ЗМІСТ
ВСТУП......................................................................................................................2
РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ АРХАЇЧНОГО РИМУ........................................................................................................................5
РОЗДІЛ 2. ПРИЧИНИ ТА ХІД БОРОТЬБИ ПАТРИЦІЇВ З ПЛЕБЕЯМИ...........................................................................................................10
РОЗДІЛ 3. НАСЛІДКИ БОРОТЬБИ....................................................................23
ВИСНОВКИ...........................................................................................................30
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.......................................................32
ВСТУП
Актуальність теми. Здобутки Стародовнього Риму завжди слугували прикладом і зразком для наслідування дуже довго після його розпаду. На основі його права грунтувалося право країн Європи, на основі його політичної історії вибудовувалася політика у європейських країнах впродовж багатьох століть. Не втрачають своєї цінності політичні надбання Стародавього Риму і сьогодні, актуалізуючись у все нових і нових умовах.
Соціально-політичне життя нашої країни перебуває у стані відчутної поляризації: зростає невеличка група олігархів, тобто людей, які концентрують в собі величезні фінансові ресурси та владні можливості, натомість зібльшується кількість людей, поставлених на межу бідності. На основі вивчення історії Стародавнього Риму, а саме політичної боротьби патриціїв та плебеїв, ми можемо по-новому подивитися на сучасні українські реалії, виявити їх місце та перспективи розвитку в історії. Відносно цього тема даного дослідження вбачається актуальною в умовах сьогодення.
Об’єктом вивчення є політична історія Стародавнього Риму.
Предметом вивчення є боротьба між патриціями і плебеями.
Хронологічні рамки – охоплюють період з середини VI ст. до н.е. до 287 р. до н.е. – від реформи Сервія Тулія до плебісциту Гортензія.
Територіальні межі – поширюються на усю територію Римської Республіки.
Метою роботи є дослідити причини, хід та наслідки боротьби патриціїв і плебеїв у Стародавньому Римі.
Дослідницькі завдання.
Ознайомитись із соціальною структурою населення Стародавнього Риму, його основними станами та класами;
розкрити причини та описати хід боротьби патриціїв з плебеями;
охарактеризувати наслідки цієї боротьби.
Історіографічна база. Досить цікавий матеріал для вивчення і опрацювання проблеми боротьби патриціїв та плебеїв наводить В.С. Сергеєв у праці „Очерки по истории Древнего Рима”[26], у книзі дається систематичний виклад історії Риму від заснування міста до падіння Римської імперії. Велика частина роботи написана на підставі вивчення першоджерел. В. І. Кузищін у праці „История Древнего Рима”[20]описує історію Риму з VI ст. до н. е.. і до падіння Римської імперії в 476 г.
З істориків-антиковедів вкажемо на роботу Ф.М. Нечая «Освіта римської держави», яка не втратила свою наукову значимість. Автор використовує широке коло літературних, археологічних та інших джерел, аналізуючи які, виділяє причини розпаду первісно-общинного ладу і освіти римської держави. Однак недоліком даної роботи є її зайва прихильність марксисцькою концепцією походження держави, яка в даний час вважається мало бездоганною, і має ряд істотних вад у поясненні походження держави.
Загальний огляд подій, позначених боротьбою патриціїв і плебеїв, міститься у працях М. В Алфьорова «История Древнего Рима» [2], А.Н. Бадак «История Древнего мира» [4], К. Беккера «История Древнего Рима» [6], В. П. Буданової «Древний Рим» [8], Д. Л. Каллістової «Древний Рим» [21], К. Куманецького «История культуры Древней Греции и Рима» [23], Т. Момзена «История Рима» [25] та ін.
Джерельна база. Книга Тита Лівія, яка за традицією називається «Історія Риму від заснування міста» [1], є по суті основним джерелом з історії Риму республіканського періоду, тому загальний хід та основні події римської історії від заснування міста до середини II ст. до н.е. відомі нам головним чином тільки від нього. Праця Лівія дійшла до нас не повністю; втрачені всі його частини, що належали до подій другої половини II ст. до н.е., до кризи Республіки, громадянських війн і становлення принципату.
З грецьких авторів необхідно згадати Плутарха, автора відомих «Вибраних життєписів». В його роботі йдеться про Камілла, одного з учасників заключного етапу боротьби плебеїв з патриціями. Займаючи бік патриціїв в їх постійній боротьбі з плебеями, Камілл, однак, зіграв певну роль у примиренні станів: переконав патриціїв піти на певні поступки по відношенню до плебеїв. Критичний аналіз тексту не дозволяє цитувати його дослівно, проте зіставлення з пізнішими джерелами представляється доцільним.
Структура роботи обумовлена логікою дослідження, підпорядкована меті та завданням і складається зі вступу, трьох розділів та висновків.
