73
.docx75 Курс А. Садата та його наслідки для країни (1973 – поч. 80 – х рр. ХХ ст. Майже відразу ж після приходу до влади Садат почав відходити від проводилася Абдель Насером політики арабського націоналізму і арабського соціалізму. Після того як послідовники ідей Абдель Насера спробували створити опозицію новому режиму, у травні 1971 багато осіб з оточення колишнього президента були арештовані. У політичній лексиці Єгипту ці переслідування отримали назву «виправній революції». У липні 1972 з країни були вислані всі радянські військові радники. Тим самим Садат дав зрозуміти США, що Єгипет позитивно поставиться до ініціатив Вашингтона щодо врегулювання арабо-ізраїльських відносин та укладення миру між Єгиптом та Ізраїлем. Садат вважав, що обмежена військова операція проти Ізраїлю допоможе ліквідувати дипломатичний глухий кут і створити умови для початку переговорів. Виходячи з цих міркувань, 6 жовтня 1973 єгипетська і сирійська армії зробили раптовий напад на Ізраїль. Єгипетська армія форсувала Суецький канал і на першому етапі бойових дій добилася значних успіхів, але контрнаступ ізраїльських військ призвело до позиційних діям двох армій по обох берегах Суецького каналу. У листопаді 1973 були відновлені розірвані в 1967 дипломатичні відносини між Єгиптом і США. За посередництва американської дипломатії в січні 1974 між Єгиптом і Ізраїлем було досягнуто угоду про розлучення військ. Ізраїль відвів свої війська на схід від Суецького каналу, Єгипет відновив контроль над вузькою смугою вздовж його східного берега, і в буферній зоні між єгипетськими та ізраїльськими військами були розміщені підрозділи надзвичайних сил ООН. Незабаром Великобританія, США та Єгипет приступили до розробки проекту з відновлення роботи Суецького каналу. У вересні 1975 Єгипет і Ізраїль уклали друга угода, яке включало зобов'язання обох сторін про взаємне припинення ворожих дій. Єгипет дозволяв проходження по Суецькому каналу невійськових вантажів, що призначалися для Ізраїлю або вивозяться звідти. У свою чергу Ізраїль поступався Єгипту частина території Синайського п-ова, де була встановлена система раннього оповіщення, яка належала США. У березні 1976 Садат в односторонньому порядку денонсував договір про дружбу і співробітництво між СРСР та Єгиптом. Переорієнтація зовнішньої політики супроводжувалася усиливавшейся залежністю Єгипту від США. У 1974 Садат приступив до реалізації політики «відкритих дверей» (інфітах). Залученню іноземних інвесторів сприяли вигідна для них система оподаткування та урядові гарантії проти націоналізації приватного капіталу. Крім того, уряд прийняв на себе зобов'язання з модернізації системи комунікацій і транспортної мережі країни. Для отримання позик уряд Єгипту повинно було піти на скорочення бюджетного дефіциту, урізавши для цього державні субсидії на продукти харчування і паливо, що означало зростання цін на товари першої необхідності. У січні 1977 уряд оголосив про різке зменшення субсидій на хліб, але коли слідом за цим по країні прокотилася хвиля бунтів, змушений був відмовитися від цього плану. У листопаді 1977 Садат зробив безпрецедентний державний візит до Ізраїлю, ставши першим арабським лідером, офіційно визнала цю державу. Надії Садата на досягнення всеосяжного миру на Близькому Сході не виправдалися, коли Ізраїль відмовився повернути окуповані їм арабські землі і надати режим самоврядування палестинцям. У вересні 1978 на організованої за посередництва США зустрічі Садата і прем'єр-міністра Ізраїлю Менахема Бегіна в Кемп-Девіді (США) було підписано угоду про основи мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем, і 26 березня 1979 договір був підписаний. Ізраїль погодився на поетапний, протягом трьох років, виведення військ з території Синайського