73

55. Боротьба ефіопського народу проти італійської агресії у 1935 – 1937 рр.Ефіопія мала для Італії особливе стратегічне значення. Контроль на ефіопською територією дозволяв Риму об'єднати свої колонії в Сомалі та на березі Червоного моря. На початку 30-х рр. Беніто Муссоліні розпочав підготовку до прямої агресії в Ефіопії. Приводом до початку війни послужила збройна сутичка, яка сталася 5 грудня 1934 р. в оазі Уол Уол на кордоні між Ефіопією та Італійським Сомалі. Для розслідування цього інциденту створено міжнародну комісію під керівництвом британського полковника Кліффорда. Хоча комісія зробила висновок, що оаза розташована на території Ефіопії, італійців це не зупинило. До серпня 1935 р. у Східній Африці Італія зосередила 260-тисячну армію. Крім неї там розмістилося ще 70 тис. допоміжних підрозділів. Війна почалася 3 жовтня 1935 р. Одразу з трьох напрямків італійські війська перейшли кордони Ефіопії. Через тиждень Ліга націй визнала Італію агресором та запровадила проти неї економічні санкції, які, щоправда, не завдали Риму значної шкоди. Система санкцій не стосувалася двох важливих торгових партнерів Італії — Німеччини та СІЛА, котрі не належали до Ліги націй. Крім цього, санкції не заборонили експортувати до Італії нафту. Ефіопська армія, яка налічувала 360 тис. солдатів і офіцерів, була непорівняно гірше озброєна та навчена, аніж італійські сили. Хайле Селассіє І віддав наказ відступати. Упродовж першого тижня війни боїв зовсім не було. 10 жовтня 1935 р. італійці досягнули значного пропагандистського успіху — на їх бік перейшов один із ефіопських генералів, який навіть належав до родичів імператора. Загалом, аж до січня 1936 р. на жодному із фронтів італо-ефіопської війни значні битви не відбувалися. У середині січня 1936 р. ефіопські війська почали великий контрнаступ. Дві ефіопські армії навіть прорвали італійський фронт і здійснили сміливий рейд по тилах загарбників. Однак, це був лише тактичний успіх. До кінця лютого 1936 р. італійці ліквідували прорив і продовжили наступ на Аддіс-Абебу. Останню спробу врятувати країну від поразки зробив сам імператор. Зібравши залишки своєї армії в районі озера Ашенгі, 31 березня 1936 р. Хайле Селассіє І контратакував італійців. Ефіопам знову вдалося прорвати фронт. Використавши проти наступаючих авіацію та отруйні гази італійці зуміли зупинити наступ. Після винятково запеклих триденних боїв, на північній ділянці фронту ефіопська армія перестала існувати як організоване ціле. Надалі опір загарбникам чинили лише розрізнені підрозділи. 2 травня Хайле Селассіє І через Джібуті виїхав у еміграцію до Великобританії. 5 травня 1936 р. італійці вступили до Аддіс-Абеби, а вже 9 травня Італія оголосила про анексію Ефіопії. Вперше за понад півторатисячолітню історію Ефіопія втратила незалежність. Італійський король Віктор Еммануїл III коронувався як імператор Ефіопії. Віце-королем Ефіопії став маршал П. Бадольйо. Згодом його змінив на цьому посту маршал Р. Граціані. У момент проголошення анексії Ефіопії італійці контролювали тільки третину ефіопської території. У окремих важкодоступних районах країни італійці так і не з'явилися протягом всього часу окупації. Окупація викликала стихійний рух опору, що з різною інтенсивністю тривав до 1941 р. Ситуація навколо Ефіопії радикально змінилася після того, як 10 червня 1940 р. Італія вступила в Другу світову війну на боці Німеччини. Британці привезли Хайле Селассіє І до Хартума, звідки він звернувся до своїх співвітчизників із закликом повстати проти окупантів. 20 січня 1941 р. імператор з невеликим загоном перейшов судано-ефіопський кордон. Одночасно із ним до Ефіопії вступили британські підрозділи із території Судану та Кенії. 6 квітня 1941 р. британські війська взяли Аддіс-Абебу. 5 травня 1941 р., рівно через п'ять років після того, як італійці захопили столицю Ефіопії, до неї повернувся імператор. 31 січня 1942 р. Хайле Селассіє І підписав із британцями угоду про співпрацю. Угода обмежувала суверенітет імператора, оскільки значна частина ефіопської території переходила під управління британської військової адміністрації. Британські громадяни отримали низку привілеїв, бюджет країни мали контролювати фінансові представники Лондона. 14 грудня 1942 р. Ефіопія оголосила війну Німеччині, Італії та Японії. 19 грудня 1944 р. підписано нову англо-ефіопську угоду, яка дещо зменшила британські привілеї в країні. Остаточно Ефіопія відновила суверенітет на всій території своєї країни лише в 1947 р.

