3. Постіндустріальне суспільство: суть, ознаки та особливості

Слід зауважити, що вже під час спадних фаз циклу ін­дустріального суспільства відбувається формування нової науко­вої парадигми^{1 (}Парадигма (грец. —paradeigma — приклад, зразок; англ. —paradigm) — висхідна концептуальна схема, модель постановки проблем і методів їх розв'язання, панівних протягом певного історичного періоду у науковому співтоваристві. Зміна парадигми яв­ляє собою наукову революцію. Часом парадигмою називають приклад із історії, який береться для порівняння чи доказів чогось.⁾, що визначає підходи до дослідження причин і чинників якісних змін в економічній системі капіталізму. Основу її складають принципи динамічного підходу до моделювання економічних систем. Функціональні особливості його визнача­ються тим, що на відміну від статичного економічного підходу, за допомогою якого визначаються допустимі та раціональні ста­ни економіки, економічна динаміка досліджує процеси, тобто послідовності станів та переходи від одних станів до інших, ви­значаючи, таким чином, можливі та кращі траєкторії розвитку економічної системи, що моделюється. Функціонування еконо­міки у даному разі розглядається як такий процес суспільного відтворення, що здійснюється безперервно.

Сьогодні вчені визначають, як мінімум, дві фази життєвого циклу нової, постіндустріальної парадигми: перша — фаза зародження, припадає на 20—30-ті pp. XX ст., друга — фаза станов­лення — на останню чверть XX ст. Водночас вони виходять з то­го, що нова парадигма вбере у себе всі теорії трансформаційного розвитку, які виправдали себе та придатні для передавання на­ступним поколінням дослідників цього унікального суспільного процесу.

Один із парадоксів становлення постіндустріальної парадигми в науці полягає в тому, що на початку XX ст. термін «постіндустріальне суспільство» розглядався не у контексті потреб прогнозу основ­них рис суспільства, що виникне внаслідок розвитку продуктивних сил індустріального господарства, а як певна противага суспільству буржуазному, що може з'явитися в разі відмови від шляху індустрі­алізації, подальшого промислового розвитку тощо.

Лише після Другої світової війни, коли науково-технічна ре­волюція відкрила нові можливості, горизонти економічного й со­ціального розвитку і, водночас, створила нові потреби та вимоги до виробництва, споживання, характеру використання основних факторів виробництва, термін постіндустріальне суспільство на­буває свого конструктивного методологічного змісту у структурі справді нової наукової парадигми, важливими складовими якої є визнання постіндустріального суспільства аналітичною кон­струкцією, а не картиною специфічного чи конкретного суспіль­ства (Д. Белл), та перехідного характеру даного суспільства до складнішої і вищої стадії його розвитку.

Такий підхід дає змогу розглядати постіндустріальне суспіль­ство саме як новий етап розвитку системи господарювання та су­спільства у рамках однієї економічної системи під впливом внут­рішніх чинників їх розвитку.

У систему категоріального інструментарію сучасної науки тер­мін постіндустріальне суспільство вперше ввів у 1958 р. Д. Рісмен, хоча батьком теорії постіндустріального суспільства по праву вважається Д. Белл, автор усесвітньо відомої книги «Прийдешнє постіндустріальне суспільство». Саме він поклав в основу досліджень сутності трансформаційних процесів, що від­бувалися в надрах та в рамках капіталістичної економічної систе­ми, такі якісні відмінності нового суспільства від усіх тих, що пе­редували йому:

зниження ролі матеріального виробництва та швидкий роз­виток сектору послуг та інформації;

якісні зміни у характері людської діяльності;

якісні зміни у типах ресурсів, що залучаються до виробниц­тва економічних благ;

істотна якісна трансформація традиційної соціальної струк­тури капіталістичного суспільства.

Розглядаючи постіндустріальне суспільство як «ідеальний тип», побудову, складену соціальним аналітиком на основі різних змін у суспільстві, Д. Белл формулює певні критерії, на основі яких можна виявити принципові відмінності між доіндустріальним, індустріальним і постіндустріальними суспільствами. Од­ним із головних таких критеріїв, на його думку, є місце людини у різних ідеальних типах суспільства, її ставлення до навколиш­нього світу та до інших людей.