п-ова і прийняв на себе зобов'язання розпочати переговори про надання автономії населенню Західного берега р. Йордан і сектора Газа. Зі свого боку Єгипет погодився нормалізувати політичні, економічні та культурні відносини з Ізраїлем після завершення першого етапу виведення ізраїльських військ з території Синайського п-ова і досягнення певного прогресу в переговорах про палестинської автономії. У лютому 1980 обидві держави обмінялися дипломатичними представниками. Більшість арабських країн оголосили Єгипту політичний і економічний бойкот. Такий крок з боку багатих нафтовидобувних держав посилив залежність Каїра від США. Садат заявив, що в порівнянні з насеровского його режим більш демократичний. Разом з тим він не був готовий допустити сильної опозиції. Коли опозиція звинуватила офіційні особи в корупції, Садат ввів обмеження на політичну діяльність. Невдоволення виявляли й ісламські фундаменталісти, що підсилили свою активність після поразки Єгипту у війні 1967. Фундаменталісти люто відкидали американізацію культурної та ідеологічної життя Єгипту, і їх вороже ставлення до коптському християнському меншини не раз призводило до безладів. У вересні 1981 Садат віддав розпорядження про арешт ок. 1,5 тис. видних опозиціонерів, включаючи ісламських фундаменталістів, коптських священнослужителів і політиків, які дотримувалися лівих переконань. 6 жовтня 1981 Садат був убитий в Каїрі групою ісламських фундаменталістів, що належать до екстремістського політико-релігійної організації «Джихад». Його наступником на посаді президента став віце-президент Мухаммед Хосні Мубарак.
86. Національно – визвольна війна алжирського народу (1954 – 1962 рр. ) Утворення АНДР.Після Другої світової війни гарячою точкою міжнародних відносин став Алжир. Вже з травня 1945 р. почалося розгортання національно-визвольногоруху лідером якого був Фархат Аббас. Було створено такі організації як демократичний союз Алжирського маніфесту (Ф. Аббас) у 1949 році в Каїрі штаб національно-патріотичного руху Алжирський революційний комітет під керівництвом Ахмеда Бен Белли (1918 р. н). У 1954 році алжирські патріотичні сили створили (ФНЛ), який очолив Ахмед Бен Белла. Уряд Єгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Збройні сили ФНЛ прийняли назву Армія національного визволення. Спочатку повстанням протистояла армія з 30 тис. солдатів та жандармів та Іноземний легіон з його штаб-квартирою. Антифранцузьке збройне повстання почалося 1 листопада 1954 р. Криваві акції під час війни були з обох сторін.Кількість військ задіяних в антипартизанських акціях досягла 225 тис. солдат і офіцерів. Алжирська криза привела до міжнародних кроків. США були незадоволені перекиданням французьких військ у Африку що послаблювало стратегічні тили НАТО. У самій Франції почалася затяжна урядова криза. Прихід до влади генерала де Голля дещо розрядив ситуацію. Генерал спочатку запропонував реформи в Алжирі, включення депутатів місцевого населення у французький парламент однак за збереження Алжиру у складі Франції. Водночас у Алжирі продовжувався збройний рух, який за відсутності А. Бен Белли очолив Ф. Аббас. Переживши еволюцію своїх поглядів Ш. де Голль у кінці 1959 р. схиливс до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представника корінного населення.29.01.1960 р. почалися франко-алжирські переговори, а 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум з алжирського питання. За незалежність висловилися понад 65% учасників опитування в Алжирі та 75% у самій Франції. Дізнавшись про результати референдуму незадоволені офіцери французької армії створили Таємну військову організацію (ОАС), яка 21 квітня 1961 р. спробувала вчинити в Алжирі державний переворот. З допомогою перекинутих з метрополії військ заколот генералів провалився. У відповідь ОАС організувала у наступні роки 13 замахів на життя президента Ш. де Голля, якого вважали винним за втрату Францією Алжиру. Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності почалися в Євіані 18 травня 1961 р. Після тривалої перерви сторони дійшли згоди і 18 березня 1962 р. підписали кінцевий документ, що передбачав проведення в Алжирі того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. На референдумі 1 липня 1962 р.91% населення проголосував за незалежність. Алжир погодився на трирічний перехідний період упродовж якого Франція зберігала на його території свій військовий контингент, колоністи отримували подвійне громадянство з правом подальшого вибору між французьким та алжирським, французи фінансували економічні програми відбудови країни. Важливим був пункт про спільну розробку нафтових родовищ у Сахарі. Евіанська угода викликала надзвичайне незадоволення серед прихильників збереження „французького Алжиру”. ОАС розпочала компанію жорстокого терору, скерованого проти діячів ФАЛ та прихильників незалежності. У відповідь мусульманське населення спрямувало свій гнів на європейських мешканців країни. Унаслідок спровокованого терором ОАС, загострення національного протистояння лише з травня по липень 1962 р. з Алжиру виїхало 800 тис. європейських колоністів. Війна за незалежність коштувала життя близько мільйону алжирців, 2,5 млн. осіб стали біженцями, причому 500 тис. з них змушені були переселитися до Тунісу та Марокко. Унаслідок руйнування більшої частини промисловості, а також занепаду сільського господарства, на початку 60-х рр.70% населення Алжиру не мало роботи. В такій ситуації у вересні 1962 р. Національне народне зібрання обрало А. Бен Беллу прем’єр-міністром, а прийнята наступного року конституція проголосила Алжир президентською республікою, а у вересні 1963 р. А Бен Белла став її першим президентом.
51. Соціально – економічний та політичний розвиток алжиру у 60 –х – 1 пол. 80 – х рр.. ХХ ст. Після закінчення національно-визвольної війни Алжир змушений був взятися за вирішення нагальних проблем економіки. Бракувало фахівців у промисловості із-за від’їзду європейців, багато вільних земель із-за цієї ж причини. Уряд дозволив селянам займати покинуті землі, а це становило майже 2 млн. га. орної землі. Єдина галузь, яка працювала і приносила країні валютні надходження була нафтовидобувна промисловість, яку продовжували контролювати французи.Нестабільним було і політичне становище: прикордонний конфлікт з Марокко, заколот в Кабілії, поява опозиції, авторитаризм президента. 19 червня 1965 року відбувся безкровний переворот, який змістив Бен Беллу. Новим президентом став Хуарі Бумедьєн (1927-1978), який отримав від Франції 400 млн. франків фінансової допомоги. У 1969 р. Алжир став членом ОПЕК. Уряд продовжував підтримувати добрі відносини із Францією, налагодив співпрацю із СРСР. 27 грудня 1978 р. Х. Бунедьєн помер і став президентом міністр оборони Алжиру Шадлі Бенджедід (1929 р. н) Він взяв курс на зближення з США у 1986 р., нормалізував відносини з Лівією, 1988 р. з Марокко за Західну Сахару, це дозволило створити міждержавну організацію Союз Арабського Maгрібу до якої крім Алжиру увійшли Лівія, Туніс, Марокко, Мавританія. У 80-х рр. економічне становище Алжиру погіршилося із-за падіння цін на нафту.
