Тема 10. Конституційні права та обов'язки (загальні положення)

39. Рівноправність громадян

Рівноправність громадян означає, що всі громадяни на території держави рівні перед законом і судом, мають рівні конституційні права і свободи. Конституція (ст. 24) забороняє існування будь-яких привілеїв чи обмежень громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Йдеться про рівність громадян перед законом і судом та наявність у кожного прав і свобод, закріплених Конституцією України. Таким чином Конституція визначає однаковість вихідних позицій громадян у суспільному і державному житті.

Звичайно, за умов ринкової економіки, багатоманітності форм власності в країні, диференціації громадян за майновим станом виникає розрив між правовим статусом особи та реальним соціальним становищем людини. Ця суперечність життєва, вона притаманна всім державам з ринковою економікою, заснованою на приватній власності. Засобом подолання цього протиріччя може бути реалізація ідеї "соціальної держави".

40. Невідчужувані права людини. Єдність прав і обов'язків

Права і свободи людини є невідчужуваними через те, що належать кожному від народження. Саме через це права і свободи людини мають бути об'єктом захисту з боку держави, незалежно від того, чи має людина громадянство, чи ні. Цей принцип закріплено в Конституції (ст. 21), де стверджується, що "права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними". Невідчужуваність прав людини означає, що всі права і свободи людина набуває від свого народження ("від природи"), ніхто свавільно не може бути позбавлений жодних прав і свобод, їх гарантування і ствердження, охорона і захист є обов'язком держави, а сфера невідчужуваних прав і свобод утворює автономний соціальний простір дій індивіда в межах, вільних від державного втручання.

Єдність прав і обов'язків громадян означає, що користування правами та свободами неможливе без виконання відповідних обов'язків. Право кожного на вільний розвиток може здійснюватися лише до того, поки при здійсненні цих прав не порушуються права і свободи інших людей, суспільства в цілому.

Обопільна відповідальність держави та громадянина означає, що громадянин за вчинені правопорушення несе юридичну відповідальність перед державою, а вона відповідальна перед громадянином за наслідки своїх діянь й у разі завдання йому незаконних збитків має компенсувати заподіяну шкоду.

Кожному праву громадянина відповідає обов'язок інших суб'єктів створювати умови для реалізації цього права.

41. Боротьба за юридичне закріплення прав людини та сучасні міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини

Невід'ємним елементом історії цивілізації була боротьба за юридичне закріплення прав людини. Ця боротьба велася століттями в напрямку закріплення рівності людей перед судом і законом, ліквідації станових привілеїв, захисту від незаконних арештів та сваволі урядовців, захисту свободи слова тощо. Серед найважливіших актів, які стали наслідками цієї боротьби, були: в Англії - Велика Хартія вольностей 1215 р., Хабеас корпус акт (Акт з метою кращого забезпечення свободи особи і запобігання ув'язненням за морем 1679 р.); у США — Конституція США 1787 р. та Білль про права 1787—1791 рр. (перші 10 поправок до цієї Конституції); у Франції — Декларація прав людини і громадянина 1789 р.; у Росії — Судові устави 1864 р. та проголошення "рівного для всіх, гласного і швидкого суду".

Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини є результатом діяльності міжнародного співтовариства, спрямованої на проголошення і забезпечення прав і свобод людини. Цей процес набув особливої інтенсивності після розгрому фашизму, закінчення Другої світової війни, створення Організації Об'єднаних Націй (ООН), інших демократичних міжнародних інституцій.Сучасні міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини містяться в багатьох міжнародних документах. Першим міжнародним актом з прав людини універсального характеру була Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Декларація складається з преамбули і 30 статей, в яких уперше в історії людства і міжнародних відносин проголошено перелік основних громадянських, політичних, соціальних, економічних і культурних прав і свобод людини. Серед особистих громадянських прав проголошено право на життя, свободу і особисту недоторканність. Зазначено, що ніхто не повинен утримуватися в рабстві, в підневільному стані, що ні до кого не повинні застосовуватися тортури, свавільні арешти. Кожен має право на недоторканність особистого і сімейного життя, житла, право на таємницю листування, на захист об'єктивним судом. У Декларації детально передбачені такі політичні права, як свобода переконань, совісті, мирних зборів, виборчі права. Особливе значення мало включення до Декларації права на працю і на справедливу винагороду за неї, право на рівну оплату за рівну працю, право на створення профспілок, право на відпочинок і соціальне забезпечення, право на освіту та участь у культурному житті, право на особливий захист материнства і дитинства. Важливими документами є також:

• Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини (1950 р.);

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.);

• Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.);

• Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.);

• Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.);

• Конвенція про права дитини (1989 р.).

Серед цих міжнародних актів особливе місце посідають міжнародні пакти 1966 р., в яких конкретизується зміст відповідних прав і свобод, передбачаються гарантії їх реалізації та механізм контролю за їх дотриманням з боку міжнародного співтовариства.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють положення Конституції України, згідно з якими "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ст. 9), а також визначення зовнішньополітичної діяльності України як такої, що "спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" (ст. 18).

