73

56. Формування тоталітарного режиму в КНДР та його криза.Північна Корея обрала комуністичну модель економічного та політичного розвитку. До середини 50-х рр. було майже повністю націоналізовано промисловий сектор, а в сільському господарстві колективізовано 3/4 всіх приватних господарств. Упродовж 50—60-х рр. КНДР отримала суттєву економічну допомогу від СРСР, КНР та інших соціалістичних країн. Північна Корея запровадила систему перспективного планування. У 1954—1956 рр. здійснено "трирічку відбудови", згодом реалізовано три семилітні плани економічного розвитку — 1961—1967, 1978—1984, 1987—1993 рр. Політичний розвиток країни характеризувався зміцненням однопартійної тоталітарної системи. Протягом 1953—1956 рр. Кім Ір Сен почергово ліквідував кілька фракційних груп всередині правлячої партії. Репресій зазнали корейці-вихідці із Китаю, СРСР, а також колишні підпільники, що діяли під час японської окупації на території Корейського півострова. Єдиною групою у партійному керівництві країни, котрій довіряв лідер КНДР, були колишні партизани, з якими разом він колись воював. Згодом було підраховано, що в ході партійних "чисток" 50-х рр. загинуло більше північнокорейських генералів, аніж під час війни 1950—1953 рр. Серед 22 членів першого уряду Північної Кореї 17 осіб були розстріляні або й вбиті без суду та слідства. Вже в 50-х рр. комуністична Корея почасти свідомо, а почасти через одіозність свого політичного режиму потрапила у зовнішньополітичну ізоляцію. Щоправда, ізоляціоністський зовнішньополітичний курс не виключав продовження гострої конфронтації із Південною Кореєю. Добрі стосунки Пхеньян зберігав лише із країнами соціалістичного блоку. Після початку погіршення радянсько-китайських стосунків в 60-х рр. КНДР підтримала Китай. Однак вже в 1966 р., після початку "культурної революції", Кім Ір Сен заявив, що країна надалі розвиватиметься своїм особливим шляхом. Ідеологічною основою цього незалежного політичного курсу стала теорія "чучхе" (з корейської — "самостійність", "опора на власні сили"). У 1972 р. КНДР прийняла конституцію, яка закріпила теорію "чучхе" в статусі офіційної ідеології. Лідери Північної Кореї твердили, що на початок 70-х рр. у країні вже було збудовано соціалістичне суспільство. Конституція увела пост президента, який зайняв Кім Ір Сен. В 1980 р. напівофіційним спадкоємцем Кім Ір Сена став його син Кім Чен Ір, що призвело до закулісної боротьби за майбутню владу між Кім Чен Іром та його рідним братом Кім Пен Іром. У 1984 р. про Кім Чен Іра як спадкоємця заявлено офіційно. Характерними рисами суспільного життя Північної Кореї 70—80-х рр. стали культ особи Кім Ір Сена та надзвичайна регламентація всіх сторін життя простих корейців. Безупинне вихваляння "великого вождя" часто набирало карикатурних, з точки зору стороннього спостерігача, форм. Чітко визначений спеціальними правилами щоденний побут мешканців КНДР доповнювався тотальною системою ідеологічного виховання та поширеною практикою взаємного доносительства на "неблагонадійних". У кінці 80-х — на початку 90-х рр. КНДР почала відчувати суттєві проблеми з продуктами харчування, що почасти було спричинено повенями та засухами, які знищили частину урожаїв, а почасти — винятково неефективним веденням господарства. Після розпаду СРСР єдиним ідеологічно спорідненим союзником Пхеньяна залишився Китай. За оцінками міжнародних гуманітарних організацій, в 1996—1997 рр. у Північній Кореї голодувало майже 2 млн. осіб, принаймні 500 тис. з якихпомерло. У 1997 р. Японія та Південна Корея надали КНДР гуманітарну допомогупродуктами харчування. Показником ставлення населення Північної Кореї докомуністичного режиму є постійні втечі корейців із КНДР до Південної Кореї, Китаюта Росії. У останні роки із КНДР втекло кілька високопоставлених комуністичнихфункціонерів та військових, серед яких навіть член ЦК та один з чільних партійнихідеологів та авторів теорії "чучхе" Хван Ян Йоп.