66. Основні тенденції розвитку Алжиру в другій половині 80 – х на поч. ХХІ ст. Посилення сламського фундаменталізму й загострення внутрішньополітичної ситуації. Пошук шляхів громадянської злагоди.У 1989 р. прийнято нову конституцію, яка гарантувала багатопартійність. І першою був створений Ісламський фронт порятунку, який на місцевих виборах 1990 р. здобув 54% голосів виборців. Це дозволило їм встановити контроль над 32 із 48 провінційних парламентів країни. А в грудні 1999 р. на виборах в національний парламент Фронт виборов 188 з 430 мандатів. Алжир постав перед загрозою легального приходу до влади ортодоксального фундаменталістського режиму. Владу в свої руки взяли військові і сформували Верховну раду безпеки, новий тур голосування призначений на 16 січня відмінено, Ісламський фронт порятунку заборонено. Але ісламісти не здаються: починається терор, вбивства, збройна боротьба Озброєного ісламського угрупування, Ісламської Армії порятунку та Фронту ісламського джихаду. Терористичні акти в Європі. Лише до кінця 90-х рр. жертвами війни в Алжирі стало майже 60 тис. чол. . Вже президент Абд ель-Aзіз Бутефліка (1937 р. н) обраний в 1999 р. пішов на переговори з Ісламістами, випустив з в’язниць 5 тис. членів їх організації, бойовики припинили вогонь. За звинуваченнями в корупції з своїх посад було звільнено 48 префектів провінцій. Але громадянськавійна відновилась в 2000 р. і припинилась тільки після нових поступокуряду, в Алжирі миру ще не має.
29.Корейська війна 1950 – 1953 рр. таїї наслідки для країни.Режим Кім Ір Сена зосередив на 38-й паралелі 223-тисячну армію з 120 танками і 180 літаками. 25 червня 1950 р. без оголошення війни армія Північної Кореї вторглася на територію свого південного сусіда. Уже на третій день боїв війська комуністів захопили Сеул, а ще через певний час — до 90% території країни. Нездатна чинити організований та ефективний опір південнокорейська армія безладно відступала. Лі Син Ман звернувся до ООН зі скаргою на здійснену КНДР агресію. Скориставшись відсутністю на засіданнях Ради безпеки представника СРСР, який бойкотував роботу Ради через невизнання організацією повноважень представника комуністичного Китаю, Сполученим Штатам вдалося затвердити рішення про надання урядові Лі Син Мана військової допомоги. ООН визнала Північну Корею агресором. До Кореї вислано контингент, що складався із солдатів 17 країн під загальним командуванням генерала Д. Макартура. Негайна висадка десанту, сформованого переважно з американських солдатів, в порту Пусан врятувала Південну Корею від поразки, проте вже в перших боях комуністам вдалося розгромити цілу дивізію армії США, причому її командир Уїльям Ф. Дін потрапив у полон. Фронт стабілізувався навколо Пусану, де південнокорейські та американські війська утримували невеличкий плацдарм.У середині вересня 1950 р. американці провели масовану десантну операцію в районі Інчхона глибоко в тилу військ Кім Ір Сена, розпочавши водночас контрнаступ з пусанського плацдарму. 15—16 вересня 1950 р. в Інчхоні висадилося 45 тис. американських солдатів і офіцерів. Оточивши таким чином північнокорейську армію, що значною мірою вже позбулася своїх бойових якостей через заміну солдатів з півночі півострова насильно мобілізованими мешканцями півдня, американці отримали блискучу перемогу. Війська Кім Ір Сена втратили майже 200 тис. осіб убитими і 135 тис. полоненими. 26 вересня американські сили звільнили Сеул. Не очікуючи на дозвіл ООН, ЗО вересня 1950 р. американські війська перетнули демаркаційну лінію по 38-й паралелі й розпочали бої на території КНДР. Раптовим ударом парашутного десанта 20 жовтня було захоплено Пхеньян. Кім Ір Сен устиг евакуюватися у важкодоступний район на китайському кордоні, перед втечею надіславши Д. Макартуру ультиматум з вимогами безумовної капітуляції. Після того, як 21 жовтня 1950 р. 7-й полк 6-ї дивізії південнокорейської армії вийшов на кордон з Китаєм по річці Ялу, КНДР формально перестала існувати. На розгром армії корейських комуністів різко відреагував Китай. Зробивши кілька туманних попереджень, 25 жовтня 1950 р. китайська армія під командуванням героя громадянської війни Пен Дехуая, загальною кількістю понад півмільйона чоловік, перейшла кордон і вступила в бій з військами СІЛА. З огляду на надзвичайну чисельну перевагу противника, сили ООН змушені були відступати. У багатьох місцевостях оточеним американським підрозділами довелося евакуюватися морем. Здійснена американцями в листопаді 1950 р. спроба контратакувати китайців завершилася повним фіаско, й наступ комуністичних сил продовжився. 