Саме цей критерій взято за основу вченим у його досліджен­нях характеру принципових відмінностей таких типів організації господарства і суспільства, у яких відбувається «взаємодія люди­ни із природою» (доіндустріальне суспільство), «взаємодія лю­дини із перетвореною природою» (індустріальне суспільство) та «ігри між людьми» (постіндустріальне суспільство). І саме такий підхід дозволив Д. Беллу відстоювати тезу про доцільність «роз­глядати суспільство як сукупність різних сфер, яка визначається своїм принципом, що виступає як чинник її розвитку».

Виходячи із реально існуючої відносної автономності розвит­ку трьох основних сфер соціального життя вчений відрізняє се­ред них такі:

сферу «соціальної структури», яка містить у собі технологіч­ні та економічні складові. Саме ці складові є найважливішими, оскільки через певну організацію виробництва товарів із обме­жених ресурсів формується соціальний устрій суспільства;

сферу політичної організації суспільства. Основними функ­ціями політичних інститутів Д. Белл вважає мінімізацію супереч­ностей, що виникають в економічному механізмі поступального розвитку та подолання конфліктних ситуацій у системі соціаль­них відносин основних суб'єктів господарювання;

культурне поле суспільства — важливу сферу соціального життя, поза якою неможливий ефективний економічний розви­ток. Саме культура, з погляду вченого, забезпечує стабільність в інших сферах соціального життя, у суспільстві загалом, через збереження позитивних традицій, розвиток освітньої та духовної бази функціонування суб'єктів економічної діяльності.

Отже, за Д. Беллам, постіндустріальне суспільство можна розглядати як новий принцип соціотехнічної організації та новий спосіб життя, який дає змогу говорити про три типи соціальної організації суспільного виробництва: доіндустріальний (взаємо­дія людини із природою), індустріальний (взаємодія людини із штучною природою за допомогою енергії та машин) і постіндустріальний, пов'язаний із обробкою даних, управлінням інфор­мацією та взаємодією людей).

Саме останній тип сьогодні витісняє індустріальну систему, як вона колись витіснила аграрну. Такий підхід дає підстави розріз­няти соціально-технологічні аспекти трансформації суспільства (у нашому разі це трансформація від індустріального до постіндустріального його типу) та соціально-економічні (трансформа­ція, приміром, феодального суспільства у капіталістичне).

Виходячи з окреслених позицій, деякі вчені (наприклад, В. Іноземцев), визнаючи єдину економічну природу постіндуст-ріального суспільства, водночас вважають, що на базі постіндустріальної економіки може виникнути (і виникає) цілий ряд су­спільств, кожне з яких повинно бути охарактеризоване та відпо­відно означене не тільки й не стільки з погляду його технологіч­ної організації, як, насамперед, виходячи з найбільш важливих соціально-економічних відносин, що складаються всередині цьо­го суспільства. На думку вченого, сьогодні слід уже відмовитися від спроб аналізу усіх соціальних систем, що засновані на сучас­них технологіях, як єдиного типу суспільства.

У зв'язку із таким розумінням природи відмінностей сучасної господарської системи та сучасного суспільства В. Іноземцев ар­гументує тезу про дві моделі сучасного постіндустріалізма, які склалися на основі специфічних особливостей становлення сус­пільства індустріального у Європі та у Сполучених Штатах Аме­рики.

Ці особливості пояснюються насамперед різними історичними умовами становлення та розвитку капіталістичної економічної системи та капіталістичного господарства у названих регіонах:

індустріальна економіка та індустріальна суспільство виник­ли у США у короткі історичні терміни, їм не передували, як це було у Європі, віки феодалізму, середньовіччя не тільки із супе­речностями соціально-економічного розвитку, а й багатою, роз­виненою культурою, у тому разі із культурою спілкування з ін­шими народами, іншими системами господарювання;

у США постіндустріальний тип економіки не означав нічо­го, крім соціального порядку, який виникає після завершення, в основному, етапу індустріального розвитку; зміни у соціальній сфері, на думку дослідників, у США значно відстають від еконо­мічних перетворень, оскільки постіндустріальна економіка у ба­гатьох випадках зрослася з індустріальною ідеологією, основною метою якої були ефективність виробництва та прибуток;

• у Європі становлення постіндустріального типу господарст­ва безпосередньо впливає на формування постматеріальних, надутилітарних мотивів діяльності (наприклад збільшення вільного від роботи часу), зростає роль культурних цінностей, як основи подальшого розвитку суспільства; стимули індустріального етапу (зокрема суто матеріальні) поступово втрачають свою актуаль­ність; на перший план виходить не рівень, а якість життя;

• на відміну від США, у Європі досягнення інформаційної революції значно ширше використовуються у галузях соціально­го спрямування, пов'язаних із масовим «споживанням» громадя­нами культурних досягнень і спадщини власних країн, людської цивілізації загалом. До того ж, як підкреслюють дослідники, за­гальноєвропейська культура не є альтернативою національним або регіональним культурам, подібно за того, як американська культура, вільно або невільно, виявляється альтернативою рід­ним культурам (передусім культурам іммігрантів, що живуть у США).