Утримуючи одну з найбільших у світі за чисельністю особового складу армій, Північна Корея не полишає ідеї військового об'єднання півострова. Левову частку свого скромного бюджету КНДР витрачає на озброєння. Скандального розголосу набрала історія спорудження комуністами таємних тунелів під прикордонною смугою укріплень на 38-й паралелі, через які, за задумом пхеньянських стратегів, війська КНДР мали непомітно проникнути на територію Республіки Корея. З середини 80-х рр. Пхеньян провадить розробку власної ядерної зброї та ракетоносіїв. У 1994 р., опинившись перед лицем економічного колапсу, корейські комуністи погодилися згорнути свою ядерну програму та демонтувати два недобудовані графітні реактори. В обмін на це США обіцяли профінансувати будівництво двох ядерних реакторів на легкій воді й щорічно постачали у КНДР 500 тис. тонн нафти. Оскільки США не виконали своїх обіцянок, Пхеньян відмовився допускати на свої секретні об'єкти міжнародних спостерігачів і відновив програму ядерних досліджень. 31 серпня 1998 р. КНДР успішно випробувала ракету середньої дальності "Тайно Дон", що здатна вразити будь-яку точку Південної Кореї та Японії. За офіційною версією Пхеньяна, запуск мав на меті вивести на навколоземну орбіту телекомунікаційний супутник. У 1996—1998 рр. на південь півострова кілька разів намагалися пробратися північнокорейські диверсанти. У сіті південнокорейських рибалок 22 червня 1998 р. потрапив військовий підводний човен диверсантів КНДР. Не бажаючиздаватися у полон, командир корабля перестріляв свій екіпаж і застрелився сам. Після смерті 8 липня 1994 р. Кім Ір Сена новим лідером країни став його син — Кім Чен Ір. За офіційною версією, Кім Чен Ір народився у лютому 1942 р. у партизанському таборі корейських комуністів біля гори Пекту, а за неофіційною — роком раніше на території СРСР, у с. Вятське в 70 км від Хабаровська. Закінчивши військове училище та Пхеньянський університет, Кім Чен Ір служив у особистій охороні батька, згодом у апараті ЦК Трудової партії Кореї, а з 1991 р. — головнокомандувачем збройними силами КНДР. Після смерті Кім Ір Сена в Північній Кореї оголошено трирічний траур, по закінченню якого Кім Чен Ір запровадив нове літочислення, що веде свій відлік від дня народження колишнього комуністичного лідера (15 квітня 1912 р.). Цей день проголошено Днем Сонця — найбільшим національним святом країни. Перший крок до порозуміння між двома корейськими державами було зроблено улітку 1971 р. На переговорах товариств Червоного Хреста Північної та Південної Корей обговорено питання пошуку загублених під час поділу країни родичів та можливості їх контактів. Обидві сторони у липні 1972 р. погодилися щодо того, що стратегічною метою обох держав є об'єднання. Висунуті в наступні роки ініціативи створення конфедеративної держави зі збереженням існуючих політичних режимів, поетапного скорочення збройних сил, запровадження вільного пересування громадян обох країн по території всього півострова так і не були реалізовані. Лише-1990 р. КНДР погодилася на перші візити членів колись роз'єднаних родин. Жахлива криза, що вразила економіку Північної Кореї 1997 р., змусила Пхеньян зробити чергову поступку. Комуністи погодилися зняти свою попередню вимогу виведення американських військ із Південної Кореї як умови початку ведення переговорів. Північна Корея розвивалася цілковито іншим шляхом, аніж південна частина Корейського півострова. Офіційною ідеологією КНДР стала розроблена правлячою партією теорія "чучхе", що полягала в сповідуванні беззастережного державного патріотизму, пропагуванні національної самобутності корейців, крайніх формах обожнювання партійного керівництва та теорії побудови комуністичного суспільства винятково власними силами. Для утримання населення у покорі корейські комуністи створили колосальний апарат насильства та велетенську пропагандистську машину. Сучасна влада Північної Кореї втручається у всі сфери життя людини, постійно нагнітається шпигуноманія. За даними міжнародних гуманітарних організацій, на початок 90-х рр. у Північній Кореї налічувалося 200 тис. політичних в'язнів. Комуністичний режим Північної Кореї створив одну з найгірших антиутопій тоталітарного ґатунку.