Розділ 1 соціальна стуктура населення архаїчного риму
Низка дослідників вважає, що Рим створив свою оригінальну цивілізацію, яка базувалася на особливій системі цінностей, що склалася у римській громадянській общині у зв’язку з особливостями її історичного розвитку. До таких особливостей належали: встановлення республіканської форми правління внаслідок боротьби патриціїв і плебеїв та майже безперервні війни Рима, що перетворили його з невеликого італійського містечка на столицю величезної держави. Під впливом цих факторів створювалася ідеологія та система цінностей римських громадян. Її визначав перш за все патріотизм – уявлення про особливу богообраність римського народу і самою долею призначених йому перемогах, про Рим як найвищу цінність, про обов'язок громадянина слугувати йому всіма силами. Для цього громадянин мав відзначатися відвагою, стійкістю, чесністю, відданістю, гідністю, поміркованістю у способі життя, здатністю підкорятися залізній дисципліні на війні, затвердженому законом і встановленому предками звичаю в мирний час, шанувати богів-покровителів своїх сімей, сільських общин та самого Рима.
Римське суспільство розглядається як ієрархічне, де раби (лат. servi) були на самому дні, вільновідпущеники (лат. liberti) – над ними, а вільнонароджені громадяни (лат. cives) були верхівкою. Вільні громадяни також були поділені на класи. На початковому етапі розвитку римське суспільство складалося з двох основних верств – патриціїв і плебеїв. Згідно з найпоширенішою версією про походження цих двох класів, патриції – це корінні мешканці Риму, що вели своє походження від 100 патріархів-засновників міста, а плебеї – прийшле населення, яке не мало такого походження, але мало громадянські права. Патриції були об'єднані спочатку в 100, а потім в 300 родів. Спершу плебеям заборонялося одружуватися з патриціями, що забезпечувало замкненість верстви патриціїв.
Менш важливим це стало за часів пізньої Республіки, коли деякі плебейські родини стали заможними і почали займатися політикою, а деякі патриціанські роди занепали. Будь-хто, патрицій чи плебей, чиїм предком був консул, вважався благородним (лат. nobilis), а того, хто перший зі свого роду прийняв консульство, як, наприклад, Марій чи Цицерон, називали новою людиною (лат. Homo novus) і благородними ставали його нащадки. Однак патриціанське походження все ще залишалося престижним, і багато релігійних інститутів були відкриті тільки для патриціїв.
З часом соціальна структура помітно ускладнилася, важливішим став поділ на класи згідно з військовою службою. Членство в цих класах періодично визначалося цензорами згідно з майновим становищем. Найзаможнішими були сенатори, які домінували у політиці та військовому управлінні. Наступними йшли вершники (лат. equites), тобто ті, що могли дозволити собі утримувати бойового коня; згодом вони сформували впливовий купецький клас. Це були особи не завжди знатного походження, але вони займалися торговими операціями (торгівля вважалася недостойним патриціїв заняттям) і концентрували в своїх руках значні багатства. Після декількох нижчих класів з тих, хто міг собі дозволити військове спорядження, йшли пролетарії – громадяни, які не мали майна. До реформ Марія вони не допускалися до військової служби і за рівнем добробуту і престижу стояли ненабагато вище вільновідпущеників.
Однак нобілітет не був єдиним. Згідно з римськими уявленнями, вельможність (лат. nobilitas) роду, до якої належить людина, визначала рівень поваги до нього. Кожен мав відповідати своєму походженню і однаково засуджувалися як негідні заняття (наприклад, торгівля) людини знатного походження, так і незнатних осіб, які досягли високого положення (homo novus). Громадяни також стали розділятися на civesnati – громадян за народженням і civesfacti – громадян, які отримали права за певним законом. До Риму також стали з'їжджатися люди різноманітних національностей (перш за все, греки), які не мали політичних прав, але грали важливу роль у житті суспільства.
Надалі, основними класами ранньоримського суспільства були патриції, плебеї та раби, котрі одночасно були і станами, тобто вони відрізнялися один від одного не тільки наявністю чи відсутністю власності на засоби виробництва, але і різноманітними юридичними правами: всією повнотою прав володіли патриції, плебеї користувалися меншими правами, а раби були повністю позбавлені цих прав [20, 55].
Раби. В VI-IIIст. до н.е. рабська праця проникає в різні галузі виробничої діяльності в Римі – раби оброблюють поля, трудяться в ремісничих майстернях, в домашньому господарстві. В рабів перетворювали військовополонених, рабами ставали кабальні боржники, існувало і домашнє рабство. Заборона боргового поневолення в Римі в 326 р. до н.е. зробило поневолення полонених основним джерелом поповнення класу рабів.
Оскільки зв’язки з ринком були слабкі, а необхідність в додатковій праці раба була обмежена потребами рабовласника та його сім’ї, то експлуатація не досягала крайніх меж. Не дивлячись на використання рабів в різних галузях виробництва, їх було мало і вони ще не стали основними виробниками. Поряд з рабами трудились вільні. Найчастіше пліч-о-пліч з рабом працював і сам власник та його діти.