5 грудня 1950 р. впав Пхеньян, а 4 січня 1951 р. комуністи вдруге за час війни захопили Сеул. Китайське втручання в конфлікт поставило людство на поріг світової війни. Виступаючи перед журналістами 30 листопада 1950 р., президент США Гаррі Трумен оголосив про можливість використання проти агресора ядерної зброї. У відповідь Й. Сталін наказав сконцентрувати на корейському кордоні 5 повністю укомплектованих дивізій. У бойових діях на території Кореї брав участь радянський винищувальний авіакорпус під командуванням відомого українського льотчика-аса Івана Кожедуба. Радянські літаки, що брали участь у боях із американцями, несли північнокорейські опізнавальні знаки. У сухопутних частинах КНДР служили численні радянські радники, а також технічні фахівці. Загалом протягом війни на Корейському півострові на боці КНДР встигли повоювати майже 40 тис. радянських солдатів та офіцерів. Скориставшись тим, що увага світового співтовариства була прикута до Кореї, 7 жовтня 1950 р. Китай увів свої війська до Тибету й примусив 14-літнього далай-ламу підписати угоду про "добровільне" приєднання гірської країни до КНР. 24 березня 1951 р. Д. Макартур зажадав надання допомоги гоміньданівським військам на Тайвані, аби вони могли висадитися в континентальному Китаї й таким чином відволікти сили китайських комуністів із корейського театру бойових дій. Крім цього, генерал виступав за нанесення ядерних ударів по Маньчжурії, де було зосереджено головний промисловий потенціал Китаю. Публічні виступи генерала, який, застерігаючи перед світовим наступом комунізму, вимагав припинення політики "обмеженої війни", змусили Г. Трумена відправити легендарного переможця японців у відставку.. Після того, як у результаті операції "Райпер" ("Патрач") у середині квітня 1951 р. американцям вдалося відбити Сеул і лінія фронту стабілізувалася приблизно на тому ж місці, звідки рік тому розпочалася війна, обидві сторони конфлікту сіли за стіл мирних переговорів. На пропозицію радянського представника в ООН мирні переговори почалися у липні 1951 р. в Кесонгу, а згодом продовжилися в Панминчжоні. Хоча територіальні проблеми було вирішено досить швидко (лінією розмежування залишалася 38-а паралель), з остаточним укладенням миру зволі- кали. Проблема полягала у вирішенні долі полонених, яких США не бажали видавати комуністам. США заявили, що майже 50 тис. полонених китайців та корейців не хочуть повертатися додому. Врешті-решт сторони домовилися обмінятися полоненими за посередництвом Індії. 27 липня 1953 р. між Республікою Корея та КНДР підписано перемир'я. Сторони визнавали тимчасовою лінією розмежування 38-у паралель, вздовж якої встановлювалася 4-кілометрова нейтральна смуга. Упродовж усього перебігу переговорів тривали бої, в яких загалом загинуло майже 50% усіх убитих під час збройного конфлікту солдатів. У результаті війни загинуло 520 тис. мешканців півночі й 415 тис. жителів півдня Кореї, близько 900 тис. китайців, 33,6 тис. американців, близько 3 тис. солдатів та офіцерів із військових контингентів інших країн, що брали участь у війні на боці Південної Кореї. Серед радянських військових, що воювали в Кореї, за офіційними даними, загинуло 315 осіб. Остаточне мирне врегулювання на Корейському півострові мало відбутися на скликаній у Швейцарії багатосторонній мирній конференції. Однак, всі спроби досягнути домовленності щодо