49. Соціально – економічний розвиток Кореї у 20-30-х рр.. визвольна боротьба корейців.Після анексії 1910 р. Кореї Японією, на території півострова був встановлений жорсткий окупаційний режим. Вся влада, у тому числі й законодавча та судова, зосередилася в руках генерал-губернатора. Для підтримання порядку на території країни постійно дислокувалися дві дивізії японської армії, кілька баз ВМС, понад 1,5 тис. відділків поліції.Корейцям було заборонено займатися будь-якою громадською діяльністю. Єдиний виняток зроблено для релігійних товариств, найвпливовішим серед яких було "Чхондогьо" ("Вчення небесного шляху"). У школах було заборонено вивчення корейської мови та історії. Економічне підґрунтя японського домінування становили колонізаційні спілки та банки, яким було передано майже всю землю. Корейські селяни сплачували японським землевласникам кабальну орендну платню. Близько 90 тис. поміщиків володіли більшими земельними угіддями, аніж 2,5 млн. найбідніших селян. Втративши землю, корейці змушені були вести підсічно-вогневе господарство, розчищаючи нові поля. Багато корейців емігрувало, причому японський уряд сприяв переселенню корейських колоністів до Маньчжурії. Корейський патріотичний рух, що розвивався під егідою товариства "Чхондогьо", посилився у другій половині 1918 р. у зв'язку із економічними проблемами Японії. 1 березня 1919 р. багатотисячні демонстрації відбулися у Сеулі, Пхеньяні та багатьох інших містах країни. У сеульській демонстрації взяло участь майже 300 тис. осіб, що скандували антияпонські гасла. Після того, як поліція зробила спробу силою розігнати демонстрацію, стихійно почалися вуличні сутички, а згодом і повстання. 5 березня в Сеулі спалахнули вуличні бої. Озброєні сокирами, серпами, мотиками, а подекуди просто палицями та камінням, корейці нападали на японців, намагалися громити державні установи. За офіційними даними, упродовж березня — травня 1919 р. антияпонські виступи відбулися у 211 з 218 повітів Кореї. Загальна кількість учасників антияпонського руху сягнула 2 млн. осіб. Зіткнення між корейцями та японцями відбулися навіть за межами півострова, у тих регіонах, де корейські та японські емігранти проживали поруч *-в російському Примор'ї та Північно-Східному Китаї. Японська армія дуже жорстоко придушила виступи повстанців. Масові вбивства та тортури захоплених у полон повстанців отримали розголос у цілому світі. Кілька чільних діячів корейського незалежницького руху створили у Шанхаї еміграційний уряд, який очолив Лі Син Ман (1875—1965). Згодом еміграційний уряд Кореї перебрався до США. Незважаючи на успішне придушення народних виступів, японцям довелося вдатися до певної лібералізації свого окупаційного режиму. Було оголошено про початок "культурного управління". Генерал-губернатора Хазегаву, на якого покладено відповідальність за спалах насильства, замінено на посаді бароном Макото Сайто. Новий правитель країни запровадив низку реформ, що полягали у спрощенні судочинства, обмеженні повноважень жандармерії, а також скасуванні законів про колонізаційні спілки. Ці зміни дещо покращили становище національної корейської промисловості. Під час страшної посухи влітку 1919 р. японці виділили 1 млн. ієн для закупівлі хліба голодуючим корейцям. Бажаючи каналізувати соціальне незадоволення населення, японці дозволили створити профспілки. У 1922 р. у Чінджу скликано перший з'їзд корейців-орендаторів землі. У середині 20-х рр. у Кореї почала поширюватися комуністична ідеологія. 