шпори

ЗО червня 1977 р. через кризу в міждержавних стосунках довелося розпустити військовий союз СЕАТО.

Через рік після збройного об'єднання, у В'єтнамі проведено вибори до представницьких органів влади. У результаті тиску, який комуністичний режим чинив на мешканців країни, обрано слухняний парламент, який 2 липня 1976 р. проголосив створення Соціалістичної Республіки В'єтнам.

67. В'єтнамський народ ніколи не хотів війни, але він був змушений узятися за зброю, коли французькі правлячі кола, віроломно порушивши підписані ними ж самими угоди про визнання Демократичної Республіки В'єтнам, вторглися в межі країни. В боях з французькими колонізаторами, озброєними найсучаснішою зброєю, мужніла і міцніла Народна армія республіки. Її бійці і офіцери виявляли чудеса хоробрості й героїзму. Народна армія завдала ряд послідовних поразок французьким військам, керованим генералами Валлюі, де Латтр де Тассіньї, де Лінарес і Соланіо. Тепер вона громить війська генерала Наварра. Разом з регулярною армією проти французьких загарбників героїчно б'ються сотні тисяч в'єтнамських партизан.

Розповідь про бойові дії Народної армії і партизан В'єтнаму автор закінчує описом великої перемоги республіки в Північно-Західному В'єтнамі в кінці 1952 - початку 1953 років. З тих пір збройні сили В'єтнаму здобули нові чудові успіхи у всіх частинах країни.

В осінньо-зимової кампанії 1953/54 року Народна армія звільнила провінцію Лай-Чау в Північно-Західному В'єтнамі і частина провінції Контум в Центральному В'єтнамі загальною площею в 24 000 квадратних кілометрів з населенням більше 300 000 чоловік.

З взяттям р. Контум і прилеглих до нього районів французькі війська, розташовані в Намбо і в південній частині Трунбо, виявилися відрізаними від військ, розташованих в північній частині Трунбо і в Бакбо.

Збройні сили республіки у Південному В'єтнамі тільки за січень 1954 знищили п'ятьдесят-чотири французьких поста і змусили ворога евакуюватися з вісімнадцяти пунктів. За цей же час противник втратив тут близько 2 тисяч солдатів і офіцерів. Загальні втрати французьких військ за період осінньо-зимової кампанії 1953/54 року склали близько 46 000 солдатів і офіцерів.

В даний час Народна армія, підтримувана діями партизанів, тіснить ворога у всіх частинах В'єтнаму, змушуючи супротивника розпорошувати свої сили і знищуючи їх по частинах. Звідси різкий занепад боєздатності і морального духу французьких військ, що зазнають поразки, і, навпаки, безперервно удосконалюється майстерність і підйом моральних сит Народної армії.

Успішно розвивалися в осінньо-зимову кампанію і військові дії Народно-визвольної армії Патет-Лао. До кінця лютого 1954 від французьких загарбників у Патет-Лао були очищені долина річки Намхое на півночі, велика частина провінції Такек, північна частина провінції Саваннакет в центральній частині Патет-Лао і плоскогір'я Боловен на півдні.

Добилася значних успіхів і Народно-визвольна армія кхмери. В даний час вже звільнена третина території країни з населенням в один мільйон чоловік.

Французькі колонізатори за весь час війни у ​​В'єтнамі втратили понад 320 тисяч солдатів і офіцерів і витратили понад 3 тисячі мільярдів франків. Однак вони не змогли закріпитися в цій країні. В руках французьких окупантів знаходяться лише великі міста, такі як Сайгон, Шолон, МЗЕ, Хайфон, Ханой, Далат, а також дельти річок Червоної та Меконгу, із загальною територією, що становить близько 10 відсотків всієї площі країни. Але і на цій території є партизанські райони, де фактично встановлена ​​народна влада..

Женевська конференція (1954) - міжнародна конференція, що проходила в Женеві з 26 квітня по 21 липня 1954 за участю міністрів закордонних справ СРСР, КНР, Великобританії, США і Франції, у підготовці угод брали участь також представники КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Південного В'єтнаму.

На конференції розглядалися корейський і індокитайський питання. Обговорення проблеми возз'єднання Кореї завершилося безрезультатно. Друга половина конференції була присвячена долі Індокитаю. На її хід мав великий вплив поразка французького експедиційного корпусу при Дьенбьенфу, що відбулося безпосередньо в ході конференції. 21 липня були укладені Женевські угоди, що завершили колоніальну війну Франції в Індокитаї і визначили подальшу долю колишніх французьких колоній в регіоні. Угоди, зокрема, передбачали:

припинення вогню;

тимчасовий поділ В'єтнаму на дві частини по 17-й паралелі (де створювалася демілітаризована зона), з перегрупуванням В'єтнамської народної армії на північ і сил Французького Союзу на південь;

проведення в липні 1956 року вільних виборів в обох частинах країни з метою визначення майбутнього політичного режиму і возз'єднання країни;

демілітаризацію та нейтралітет В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі;

заборона на поставки озброєння, боєприпасів і військових матеріалів до цих країн;

створення Міжнародної комісії з контролю для спостереження за реалізацією угод.

