Розділ 2 причини та хід боротьби патриціїв з плебеями
Внутрішня історія трьох перших століть Римської республіки є історією боротьби між плебеями і патриціями, що врешті-решт закінчилася перемогою плебсу. Боротьба плебеїв з патриціями велася протягом двох століть і відзначалася великим напруженням. Розклад родового ладу у плебеїв почався раніше і пішов значно далі, ніж у патриціїв, у них сильніше розвинулась приватна власність на землю і раніше утворилася економічна нерівність. З маси плебсу виділилася заможна верхівка, плебейська плутократія, яка прагнула до державних посад і просочувалася в сенат [26, 38].
Після скасування царської влади положення плебсу в Римі погіршилося, тому що вся влада в державі потрапила в руки патриціанських родів, а вони користувалися нею виключно у своїх інтересах. Всі вигоди діставалися патриціям, всі невигоди падали на частку плебеїв. Коли Рим здобував прирощення до своєї державної землі, користування окремими її ділянками надавалося на правах безкоштовної окупації одним патриціям, а між тим плебеї, які брали участь у війнах і платили податки, як раз цими війнами і податками, навпаки, доводилися до теперішнього розорення. Подібно до того, як це було в Аттиці перед реформою Солона, простолюдини знаходилися дуже часто в неоплатних боргах у знаті, причому боргове право і в Римі було вкрай жорстоким.
Боржник віддавав у заставу не лише своє майно, а й тіло: кредитор мав право закувати його в ланцюги або замкнути в тюрму, змусити на себе працювати і навіть піддавати покаранням. Плебеї не хотіли переносити таких несправедливостей і стали добиватися кращого становища в державі, кожен раз, однак, зустрічаючи сильний опір з боку патриціїв. Одним словом, в Римі повторювалася в новій формі така ж боротьба аристократії і демократії, яка була в Греції. Але у римлян ця станова боротьба прийняла інший характер, ніж у греків. Тут не було ні народних повстань, ні встановлення тиранії, і боротьба йшла на законному грунті, тому що в самому ж початку плебеям вдалося організувати свої сили для мирного користування політичними правами в народних зборах і отримати в особі своїх власних посадових осіб – трибунів – могутніх захисників своїх інтересів проти зловживань патриціанської влади.
Першим кроком на шляху до поширення політичних прав за межі небагатьох патриціанських сімей дослідники вважають реформу Тарквінія Давнього. Цей цар приєднав до старовинних Рамнів, Тіціїв і Луцерів ряд нових сімей, не утворивши з них самостійних триб, але включивши в колишні під назвою Рамнів, Тіціїв, Луцерів-молодших, і давши їм тим самим право участі в народному зібранні. Частина плебеїв (за свідченням Лівія – 100) отримала навіть доступ в сенат, в якості „батьків молодших народів” [16].
Початок організації плебсу під проводом власних трибунів відноситься до середини другого десятиліття після вигнання царів.
Загалом, вимоги плебеїв зводились до трьох основних пунктів:
1) Допуск плебеїв до громадської землі, обмеження патриціанського землеволодіння, надання плебеям земельних ділянок, тобто вирішення аграрного питання;
2) Відміна боргової кабали і обмеження боргового відсотку;
3) Політичне рівноправ’я, тобто участь в усіх зібраннях і право обрання на всі державні посади [20, 57-58].
Оскільки земля була основним видом багатства, а землеробство – головним заняттям населення, то аграрне питання лежало в основі усіх вимог плебсу. Як і в грецьких містах-державах, в Римі землею могли володіти лише повноправні громадяни, тому вирішення земельного питання було тісно зв’язано з отриманням громадянських прав і плебеї добивалися насамперед політичного рівноправ’я.
Боротьба плебеїв з патриціями, почавшись в середині VI ст. до н. е., закінчилася лише на початку ІІІ ст. до н. е. В її історії виділяється три головних етапи:
Середина VI ст. – 494 р. до н е. – від реформи Сервія Тулія до удосконалення народного трибунату;
494-444 рр. до н. е. – від запровадження посади народних трибунів до законів Канулея;
385-287 рр. до н. е. – від руху Манлія та законів Ліцинія - Секстія до плебісциту Гортензія [20, 58].