Одним із висновків, до якого можна дійти розглядаючи вище­згадані моделі псстіндустріалізму, є такий, що переважною осно­вою переходу до постіндустріального суспільства, на відміну від постіндустріального типу господарства, є як системні зміни у технологічному способі виробництва у провідних галузях еконо­міки, перехід до економіки «виробництва знань», так і зміни у соціальній природі, соціальному становищі людини, яка виступає в нових умовах не лише індивідуумом, а й членом громадянсько­го суспільства, що формується під впливом складної сукупності економічних і позаекономічних чинників.

Слід зазначити, що у XX ст. найхарактернішою рисою розвит­ку суспільства став факт завершення автономії економіки, підпо­рядкування економічної функції соціальним цілям. Матеріальною ж основою зміни місця й ролі економіки у житті суспільства ста­ли процеси, що відбувалися саме в економіці під впливом розвит­ку НТР, стрімкого скорочення часу між науковими відкриттями та впровадженням їх результатів у виробництво, інші сфери су­спільного життя.

Розвиток НТР не лише змінив уяву про можливості продуктив­них сил щодо задоволення матеріальних потреб суспільства та окремої особистості, а й привів до принципової структурної пе­ребудови народного господарства, сектору матеріального вироб­ництва, сукупної робочої сили, принципів, характеру та форм її функціонування, взаємодії з іншими суб'єктами господарювання, форм реалізації відносин власності. За цих умов на зміну індустріальному типу економіки у найбільш розвинутих країнах посту­пово приходять господарство та суспільство, головними відмін­ностями яких є не зсув від промислового виробництва до сфери послуг, а сучасні інтелектуальні технології, інформація та знан­ня, які стають вирішальним чинником інновацій, породжуючи цілу низку трансформацій у системі економічних відносин.

Однією з визначальних особливостей і потреб постіндустрі-ального суспільства, що формується під впливом НТР, змін у ха­рактері сукупної робочої сили, є перехід саме до інноваційного типу економіки, головною рисою якої стає створення ідей. Реалі­зація ідей вимагає творчих підходів не лише від авторів цих ідей, а й від тих, хто займається їх практичним впровадженням, що стрімко збільшує поле інтелектуальної праці. Наприклад, напри­кінці XX ст. в інтелектуальних кампаніях США, де частка пра­цівників розумової праці доходить до 40 та більше відсотків, бу­ло зайнято 28 % усіх працюючих в країні, однак в останні п'ять років на ці компанії припадало 43 % новостворених робочих місць.

Такі потреби та зміни стають можливими завдяки значним структурним зрушенням, що відбуваються в інвестиційних про­цесах і проектах. Зокрема, одним із найпріоритетніших напрямів інвестування в економіці розвинутих країн протягом останніх де­сятиріч, як на макро-, так і на мікрорівні, є освіта та виробництво нових знань. До того ж систематичні інвестиції у ці інноваційні сектори економіки спрямовують усі суб'єкти господарювання: приватний та корпоративний бізнес, держава, домашні господар­ства, окремі фізичні особи, розуміючи, що соціальний статус лю­дини дедалі більше залежить від рівня освіти.

Наприклад, у США витрати на науково-дослідні роботи у 2001 р. лише з федерального бюджету були заплановані в обсязі 78,2 млрд дол., асигнування на фундаментальні розробки у галузі інформаційних технологій збільшилися з 1,7 млрд дол. у 2000 р. до 2,3 млрд дол. у 2001 р. і були спрямовані на виконання нової програми «Інформаційні технології XXI століття». Державні та приватні витрати на освіту за 1980—1990-ті pp. зросли у США на 66 % і становили 7 % ВВП. До того ж, за різними оцінками, до 150 млрд дол. становлять витрати на так звану освіту дорослих, у рамках якої у середині 90-х pp. XX ст. у різноманітних програмах навчання брали участь 76,3 млн громадян, або 40 % дорослого населення країни (в середині 80-х pp. — лише 13,3 %). Загалом із державних джерел різних рівнів у США фінансується 80 % усіх закладів освіти.