57. Соціально – економічний і політичний розвиток Пакистану у 80 – х рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст.В 1977 р. командувач сухопутними силами генерал М. Зія-уль-Хак в черговий раз ввів у країні військовий стан. З.А. Бхут¬то був звинувачений у державних злочинах, засуджений до стра¬ти і повішений (1979). Пряме військове правління тривало вісім років. Здійснювалась ісламізація різних сфер суспільства і еко¬номіки. Створений генералом М. Зія-уль-Хаком федеральний шаріатський суд, членів якого він призначив на власний розсуд, визнав неісламськими 267 із 1 511 діючих у Пакистані законів. Вибори в парламент почали проводитись на непартійній основі, що забезпечило режиму його поступливість. Дія більшості ста¬тей конституції відмінялась, до неї вносилось безліч поправок. 8 поправка оголосила законною і такою, яка не підлягатиме роз¬слідуванню в майбутньому, діяльність військових. Всі укази і розпорядження М. Зія-уль-Хака набули статусу законів. Гене¬рал був обраний президентом, але одночасно продовжував безпо¬середньо командувати армією. В економіці підтримувалось середнє і дрібне підприємництво як у промисловості, так і в сільському господарстві при збереженні державного контролю над пріори¬тетними галузями. В 1985 р. військовий стан був знятий, але влада залишилася в руках М. Зія-уль-Хака. У 1988 р. він заги¬нув в авіакатастрофі.Наступне 11-річчя (1988-1999) характеризується встановлен¬ням демократичних норм і функціонуванням конституційної політичної системи. Дві впливові партії - Пакистанська мусуль¬манська ліга (лідер М. Наваз Шариф) і Пакистанська народна партія (лідер Беназір Бхутто) - змінювали одна одну при владі за результатами виборів. В середині 90-х років після масових заворушень 1996 р. в державно-політичну систему Пакистану був уведений новий орган - Рада оборони і національної безпе¬ки, яка складалась з президента, прем'єр-міністра, міністрів обо¬рони, внутрішніх і закордонних справ, фінансів, командувачів і начальників штабів, родів військ. Створення Ради означало офі¬ційне визнання політичної ролі армії та її участі в державному управлінні. На парламентських виборах 1997 р. переконливу перемогу здобула Мусульманська ліга, яка отримала у вищому законодавчому органі 2/3 місць. Проте багатопартійна система була такою лише за формою. Насправді ж реальна влада належала 300 сімейним кланам, які контролювали 80% місць у пар¬ламенті і мали вплив на державні структури. Розгул корупції досяг небачених розмірів. Щорічно з державного бюджету неза¬конно вилучалось до 2 млрд. дол. Дуже повільно вирішувались соціальні проблеми. На кінець 90-х років із 130 млн. населення Пакистану лише 37% були грамотними, 10% вміли написати своє ім'я, 4% мали вищу ос¬віту. Майже 40 млн. чол. жили за офіційною межею бідності, лише третині населення була доступна чиста питна вода. Спо¬стерігався демографічний вибух і неконтрольоване зростання кількості жителів. При цьому Пакистан виділяв 30% держав¬ного бюджету на оборону, а 40% - на виплату зовнішніх боргів. Військові витрати на душу населення були майже вдвічі більши¬ми, ніж в Індії. Посилилось протистояння на релігійному ґрунті між суні-тами і шиїтами, між ісламськими ортодоксами і новими течія¬ми. Найбільш екстремістські сили створили організацію Армія Джангви, яка вимагає перетворення Пакистану в сунітську дер¬жаву і визнання шиїтів немусульманами з усіма наслідками, що з цього випливають. Відбулися гоніння на шиїтський релігій¬ний орден ахмадія, який виступає за реформування ісламу. Ак¬тивізувались праворадикальні релігійно-общинні партії Ісламське товариство. Товариство мусульманських богословів та інші, які мають воєнізовані загони і спецгрупи бойовиків-фанатиків для організації безпорядків, терактів, викрадень людей. На етнічній основі загострилась ситуація в Сінді, де тривало протистояння корінного населення