З огляду на подальший процес захисту прав і свобод людини, у ст. 55 Конституції записано, що "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна". Такими органами є Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини.

Права і свободи відповідно до сфери суспільного життя, в яких вони реалізуються, поділяються на:

а) особисті;

б) політичні;

в) соціально-економічні;

г) культурні.

42. Основні конституційні обов'язки громадян. Обов'язок громадян захищати свою Вітчизну. Демократичний військовий контроль над воєнною організацією

Основні права нерозривно пов'язані з обов'язками громадян.

Основні обов'язки — це визначені конституційним законодавством України міри необхідної поведінки громадянина, забезпечувані заходами державного примусу. Для того, щоб людина могла успішно реалізовувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки.

Основними конституційними обов'язками громадян України є:

• захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів;• не заподіяння шкоди природі та культурній спадщині, відшкодування завданих збитків;

• сплачування податків і зборів;

• неухильне додержання Конституції та законів України, не посягання на права та свободи, честь і гідність інших людей. Конституція України встановлює конституційні обов'язки як громадян України, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України. Вони закріплені у статтях 65-68 Конституції.

Стаття 65 Конституції встановлює обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи.

Громадяни проходять військову службу відповідно до Законів України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" та "Про альтернативну (невійськову) службу", норми останнього поширюються на тих громадян, які в силу своїх релігійних переконань не можуть проходити військову службу. Загальний військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу; проходження служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку.

Приписка громадян до призовних дільниць проводиться з метою взяття на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби та ін. Вона проводиться районними (міськими) військкоматами за місцем проживання громадян, яким у рік приписки виповнилося 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць, вважаються призовниками.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я і віком громадяни, яким до дня відправки у військові частини виповнилося 18 років, призов проводиться два рази на рік. Деякі допризовники, за їх бажанням, відповідно до закону "Про загальний військовий обов'язок" від 04.04.2006 р., можуть одержувати відстрочку від призову, зокрема, які мають непрацездатних батька та матір, дитину віком до трьох років, вагітну дружину та ін. Звільняються від призову на строкову військову службу в мирний час особи, які визнані за станом здоров'я непридатними до такої служби, а також такі, які на день відправлення на строкову службу досягли 25-ти років. Жінки, які мають фах споріднений з відповідною військовою спеціальністю, на військову службу в мирний час можуть бути прийняти в добровільному порядку (за контрактом). На майбутнє передбачається переведення збройних сил України на контрактну основу, за якою військову службу громадяни будуть відбувати на добровільних засадах.

Законом України від 19 червня 2003 р. "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами" передбачено здійснення контролю у Збройних Силах та правоохоронних органах України за дотриманням законності, прав людини, здійснення деполітизації та деідеологізації, раціонального використання бюджетних коштів. Здійснення цього контролю покладається на парламент, Президента України, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, судові органи та органи прокуратури. Передбачено також і громадський контроль, здійснюваний громадянами через громадські організації, членами яких вони є, через депутатів представницьких органів влади, а також особисто шляхом звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

У ст. 66 Конституції України йдеться про не заподіяння шкоди природі, культурній спадщині. Відомо, що на захист цих національних цінностей спрямоване чинне законодавство України, у тому числі й кримінальне. Та ж обставина, що нині це питання дістало конституційне закріплення, засвідчує його важливість. Конституція також встановлює, що кожен, хто заподіяв шкоду природі, культурній спадщині, повинен відшкодувати завдані ним збитки.

Природа та навколишнє середовище — сфера життєдіяльності людини. Якщо її не зберігати або порушувати баланс, то постає питання про збереження людини як біологічного виду. Отже, виконання цього обов'язку кожним — питання виживання людства і кожної окремої людини. Існування кожної нації, будь-якого народу неможливе без бережливого ставлення до його історії і культури.

Одним із найважливіших обов'язків громадян перед державою є своєчасна сплата податків і зборів у порядку й розмірах, встановлених законом. Несплата податків значною частиною населення, підприємств, фірм тощо може призвести до кризової ситуації в країні. Податки і збори дають змогу створити механізм перерозподілу прибутків людей від більш забезпечених на користь менш забезпечених. Можна вважати, що саме тому цей обов'язок громадян піднято на конституційний рівень.

Стаття 67 Конституції не тільки встановлює обов'язковість сплати податків, а й регулює здійснення цього, що також, безперечно, зумовлено надзвичайною важливістю такого джерела формування доходівдержави. Йдеться про те, що кожен має сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Стаття 68 присвячена врегулюванню прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, встановлює обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. При цьому підкреслюється, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Ця норма має загальне значення. Вона поширюється на всі норми і положення Конституції. По суті, йдеться про формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій кожне, навіть найнезначніше порушення чинних норм права розглядалося б як надзвичайна подія. Якщо в країні не будуть виконуватися закони і здійснюватися режим законності, то всі проголошені права і свободи залишаться лише деклараціями.

Громадським організаціям гарантується можливість отримувати від органів військового управління, правоохоронних органів інформацію, яка не містить державної таємниці, з питань діяльності цих органів, знайомитись з умовами служби, життя і побуту військовослужбовців.