Тема 30. Земельне законодавство

159. Загальна характеристика Земельного кодексу України

Земельний кодекс України прийнято 25 жовтня 2002 року. Завданням цього Кодексу є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, а також створення умов для раціонального використання й охорони земель, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища.

Земельний кодекс регулює такі питання, як повноваження державних органів влади і органів місцевого самоврядування у галузі земельних відносин, склад та цільове призначення земель України відповідно до їх категорій, види прав на землю, набуття та реалізація цих прав, гарантії та способи захисту прав на земельні ділянки, відповідальність за порушення цих прав, порядок вирішення земельних спорів, зміст і порядок охорони земель, спрямованої на їх раціональне використання, порядок встановлення та зміни меж адміністративно-територіальних утворень, землеустрій, контроль за використанням та охороною земель, державний земельний кадастр, підстави і порядок відповідальності за порушення земельного законодавства.

Кодекс визначає такі принципи земельного законодавства:

• поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

• забезпечення рівності права власності на землю громадян; юридичних осіб, територіальних громад та держави;

• невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;

• забезпечення раціонального використання та охорони земель;

• забезпечення гарантій прав на землю;

• пріоритету екологічної безпеки.

Земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Суб'єктами земельних відносин є фізичні та юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Земельні відносини регулюються Конституцією України, ЗКУ, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до призначення землі поділяються на такі категорії:

• землі сільськогосподарського призначення, тобто надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної продукції та навчальної діяльності. До земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища); несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги, землі під господарськими будинками тощо);

• землі житлової та громадської забудови, тобто ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування;

• землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, тобто ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким надано статус території та об'єктів природно-заповідного фонду;

• землі оздоровчого призначення, тобто землі, що мають природні лікувальні властивості, які можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей;

• землі рекреаційного призначення - це землі, призначені для організованого масового відпочинку і туризму та проведення спортивних заходів: території будинків відпочинку, турбаз, парків, зелених зон навколо населених пунктів тощо;

• землі історико-культурного призначення - це землі історико-культурних заповідників, архітектурних пам'яток, меморіальних кладовищ, історичних садиб, городищ, курганів тощо;

• землі лісового фонду, тобто землі, вкриті лісом або надані для потреб лісового господарства;• землі водного фонду, тобто землі, зайняті морями, річками, озерами, водоймами, болотами, водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені по берегах водойм під прибережні захисні смуги;

• землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель, про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

160. Право власності на землю

У Конституції України (ст. 14) вказується: "земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону". Згідно з земельним кодексом власність на землю має такі форми: приватна, комунальна і державна, які визначаються рівними.

Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земельні ділянки — це земна поверхня з установленими межами та певним місцем розташування.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір над та під її поверхнею на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Відповідно до Земельного кодексу суб'єктами права власності на землю є:

• фізичні та юридичні особи — на землі приватної власності;

• територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

• держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади — на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

• придбання за договором купівлі — продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами;

• безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності;

• приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

• прийняття спадщини;

• виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності, у разі:

• придбання їх за договором купівлі — продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами;

• викупу ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

• прийняття спадщини.

Юридичні особи (засновані громадянами або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

• придбання їх за договором купівлі — продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами;

• внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду тощо.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні.

Землі сільськогосподарського призначення, отриманні у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного з її учасників (спільна часткова власність) або без визначення часток її учасників (спільна сумісна власність).

Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам України. У такій власності перебувають земельні ділянки:

• подружжя;

• членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

• співвласників житлового будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюється за договором або законом. Співвласники земельної ділянки, яка перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Право на земельну ділянку може бути обмежене законом або договором шляхом встановлення: заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку; заборони на передачу в оренду (суборенду); права на переважну купівлю у разі її продажу тощо.

Обмеження використання земельної ділянки підлягає державній реєстрації і діє протягом терміну, встановленого законом або договором. Згідно із Земельним кодексом на період до 1 січня 2010 р. громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землю сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена лише у разі успадкування земельних ділянок за законом. Громадянам та юридичним особам, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадянам України - власникам земельних часток (паїв) продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), (крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб) в теперішній час не дозволяється.

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

• добровільна відмова власника від права на неї;

• смерть її власника за відсутності спадкоємця;

• відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

• звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

• відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

• конфіскація за рішенням суду;

• не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених земельним законодавством.

Фізичні та юридичні особи набувають права власності на землю за рішенням органів виконавчої впади або органів місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень шляхом передачі земельних ділянок у власність. Земельні ділянки передаються у власність безоплатно або на підставі цивільно-правових угод.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадянам проводиться у випадках:

• приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

• одержання земельних ділянок у результаті приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ, організацій;

• одержання земельних ділянок і земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, зазначених Земельним кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених Земельним кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Громадяни, зацікавлені у приватизації земельної ділянки, подають заяву до відповідної державної адміністрації або ради за місцезнаходженням цієї ділянки.

Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які свідчили б про наявність у них права на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.

При переході права власності на будівлю чи споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

• для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

• для ведення особистого селянського господарства — не більше 2 га;

• для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 га, у селищах — не більше 0,15 га, у містах - не більше 0,10 га;

• для ведення садівництва - не більше 0,12 га;

• для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 га;

• для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 га.

Власники земельних ділянок мають право:

• продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, під заставу, у спадщину;

• самостійно господарювати на землі;

• власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

• використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження;

• на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

• споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Власники земельних ділянок зобов'язані:

• забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

• додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

• своєчасно сплачувати земельний податок;

• не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

• підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

• своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування відомості про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

• дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

• зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю і відшкодування завданих збитків, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Відомо, що приватний землевласник — господар більше дбає про землю і більше має від неї, ніж товаровиробник. Однак, на думку багатьох видатних людей світу, питаннями власності землі повинна керувати держава, монополія на землю має бути в неї. Право приватної власності громадян на землю має існувати, але питання щодо її розмірів (кількість га) мають також регулюватися державою залежно від регіонів, Сьогодні виникає багато суперечок, дискусій щодо перетворення землі на звичайний товар, її продажу тощо.

З цього приводу наведемо дві цитати.

"А земля не буде продаватися назавжди: бо Моя та земля, бо ви приходьте та осілі в Мене" (Біблія, третя книга Мойсеєва. Левіт, глава 25:23).

"Навіть ціле суспільство, нація і навіть усі одночасно існуючі суспільства, взяті разом, не є власниками землі. Вони лише її володільці, лише користуються нею, і, як добрі батьки родини, вони повинні залишати її наступним поколінням поліпшеною" (К. Маркс).

161. Оренда землі

Слово "оренда" латинського походження, перекладається як здаю в найми, наймаю.

У Земельному Кодексі України встановлюється, що у тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам України, підприємствам, установам та організаціям, громадським об'єднанням і релігійним організаціям, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням та організаціям з участю українських, іноземних юридичних осіб і громадян, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземним державам, міжнародним організаціям, іноземним юридичним особам і фізичним особам без громадянства. Орендар зобов'язаний виконувати умови договору оренди та дотримуватись вимог чинного законодавства. Зміна умов договору оренди можлива за взаємною згодою сторін, а у разі її недосягнення спір вирішується у судовому порядку.

Земля може надаватися в оренду в короткострокове користування до п'яти років (для випасання худоби, сінокосіння, городництва, державних та громадських потреб) і довгострокове — до 50 років. Умови, строки, а також плата за оренду землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі. Орендна плата за ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, справляється тільки у грошовій формі. Орендодавцями землі є її власники.

Договір оренди землі — це угода, за якою орендодавець за плату передає орендареві земельну ділянку на обумовлений договором строк для господарського призначення.

Договір оренди укладається у письмовій формі й засвідчується нотаріально. Його невід'ємною частиною є план земельної ділянки.

Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки, що є власністю громадян та юридичних осіб, територіальних громад (комунальною власністю), держави.

Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської рад.

До клопотання про відведення земельної ділянки додаються документи, що обґрунтовують її розмір, призначення та місце розташування.

Відповідна районна державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки.

Відмову в наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому порядку.

162. Особисте селянське господарство

На сьогодні десятки тисяч селян ведуть індивідуальне господарство на невеликих, зокрема на присадибних ділянках. Завдяки їх старанній і нелегкій праці та членів їхніх сімей ці господарства постачають на ринок міст значну кількість овочів, фруктів, м'ясо-молочної продукції.

Правовою основою діяльності таких господарств став Закон України "Про особисте селянське господарство" від 15 травня 2003 р. Згідно із Законом особисте селянське господарство (ОСГ) - це господарська діяльність, яка проводиться селянином або всіма членами його родини, що спільно проживають, з метою задоволення їхніх потреб шляхом виробництва, переробки та споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків й надання іншим особам певних послуг, зокрема у сфері сільського туризму. Особисте селянське господарство не є юридичною особою, а його діяльність не вважається підприємницькою.

Для ведення особистого селянського господарства використовуються земельні ділянки розміром не більше двох гектарів, які передаються селянину у власність або оренду. Розмір земельної ділянки ОСГ може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами ОСГ.

Земельні ділянки та майно ОСГ можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів ОСГ.

У разі виходу з ОСГ кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натуральній формі.

Члени ОСГ мають право укладати будь-які угоди, що не суперечать законодавству, реалізовувати надлишки виробленої продукції на ринках, проводити в установленому порядку зовнішньоекономічну діяльність, використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти та інші корисні властивості землі.