провінції сіндхів і муха-джирів. Останні створили свою політичну організацію, яка з 1990 р. діє під назвою Об'єднаний національний рух. Були вису¬нуті радикальні вимоги: визнання мухаджирів п'ятою основною народністю Пакистану поряд із панджабцями, пуштунами, сіндха-ми і белуджами та виділення південної частини Сінду з м. Ка¬рачі в окрему провінцію; заборона для панджабців і пуштунів з інших провінцій переселятися в Карачі; дозвіл на переселення в південний Сінд урдумовних жителів Бангладеш. У загальнодер¬жавному масштабі мухаджири борються проти занижених квот представництва у владних структурах на федеральному і про-вінційному рівні, які не відповідають їхній реальній ролі в су¬спільстві, проти спроб і далі утісняти їх у бізнесі. Лідер партії Алтаф Хусейн живе в еміграції в Лондоні. Головною проблемою зовнішньої політики Пакистану були напружені стосунки з Індією. Відбулися дві індо-пакистанські війни (1965, 1971). Продовжувались суперечки про належність Кашміру. Значні інтереси в країні мали СІЛА, здійснювалось економічне і військове співробітництво. На території Пакистанузнаходились бази афганських опозиційних сил - руху моджа¬хедів і руху талібів, які отримували постійну підтримку влас¬тей. В 1998 р. Пакистан слідом за Індією випробував ядерну зброю. Проти нього були введені фінансово-економічні санкції деякими західними державами і міжнародними організаціями, в результаті чого країна не одержала близько 2 млрд. дол. допомоги. Глибока економічна криза, соціальна напруженість, активі¬зація екстремістських релігійних сил, падіння авторитету влади, розчарування широких верств населення в перевагах демокра¬тичної системи призвели до четвертого військового перевороту в Пакистані. Приводом став наказ прем'єр-міністра М. Наваза Шаріфа звільнити з посади главу комітету начальників штабів генерала Первеза Мушаррафа. У відповідь 12 жовтня 1999 р. військові ввели надзвичайний стан і розпустили всі органи за-конодавчої і виконавчої влади. Натомість була створена Націо¬нальна рада безпеки по виведенню країни з кризи на чолі з П. Мушаррафом. Спеціальне управління має викоріняти коруп¬цію у владних структурах, примусити поміщиків і буржуазію повністю сплачувати належні податки, ліквідувати мафіозні уг¬руповання, що контролюють економічне життя в містах. Під за¬грозою кримінальної відповідальності 322-м сім'ям було запро¬поновано повернути 4 млрд. банківських позик, які вони не хо¬тіли виплачувати, оголосивши себе банкрутами. Надзвичайний антитерористичний трибунал висунув прем'єр-міністру Навазу Шарифу звинувачення в державній зраді, теро¬ризмі, викраденні людей, вбивстві понад 200 чол. Він був засудже¬ний до довічного ув'язнення, але потім помилуваний, після чого залишив країну. П. Мушарраф попередив лідерів радикальних релігійних угруповань, що армія не допустить використання ісламу в полі¬тиці. У відповідь деякі з них організували серії вибухів у бага¬тьох містах країни. В Ісламабаді ракетами були обстріляні Аме¬риканський центр, посольство СІЛА, будинки працівників 00Н. Встановлення військового режиму західні країни, зокрема США, зустріли загалом негативно і розцінили як явище, що не відповідає їх інтересам у регіоні. Афганська політика нинішніх військових властей, підтримка талібів, незаконне виробництво, транспортування і збут наркотиків викликають критику з боку країн Заходу, Росії і держав СНД, Китаю. Генерал П. Мушарраф здійснив візит у Туркменістан (2000), де обговорювалась мож¬ливість прокладення газопроводу з Південного Туркменістану в Пакистан протяжністю 1600 км. Була підписана економічна угодаз КНР (2000), яка передбачає участь Китаю в модернізації паки¬станської текстильної промисловості і сільського господарства, в реконструкції Каракорумського шосе. Росія звинувачує режим у підтримці чеченських бойовиків, що не сприяє розширенню двосторонніх контактів.