Наслідок такої політики — близько 60 % американської робо­чої сили наприкінці XX ст. мали вищу та незакінчену вищу осві­ту, що є одним з найвищих показників у світі. Така увага з боку правлячих кіл США до розвитку «економіки знань»¹ справедливо перетворила цю країну на технологічну та економічну наддержа­ву. Адже 45 % ВНП у США створюється у сфері наукових дослі­джень, освіти, охорони здоров'я та виробництва програмного за­безпечення. На частку країни припадає 36 % світових наукових кадрів, 44 % витрат — на наукові розробки та 72 % — світового ринку інформаційних послуг. Експорт патентів і технологій із США переважає їх імпорт майже у 8 разів. Близько 2/3 нових ро­бочих місць створюються у сфері «нової економіки», а витрати на освіту майже удвічі перевищують військові витрати. Як наслі­док, в останнє десятиріччя XX ст. інфляція у країні скоротилася з 6,2 до 2,9—3,0 % на рік, середньорічні темпи зростання станови­ли 4—5 % на рік, а безробіття зменшилося до мінімального за останні тридцять років значення — 3,9 % працездатного насе­лення, стабільно зростають доходи населення.

Загалом, у 80—90-х pp. XX ст. та на початку XXI ст. значно посилилася роль розвинутих держав у забезпеченні зростання на-укоємності ВВП (визначається відношенням національних витрат на НДР та до ВВП) (табл. 2.2). Згідно зі статистикою, у цьому процесі держава забезпечує половину, а то й більше, витрат, без­посередньо впливаючи на формування цілісної інтелектуальної інфраструктури, отже на розвиток інтелектуальної власності, ін­телектуального капіталу і, як наслідок, на інноваційну спрямова­ність розвитку усього суспільного виробництва.

Постійне нарощування витрат розвинутих країн за рахунок бюджетних надходжень супроводжується водночас системною політикою преференцій і пільг для підприємств і фірм, що здійс­нюють на постійній основі певні наукові дослідження щодо ство­рення новітніх технологій і товарів, просування їх у виробництво та на ринок. Такий висновок можна аргументувати характеристи­кою системи податкових пільг, що надаються підприємствам, фір­мам та організаціям у розвинутих країнах у разі проведення ними науково-дослідних та конструкторських робіт (табл. 2.3).

До наведених інструментів держави щодо заохочення приват­ного та корпоративного капіталу до впровадження наукових до­сліджень у практику свого повсякденного господарського життя можна додати, що в окремих випадках держава йде ще далі, по­силюючи мотивацію дозволом (для окремих підприємств і фірм) списувати витрати на НДКР як на амортизаційне майно, або ви­раховувати із бази оподаткування 100% засобів витрачених під­приємством на дослідження та розробки. До того ж, у 35 штатах США у 90-ті pp. XX ст. застосовувався податковий кредит на до­слідження та розробки, що, безперечно, позитивно впливало на поширення поля такої діяльності у бізнесових структурах.

Специфічною особливістю функціонування цілісних систем, як уже зазначалося, є те, що у процесі їх життєвого циклу взає­модія та взаємовпливи різних структурних елементів під тиском внутрішніх та зовнішніх чинників породжують нову якість, ве­дуть до розвитку і трансформації самої системи. Саме такою но­вою якістю світової капіталістичної економічної системи є сього­дні глобалізація процесів соціально-економічного розвитку, яка у свою чергу ініціює якісні зміни у всіх підсистемних, національ­них та наднаціональних сферах світового суспільства. Ця нова інтеграційна форма та якість виявляються насамперед:

у появі потреб в уніфікації певних правил гри для всіх учас­ників світового господарства;

у нових формах управління світовою економікою, які б ма­ли враховувати інтереси не тільки національного (у його взаємо­дії з іншим національним), а й наднаціонального, до того ж не тільки у межах інтересів ТНК, а й загального, спільного для всьо­го людства;

у появі нових закономірностей політичної діяльності окре­мих національних держав, коли вони вже не можуть бути само­стійними у прийнятті усіх необхідних рішень щодо забезпечення свого функціонування;

в обмеженні альтернатив вибору цілей та інструментів роз­витку окремих країн, окремих регіонів з боку світового співтова­риства і в інтересах цього співтовариства, хоча механізми такого впливу ще перебувають лише у стадії формування, тощо.