1925 р., за активної участі діячів Комінтерну некорейського походження, в Сеулі було створено Комуністичну партію Кореї (КПК). У наступні роки корейські комуністи підписали угоду про спільні дії з національно-патріотичним фронтом "Сінганхве" ("Товариство спільних дій"). Незадоволена цим кроком Москва у 1928 р. наказала розпустити КПК. Після окупації 1931 р. Маньчжурії та створення там маріонеткової держави Маньчжоу-Го, Японія об'єднала її у єдиний економічний комплекс із Кореєю. У зв'язку з цим на території Кореї швидкими темпами розпочалося будівництво стратегічних промислових об'єктів. Японці збудували сучасний металургійний комбінат в Чхонджіні та хімічнй завод в Хиннамі, а також низку інших підприємств та споруд промислової інфраструктури. Протягом 30-х рр. різко зросли японські капіталовкладення у корейську економіку. Згодом, під час Другої світової війни, Корея виробляла третину усієї необхідної японській армії продукції. У 1931 —1934 рр. на території Північно-Східного Китаю за активної підтримки китайських та радянських комуністів почали формуватися корейські партизанські загони. У 1936 р. корейці створили в Китаї "Товариство відродження вітчизни", почали видавати журнали та газети корейською мовою. У 1937—1940 рр. корейські партизани час від часу здійснювали рейди на територію Кореї. Основні партизанські бази корейських комуністів розташовувалися в Китаї. Після того, як 1941 р. японці зуміли розсіяти більшість партизанських сил корейців, антияпонський рух продовжувався у формі окремих актів саботажу та диверсій.

22. Формування режиму авторитарної влади Чойбалсана в МНР (кінець 20 – поч. 30 – х рр. ХХ ст.)У 1929 р. в країні практично одночасно з СРСР була розпочата колективізація. В 1929-1931 роках у великих феодалів був вилучений худобу і майно. Для великих господарств була введена прогресивна шкала податкових виплат, що призводило до масового руйнування індивідуальних господарств. У свою чергу, держава підтримувала господарства бідних і середніх арат, вживало заходи на підвищення товарності їх господарств. Заохочувалися як найпростіші форми трудової кооперації (товариства по спільному випасу худоби, сінокосіння, будівництва приміщень для худоби та інші), так і створення державних господарств. При цьому мали місце випадки насильницької колективізації. Йшла ліквідація приватної торгівлі та кустарних промислів. Робилися спроби закриття буддійських монастирів.У 1930 році була розкрита змова лам, на чолі якого стояли Манджушрі-хутухту Церендорж, Егузеер-хутухту Галсандаш, Ерегдендагва, Гомбоідшін, Ділове-хутухту Жамсранжав та інші, нібито зверталися до Пекіна з проханням встановити в країну Богдо-гегена IX, знищивши МНРП і припинивши обмірщеніе ламства. [7] До цього часу близько 10 тис. лам уже пішло з монастирів. Ці процеси викликали невдоволення заможних арат, найняв та ламства, що вилилося в 1932 році в Хубсугульское повстання, придушене лише через півроку. Керівників повстання на публічному судовому розгляді засудили до розстрілу. 