64. Утворення Саудівської Аравії. Внутрішня і зовнішня політика уряду у 30 – 1 пол . 40 – х рр. ХХ ст. На Аравійському півострові після закінчення Першої світової війни та ліквідації Османської імперії виникло п'ять незалежних арабських держав: Хіджаз (столиця — Мекка), Недж (Ер-Ріяд), Асір (Ет-Таїф), Джебель-Шаммар (Хаїль) і Ємен (Ходейда), Територія Аравії видавалася західним державам надто бідною, аби витрачати сили та матеріальні засоби на її завоювання. Лише на півдні півострова містилися багаті на нафту британські колонії Аден, Маскат, Кувейт, Катар та інші дрібніші емірати. На проведеній британцями в 1921 р. в Каїрі конференції остаточно було визнано незалежність Неджу, Хіджазу та інших аравійських держав.Визнаним духовним лідером Аравії у той час був керівник секти ваххабітів Азіз Ібн Сауд, правитель створеної 1902 р. у Неджі теократичної держави зі столицею у Ер-Ріяді. Його конкурентом у боротьбі за домінування на півострові був емір Хіджазу та шериф Мекки Хусейн, який під час Першої світової війни підняв повстання проти турків, за що згодом Лондон надавав йому фінансову та іншу допомогу. Саме між А. Ібн Саудом та Хусейном розгорілася боротьба за об'єднання Аравії.У червні 1919 р. А. Ібн Сауд розпочав бойові дії проти Хусейна. У битві біля оази Тураба хашимітська армія сина Хусейна Абдаллаха зазнала важкої поразки. Лише вбитими прихильники Хусейна втратили близько 2000 чоловік, що було велетенською цифрою для Аравії. Унаслідок бойових дій до А. Ібн Сауда перейшло кілька прикордонних оаз. У 1921 р. завершилася тривала боротьба саудитів із Джебель-Шаммаром, територію якого було приєднано до Неджу.Остерігаючись посилення Неджу та нападів релігійних фанатиків-ваххабітів на підмандатні їм території, британці запропонували скликати для врегулювання суперечливих питань конференцію держав Близького Сходу. Лондон намагався відігравати роль незалежного арбітра у міжарабських справах, розподіляючи свою допомогу різним політичним силам так, аби жодна з них не отримала більшого впливу. Конференція, в якій взяли участь делегації Хіджазу, Неджу, Іраку та Трансйорданії, тривала з 17 грудня 1922 р. по 26 січня 1923 р. Спроба досягнути порозуміння зазнала невдачі, а частина учасників переговорів покинула конференцію ще під час її роботи.Незадоволений спробами британського посередництва А. Ібн Сауд напав на підмандатний Лондону Ірак, а правитель Хіджазу Хусейн 7 березня 1924 р. проголосив себе халіфом. На той час халіфат у Туреччині, який зберігали Османи з 1517 р., вже було скасовано, тому Хусейна як духовного проводиря ісламу визнали Сирія, Палестина, Трансйорданія та Ірак. Решта мусульманського світу, особливо в неарабських країнах, нового халіфа не визнали.А. Ібн Сауд отримав зручний привід розправитися зі своїм давнім суперником. 29 серпня 1924 р. правитель Неджу наказав військам саудитів напасти на Хіджаз. Метою цього походу А. Ібн Сауд називав усунення "узурпатора", який, на думку лідера ваххабітів, не мав права оголошувати себе халіфом. Не отримавши допомоги від британців, які були незадоволені втручанням Хусейна до палестинських справ, правитель Хіджазу 3 вересня 1924 р. зрікся престолу на користь свого сина Алі. Хусейн мав надію на те, що особистий конфлікт між ним та А. Ібн Саудом після цього припиниться. Алі продовжував чинити опір саудитам, але, зазнавши кількох поразок і втративши 5 грудня Медину, 18 грудня 1924 р. зрікся престолу і виїхав до брата Фейсала в Ірак. Колишній шериф Мекки та правитель Хіджазу Хусейн помер у вигнанні на Кіпрі в 1931 р. А. Ібн Сауд залишився єдиним претендентом на володіння всім Аравійським півостровом.8 січня 1926 р. зібрання мусульманських старійшин проголосило А. Ібн Сауда королем Хіджазу та сул-таном Неджу. Обидві країни було об'єднано. У червні 1926 р. з метою отримання визнання з боку віруючих і легітимізації свого режиму А. Ібн Сауд скликав у Мецці мусульманську конференцію, на яку запросив представників усіх ісламських громад світу. 