Раб ще не розглядався в якості речі, за ним зберігалися деякі (хоча і самі мінімальні) права людської особистості. Раба не включали в інвентар маєтку, раби відповідали за деякі вчинки перед судом, могли виступати поручителями і бути усиновленими. Вони мали право приймати участь в деяких релігійних культах і святкуваннях. Згідно з релігійними уявленнями, рабам надавався відпочинок у свята, даремне пролиття крові визнавалося не угодним богам.
Межа між свободою і рабським станом не була різкою, вона зм’якшувалася і стиралася існуванням перехідних від рабства до свободи різних категорії залежності: клієнтського зв’язку, домашнього рабства, кабальної заборгованості.
Найбезправнішим і набільш низьким було положення рабів-військовополонених, оскільки рабовласника не пов’язували з ними ні племінні, ні релігійні, ні які-небудь інші відносини.
Від періоду VI-III ст. до н.е. не дійшло ніяких вістей про масові повстання рабів; вони ще не виступали самостійно, а вели боротьбу в прихованих формах (втеча, псування знарядь) або приймали активну участь в бунтах напіввільних й прошарків населення, які розорилися. Так, в Римі раби приймали участь в захопленні Аппієм Гордонієм, який прагнув відновлення царської влади, фортеці Капітолія в 460 р. до н.е., в бунтах боржників на початку IV ст. до н.е., в масовому народному русі 342 р. до н.е.
Клієнти. В ранньоримському суспільстві численним прошарком були клієнти – незаможні і політично безправні люди. Клієнтами могли бути або відпущені на волю раби, або іноплемінники, які переселилися в Рим і були вимушені шукати захист заступництво у патриціїв і поступали під їх патронат. Клієнти вступали в щось на зразок родової організації патриціїв на правах залежних членів, отримували родове ім’я своїх покровителів. На них накладалися обов’язки працювати на землях патронів і виконувати різноманітні повинності: супроводжувати свого патрона в поході, на виходах в місто. Майно клієнта, якщо він не залишав заповіт, після його смерті унаслідувалося патроном. У випадку непокори патрону клієнта за рішенням суду могли звернути в рабство. В свою чергу патрон був зобов’язаний захищати клієнта від утисків інших знатних осіб, представляв його інтереси в суді. Клієнти, що входили в рід своїх патронів, зв’язані з ними різними, в тому числі релігійними, зобов’язаннями були відділені від плебеїв і в соціальній боротьбі, що відбувалася в Римі в V–IV ст. до н.е., виступали разом зі своїми патронами-патриціями. Але послаблення родових зв’язків в патриціанських родах і розвиток рабовласницьких відносин поступово змінило положення клієнтів . До ІІІ ст. до н.е. велика частина їх вже звільнилася від своєї залежності від патронів, отримавши від держави землю, і перетворилася у вільних дрібних землеробів.
Плебеї. Один з основних класів-станів раннього Риму становили плебеї, які вели запеклу боротьбу з патриціями. Частина плебеїв була прийнята в патриціанські роди в якості залежних клієнтів, але більшість плебсу стояло поза суспільною організацією корінних громадян-патриціїв і було позбавлене громадянських прав, хоча і вважалось на відміну від рабів та клієнтів юридично вільними. Ця маса людей, які порвали всі зв’язки з колишньою батьківщиною і стояли поза родовою організацією Риму, виявилася особливо сприятливим середовищем для розвитку приватновласницьких та рабовласницьких відносин, а її боротьба з патриціями, зв’язаними з віджилими родовими установами, була історично прогресивною.
Плебеї обробляли невеликі ділянки землі, займалися торгівлею і ремеслами. В їхньому середовищі доволі швидко відбувалося розшарування і виділився заможній шар. Загальне громадянське безправ’я об’єднало всіх плебеїв на боротьбу з патриціями. Але якщо маса плебеїв домагалася отримання землі і відміни кабального рабства, то заможні і багаті плебеї боролись в першу чергу за політичне рівноправ’я з патриціями [20, 56].
Складна соціальна структура римського суспільства II-I ст. до н. е. породила заплутаний клубок класових і соціальних протиріч цієї епохи: класовий антагонізм рабів і рабовласників переплітався з протиріччями цих двох класів з класом дрібних власників. Громадські протиріччя ускладнювалися боротьбою селянства, яке розорилося із землевласниками, міського плебсу з магнатами, італіків і провінціалів з римським громадянством. Навіть усередині римської знаті не було єдності: між нобілітетом і вершниками виникали політичні розбіжності і розгоралася запекла боротьба. Численні протиріччя переповнювали римське суспільство II-I ст. до н. е. і підривали його силу.