16 травня 1932 Політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило рішення «Про Монголії». Керівники Монголії були піддані критиці за те, що «сліпо копіювали політику радянської влади в СРСР». Їм було запропоновано «засвоїти політику, відповідну буржуазно-демократичній республіці», тобто відмовитися від суцільної колективізації, ліквідації приватної торгівлі та атак на монастирі. Керівництву МНР довелося піти не тільки на кадрові перестановки і коригування політичного курсу, але і прийняти рішення про відмову МНРП від керівництва державною владою. В результаті чисельність партії протягом наступних двох років скоротилася в 5 разів. З початку 1930-х років в МНР почала формуватися національна фабрично-заводська промисловість. Поряд з держпідприємствами створювалися об'єднали кустарів кооперативні артілі, які стали важливою підгалуззю промисловості. В кінці 1934 р. в Монголії налічувалося 843 головних буддистських монастиря, близько 3000 храмів і каплиць і 6000 інших будівель, що належать монастирям. Ченці становили 48% дорослого чоловічого населення. Після захоплення Маньчжурії у 1931 році, Японія продовжувала втілення в життя меморандум Танака, в якому значилося: «Щоб завоювати Китай, ми повинні завоювати спочатку Маньчжурію і Монголію ...» 27 листопада 1934 було укладено угоду з СРСР, що передбачає:«... Взаємну підтримку всіма заходами в справі запобігання і попередження загрози військового нападу, а також надання один одному допомоги і підтримки в разі нападу будь-якої третьої країни на МНР та СРСР». 23 січня 1936 уряд МНР прийняло ряд заходів щодо зміцнення обороноздатності країни, однією з яких стало рішення Президії ЦК МНР - звернутися до СРСР з проханням про надання військової допомоги. Виконуючи свої зобов'язання, керівництво СРСР направило до Монголії частини РККА (дивись статтю Радянські війська в Монголії).Скориставшись тим, що глава уряду Монголії Пелжідійн Генден втратив довіру Сталіна (зокрема, через те, що відмовився провести масові репресії проти буддійських ченців і форсувати введення централізованої економіки), в 1936 році його перший заступник Хорлогійн Чойбалсан домігся відсторонення Гендена від влади. Чойбалсан, що був у 1937-1950 військовим міністром, в 1936-1940 міністром внутрішніх справ, до 1939 р. формально не займав найвищої посади в державі, уряді чи партії, однак фактично вже в 1936 р. став диктатором і провів масові репресії, знищивши не тільки своїх супротивників в партії, але також колишніх аристократів, ченців і багато інших «небажані категорії». У цьому він слідував Сталіну, на зустрічах з монгольськими керівниками рекомендував боротися з контрреволюціонерами і «японськими агентами». [10] Масштаб репресій був колосальний, тільки протягом 1937-1938 рр.. було репресовано 36 000 осіб (що склало 5% населення країни) [11]. В результаті репресій в кінці 1930-х років усі монастирі були закриті, їх майно було націоналізовано, однак лише частина будівель була використана, переважна частина монастирів була зруйнована (щодо збереглися тільки 6) [9]. За мінімальною оцінкою 18 000 ченців були страчені [12]. Тільки в одному з масових поховань, виявлених у міста Мурена, були знайдені останки 5000 розстріляних ченців (тобто св.1% всього дорослого населення країни на той період) До 1940 року державна і кооперативна промисловість давала близько 20% сумарної продукції промисловості та сільського господарства. У 1940 році в порівнянні з 1932 роком обсяг валової продукції промисловості зріс в 22 рази.