20 травня 1927 р. Великобританія визнала державу А. Ібн Сауда в її нових кордонах.У 1930 р. Асір, який раніше вже визнав протекторат Ер-Ріяда, був остаточно приєднаний до Неджу. Більша частина території Аравійського півострова була включена до складу держави А. Ібн Сауда. У 1932 р. країна прийняла офіційну назву Саудівська Аравія.У 30-х рр. Саудівська Аравія розпочала розбудову соціальної інфраструктури. В країні, де ще існувало рабство, а в якості грошової одиниці ходили австрійські талери імператриці Марії-Терези, з'явилися електростанції, телефонний та телеграфний зв'язок, шосейні дороги та перші автомобілі. Значна частина населення вороже сприйняла технічні новинки. Перша вантажівка, яка проїхала вулицями міста Ель-Хаута, була спалена місцевими жителями як "диявольська колісниця", а її водій ледве зумів втекти від розлюченого натовпу, що

хотів його лінчувати. Щоб переконати релігійних ортодоксів у тому, що телефонний зв'язок не є витвором сатани, по телефону читали Коран. Опір ортодоксів був настільки сильним, що А. Ібн Сауд не наважився продовжити реформи. Кіно та грамофон в Саудівській Аравії перебували під забороною. Значний вплив на перебіг політичних процесів в Саудівській Аравії в 30-х рр. мали події в Ємені. Войовничі племена півдня Саудівської Аравії постійно нападали на британську колонію в Адені. Своєю чергою Ємен дозволив переховуватися на своїй території політичним противникам А. Ібн Сауда. Крім цього між країнами існували й територіальні суперечки про деякі прикордонні місцевості. 22 березня 1934 р. розпочалася короткотривала, але запекла війна між Єменом та Саудівською Аравією. Незважаючи на кількісну перевагу, військам А. Ібн Сауда не вдалося захопити спірні території на пограниччі двох держав. Уже 13 травня 1934 р. підписано перемир'я, а 20 травня — Таїфську мирну угоду, за якою Саудівська Аравія визнавала незалежність Ємену. Згодом стосунки між країнами повністю нормалізувалися. Саудівська Аравія не була безпосередньо зачеплена бойовими діями Другої світової війни. Ер-Ріяд оголосив про свій нейтралітет, однак насправді Саудівська Аравія дотримувалася проанглійського курсу. Країна залежала від поставок продовольства із Британської Індії, а також продавала нафту за посередництвом британських фірм. Економічний стан країни під час війни погіршився. Мобілізація чоловіків до армії позбавила сільське господарство робочих рук. Війна зменшила в 2—3 рази кількість паломників, які відвідуючи Мекку та Медину, приносили країні значні прибутки. Під час війни зменшилися прибутки від продажу нафти, оскільки Лондон був більш зацікавлений в отриманні нафти з Іраку та Ірану, які перебували в повному підпорядкуванні Великобританії. Війна завадила продовжити розробку розвіданих нафтових родовищ. Зменшення валютних надходжень від продажу нафти частково було компенсовано уряду А. Ібн Сауда американською та британською фінансовою допомогою, в обмін на яку саудити дозволили союзникам побудувати військово-повітряну базу в Дахрані. У ході війни відбулося зміцнення американських позицій в Саудівській Аравії. Вашингтон поширив на Ер-Ріяд дію закону про ленд-ліз. Під час війни країна отримала зброї та спорядження на 99 млн. доларів. Американських військових спеціалістів запрошено до Саудівської армії. У лютому 1945 р. на борту американського крейсера "Куїнсі", який зупинився в Гірких озерах на Суецькому каналі, відбулася зустріч А. Ібн Сауда із президентом СІЛА Франкліном Д. Рузвельтом. Спеціально для короля на борту корабля напнули шатро, щоденно різали вівцю, а вечорами влаштовували покази військової хроніки. Погодившись на розширення співпраці із США, правитель Саудівської Аравії в березні 1945 р. оголосив війну кранам "осі".