До середини VI ст. до н.е. плебеї вважались чужорідним елементом і їм не довіряли навіть службу в армії. Але збільшення кількості плебеїв, з одної сторони, і розширення військової активності – з іншої, зробило необхідним залучення їх до лав ополчення, що і було закріплено реформами Сервія Тулія. Плебеї були включені, таким чином, в склад римського суспільства, стали громадянами, отримавши не всі права, а лише право проливати кров за Римську державу.
Сервій Тулій встановив ценз, установлення надзвичайно благотворне для держави, якій судилося досягти такої величі: на його підставі військові і цивільні обов’язки були розподілені не поголовно, як раніше, а за майновим станом; тоді встановлені були класи і центурії, і на підставі цензу було зроблено такий розподіл, зручний для мирного і воєнного часу. З тих, хто мав 100 000 асів (Ас – римська монета) або більший ценз, він утворив 80 центурій – по 40 центурій старших і молодших; громадяни, які входили до їхнього складу, були названі першим класом. До цього класу було приєднано 2 центурії ремісників, які виконували службу без зброї. Другий клас було утворено з тих, хто мав ценз від 100 до 74 тисяч асів, а з них складено 20 центурій. Ценз третього класу визначено в 50 тисяч асів; з них утворено стільки ж центурій і з тим самим поділом за віком. Ценз четвертого класу 25 тисяч, з нього утворено стільки ж центурій. П’ятий клас численніший: з нього утворено 30 центурій; ценз цього класу був 11 тисяч. З решти населення, яке мало менший ценз, була утворена одна центурія, вільна від військової служби. Побудувавши і розподіливши таким чином піхоту, він набрав 12 центурій вершників з найбільш самостійних громадян. Крім того, хоч Ромул утворив усього три центурії, він робив з них шість [26, 40].
Боротьба проти патриціїв набуває свого розвитку, коли, явно прагнучи до розширення своєї влади, цар Тарквіній все рідше і рідше радився з сенатом і майже не скликав народних зібрань, а вирішував справи одноосібно. Приховане невдоволення царем було підігріто насильством над дружиною Коллатіна – Лукрецією, здійснене сином Тарквінія. Народ оголосив Тарквінія Гордого позбавленим престолу, піддав його з сім'єю вигнанню і вирішив назавжди знищити царську владу. Скликані центуріатні збори обрали двох консулів - наступників царської влади, але з певними обмеженнями, що з часом все збільшувалися. Між іншим, вже в перший рік республіки консул Публій Валерій провів ряд законів, що дали йому прозвання Публиколи („Того, хто шанує народ”). Серед законів Валерія звертає на себе увагу не забезпечений санкцією закон про провокацію – закон про апеляцію, що дозволив громадянинові, засудженому в межах Риму або 1 милі від нього до кримінального покарання, звернутися до народу із скаргою, до розгляду якої вирок не виконується. На самому початку республіки число сенаторів було поповнено членами з плебеїв – „приписані до Сенату батьки”.
Вирішальну роль у перемозі плебсу відіграла військова сила плебеїв. Римська республіка, що не виходила зі стану війни, не могла обходитися силами самого патриціату і його клієнтели. Патриціїв було мало, а, крім того, під час воєн і походів патриціанські фамілії ріділи, походи ж почастішали і ускладнилися. Наслідком цього була знайома нам військова реформа Сервія Туллія, яка не раз стверджувалася і змінювалася протягом перших століть Республіки. Чим більше демократизувалися римські легіони, тим вимогливіше звучали голоси плебеїв, що загрожували відмовленням від військової служби [26, 41].
