Доповнити характеристику типів трансформацій у системі відтворення можна визначенням їх етапів. Науковці вирізняють чотири основних етапи трансформаційного циклу.

1. Етап безпосередньої трансформації, на якому відбувається «прорив форми, подолання адаптованості відтворювального про­цесу, його порогових значень». Характерними рисами етапу є функціональна криза, стрімке збільшення різних форм деструк­тивної поведінки усіх суб'єктів відтворювального процесу, заго­стрення соціальної напруженості, значні порушення системної рів­новаги. Однак на цьому трансформаційному етапі у держави, су­спільства ще зберігається можливість подолати деструктивні, щодо існуючої системи, процеси за умови швидкої, комплексної та ефективної реакції на них. Яскравим свідченням існування та­кої можливості та ефективності (або неефективності) її реалізації можуть бути дії президента Рузвельта під час Великої депресії у США та Горбачова в період перебудови у СРСР.

2. Етап інтерформації — «етап нестійкого та невизначеного стану, співіснування між формами». На цьому етапі значно зро­стає потреба у взаємодії держави із найбільш мобільними силами суспільства, оскільки саме від них залежать визначення нової па­радигми розвитку, його стратегічних цілей, заміна старих і ство­рення нових інституціональних форм, які б забезпечили нову якість економічного та соціального відтворення. Саме у цей час зароджується ядро нової метасистеми, нового суспільства, фор­муються їх структурні елементи та зв'язки, тому виваженість і оперативність економічної та соціальної політики держави є ключовим важелем майбутньої якості економіки та суспільства.

3. Етап інтоформації— «період набуття нової стійкості, нової форми». Такий етап переходу характеризується набуттям систе­мою елементів цілісності, отже домінуванням якісно нової систе­ми господарювання, мотивації, соціальних зв'язків тощо.

4. Етап посттрансформаційного стану — час, коли визнача­ється «здатність нової системи охопити усі ланки відтворюваль­ного процесу, надати йому цілісності та стійкого самовідтворювального руху відповідно до нової мети розвитку».

На цьому етапі, на думку вчених, повинна відбутися надзви­чайно важлива для подальшого розвитку подія — переорієнтація якісних ресурсів від ядра до периферії, що дасть змогу утворити однорідний технолого-економічний простір, забезпечить ціліс­ність відтворювального процесу, однаковий ритм господарської діяльності в усіх сферах та ланках економічного життя, конструк­тивну поведінку усіх суб'єктів господарювання. У разі неспроможності з боку суспільства забезпечити таку системну переорі­єнтацію, економіка не отримує ефективних самовідновлюваних джерел руху, і процес відтворення відбуватиметься на основі по­заекономічних примусових чинників.

Такий стан означає не що інше, як незавершеність трансфор­маційного циклу, отже постійну стагнацію економічного та сус­пільного життя, зростання державного втручання у процеси управління відтворювальним циклом, до того ж у «ручному ре­жимі», що, безперечно, веде до зростання усіх видів суперечно­стей у метасистемі, значного збільшення витрат для досягнення бажаного результату, постійного програшу у відносинах з інши­ми державами на глобалізованому економічному та політичному полі.

До речі, саме наслідками неспроможності швидкого переходу до системних перетворень в економіці та суспільстві, від стадії прориву до етапів інтоформації та посттрансформації, можна по­яснити відставання нашої держави у забезпеченні цілісного й ефективного функціонування ринкової системи господарювання в країні, системних соціальних перетворень на основі дедалі біль­шої зацікавленості переважної більшості населення у високопро­дуктивній і результативній праці, відсутність дієвих механізмів соціального партнерства, органічно притаманних країнам Євро­пейського Союзу.