93. Соціально – економічний і політичний розвиток М’янми у 50 – х рр. ХХ ст.. поч. – ХХІ ст.Після звільнення країни від японців, британці розпочали переговори із представниками національно-визвольного руху, очолюваного Аун Саном (1917— 1947), про надання Бірмі незалежності. Тривалі дискусії викликало питання кордонів майбутньої країни, оскільки в територіальних межах британської колонії Бірма мешкало понад 100 різних народів. Очолювана Аун Саном Антифашистська ліга народної свободи (АЛНС) скликала конгрес народів Бірми, який в лютому 1947 р. висловився за створення єдиної федеративної держави. Під час переговорів із британцями група незадоволених позицією Аун Сана бірманських політиків, яких очолив останній із прем'єрів колоніального передвоєнного уряду країни У Со, вчинила 19 липня 1947 р. спробу державного перевороту. До будинку уряду ввірвалася група змовників й розстріляла керівництво Бірми просто в залі засідань, де відбувалася нарада лідерів АЛНС. Під час цього заколоту Аун Сан разом із кількома чільними сподвижниками був вбитий. 24 вересня 1947 р. Установчі збори країни прийняли конституцію, яка декларувала створення нової незалежної країни — Бірманського Союзу. Прем'єром країни став У Ну (нар. 1907 р.), єдиний із лідерів Антифашистської ліги народної свободи, що залишився живим після спроби перевороту 19 липня 1947 р. Відповідно до підписаного в жовтні 1947 р. договору з британцями , з 4 січня 1948 р. Бірманський Союз став цілковито незалежною державою. У Ну був незмінним прем'єр-міністром бірманського уряду упродовж 1947—1962 рр. (з невеликими перервами у 1956—1957 і 1958—1960 рр.). Він належав до активних учасників незалежницького руху 30-х рр., під час Другої світової війни співпрацював з японцями, виконуючи в 1942—1945 рр. обов'язки міністра іноземних справ, а згодом міністра інформації в уряді Ба Мо. З перших років незалежності Бірма змушена була боротися із сильними антиурядовими комуністичним та національними сепаратистськими рухами. Комуністичний рух, який отримував таємну допомогу із КНР, пішов на спад тільки в 50-х рр. Намагаючись ліквідувати соціальну базу противників режиму, бірманський уряд розпочав широку кампанію націоналізації землі та промисловості. У Бірмі встановлено низку державних монополій. Це дещо послабило суспільне напруження, але радикально не покращило економічної ситуації. Серед сепаратистських рухів найпотужніші відцентрові тенденції спостерігалися у районах компактного розселення каренів. Упродовж 1949—1950 рр. у руках каренських партизанів перебував великий район Нижньої Бірми. Навесні 1949 р. карени навіть спробували штурмувати столицю, але були відкинуті урядовими військами. Зі значними труднощами урядовим силам вдалося відтіснити каренські підрозділи в південні райони Бірми. Власні партизанські сили створили й інші національні групи країни: качини, шани, ва та ін. Перші загальні вибори, що відбулися в Бірмі 1952 р., принесли перемогу АЛНС, яка отримала дві третини парламентських мандатів. У Ну знову очолив кабінет міністрів, а президентом став головний суддя країни У Ба (1887—1963), що змінив на цьому посту шанського князя Со Шве Тхака (1896—1962). Намагання покращити складну економічну ситуацію не мали успіху, що призвело до нового посилення позицій комуністів. На виборах 1956 р. комуністи, які взяли легальну участь у виборах, здобули значне представництво в парламенті, й навіть на якийсь час змогли усунути від влади У Ну. Після того, як АЛНС пішла на розрив стосунків із комуністами й виключила зі своїх рядів членів з лівими поглядами, прокомуністично налаштований колишній міністр оборони У Ба Шве пішов з прем'єрського поста, який займав у 1956—1957 рр. Незадоволені поверненням У Ну, військові вчинили в жовтні 1958 р. державний переворот. Керівником самопризначеного тимчасового уряду став міністр оборони Не Він (1911—2002). Не Він упродовж 1942—1945 рр. партизанив проти японців, а в 1949—1961 рр. виконував обов'язки головнокомандувача збройних сил країни. Військові залишалися при владі півтора року. їх правління позначилося спробами урегулювати малоефективний