Розділ 3 наслідки боротьби

В процесі боротьби плебеїв з патриціями були ліквідовані залишки родового ладу і рабовласницькі відносини отримали більш сприятливі умови для свого розвитку. З кінця V ст. до н. е. починає бурно розвиватися приватна земельна власність як на землях плебеїв, так і патриціїв і складаються умови для її концентрації. Відміна боргової кабали сприяла зростанню ролі рабів – іноплемінників і посилила агресивність римського суспільства, який все більше і більше потребував додаткової робочої сили [20, 60].

З іншої сторони, задоволення основних вимог плебеїв сприяло консолідації римського суспільства; станова боротьба, яка роздирала і ослаблювала римське суспільство з середини, затухає; перед обличчям зовнішнього ворога на початку ІІІ ст. до н. е. Рим постає сильним і монолітним, що не могло не сприяти його військовим успіхам. Зрівняння в правах плебеїв з патриціями змінило класову і соціальну структуру римського суспільства. Патриції і плебеї перестали бути різним станами. Верхівка плебсу з’єдналася тепер з патриціями і утворила новий стан – нобілітет (від nobilis – кращий, знатний), який складався із крупних рабо- і землевласників, з середовища якого поповнювався сенат і обирались на державні посади магістрати.

Заможній прошарок римських громадян, пов’язаний з середнім землеволодінням, торгівлею і ремеслами, утворив стан вершників. Всі інші складали плебс – це були вільні християни, мілкі ремісники и торговці.

Якщо римський нобілітет був правлячим станом, то вершники вважалися торговельно-фінансовою знаттю, хоча багато вершників були і землевласниками середньої руки. Зовнішня торгівля, військові постачання і підряди, лихварські операції і відкуп податків були основою економічної могутності вершників. Особливо вигідною операцією був відкуп податків. Римляни не мали власної фінансової адміністрації і тому збирали податки через приватних осіб – відкупників, або публиканів. Відкупники вносили в державну казну усю суму податку, а потім через своїх людей збирали з жителів провінцій покладений податок. Намісники провінцій, отримуючи великі хабарі, дивилися крізь пальці на зловживання відкупників, виділяли їм в допомогу війська, пригнічували невдоволення провінційних жителів. Відкупна система збору податків призводила до швидкого розорення і виснаження провінцій. Найбільш далекоглядні представники римського нобілітету розуміли, що розорення провінцій послабляє усю державу, і боролися із зловживаннями відкупних кампаній. Це призводило до тертя і боротьби між сенатським станом і вершниками, проте в цілому ці два стани були дружніми і однаково зацікавленими в пограбуванні провінцій. У I ст. до н. е. верхівка вершників злилася з сенатською знаттю, вони поріднилися один з одним, багато сенаторів через підставних осіб брали участь у фінансових операціях вершників, а найбільш багаті вершники були включені в сенат і у важливі судові комісії з розбору зловживань намісників. У I ст. до н. е. вершники стають власниками не лише великих капіталів, але і великих земельних володінь. Злиття верхівки вершників з сенаторською знаттю отримало ідеологічне обгрунтування в творах Цицерона, який висунув гасло „згоди станів” (concordia ordinum) [26, 23].

Усіма політичними правами в Римській державі користувалися лише римські громадяни. Проте римське громадянство було меншою частиною населення, його велику частину складало населення, що не мало громадянських прав: в Італії II ст. до н. е. – це італійські союзники, а в провінціях – майже усе населення. Це неповноправне в політичному відношенні населення важко страждало від римського панування і неодноразово піднімало повстання. Заможна частина італійських союзників і провінційної знаті прагнула отримати права римського громадянства, домагалася політичного рівноправ’я. В 80-х роках I ст. до н. е. після кровопролитної союзницької війни римляни були вимушені надати права громадянства усім жителям Італії, але численна політично безправна маса іншого провінційного населення піддавалася жорстокій і безсоромній експлуатації з боку римлян і відповідала їм ненавистю. Наскільки велике було озлоблення в провінціях проти римлян, показує такий факт: під час війни Риму з понтійським царем Мітрідатом місцеві жителі римської провінції Азія в один день знищили 80 тис. римлян, що жили в малоазійських містах. Проте заможна верства провінційного населення потребувала римської влади і боролася не стільки проти римського панування, скільки із зловживаннями римських намісників, ділків, прагнучи набути римське громадянство, політичне рівноправ’я.