На початку V ст. плебеї вже складали основну частину римського війська, в якому патриції займали усі командні посади. Спираючись на більшість громадян-воїнів, плебеї повели боротьбу за свої права, погрожуючи піти з Риму і заснувати своє місто. Такі явища в Римі отримали назву сецесії. З метою боротьби за свої права вони перейшли річку Аніо і розташувалися на Священній горі (перша сецесія 494 р. до н.е.). Патриції, втративши в їх особі найчисленнішу частину свого війська, налякалися і пішли на поступки. Результатом переговорів були так звані священні закони, що оголосила амністію для тих, що відокремилися, деякі послаблення у боргах, а головне, що визнала за плебеями право обирати своїх станових представників - народних трибунів і едилів.
При тодішніх соціально – економічних умовах і при низькому рівні продуктивних сил єдиним виходом вирішення соціальної напруги і задоволення вимог плебеїв було загарбання території сусідів. Це був шлях, на який вже стали римські царі, особливо Тарквінії. Замахи ж на сусідні території неминуче приводили до сутичок з сусідніми племенами, які в свою чергу претендували на родючу долину Лація і його морський солончаковий берег. Римські анналісти цілком правильно зображують кінець царського періоду і перші століття Республіки як суцільні сутички італійських племен з Римом і між собою. З дрібних сутичок, подібних до розбійницьких наскоків, розвивалися і справжні війни. Такими були, наприклад, самнітські і латинські війни IV – III ст. до н. е.
В ролі плебейських вождів найчастіше виступали заможні плебеї, які прагнули до відновлення царської влади. Після вигнання царів не раз робилися спроби захопити владу і встановити одноосібне управління на зразок грецьких тираній VII – VI ст. до н. е. Боротьба патриціїв з плебеями була жорстокою і кровопролитною. Вона проходила з перемінним успіхом. Якщо плебеї вирвали у патриціїв посади народних трибунів, то їм не вдалося провести аграрні закони, котрі були запропоновані Спурієм Касієм (486 р. до н. е.). Він запропонував роздати нужденним плебеям завойовані у герніків землі. Однак його законопроект не пройшов, сам він був звинувачений у прагненні до царської влади і страчений. В 454 р. за пропозицією народного трибуна Іцилія були розділені землі на Авентині (в той час приміський район Риму) серед найбідніших громадян.
Проте всі спроби утвердити в Римі тиранію не мали успіху. Деяку схожість із тиранією в Римі мав плебейський, або народний, трибунат, історичне коріння якого не зовсім ясне. Найімовірніше, що народні трибуни були представниками триб, по яких провадився збір ополчень і податків, встановлених сервієвою конституцією. Можливо навіть, що самі трибуни й командували цими ополченнями або принаймні частиною їх [26, 44].
Відмітною рисою трибунату був його священний, магічний характер. Народні трибуни перебували під особливим захистом підземних тектонічних божеств. Не тільки особа, але навіть одяг і житло народного трибуна вважалися недоторканими і священними. Людина, що вчиняла замах на трибуна, оголошувалася проклятою. Патриції, які довгий час не мирилися з трибунатом, врешті-решт були змушені визнати його як одну з основ римської конституції [26, 45].
Однією з головних переваг трибунської влади було право законодавчої ініціативи без попереднього схвалення з боку сенату. Порівняно з іншими магістратурами народний трибунат менше залежав від сенату; всі питання вони розв’язували в трибутних комісіях; вони могли накласти своє veto на будь-який закон і віддати до народного суду будь-яку урядову особу. Вибиралися трибуни на один рік, і після закінчення строку своїх повноважень вони, подібно до інших магістратів, ставали членами сенату, а під час перебування на посаді могли брати участь у всіх його засіданнях.
