Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Трансформаційна_лекції.doc
Скачиваний:
17
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
580.61 Кб
Скачать

Тема 5. Людський, соціальний

Та інтелектуальний капітал

Як інституціональні форми функціонування

Інформаційного суспільства

Високий рівень знань, самооцінки та відповідальності професіоналів формує нові потреби не лише економічного, а й соціального, духовного спрямування, пов'язані із стрімким роз­витком нового виду власності — інтелектуальної і, відповідно, з потребою використовувати цю власність у своїх інтересах в усіх сферах економічної та позаекономічної діяльності: у праці, за­безпеченні її творчого характеру, в прийнятті рішень, в управлін­ні, в розподілі, у конкурентній боротьбі, у визначенні та зміні свого соціального статусу, у гарантуванні політичної, економіч­ної, екологічної, культурної та духовної безпеки. Все це власне і становить сутність соціалізації економічного життя.

Актуальність таких змін у системі потреб суспільства та осо­бистості знайшла своє відображення у кардинальних змінах пріо­ритетів інтересів авторитетної міжнародної громадської органі­зації — Римського клубу: від аналізу та прогнозу тенденцій і перспектив глобального розвитку людства він перейшов до аналізу проблем розвитку самої людини, визнавши вже у першій до­повіді такого спрямування, що проблеми людини, реалізації її внутрішнього потенціалу є ключовими для всього комплексу глобальних проблем.

Такі зміни у підходах до визначення найпріоритетніших важе­лів подальшого суспільного розвитку людства цілком закономір­ні та своєчасні. Адже, характеризуючи роль та функції праці (от­же людини, рівня її можливостей), вчені фактично із самого початку досліджень закономірностей економічного зростання ви­значали її непересічне місце у системі людських цінностей, вба­чаючи у ній підґрунтя, «батька» суспільного багатства», «ключ до розуміння усієї історії суспільства» (Ф. Енгельс). В умовах ін­формаційного суспільства, коли складність праці надзвичайно зростає, до того ж у масових масштабах і в переважній кількості галузей народного господарства, таке бачення місця людини та її трудового внеску у загальний економічний та соціальний розви­ток суспільства знаходить своє визнання насамперед у появі ка­тегорій людський капітал, соціальний, інтелектуальний капітал, за допомогою яких визначається сутність якісно нового зв'язку між працею, добробутом, багатством, соціальним статусом у су­спільстві та власністю. Загально визнаним є той факт, що в основі такого зв'язку усе вагомішу роль відіграють інтелектуальний по­тенціал працівника, його здібності, рівень здатності ефективно використовувати інформацію та знання для створення високотех-нологічного продукту (продукту високої вартості).

За цих умов ефективність матеріальних чинників забезпечення багатства і відповідного статусу вже не є визначальною, такою, що має монопольне значення. Формуються нові пропорції опти­мального поєднання особистих і соціальних інтересів, індивідуа­лізму та колективізму і, як наслідок, народжується дихотомія приватної та особистої власності. Сьогодні, на думку багатьох учених, уперше в історії умовою приналежності людини до панів­ного класу стас не право володіти благом, а здатність його ви­користати. Соціальний статус людини усе більше визначається насамперед її освітнім рівнем, здатністю перетворювати інфор­мацію у знання, самостійно здійснювати продуктивну діяльність в умовах технологічно досконалого суспільства.

Концепція людського капіталу сформульована ще у першій половині 60-х pp. XX ст. у працях Г. Беккера. Суть її полягає у розумінні зазначеної форми капіталу як результату внутрішньої трансформації самих індивідів під впливом розвитку їх здібно­стей, навичок, знань тощо.

Така трансформація дає змогу, з одного боку, гнучкіше реагу­вати на зміни, що відбуваються у виробництві, технологічних процесах, отже, за будь-яких умов забезпечувати реалізацію еко­номічного інтересу індивіда, з другого — викликає до життя на­гальну потребу у стрімкому зростанні інвестицій у людський ка­пітал, зокрема у систему середньої, професійної та вищої освіти, перекваліфікації. Система глибинних знань Е. Демінга, напри­клад, орієнтує фірми на створення моделі безперервного навчан­ня найманих працівників та управлінців, поза якою нагрома­дження людського капіталу, отже ефективне його функціону­вання, стає неможливим.

Більшість визначень, що можна зустріти в економічній літера­турі, характеризують людський капітал як сукупність знань, вмінь і навичок, яких людина набуває та які збільшують її продук­тивні здібності. Характерними рисами людського капіталу є майстерність, талант і здібності, що належать певному індивіду.

Людський капітал слід розглядати, по-перше, як базову основу становлення інтелектуального капіталу, що забезпечує більш гли­бокий підхід до розуміння поля прояву та реалізації здібностей працівника; по-друге, у самому людському капіталі варто виділя­ти, як мінімум, дві складові: знання, навички, творчі здібності найманих працівників, що зайняті безпосередньо у виробництві товарів і послуг, та рівень інтелектуального потенціалу і підпри­ємницької культури, етики організаторів виробництва — підпри­ємців, менеджерів тощо.