державний апарат, а також запровадженням жорсткого режиму економії, що полягав, зокрема, в згортанні деяких амбітних економічних програм попередніх урядів. В лютому 1960 р., з дозволу армії, відбулися парламентські вибори, на яких АЛНС та її лідер У Ну тріумфально повернулися до влади. Гаслом виборчої кампанії, що принесла перемогу Лізі, стала обіцянка оголосити буддизм державною релігією Бірми. Військові не змирилися з політичною поразкою. У березні 1962 р. відбувся черговий військовий переворот, знову очолений Не Віном. Владу в країні захопила створена генералами та старшими офіцерами Військова рада. Цього разу встановлений військовими режим був значно жорсткішим та авторитарнішим, аніж під час першого правління армії в кінці 50-х рр. Створивши Партію бірманської соціалістичної програми, Військова рада заборонила діяльність всіх решти політичних організацій. Оприлюдена військовими економічна програма під назвою "Бірманський шлях до соціалізму" передбачала націоналізацію основних галузей економіки та надання переваг на селі кооперативним формам власності. Незважаючи на обіцянки не порушувати права людини та дотримуватися демократичних свобод, під владою армії Бірма швидко перетворилася на ультрацентралізовану бюрократичну державу з однопартійною системою та обмеженим колом осіб, допущених до прийняття політичних рішень. У 1974 р. країна прийняла нову конституцію, після чого Військову раду формально розпущено, однак при владі залишилися ті самі особи, що керували країною й раніше. Не Він став президентом, а 1978 р. був переобраний на черговий президентський термін. Загальні парламентські вибори на однопартійній основі, які були швидше карикатурою на демократію, аніж реальним механізмом народного волевиявлення, відбулися в країні в 1974, 1978, 1981 та 1985 рр. Під сильним впливом буддизму в країні почалося запровадження особливого ґатунку економічного та соціального устрою — "бірманського соціалізму", що ґрунтувався на посиленому контролі держави за економікою. Наслідки одержавлення економіки не забарилися. Через збільшення податків на приватні підприємства та зарегульованність державного сектора, в першій половині 70-х рр. у країні виникли господарські проблеми й почалася "тінізація" економіки. У 1975 р. некомуністична опозиція об'єдналася в Національний* демократичний фронт, що поставив собі за мету парламентськими методами усунути військових від влади. Через незадоволення низьким рівнем життя та перманентною господарською кризою, протягом 1974—1976 рр. постійно відбувалися заворушення та антиурядові мітинги й демонстрації. Під тиском незадоволеного населення в 1981 р. Не Він пішов у відставку, передавши владу У Сан Ю (1918—1996). Новий кабінет не зумів виправити економічної ситуації, тому демонстрації, страйки та мітинги тривали. Додатковим фактором нестабільності стало посилення сепаратистського руху. У вересні 1987 р. масовими студентськими демонстраціями започатковано майже річний безупинний марафон щоденних антиурядових виступів. Армія та поліція застосували репресії проти незадоволених, у результаті чого майже 9000 студентів втекли в прикордонні провінції, де приєдналися до місцевих партизанських формувань національних меншин. 12 національних партизанських формувань зуміли домовитися між собою й створити Національно-демократичний фронт, який висунув вимогу перетворення Бірми на федеративну державу з широкою автономією регіонів. 18 вересня 1988 р., після чергового державного перевороту владу в Бірмі захопив генерал Ман Ман (1925—1994). Уведено воєнний стан, розпущено всі партії. Влада була зосереджена в руках створеної з 19 найвищих військових командирів Ради державного права і відновлення порядку (СЛОРК), яку невдовзі очолив Сув Ман (1928—1997). Колишній військовий диктатор та президент країни Не Він, що на той час не займав жодних офіційних посад, зберіг визначальний вплив на внутрішню та зовнішню політику держави. 