можливого об'єднання Кореї, здійснені на Женевській конференції 26 квітня — 16 червня 1954 р., виявилися безуспішними. У результаті війни 1950—1953 рр. на Корейському півострові утвердилися два політичні режими. Загострення світової напруженості врятувало Тайвань та Югославію від планованих агресій КНР та СРСР, зблизивши водночас позиції двох світових комуністичних наддержав. Уникнувши загрози використання ядерної зброї, Мао Цзедун утвердився в думці про слабкість Заходу й наявність можливостей провадити агресивну зовнішню політику в регіоні. Водночас військова співпраця часів Корейської війни позитивно вплинула на зміцнення.
54. соціально – економічний і політичний розвиток республіки кореї у 50 – х. рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст. Економічна криза 1997 – 1998 рр.та її наслідки складові корейського економічного дива.Посилаючись на існування потенційної небезпеки нового комуністичного вторгнення, уряд Лі Син Мана встановив у Південній Кореї жорсткий авторитарний режим. Разом із значним обмеженням особистих свобод та волюнтаристськими методами правління, Лі Син Ман вдався до широкої лібералізації економічного життя Республіки Корея. У 1953 р. було прийнято розроблений американськими фахівцями "План Натана", що мав забезпечити країні швидке економічне зростання. З початку 60-х рр. пріоритетним напрямком економічного розвитку Південної Кореї стали ті галузі господарства, які могли виробляти конкурентоздатну на зовнішніх ринках продукцію. Завдяки порівняно дешевій робочій силі та зарубіжним інвестиціям Республіка Корея зуміла завоювати не лише значну частину регіонального ринку, але й ринки в інших частинах світу. 26 квітня 1960 р. Лі Син Ман змушений був піти у відставку під тиском потужних виступів опозиції, незадоволеної авторитарними методами управління країною та фальсифікацією результатів президентських виборів 1960 р. Лі Син Ман виїхав із країни, але народні виступи не припинилися. У цій ситуації, посилаючись на потребу відновлення порядку в країні, 16 травня 1961 р. група військових на чолі з генералом Пак Чон Хі (1917—1979) встановила в країні ще жорсткіший, ніж раніше, політичний режим. Почався тривалий період військового керівництва Південною Кореєю. Військові запровадили в країні надзвичайний стан, розпустили всі політичні партії та парламент, а також обмежили дію демократичних свобод. Уряд Пак Чон Хі заявив, що влада цивільним буде передана після загальних виборів в 1963 р. У грудні 1962 р. на всенародному референдумі схвалено змінений варіант конституції. З 1 січня 1963 р. в Південній Кореї знову дозволено діяльність політичних партій. На виборах в жовтні 1963 р. переміг Пак Чон Хі, який згодом був переобраний на пост президента в 1967, 1971, 1972 і 1978 рр. Щоби, приборкати опозиційний рух, у 1972 р. Пак Чон Хі знову запровадив у країні надзвичайний стан. У кінці 60-х — на початку 70-х рр. Південна Корея розпочала активні заходи в напрямку створення самостійних високотехнологічних наукових розробок у науковомістких галузях промисловості. Уряд контролював та усіляко підтримував заходи, спрямовані на розвиток національної промисловості. Завдяки державній підтримці економіка країни почала швидко зростати. Реальний націо* нальний прибуток в перерахунку на душу населення з 1961 по 1978 рр. збільшився на 240% . Швидке економічне зростання спричинило міграцію жителів Південної Кореї до міст, що почасти зняло напругу в земельному питанні на селі. Однак вже в кінці 70-х рр. у економіці з'явилися кризові явища. Зростання інфляції та проблеми у деяких галузях економіки спричинили в кінці 70-х рр. нову хвилю антиурядових виступів. У жовтні 1979 р. в Пусані та Масані для розгону маніфестантів довелося навіть застосовувати силу. 27 жовтня 1979 р. під час сварки у президентському кабінеті Пак Чон Хі був вбитий начальником пів-деннокорейської розвідки. Обов'язки керівника держави передано прем'єру, але невдовзі у країні стався наступний військовий переворот. 