47. Основні риси соціально – економічного і політичного розвитку Монголії у 50 – 90 х рр. ХХ ст. поч. ХХІ ст. В 1940-1960 рр. відповідно до концепції некапіталістичного розвитку в Монголії тривав «соціалістичний етап революції» і будувались «основи соціалізму». Велика увага радянським імонгольським керівництвом надавалась індустріалізації. За і допомогою СРСР були введені в дію вугільні шахти в Налайха, ! аймачні електростанції, об'єкти гірничорудної галузі. З 1 січня ; 1956 р. почала працювати трансмонгольська залізниця, яка зв'я¬зала Москву, Улан-Батор, Пекін. В 1959 р. була завершена су¬цільна колективізація сільського господарства, в ході якої усу¬спільнювалась худоба. Створювалось 390 сільськогосподарських об'єднань. В середньому в одне таке господарство входило 475 аратських дворів і 59 тис. голів худоби (43,4 тис. громадської, 15,6 тис. особистої). В 1959-1960 рр. розпочалось освоєння цілин¬них земель. Виникла нетрадиційна галузь сільського господар¬ства - рослинництво. Держава почала вирощувати хліб. З 1960 р. МНР приступила до будівництва «розвинутого со-ціалізму». Були створені такі галузі економіки, як паливно-енер¬гетична, гірничовидобувна, будівельна, легка, харчова. У 80-х ро¬ках монгольська промисловість виготовляла продукцію 2 500 найменувань, в т.ч. 80 - на експорт. В порівнянні з 1960-м р. національний доход зріс у 8 рази, зовнішньоторговий оборот – у 7 разів, доходи населення - у 2 раая. В економічній і політичній сферах нагромаджувались не¬гативні явища. Склався культ особи X. Чойбалсана (1939-1952). В 50-60-х роках тривали репресивні кампанії, звину¬вачення тисяч членів МНРП і рядових громадян у різних антипартійних, антидержавних ухилах. Спеціальним рішен¬ням Політбюро МНРП був засуджений відомий учений, ос-новоположник сучасної монгольської художньої літерату¬ри, академік Ц. Дамдинсурен за видання російсько-монгольсь¬кого словника (1968). Додана до нього хроніка історичних подій була оцінена як політичне шкідлива. З усіх своїх по¬сад був знятий вчений-історик, перший президент Академії наук МНР, академік АН СРСР Б. Ширендиб за «націоналізм і антирадянські настрої». Вся влада зосередилась у руках Ю. Цеденбала, який 44 роки очолював МНРП (1940-1984), займав посади глави держави і глави уряду. Здійснювалась русифікація монгольського суспільства, не схвалювались і забувались національна специфіка, народні традиції. Голов¬ною умовою для висування на керівні посади було знання ; російської мови. В більшості вузів російською мовою ви¬кладались навіть спеціальні предмети. Наприкінці 80-х - у 90-х роках стали до ладу нові струк-| турні підрозділи флагмана монгольської індустрії - гірничозба-*| гачувального комбінату «Ерденет», два рудники плавиковогод шпату, Баганурський вугільний розріз, килимова фабрика в Ер»| денеті, трикотажна фабрика в Улан-Баторі та ін. На побудованиаД за радянського техніко-економічного сприяння підприємства вироблялось 95% електроенергії, 92% вугілля, 70% будівельних матеріалів, 100% мідного і молібденового концентрату, митої вовни, пряжі, трикотажних виробів, комбікормів. Між СРСР і МНР була підписана програма економічного і науково-техніч¬ного співробітництва на 1985-2000 рр. На 1990 р. державний борг Монголії СРСР оцінювався в 10 млрд. руб. Радянська сто¬рона сприяла появі в МНР висококваліфікованих кадрів з різних спеціальностей. У 1972 р. була заснована Асоціація випускників радянських навчальних закладів. У 80-х роках у 20-ти містах України навчалось півтори тисячі монгольських студентів у 84-х вузах і технікумах. До кінця Другої світової війни міжнародно-правовий ста¬тус Монголії був невизначеним. Коли на Кримській конфе¬ренції лідерів СРСР, США, Великобританії (лютий 1945 р.) виникло питання про вступ Радянського Союзу у війну про¬ти Японії, Й.