворення монополій, розвиток міжнародного поділу праці спри­яли появі нових коротко- і середньотермінових типів економіч­них циклів капіталістичного відтворення, зокрема промислового, фінансового, технічного та технологічного, управлінського, кін­цевим результатом яких був не перехід до нової якості економіч­ної системи та суспільства, а тимчасове відновлення порушеної макроекономічної рівноваги у національному та світовому гос­подарстві. Водночас такі цикли, визначальним елементом яких була криза надвиробництва, безперечно, негативно впливали не лише на розвиток економічної системи, системи господарювання у капіталістичних країнах, а й сприяли зростанню соціальних конфліктів, невдоволення своїм становищем, рівнем та якістю життя переважної більшості соціальних груп населення.

Отже, слід зазначити:

1) індустріалізація народного господарства країн Європи та Америки у XIX — на початку XX ст. це процес, необхідний для утвердження економічної системи капіталістичного типу та капіталістичного суспільства у боротьбі з попередньою метасисте-мою, що йде в минуле, відживає;

індустріалізація та система соціально-економічних відно­син, що забезпечує реалізацію переходу до промислового вироб­ництва в основних секторах економіки, забезпечила перетворен­ня економічної системи капіталізму у панівну систему, таку, що здатна самовідтворюватися, у цілісну систему;

виникнення на основі індустріалізації нового технологічно­го способу виробництва як масового явища у промисловості та сільському господарстві, відповідної йому системи економічних відносин (техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних) створило підстави для переходу капіта­лістичного способу виробництва у зрілу стадію, або стадію роз­витку свого життєвого циклу. Однак такий стан капіталізму не означав, що його економічна система стоїть на порозі переходу у стадію одряхління, або проходження, коли починає руйнуватися цілісність системи.

Нові інституціональні форми економічного та соціального життя, що поступово, але постійно формуються у процесі станов­лення та розвитку економічних систем, не обов'язково означа­ють, що система проходить пік свого розвитку, якщо внутріш-ньосистемні процеси трансформації не порушили основних внут­рішніх законів і важелів її існування. Тому слід визнати, що доіндустріальна, індустріальна, постіндустріальна стадії та форми капіталістичного господарства і суспільства проходять свої життє­ві цикли у межах однієї капіталістичної економічної системи.

Однак недарма про індустріальне суспільство кажуть як про «суспільство димних труб», «суспільство нагромадження техніки і капіталів», яке пройшло за короткий історичний час шлях від промислової революції до перманентного кризового стану ево­люційної стагнації внаслідок руйнування механізмів саморозвит­ку. Адже монополізація економічного життя, заперечуючи демо­кратичний, конкурентний характер прийняття рішень, свободу економічної діяльності, розширюючи виробництво, водночас скорочувала (насамперед через механізми ціноутворення, у тому числі й на працю) базу попиту та споживання.

Про характер концентрації та централізації виробництва і ка­піталу в промисловості на завершальних етапах індустріалізації можуть свідчити хоча б такі факти: у США на початку XX ст. бу­ло понад 300 тис. кампаній, проте лише 3 тис. із них мали обсяг виробництва понад мільйон доларів. Однак у цих найбільших кампаніях було зайнято 30 % усіх працюючих за наймом американців, вони випускали 43 % усієї промислової продукції країни, на їх частку припадало 70 % сукупних потужностей устаткуван­ня. Подібна картина простежуванння у цей період також у Вели­кій Британії, Франції, Німеччині, Росії, Японії.

Отже, життєвий цикл індустріального суспільства вже на по­чатку XX ст. вступив у cbofo спадну фазу. Постійне нарощування інвестицій в економіку не забезпечувало через названі причини зростання прибутку, навпаки, тенденція до спадання граничної корисності кожної додаткової одиниці сукупного капіталу по­стійно зростала, що виявлялося у падінні середньої норми прибут­ку, темпів економічного зростання, стагнації, зростанні безробіт­тя, економічних кризах.

Потреба у якісних змінах технологічного способу виробницт­ва та його соціальної складової, у значному розширенні соціаль­ної бази технічного та економічного прогресу в рамках діючої економічної системи ставала дедалі нагальнішою.