Отже, процеси глобалізації формують нову структуру полі­тичних, економічних і культурних відносин, що простягаються за будь-які традиційні кордони та зв'язують окремі суспільства в єдину систему, внаслідок чого людство, на думку деяких дослід­ників, більше не розглядається як «статистична сукупність», «фі­лософська або ідеологічна категорія; воно перетворюється в соці­альну цілісність, що охоплює всіх людей на землі». В усякому разі, такий підхід до розуміння суті глобалізації дозволяє говори­ти про те, що феномен глобалізації виходить за суто економічні рамки та охоплює практично всі основні сфери суспільної діяль­ності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, а також самі умови існування людства, дозволяє розглядати сучас­ну світову економічну систему як таку, що перебуває у перехід­ному стані системної трансформації.

Чинниками, що прискорюють за сучасних умов глобалістські тенденції у світі, та формами, в яких ці тенденції реалізуються, є насамперед науково-технічна революція, що включає й інформаційну революцію, діяльність транснаціональних монополій в умо­вах цієї революції, соціалізація економічного життя в країнах, гло­балізація проблем безпеки (екологічної, сировинної, продовольчої, ядерної тощо), економічна політика розвинутих держав та міжна­родних фінансово-кредитних організацій. Ці чинники можуть за­безпечувати як позитивну динаміку та результати глобалізації, так і негативні наслідки цього процесу.

Об'єктивною основою глобалізації виступають насамперед закони ринку, які спричиняють і визначають потребу (та механіз­ми її реалізації) у розвитку суспільного поділу праці, у тому числі й міжнародного, використання принципу порівняльних переваг в організації виробництва та обміні його результатами між різними країнами, ведуть до появи національних та міжнародних монопо­лій, сучасних форм їх функціонування та розвитку.

Матеріальною, економічною основою процесу глобалізації у XX ст. особливо в останні його десятиліття, є насамперед станов­лення та розвиток транснаціональних, або наднаціональних кор­порацій (ТНК), які діють відповідно до характерного для них принципу, а саме: бути представленими на основних ринках, спираючись на єдність управління торговельною, промисловою та фінансовою діяльністю.

Ще у XIX ст. великими корпораціями були сформульовані ос­новні стратегічні орієнтири їх економічної діяльності протогло-балістського типу:

• забезпечення свого виробництва іноземною сировиною;

• закріплення на іноземних ринках збуту шляхом створення там своїх філій;

• раціоналізація виробництва шляхом його переміщення (де-локалізації) у країни, де витрати виробництва нижчі, ніж на наці­ональній території;

• орієнтація на техно-фінансову стратегію, яка виявляється у використанні своїх зарубіжних інвестицій для створення таких форм закріплення на іноземних ринках, як організація субпідряд­них підприємств;

• укладання довгострокових партнерських угод з іншими фір­мами;

• відмова від частини старих виробництв та поширення нових видів діяльності, передусім у галузі науково-технологічних до­сліджень і розвитку, пошуки прибутків на міжнародних фінансо­вих ринках, включаючи участь у спекулятивних операціях.

Реалізація та розвиток цих стратегічних орієнтирів протягом XX ст. створили умови для визначення основних принципів глобальної стратегії у діяльності найпотужніших корпорацій, за якими вони працюють вже у XXI ст. Серед них загальнопланетарне бачення ринків і конкуренції; доскональне вивчення своїх су­перників (це стає можливим унаслідок олігополістичної структу­ри глобальних ринків); контролювання своїх операцій у загаль­носвітовому масштабі або, як мінімум, у масштабі СІІІА, ЄС, Японії; здатність виступати у ролі глобального гравця, спромож­ного гнучко змінювати тактику у конкурентній боротьбі на будь-якому зі світових ринків; оперування у високотехнологічних промислових галузях; уміння ефективно використовувати закон порівняльних витрат, розміщуючи своє виробництво там, де воно найбільш рентабельне; координація своєї діяльності за допомо­гою гнучкої інформаційної технології та гнучкого виробництва, інтегрованих у єдину сітку внутрішньофірмового бухгалтерсько­го обліку; інтеграція своїх підприємств і спеціалізованих філій в єдину міжнародну мережу управління, інтеграція у мережу угод з іншими МНК.