В. Сталін поставив умову збереження МНР як незалежної держави. В 1949 р. перед приходом КПК до влади Мао Цзедун поцікавився точкою зору Сталіна на приєднан¬ня Монгольської Народної Республіки до Китаю. Й.В. Сталін відповів, що «керівники Радянського Союзу не думають, що Монгольська Народна Республіка піде на відмову від своєї незалежності на користь автономії в складі Китайської держави, навіть якщо всі монгольські регіони будутьОб'єднані в автономну одиницю, а вирішальне слово в цій справі має належати самій МНР». У зовнішній політиці МНР дотримувалась односторонньої орієнтації на Радянський Союз і залишалась у міжнародній ізо¬ляції. Її визнавали на початку 60-х років тільки соціалістичні країни і близько 20 колишніх колоній і деяких непровідних капіталістичних держав. В 1946-1961 рр. Монголія 13 разів по¬давала заяву про вступ до 00Н, яка відхилялась США і пред¬ставником Тайваню в Раді Безпеки. У 1961 р. МНР вдалося подолати їх право вето і вступити до світового співтовариства. Після цього її визнали Англія (1963), Франція (1965), Японія (1972). На початку 90-х років Монголія підтримувала диплома-тичні зв'язки з 90-ма країнами світу. Монгольська Народна Республіка, де утвердився прорадянсь-кий варіант «державного соціалізму», залишалась відсталою навіть у порівнянні з великою групою країн регіону, які звільни¬лись від колоніалізму після Другої світової війни. Країна пере¬бувала в стадії затяжної кризи. Керівництво МНРП не поспіша¬ло виробити національну концепцію реформ, за звичкою збира¬ючись вводити деякі елементи радянської «перебудови». В МНР почали виникати опозиційні організації і партії, які вимагали активних дій щодо виводу країни з кризи.Під безпосереднім впливом радянської перебудови, «окса¬митових революцій» у Східній Європі в 1990 р. в Монголії відбу¬лася мирна демократична революція. Свою роль відіграли і внутрішні суперечності, які накопичились за час «будівництва соціалізму». В 1990 р. в країні була введена багатопартійність. МНРП залишилась однією з найбільш впливових партій. Вона реорга¬нізувалась і задекларувала такі нові засади своєї діяльності: «МНРП із партії теоретичного догматизму, що застиг в рамках однобокого мислення, зробила крок до перетворення у творчо мислячу організацію, яка підтримує плюралізм; від державної надцентралізованої партії, яка спиралась на адміністративні ме¬тоди керівництва, вона переходить до основ істинно демократич¬ної партії». Виникли нові партії - Монгольська національно-демократична партія. Монгольська соціал-демократична партія, Монгольська нова соціал-демократична партія. Монгольська партія громадянської мужності та інші. Соціал-демократи підкреслюють, що саме їхні ідеї найповніше відповідають пси¬хології кочового народу. Прийнята нова конституція країни (1992), яка проголосила Монголію суверенною незалежною республікою, що ставить своєю метою побудову гуманного громадянського демократичного су¬спільства. Держава підтримує всі форми суспільної і приватної власності і здійснює регулювання економіки, забезпечує наці¬ональну безпеку і соціальний захист. У конституції Монголії окремо зазначено, що худоба є національним багатством країни і знаходиться під її захистом. Введена приватна власність на землю, винятком є пасовища, землі спільного користування і землі спеціального державного призначення. Іноземці не мають права придбавати землю у приватну власність, а можуть лише оренду¬вати її на термін до 100 років. МНРП програла парламентські вибори 1996 р. і перейшла в опозицію, а при владі в 1996-2000 рр. знаходився блок нових партій - національно-демократичної і соціал-демократичної. На виборах до Великого державного ху¬ралу 2000 р. МНРП здобула переконливу перемогу, діставши 72 місця з 76. Нині вона знову одноосібне управляє країною.