Драматичні події розігрались в середині V ст. до н. е. Досягнуті до цього часу результати все-таки недостатньо забезпечували положення плебеїв через відсутність писаного закону, що давав патриціям можливість довільного тлумачення права при відправленні суду. Тому в 292 році трибун Терентілій Арса запропонував на плебейських зборах скласти комісію для написання законів для керівництва консулам. Сенат відмовив у своїй згоді, але плебеї п'ять років підряд вибирали одних і тих же трибунів, які поновлювали пропозиції Терентілія. Патриції, нарешті, пішли на малі поступки: в 297 р. сенат допустив збільшити число трибунів до 10, в 298 р. плебеям для спорудження будинків надали громадську землю на Авентійському пагорбі (plebiscitum Icilium de Aventimo publicando), в 300 р. консули проводять в центуріатному зібранні Закон Атернія Тарпея, що надавав плебейським магістратам multae dictio(тобто право накладати майнові штрафи) і що встановив певну поступовість в накладенні штрафів, а також вищу межу безапеляційного штрафу (2 вівці і 30 биків). Оскільки плебеї, незважаючи на ці поступки, стояли на своєму, погодившись тільки на суто патриціанський склад законодавчої комісії, то в 300 році три патриції були відправлені до Греції ознайомитися із законами Солона, а після їх повернення складена у 302 р. кодифікаційна комісія з 10 патриціїв – „десять чоловіків для написання законів”, якій надали повну владу в державі: на цей рік не вибиралися ні консули, ні трибуни; не допускалася на децемвіров також і провокації. Впродовж 303 р. вони написали лише частину законів (на 10 таблицях), а тому їм була продовжена влада і на 304 рік; робота другого року дала ще дві таблиці [16].
Посадові особи в Римі проводили суд, керуючись звичаями, які походили ще до родового минулого і вже застарілими. До того ж магістрати – патриції – зловживали в судах, спираючись на своє тлумачення звичаєвого права, котре не було опубліковане і не могло бути перевірене. Комісія децемвірів приступила до розробки писаних законів. Однак в процесі роботи її члени почали зловживати отриманою необмеженою владою, що викликало обурення плебеїв і повторення їхнього виходу на Священну гору (449 р. до н. е. – так звана друга сецесія). Патриції знову пішли на поступки: був запроваджений закон, за яким кожний засуджений на смерть римський громадянин міг звертатися за захистом до народного зібрання.
Усі ці закони пройшли через центуріатні збори (дві останні таблиці були проведені консулами вже після падіння децемвірів) і склали так звані „Закони 12 Таблиц”. Вони були записані на 12 мідних дошках і виставлені на центральній площі Риму – форумі. «Закони ХІІ таблиць» надали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права. Старий звичай був замінений писаним правом, закріплюючим приватну власність, рабство і нерівність прав. Усяке зазіхання на приватну власність каралося, винних піддавали жорстокому покаранню і навіть страчували. В «Законах ХІІ таблиць» було зафіксовано правову відмінність патриціїв та плебеїв, патронів та клієнтів, вільних та рабів. Важливим досягненням плебеїв стало обмеження судового відсотку до 1 унції. Але патриції домоглися включення до тексту законів ряду пунктів, що утискали права плебеїв: їх шлюби з патриціями заборонялись, закріплювався інститут клієнтели, вигідний насамперед патриціанським сім’ям [16].
Після складення законів влада децемвірів повинна була закінчитися, але їм не хотілося втрачати владу: вони не складали з себе звання і олігархічно управляли державою, так що була влада свого роду десяти царів. Озлоблені плебеї шукали тільки приводу для повстання. Згідно з переказом, такий привід знайшовся в замаху децемвіра Аппія Клавдія на жіночу честь плебеянки Віргінії. Обурення плебеїв виразилося у повторному відході на Священну гору, крім того, вони зміцнилися на Авентині, звідки погрожували Риму. Лише стараннями Валерія і Горація вдалося переконати їх повернутися з умовою відновлення обрання народних трибунів і консулів (305 р.). Консулами були обрані примирителі - Валерій і Горацій. Вони провели ряд законів, Закони Валерія Горація, зміст яких зводиться до наступного:
підтверджувалася недоторканність особистості народних трибунів,
право апеляції до народного зібрання засуджених патриціанським магістратом на смерть або на тілесне покарання римського громадянина
і найважливіше – рішення плебейських зібрань отримували силу закону, обов’язкового і для патриціїв.
Таким чином, була ухвалена важлива вимога плебеїв займати найвищу посаду, однак патриції домоглися того, що представники плебеїв отримали право обиратися не на посаду консулів, а на посаду військових трибунів з консульською владою. На протязі наступних років консули не вибиралися, а на чолі управління стояли військові трибуни, які обиралися не тільки із патриціїв, а із багатих плебеїв. В 443 р. до н. е. була впроваджена нова магістратура цензорів, на яку могли обиратися тільки патриції.