12 грудня 1979 р. генерал-майор Чон Ду Хван (1931 р.н.), що командував військами державної безпеки, без санкції виконуючого обов'язки президента наказав підпорядкованим йому військам зайняти урядові будинки та заарештувати кількох чільних посадовців та генералів. Насамперед було арештовано командувача сухопутних військ генерала Чон Син Хвана, який мав повноваження стежити за дотриманням режиму воєнного стану. Активним учасником перевороту став генерал Ро Де У, колишній однокурсник Чон Ду Хвана по військовій академії, а крім того однополчанин тю війні у В'єтнамі. Санкції на арешти були отримані заднім числом та під примусом у виконуючого обов'язки президента Цой Гю Ха. Переворот не вирішив численних проблем країни. У великих містах Кореї тривали виступи студентів, що вимагали демократичних змін. У травні- 1980 р. з особистого наказу Чон Ду Хвана розстріляно студентську опозиційну демонстрацію у Кванджу. Загинули понад 200 демонстрантів. Жорстокими репресіями антиурядові виступи вдалося придушити. Після обрання у серпні 1980 р. Чон Ду Хвана президентом, у січні 1981 р. надзвичайний стан у Південній Кореї скасовано. У квітні 1981 р. Південна Корея прийняла нову конституцію. З метою формування соціальної бази правлячого режиму військові створили Демократичну партію справедливості (ДПС), яка задекларувала повну підтримку політики Чон Ду Хвана. Фактором, який на певний час відвернув увагу населення від внутрішньополітичних проблем, стало знищення радянським винищувачем 1 вересня 1983 р. у районі Сахаліну південнокорейського "Боїнга 747" з пасажирами на борту. Наступний етап опозиційного руху почався в Кореї 1987 р., після того, як в поліційній дільниці від катувань помер один із затриманих правоохоронцями студентів. Упродовж майже цілого року в Південній Кореї відбувалися демонстрації та антиурядові мітинги. У кінці 1987 р. Чон Ду Хвана на посту президента змінив його близький приятель Ро Де У (1932 р.н.), який переміг на президентських виборах як кандидат від проурядової Демократичної партії справедливості. Певна лібералізація режиму почалася на початку 1988 р., коли у зв'язку із запланованими у Сеулі Олімпійськими іграми уряд змушений був запровадити загальнообов'язкові демократичні свободи. 25 лютого 1988 р. вступила в дію нова конституція Республіки Корея. Конституція перерозподілила владні повноваження, посиливши роль парламенту, запровадила всезагальні вибори, оголосила гарантії демократичних свобод. У тому ж році, значною мірою завдяки міжнародному тиску, Ро Де У довелося звільнити частину політв'язнів та дозволити легальну політичну діяльність опозиції. Найвпливовішими партіями в країні, поряд із правлячою Демократичною партією справедливості, стали Демократична партія за возз'єднання та Партія миру і демократії. За результатами виборів 1988 р. саме ці партії поділили більшість з 299 місць національного парламенту. Демократична партія справедливості отримала 124, Демократична партія за возз'єднання — 71 і Партія миру і демократії — 59 мандатів. У січні 1990 р. ДПС. яку очолював сам Ро Де У, саморозпустилася, а з її колишніх членів із залученням представників двох найвпливовіших опозиційних партій створено Демократичну ліберальну партію (ДЛП). У результаті виборів 1990 р. ця партія отримала дві третини всіх місць у парламенті. Першим цивільним лідером країни за понад 30-річний період став у 1993 р. представник ДЛП Кім Єн Сам (1927 р.