18 червня 1989 р. Бірма офіційно змінила назву, ставши М'янмою. На початку 90-х рр. у М'янмі остаточно сформувалася військова олігархія. Нове керівництво країни вдалося до значної лібералізації економіки, що дало змогу покращити економічні показники. На проведених у травні 1990 р. виборах до парламенту найбільше місць отримала очолена донькою, "засновника держави" Аун Сана Су Чжі (1945 р.н.) опозиційна до уряду Національна демократична ліга. Су Чжі навчалася в Оксфордському університеті, а одружившись в 1972 р. з британським науковцем, 16 років прожила у Великобританії. Приїхавши у 1988 р. на батьківщину, щоб відвідати свою хвору матір, донька харизматичного лідера національного руху включилася в політичну боротьбу й швидко завоювала надзвичайну прихильність населення. Владі не допомогло навіть те, що Су Чжі упродовж усієї виборчої кампанії тримали під домашнім арештом, а один з її найближчих сподвижників за сфальсифікованими звинуваченнями був засуджений до 10 років примусових робіт. Незважаючи на програні опозиції вибори, армія й надалі залишилася при владі. Військові відмовилися передати владу представникам Національної демократичної ліги, а після сплеску викликаних цим вуличних протестів арештували лідерів опозиції. Рятуючись від урядових переслідувань, частина опозиціонерів змушена була податися в еміграцію. Восени 1991 р. за заслуги в боротьбі за права людини в М'янмі Су Чжі отримала Нобелівську премію миру. У листопаді 1990 р. група обраних від опозиції депутатів парламенту виїхала до контрольованого партизанами району Маннерпло, де під захистом збройних формувань національних меншин оголосила про створення тимчасового коаліційного уряду країни. Прем'єром цього невизнаного кабінету став племінник Аун Сана та кузен Су Чжі Сейн Він. Після відставки в квітні 1992 р. Сув Мана, що покинув свій пост через поганий стан здоров'я, прем'єром став колишній міністр оборони Тан Шве (1933 р.н.). У вересні 1992 р. було скасовано обмеження на політичну діяльність, однак правлячий режим й надалі постійно порушував права людини та демократичні свободи своїх громадян. Поряд з легальною опозицією в країні донині існує підпільний антиурядовий рух, що використовує в своїй діяльності екстремістські заходи. 7 квітня 1997 р. у Янгоні (Рангуні) вчинено замах на одного з чільних керівників військового режиму генерала Тін У, другу особу в ієрархії правлячої хунти. У листопаді 1997 р. військові офіційно оголосили про саморозпуск СЛОРК та формування нового керівного органу — Державної ради миру та розвитку, яку очолили чотири генерали, що й раніше керували М'янмою. Опозиція не визнала правомочності цих органів влади й продовжувала заявляти, що єдиними демократично обраними представниками народу в країні й далі залишаються депутати, обрані 1990 р. Очолений військовими авторитарний режим М'янми у 90-х рр. став одним із найодіозніших порушників прав людини у регіоні. Жорстоких переслідувань у країні зазнають не лише політичні •противники режиму, але й цілі етнічні групи. У середині 90-х рр. активізував свою діяльність Каренський національний союз (КНС), що бореться за створення незалежної держави каренів. Не маючи змоги ліквідувати збройні сили КНС, військова влада М'янми застосовує репресії щодо цивільного каренського населення. Під час проведення урядовими військами в лютому 1997 р. великої воєнної операції проти КНС, до Таїланду втекло майже 15 тис. каренів. У міжнародному житті М'янма, котра після 1962 р. почала проводити політику самоізоляції, не відіграє значної ролі. Зважаючи на постійні порушення прав людини та владні зловживання, країни Заходу запровадили проти М'янми низку економічних санкцій, що насамперед стосуються заборони інвестування в економіку країни. В цих умовах головними економічними партнерами М'янми стали Сінгапур та Таїланд. Як показав досвід повоєнного розвитку М'янми, "буддистський соціалізм" не виправдав покладених на нього надій. Усі спроби здійснити соціально-економічні реформи на основі традицій буддистського економічного укладу виявилися невдалими. Зберігаючи культурну та соціальну самобутність, країна так і не змогла здійснити модернізації своєї економіки. Разом з тим, посилення державного апарату та авторитарні методи правління військових перетворили М'янму на типову східну диктатуру.