Захистивши себе від свавілля патриціїв (за допомогою трибунів і писаного закону) і не задовольняючись активним виборчим правом в народному зібранні, плебеї стали домагатися доступу до магістратів, передусім до консульства. Оскільки патриції посилалися на те, що плебеї, не маючи чисто патриціанської крові, не можуть здійснювати ауспіцій, необхідних при здійсненні консулату, то плебеї бажали ослабити це заперечення, ввівши в середовище патриціїв людей змішаної крові. Для цього треба було зробити законними шлюби плебеїв з патриціями. Нащадок від шлюбу патриція з плебеянкою ставав би тоді патрицієм зі змішаною кров’ю. Після впертої боротьби трибун Канулей добився в 309 р. визнання з боку трибунатних зборів змішаних шлюбів між патриціями і плебеями законними (jus conubii). Але і після цього патриції енергійно опиралися допущенню до консульства плебеїв. Тимчасово зійшлися на компромісному рішенні: була введена посада військових трибунів з консульською владою (військові трибуни з консульською властью). Колегія з двох консулів мала приблизно ті ж повноваження, що і давні римські царі до вигнання останнього царя Риму - Тарквінія Гордого. Щороку сенат повинен був вирішувати, кого вибирати, консулів або військових трибунів. Хоча трибуни і не користувалися повною гідністю консула, але патриції поспішили ослабити значення самої консульської влади, виділивши з неї здійснення цензу і пов’язаного з ним regimen morum в особливий магістрат – цензуру, доступну тільки патриціям (311 р.). Незабаром (333 р.) плебеї отримують доступ до квестури – адміністративної і фінансової посади в Римі [16].
Рим 80-60-х років IV ст. до н. е. становиться ареною гострих зіткнень та небезпечних для патриціїв бунтів кабальних боржників. Перша спроба домогтися пом’якшення боргового права була зроблена Марком Манлієм в 80-х роках IV ст. до н. е.; вона закінчилася невдало. Марк Манлій загинув в боротьбі, але повстання не закінчилися. За легендою, 10 років плебеї на чолі з народними трибунами Секстієм і Ліцинієм не складали зброї і в 367 р. до н.е. патриції були вимушені поступитися.
Консули запропонували в сенаті збільшити число квесторів до 4, щоб двоє залишалися в місті, а двоє були скарбниками на війні. Цим скористалися народні трибуни, що зажадали, щоб частина квесторів вибиралася з плебеїв. Інтерцесія трибунів заважала правильному ходу справи, тому сенату довелося поступитися. Після цього плебеї відновили спроби добитися консульської влади. Щоб заручитися підтримкою незаможної частини населення, було вирішено поєднати вимогу консулата з аграрними і борговими питаннями, що складали як і раніше хворе місце в житті римського плебсу. Таким чином, в 377 р. трибуни Ліціній Стіл і Секстій Латераній висунули законопроект, що складався з трьох статей :
1) de aere alieno: виплачені відсотки за борги мають відняти з капітальної суми, а залишок сплачений впродовж 3 років рівними частинами;
2) de modo agri: ніхто не повинен мати у своєму володінні більше 500 югеров громадської землі;
3) мають обиратися військові трибуни, а не консули, з яких один завжди має бути плебеєм [16].
Сенат відмовив в затвердженні законопроекту Ліцінія, але плебеї 10 років підряд вибирали тих же трибунів. Поступки сенату, що виразилися в наданні плебеям п’яти місць в духовній колегії десяти чоловіків, яка гадала по книгах Сивіли (священних і релігійних текстах давнього Риму) про необхідні заходи при народних лихах, ні до чого не призвели: вибрані в десятий раз Ліціній і Секстій продовжували наполягати на своєму законопроекті (387 р.). Нарешті, сенат погодився на внесення його в народне зібрання, яке його і затвердило. Щоб зменшити значення перемоги плебеїв, патриції за своїм звичаєм обмежили консульську владу: вони відняли у консула судову владу і заснували нову патриціанську посаду претора (судді). Крім того, виникли нові посади курульних едилов, що належали спочатку лише одним патриціям.