Розвиток людського капіталу, потреба в економічній реалізації та ефективному захисті нових можливостей робочої сили, зростання залежності підприємців і суспільних результатів їх господарської діяльності від якості праці та активності найманого працівника ви­кликали до життя таку інституціональну форму функціонування та усуспільнення праці, як соціальний капітал (на думку деяких дослід­ників, наприклад Дж. Коулмана, соціальний капітал, так само, як фізичний та людський, «не попадає під строгу дефініцію»).

Загальною умовою виникнення соціального капіталу можна вважати зміни, які протягом останніх десятиліть відбуваються у структурі продуктивних сил і характері праці під впливом НТР. Як вже зазначалося, ці зміни породжують нову якість робочої си­ли, трансформують характер відносин між основними суб'єктами господарювання. Тепер не тільки найманий працівник залежить від роботодавця, підприємця, а й роботодавець є залежним від найманого працівника через високий рівень кваліфікації остан­нього, творчого характеру його праці, відсутності миттєво доступної альтернативи вибору щодо заміни працівників адекватною за якістю працею.

Отже, соціальний капітал можна визначити як систему ціле­спрямованих соціальних зв 'язків, що виникають на рівні суспіль­ства та на рівні окремого підприємства, фірми і забезпечують таку соціальну організацію відносин між суб'єктами господар­ської діяльності, основу якої складають взаємодія, довіра, надій­ність і прозорість у відносинах.

Така система зв'язків, будучи позаекономічною, і навіть, до певної міри, позаматеріальною, забезпечує водночас зростання рівня мотивації праці та якість системи стимулів, тобто є продук­тивною, її реальними організаційними формами можуть бути різ­ні види соціального партнерства.

Надійність цих зв'язків забезпечується як безпосередньо на ос­нові прямих домовленостей між представниками найманих праців­ників та підприємцями або менеджерами, так і за допомогою зако­нодавчої діяльності держави, яка може закріплювати у законах характер зв'язків, що опосередкуються поняттям соціальний капітал і вже склалися у суспільстві, або встановлювати певні принципи, норми таких зв'язків, виходячи зі свого розуміння їх суті та форм. За будь-яких умов законодавство повинно націлювати на форму­вання таких форм та норм співпраці, які б гарантували стабільність виробничої діяльності, співпрацю у розв'язанні проблем і супереч­ностей, що виникають у процесі такої діяльності, посилення довіри до співпраці з боку усіх зацікавлених сторін.

Соціальний капітал є надбанням не тільки окремих колективів, фірм, організацій. За вертикальною ознакою він має підстави для існування на рівні окремих регіонів і навіть країн. Головною умо­вою такої його властивості є створення розвиненого громадянського та інформаційного суспільства, форм соціального партнерства, за яких може виникати високий ступінь довіри між народом і владою.

Забезпечити існування соціального капіталу на такому рівні надзвичайно важко, ще важче перетворити його на постійно фун­кціонуючий інститут у системі економічних відносин. Тому ос­новна увага має бути зосереджена на забезпеченні умов станов­лення соціального капіталу на горизонтальному рівні — на якості, прозорості, справедливості та стабільності трудових від­носин, соціальних зв'язків між суб'єктами господарювання на рів­ні фірм і підприємств. Основними формами існування соціально­го капіталу на такому рівні у розвинутих країнах є системи соці­ального партнерства, патерналізму, пожиттєвого найму, соціаль­ної відповідальності бізнесу тощо.

Як одна зі складних суспільних форм віддзеркалення характеру праці, рівня її усуспільнення і впливу на трансформацію суті та змі­сту соціально-економічних відносин наявної системи, соціальний капітал у процесі розвитку суспільного виробництва може зростати та нагромаджуватися насамперед через розвиток співпраці суб'єктів господарювання. Однак на відміну від людського капіталу, по­в'язаного передусім зі змістом праці, технологічними змінами, що відбуваються у суспільному виробництві, ця форма існування капі­талу завжди перебуває у зоні підвищеного ризику, оскільки прямо залежить від глибини та сталості змін у системі відносин влас­ності, рівня трансформованості цілей розвитку та мотиваційної складової економічної політики, суб'єктивних концептуальних по­глядів представників законодавчої та виконавчої влади, рівня куль­тури та характеру інтересів чиновників різного рангу.

Специфічною особливістю функціонування соціального капі­талу є його тісна залежність від рівня сформованості у національ­ній економічній системі капіталу інтелектуального. Адже риси та ознаки, притаманні соціальному капіталу, можуть бути належним чином реалізовані за умови значної інтелектуалізації праці, що створює майже адекватну залежність різних видів праці (у тому числі управлінської, підприємницької, найманої) у визначенні принципів та форм їх взаємодії у процесі організації виробництва товарів і послуг.

Якщо ж інтелектуальна (складна та надскладна) праця не є масо­вим і необхідним для забезпечення конкуренції в усіх сферах суспіль­ної економічної діяльності явищем, можливості розвитку соціаль­ного капіталу значно обмежені, оскільки з боку власників інших форм капіталу — фінансового, фізичного тощо, втрачаються потре­ба та інтерес до соціального партнерства, прозорості у відносинах із найманими працівниками, знижується рівень соціальної відповідаль­ності бізнесу, та й з боку державних чиновників, особливо у пост-соціалістичних перехідних суспільствах, спостерігається відверте ігнорування думки та позиції зайнятих у виробництві.

3