Перехід до ринкових відносин викликав поглиблення еко¬номічної кризи, падіння виробництва, інфляцію, безробіття, зниження життєвого рівня народу. У важкому становищі опи¬нилося сільське господарство, особливо рослинництво. Були лібералізовані ціни, розпочалась приватизація державної і ко¬оперативної власності. На 2000 р. було роздержавлено близь¬ко 90% нерухомості, 95% малих і середніх підприємств і 70% - великих. У приватному секторі працює 480 тис. чол., або 60% економічно активного населення. В сільському госпо¬дарстві кооперативи розпускались, худоба переходила до при¬ватних господарів. За 1990-1999 рр. поголів'я худоби зросло з 25,9 млн. голів до 33,6 млн. голів, тобто майже на 30% . Однак взимку 2000 р. в країні загинуло близько 3 млн. голів худоби, а збитки досягли 80 млн. тугриків (8 млн. дол.), бо не вдалося заготовити потрібну кількість кормів. Виробництво м'яса на душу населення залишилось попереднім - 120 кг, виробницт¬во молока збільшилось на 30% і досягло 200 л. В той же час вирощування зерна зменшилось у 5 разів, картоплі - в 2,5 рази, овочів - на 20%. Активну допомогу Монголії в реформуванні господарства надають іноземні інвестори. В 1991 р. за ініціативою Японії був створений міжнародний рух на підтримку монгольських реформ. За 10 років (1991-2000) країни-учасниці і міжнародні органі¬зації надали їй субсидій і пільгових позик на суму 1,7 млрд. дол. За участю іноземного капіталу із 60-ти країн, головним чином Китаю, Японії, Росії, СІЛА, створюється 1 200 підприємств.Монгольський народ стійко переживає соціальні наслідки перетворень. За 1990-2000 рр. ціни зросли в 90 разів. Нині мінімальна зарплата працівників бюджетної сфери становить 36 тис. тугриків (36 дол.) на місяць, мінімальна пенсія - 16 тис. тугриків (16 дол.). Кожен третій монгол живе за офіційною ме¬жею бідності, яка становить 13-17 тис. тугриків (13-17 дол.). На даний момент в Монголії зареєстрований лише один хворий на СНЩ, але це не означає, що такою е реальна ситуація. Реформовано систему освіти. Дещо зросла кількість загаль¬ноосвітніх шкіл, однак тільки 80% дітей шкільного віку вчить¬ся, а кількість учителів зменшилась з 20,6 тис. до 18,5 тис. Найбільші зміни сталися у сфері професійно-технічної і вищої освіти. Відкриваються приватні школи і вузи. Нині в країні працюють 8 державних університетів - національний, техніч¬ний, педагогічний, сільськогосподарський, музичний, культури і мистецтва та ін. Навчання у всіх вищих навчальних закладах платне. Діє державний фонд освіти, який надає студентам пільгові кредити з їх подальшим поверненням. Держава щорічно виді-ляє 2 млрд. тугриків (2 млн. дол.) на підготовку магістрів і док¬торів наук в Японії, СІЛА, Великобританії, Німеччині, Росії та інших країнах. Монголія відмовилась від односторонньої орієнтації на якусь країну і проводить «багатовекторну» зовнішню політику. Відпо¬відно до Концепції зовнішньої політики (1994) пріоритетними є відносини з двома великими сусідами - Росією і Китаєм, а та¬кож з іншими впливовими державами світу, такими, як СІЛА, Японія, Німеччина та ін. Нині вона має дипломатичні відносинизі 140 країнами і є членом 48 міжнародних організацій. В еко¬номіці Монголії помітно ослабли зв'язки з Росією і посилились позиції Китаю. Росія зараз зберігає провідні позиції в монгольсь¬кому імпорті (29,2%), але 58% необхідних товарів Монголія вво¬зить з Китаю. З КНР досягнута домовленість про вихід до моря через порт Тяньцзин. Монголія розвиває міжнародні гуманітарні зв'язки. В 1998 р. під егідою ЮНЕСКО в Улан-Баторі відкрито Міжнародний інститут по вивченню кочових цивілізацій. Міжна¬родні археологічні експедиції продовжують пошук легендарної могили Чингізхана.