З метою захисту спільних інтересів ОСГ можуть об'єднуватись у виробничі товариства, асоціації та спілки.

Члени ОСГ зобов'язані дотримуватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля, використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням, підвищувати родючістьґрунтів, дотримуватись правил добросусідства та своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування мають щорічно передбачати кошти в проектах місцевих бюджетів на підтримку ОСГ, зокрема в організації діяльності з надання ветеринарних, агрономічних, зоотехнічних, інженерно-технічних та інших послуг.

163. Охорона земель

На сьогодні ми спостерігаємо масове забруднення земель промисловими відходами, будівельним та побутовим сміттям тощо. Втім, земля — основне багатство України, яка за кількістю та якістю чорноземів не має собі рівних у світі. Захист земель від будь-яких шкідливих впливів та будь-якого забруднення має стати предметом виховання, центром уваги з боку моралі і права.

Охорона земель — це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

Охорона земель включає:

• обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;

• захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;

• захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних та техногенних процесів;

• збереження природних водно-болотних угідь;

• попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

• консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

Ґрунти земельних ділянок є об'єктом особливої охорони. Власники земельних ділянок та землекористувачі не мають права здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель.

Відповідно до Закону України "Про охорону земель" від 19 червня 2003 р. державний контроль за використанням та охороною земель здійснює центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, самоврядний контроль - районні та обласні ради, а громадський контроль — громадські інспектори, які призначаються органами місцевого самоврядування.

До юридичних осіб і громадян, винних в порушенні законодавства про охорону земель, застосовуються заходи дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності. Застосування цих видів юридичної відповідальності не звільняє винних від відшкодування збитків, заподіяних земельним ресурсам, у повному обсязі.

Водночас, у разі порушення громадянами та юридичними особами вимог законодавства в галузі охорони земель, може бути застосована тимчасова заборона (зупинення) чи припинення використання земельної ділянки.

164. Порядок вирішення земельних спорів

Земельні спори — це суперечності, що виникають у процесі відносин володіння, користування та розпорядження землею.

Ці спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Серед земельних спорів розрізняють:

• спори, пов'язані з правом власності на земельні ділянки;

• спори по відшкодуванню збитків, заподіяних забрудненням та іншим псуванням земель;

• спори, що виникають у зв'язку із забудовою земельних ділянок; • спори з приводу суміжного землекористування (межові спори).

Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Ці спори вирішуються місцевими судами за місцезнаходженням земельних ділянок.

Органами місцевого самоврядування вирішуються земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, які перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання ними правил добросусідства, а також спори щодо визначення меж районів у містах. Органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішуються земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

Земельні спори розглядаються органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї зі сторін у місячний термін з дня подання заяви. Вони розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору.

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право запрошувати свідків, подавати документи та інші докази, давати усні і письмові пояснення, порушувати клопотання, одержувати копію рішення щодо земельного спору і у разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його.

165. Землеустрій України

У процесі реформ сільського господарства в 1994-2002 рр. власниками земель в Україні стали 6,9 млн. громадян. Сотні тисяч громадян одержали ділянки для житлового будівництва, здійснюється складний процес розмежування земель державної і комунальної власності тощо. За таких умов особливого значення набуває діяльність у сфері землеустрою.

Законом України "Про землеустрій" від 22 травня 2003 р. відрегульовано межування земель, тобто комплекс робіт із становлення чи відновлення в натурі (на місцевості) місця розташування, розмірів і меж адміністративно-територіальних утворень, земельних ділянок власників (громадян, організацій та ін.) і землекористувачів.

Серед закріплених Законом принципів землекористування слід відзначити забезпечення пріоритету сільськогосподарського землеволодіння і землекористування, екологічної безпеки, відтворення родючості ґрунтів, встановлення режиму земель природоохоронного та історико-культурного призначення.

У процесі здійснення робіт з землеустрою розробляється відповідна документація, встановлюються в натурі (на місцевості) межі земель власників і землекористувачів, виявляються факти порушення землекористування (ерозія, підтоплення, заболочення, засолення, висушення, забруднення промисловими відходами, використання земель всупереч їх цільовому призначенню).

Підставами для проведення землеустрою є:

I рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо проведення робіт з землеустрою;

II судові рішення з земельних спорів;

III укладення договорів між юридичними чи фізичними особами (землевласниками і землекористувачами) та виробниками документації із землеустрою.

Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі надання, передачі, вилучення (викупу), купівлі — продажу, дарування земельних ділянок. Замовники документації з землеустрою за рахунок власних коштів мають право на вибір розробника та укладення з ним договору. Розробники документації з землеустрою несуть відповідальність за достовірність, якість і безпеку заходів, передбачених цією документацією.

Професійною діяльністю у сфері землеустрою можуть займатися громадяни, які мають спеціальну вищу освіту та одержали ліцензію.