Приблизно в III ст. до н. е. патриціат об’єднується з вершниками у нобілітет. До складу нобілітету входили патриціанські і знатні плебейські роди. Нобіли головним чином поповнювали римський сенат, обиралися на відповідальні магістрати в державі. Представники нобілітету очолювали армію, управляли провінціями. Економічною базою нобілітету були велике землеволодіння, великі маси рабів і величезні грошові кошти. Деякі з них могли зі своїх рабів і клієнтів скласти ціле військо, утримувати його впродовж тривалого часу. Захопивши усі керівні пости в державі, в армії, в провінціях, нобіли збагачувалися за рахунок військової здобичі і грабежу, великого лихварства і спекуляції. Пограбування провінцій прийняло такий характер, що римський сенат був вимушений закликати до порядку своїх співчленів, що зарвалися: в 149 р. до н. е. був ухвалений закон Кальпурнія, згідно з яким можна було притягнути до суду намісника провінції за зловживання владою. З того часу процеси проти провінційних намісників стали звичайним явищем в Римі [20, 110].

У II - I ст. до н. е. нобілітет перетворюється на замкнутий стан, в який було важко проникнути новій людині з більш нижчих станів. Якщо в IV ст. до н. е. членами сенату ставали багато багатих плебеїв і навіть вільновідпущеники, то тепер положення змінилося. Сенат, вищі магістрати поповнювалися із замкнутої касти нобілів, що ревниво оберігали свої привілеї. Говорили, що вищі державні посади забезпечувалися нобілям з пелюшок. У зв’язку з цим на чолі держави часто опинялися знатні і багаті нобілі, але нездатні управляти нею, тоді як здібні, але такі, що не належали до нобілітету люди лише у виняткових випадках потрапляли на вищі посади. Такими „новими людьми” були, наприклад, Марк Порцій Катон, Гай Марій в II ст. до н. е., Марк Тулій Цицерон в I ст. до н. е. Серед нобілітету виділялися за своїм політичним значенням і ролі в державі окремі сім'ї – Корнелії Сціпіони, Емілії Павли, Цецілії Метелли, Семпронії Гракхи, Лутації Катулли [20, 110].

Нобілітет і вершники були панівним класом земле- і рабовласників, котрий протистояв класу вільних мілких власників – плебсу. Однак, протиріччя між плебсом і нобілітетом не носили антагоністичного характеру. Обидва класи об’єднували деякі спільні інтереси, оскільки і ті і інші протистояли класу рабів, котрій перетворювався в основний виробничий клас.

У ІІ-І ст. до н. е. основними класами у римському суспільстві стали клас рабів та клас рабовласників – власників землі, великих ремісницьких майстерень, купців, якими могли бути римські громадяни, союзники і провінціали, які не мали прав римського громадянства. Третім основним класом були дрібні виробники, які працювали в основному самі, хоча зрідка і використовували працю одного-двох рабів: селяни в селі, дрібні ремісники і торговці в місті.

Інтереси цих класів були різними, рабовладці були зацікавлені в максимальній експлуатації рабів, раби прагнули хоч би якось полегшити своє життя, дрібні власники всіляко чіплялись за свою землю, майстерню чи крамницю, охороняючи їх від посягань багатого сусіда чи лихваря, добиваючись зменшення поборів. Оскільки інтереси основних класів були різними, часто протилежними, остільки протиріччя між ними все більш різко проявлялися в різні історичні періоди, все частіше виливаючись у відкриту боротьбу.

Кожен з основних класів також не був однорідним, він, у свою чергу, ділився на декілька соціальних груп. Із середовища основної маси рабів, які працювали на товарних віллах, у в ремісничих майстернях під бичом наглядача, стала виділятися невелика група рабів, становище яких було більш сприятливим. Це були раби, зайняті інтелегентною працею: вчителі, архітектори, актори, а також висококваліфіковані ремісники і ті, ремісники, яким господар дозволив працювати самостійно. Деякі з таких рабів самі тримали рабів (раб раба називався вікарієм) [20, 121].