н.), який набрав 42% голосів всіх виборців. Новий президент розпочав політику економічної санації Південної Кореї. За звинуваченнями в корупції та фінансових махінаціях позбулися своїх посад понад 3000 чиновників та підприємців. У серпні 1996 р. генералів Чон Ду Хвана та Ро Де У за здійснення військового перевороту 1979 р. та розстріл студентської маніфестації 1980 р. у Кванджу засудили, відповідно, до довічного ув'язнення та 17 років тюрми. У сфері зовнішньої політики Кім Єн Сам розпочав політичний діалог із Північною Кореєю. Ще в 1990 р. налагоджено повномасштабні дипломатичні відносини із СРСР, а в 1995 р. — із КНР. На початку 1998 р., перемігши на чергових президентських виборах, наступним президентом країни став відомий лідер опозиції та довголітній борець з військовими режимами Кім Де Чжун (1925 р.н.). 72-літній політик упродовж своєї політичної кар'єри неодноразово сидів у тюрмі, після виборів 1971 р., на яких за нього проголосували 5,5 млн. корейців, змушений був емігрувати у СІЛА, а згодом до Японії. У 1973 р. його викрали з Токіо південнокорейські спецслужби та таємно доставили до Сеула. У 1980 р. Кім Де Чжуна було засуджено до смертної кари, яку згодом замінили довічним ув'язненням. Незважаючи на це, вже одним з перших своїх розпоряджень новообраний президент амністував Чон Ду Хвана та Ро Де У. Цей крок мав послужити справі національного примирення. Безпосередньо перед вступом Кім Де Чжуна на пост президента країну вразила фінансово-економічна криза. Певне вповільнення темпів економічного зростання почалося у Південній Кореї ще в середині 90-х рр. Зорієнтована на зовнішні ринки Корея виявилася дуже вразливою до коливань в міжнародній фінансово-кредитній сфері, хоча наслідки фінансової кризи осені 1997 р. для Південної Кореї були порівняно менш відчутними, аніж для інших країн регіону — Індонезії, Філіппін чи Малайзії. Амбітні плани захоплення нових ринків призвели до невиправдано стрімкого зростання котування акцій окремих підприємств, а ризиковані біржові операції спричинили, зрештою, колосальну фінансову кризу. Упродовж листопада — грудня 1997 р. південнокорейський вон втратив половину своєї вартості, а державний борг країни сягнув 200 млрд. доларів. Збанкрутувало багато підприємств, зросло безробіття. Міжнародний валютний фонд позичив Південній Кореї для стабілізації її фінансово-банківської сфери 57 млрд. доларів. Надана Кореї допомога стала найбільшою одноразовою допомогою у всій історії міжнароднихфінансових інституцій. Незважаючи на значні фінансові вливання, кризові явища у корейській економіці спостерігалися й пізніше. У 2000 р. збанкрутував один з найпотужніших концернів країни — "ДЕУ".У 2000 р. вдалося досягнути значного поступу в мирних переговорах із Північною Кореєю. Під час зустрічі у Пхеньяні Кім Де Чжун та Кім Чен Ір уклали угоду про відкриття залізничного та автомобільного сполучення між обома частинами півострова, об'єднання розлучених війною 1950—1953 рр. сімей, а також підписали декларацію примирення й про наміри вести роботу в напрямку об'єднання Кореї. Південнокорейські фірми почали здійснювати інвестування промислових підприємств у КНДР. У 2003 р. президентом Республіки Корея обрано кандидата Демократичної партії нового тисячоліття Ро Му Хена (1946 р.н.), який набрав майже 49% голосів виборців. Новий президент, юрист за освітою та колишній суддя, відомий своїми лівими поглядами й висловлюваннями про бажаність зближення із Північною Кореєю. Авторитарні політичні режими, що знаходилися при владі в Південній Кореї майже 40 років поряд із негативними наслідками свого існування принесли й деякий позитивний результат. Насамперед це стосувалося створення умов для швидкого економічного реформування господарства країни. Із запровадженням у Цівденній Кореї демократичних норм політичного життя країна отримала додатковий імпульс для пришвидшення господарського розвитку.