Потім, впродовж кінця IV і начала V століття плебеї досягли, хоча і не без боротьби, майже досконалої рівності з патриціями. У 390 р. плебей робиться курульним едилом, в 402 р. – цензором, в 415 р. закон Публія Філонія ухвалив, що один цензор має бути неодмінно плебеєм, в 417 р. вибирається перший претор з плебеїв. У половині V століття Закон Огулія допустив плебеїв до колегії понтифіків, після чого для них залишилися недоступними посади фламінов, священних речей і членів колегії Саліїв, що не мали політичного значення [16].
За пропозицією Ліцинія та Секстія були прийняті дуже важливі закони, котрі задовольняли головні вимоги плебеїв: якщо раніше патриції могли займати будь-яку кількість державної землі і тим самим зменшуючи земельний фонд для надання плебеям, то по закону Ліцинія-Секстія було заборонено окупувати більш ніж 500 юг. (125 га) землі. Частково було вирішено і боргове питання. Законодавці не пішли на повну відміну (касацію) боргів, але значно зменшили заборгованість шляхом наступного перерахування: сплачені відсотки вираховувалися з основної суми боргу, а залишена частина виплачувалася на пільгових умовах на протязі трьох років. Третій закон скасував двох військових трибунів з консульською владою, а замість них стали вибирати двох консулів, один з яких повинен був бути обов’язково плебеєм.
Законодавство 367 р. до н. е. нанесло сильний удар по привілеям патриціїв і наступний час плебеї швидко добились нових успіхів. Для задоволення земельного голоду малоземельні римські громадяни стали виводитись до колоній, заснованих в різних частинах Італії. За час з 334 до 287 р. до н. е. римляни заснували 18 колоній, тобто більше, чим за всю попередню історію, і аграрна проблема тимчасово була частково вирішена.
В 326 р. до н. е. плебеї добилися дуже важливої реформи. По закону трибуна Петелія боргова кабала для римських громадян та членів їх сімей була відмінена. З цього часу римських громадянин за заборгованість тільки своїм майном. В рабів тепер можна було обертати переважно військовополонених.
Велику роль в боротьбі патриціїв і плебеїв зіграли реформи Аппія Клавдія – цензора 312 р. до н. е. Він збудував першу мощену дорогу, водопровід, котрі заклали початок знаменитим римським дорогам і акведукам. Він включив до складу сенату тих магістратів, батьки яких були вільновідпущениками. Верховний орган управління Риму поповнився новими людьми, діди яких були рабами. Аппій Клавдій був заступником тих плебеїв, які займалися ремеслом та торгівлею, не мали земельної власності і не особливо потребували її: за його пропозицією римські громадяни, які не мали земельного наділу, могли голосувати не тільки в міських територіальних округах, а і в сільських, тобто їх політичний вплив зріс.
В 300 р. до н. е. були прийняті закони, які допускали вибір плебеїв до складу жрецьких колегій. Нарешті, в 287 р. до н. е. знову було підтверджено, що плебісцити (рішення плебейських зібрань) затверджують закони, обов’язкові для всіх громадян, в тому числі і для патриціїв (закон диктатора Гортензія). 287 р. до н. е. вважається останнім роком багаторічної боротьби плебеїв з патриціями за політичне рівноправ’я, хоча відмінності цих станів зберігалися ще довго. Ще довше, аж до наших днів, збереглися в більшості мов світу назви патриціїв і плебеїв з їх специфічним змістом.
Таким чином, боротьба патриціїв і плебеїв поступово увінчалася перемогою плебеїв. Крок за кроком вони добивалися визнання своїх прав і вже до ІІІ ст. до н.е. здобули рівність у багатьох політичних правах з плебеями. Боротьба патриціїв і плебеїв привела до утворення єдиної Римської держави, громадяни якої вважалися членами одного „політичного організму”. Така органічна будова держави проіснувала впродовж усього періоду Римської історії.