Достатньо різнорідним за своїм складом був клас дрібних власників. До нього входили селяни, дрібні ремісники і торговці в місті. Селяни обробляли свої невеликі земельні ділянки, арендували чужу землю; ремісники трудилися у власних крихітних майстернях, працювали за наймом; торговці вели роздрібну торгівлю. Вони працювали самі разом зі своєю сім’єю, разом з ними іноді трудилися 1-2 куплених раби. Втягнуті в товарне виробництво, піддаючись утискам з боку більш сильних земле- і рабовласників, страждаючи від тягот військової служби, яка відривала землеробів від господарських справ, від безперервних воєнних дій, дрібні власники знаходилися під постійною загрозою втратити свою ділянку, майстерню чи крамницю. В умовах класичного рабства, поширення товарних відносин частина дрібних власників багатіла, інша втрачала свою землю, перетворюючись в арендаторів, батраків, найманців, люмпен-пролетарііїв, йшла на постійну військову службу [20, 122].

Клас дрібних власників у II-I ст. ділився на сільський плебс (землевласники) і міський плебс (ремісники і торгівці). Серед міського населення помітне місце займали вільновідпущеники – ремісники і торговці, до того ж їх роль безперервно зростала. Міський плебс був об’єднаний в особливі організації – колегії різного типу (професійні, релігійні, погрібальні, територіальні), які приймали активну участь у політичному житті римського міста. Основні інтереси міського населення були пов’язані з ремеслом, торгівлею, з демократизацією політичного життя і суттєво відрізнялися від інтересів селянства.

Клаптик землі складав основу добробуту землероба, а прагнення зберегти свою ділянку в недоторканості або отримати її, якщо її не було, було головним. Проте в умовах товарної економіки землероби втрачали землю, розорялися, їх господарства поглиналися вілами, де працювали переважно раби. Деяка частина землеробів, що втратили землю, залишалася в селі і переходила на становище орендарів чужої землі, батраків або найманців у більших господарствах. Проте багато землеробів йшли з села в місто. Обеземелення породило потужний рух сільського плебсу за аграрну реформу, переділ державної землі, обмеження великого землеволодіння, демократизацію державного устрою. Сільському плебсові були чужі вимоги міського населення. Ось чому він залишався байдужим при хвилюваннях міського плебсу, а останній слабо підтримував рух за аграрну реформу.

Серед населення Риму та інших міст у кінці II ст. і особливо в I ст. до н. е. помітне місце займає люмпен-пролетаріат. Це були люди, що мають номінально права римського громадянства. Вони брали участь у виборах магістратів, в народних зібраннях, але не мали власного господарства і в той же час, як правило, не працювали. Жили вони за рахунок подачок багатих людей, стаючи їх клієнтами, підтримуючи їх кандидатів при голосуванні і роблячи різні послуги. У I ст. до н. е. їх утримання узяла на себе держава. Згідно із законом Касія, виданому в 73 р. до н. е., кожному люмпен-пролетарію виділялося 5 модіїв зерна в місяць (близько 1,5 кг хліба на один день). У 50-40-х роках до н. е. таких нахлібників тільки в Римі було 300 тис. чоловік. Усі вони були занесені в особливі списки і отримували безкоштовно пайок з державних складів. Перебивалися вони і випадковими заробітками. Ця численна паразитична маса, самокорислива і продажна, представляла серйозну політичну силу в I ст. до н. е. і приймала активну участь в громадяньскій війні, у політичних і військових сутичках того часу. Люмпен-пролетаріат не мав особливих політичних інтересів і переконань, він вимагав „хліба і видовищ” і служив тому, хто виконував його вимогу [20, 255].

Таким чином, на зміну станової нерівності, тобто нерівності у громадянських правах, прийшла економічна нерівність, тобто нерівність у майні та фінансових ресурсах. Замість двох станів патриціїв і плебеїв виникли класи вільних людей-землевласників, вільних людей-безземельних та рабів, позбавлених можливості будь-яких прав та будь-якої власності.