Женевські угоди не були підписані США. Виконання Женевських угод було зірвано в результаті проголошення в жовтні 1955 року Республіки В'єтнам в південній частині В'єтнаму і відмови президента цієї країни Нго Дінь Зьема від проведення вільних виборів. Міжнародна комісія з контролю не зуміла виконати своїх функцій і фактично не діяла. У ході Другої Індокитайської війни угоди 1954 року постійно порушувалися США і Північним В'єтнамом.

81. Тетское наступ (також відоме як наступ Тет або Новорічне наступ) - загальновживане назва першого широкомасштабного наступу комуністичних сил під час війни у ​​В'єтнамі в 1968 році. Тетское наступ прийнято вважати переломним моментом війни, після якого громадську думку в США втратило віру в можливість перемоги у В'єтнамі.

Після підписання договору про перемир'я південнов'єтнамських війська мали чисельність більше мільйона людей, збройні сили Північного В'єтнаму, дислоковані на території Південного, налічували більше двохсот тисяч солдатів.

Угоди про припинення вогню на території Південного В'єтнаму не виконувалися. Як комуністи, так і південнов'єтнамських урядові війська в ході боїв ділили підконтрольну територію. Північний В'єтнам продовжував перекидати підкріплення своїм військам на півдні по «стежці Хо Ши Міна», що було полегшено припиненням американських бомбардувань. Криза в економіці Південного В'єтнаму, як і зменшення обсягів американської військової допомоги під тиском Конгресу США в 1974 році сприяли падінню бойових якостей південнов'єтнамських військ. Все більша кількість територій Південного В'єтнаму де-факто відходили під владу Північного В'єтнаму. Урядові війська Південного В'єтнаму несли втрати. Наприкінці 1974 року північнов'єтнамських армія провела пробну операцію по захопленню провінції Фуоклонг, щоб перевірити реакцію США. Переконавшись, що США не мають наміру відновлювати свою участь у війні, на початку березня 1975 північнов'єтнамські війська розгорнули широкомасштабний наступ. Південнов'єтнамських армія була дезорганізована і в більшості районів не зуміла надати адекватного опору. У результаті двомісячної кампанії північнов'єтнамські війська зайняли більшу частину Південного В'єтнаму і підійшли до Сайгону. В 11:30, 30 квітня 1975 комуністи підняли прапор над Палацом Незалежності в Сайгоні - війна закінчилася.

Паризька угода 1973 про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі, підписано 27 січня міністрами закордонних справ ДРВ(Демократична Республіка В'єтнам), США, Тимчасового революційного уряду Республіки Південний В'єтнам (ВРП РЮВ) і сайгонськой адміністрацією; текст П. с. розроблений в ході паризьких переговорів чотирьох сторін по В'єтнаму, які велися з січня 1969. Відповідно до ст. 1 П. с. США зобов'язалися поважати незалежність, суверенітет, єдність і територіальну цілісність В'єтнаму, як вони визнані Женевськими угодами 1954 по В'єтнаму. Подальші ст. обумовлювали негайне припинення військових дій в Південному В'єтнамі, а також всіх військових операцій США проти ДРВ(Демократична Республіка В'єтнам); повний вивід з Південного В'єтнаму протягом 60 днів військ і військового персоналу США і ін. іноземних держав, союзних США і сайгонськой адміністрації; демонтаж в Південному В'єтнамі протягом 60 днів всіх американських військових баз; одночасне з виведенням іноземних військ повернення сторонами захопленого військового персоналу і іноземних цивільних осіб. Передбачалося, що дві південнов'єтнамські сторони (ВРП РЮВ і сайгонськая адміністрація) протягом 90 днів вирішать питання про звільнення і повернення в'єтнамського цивільного персоналу, захопленого і що міститься під вартою в Південному В'єтнамі. Женская обувь

90. Зміни у внутрішній та зовнішній політиці країни були пов'язані зі зміною партійного керівництва. У 1986 р. генерального секретаря в'єтнамської компартії Ле Дуана змінив на його посту Нгуєн Ван Лі. Новий партійний лідер відзначався більшою ліберальністю щодо економічних реформ.

Економічні реформи 80-х рр. йшли в парі зі зміною радикально антизахідного зовнішньополітичного курсу країни. У 1984—1985 рр. В'єтнам налагодив двосторонні стосунки із США. Найбільш важливим питанням для американської сторони була проблема американських солдатів, що зникли безвісти під час в'єтнамської війни. У вересні 1987 р. СРВ погодився провести розслідування долі зниклих безвісти, а упродовж листопада 1988 — січня 1989 рр. передав американській стороні тіла 86 загиблих, що раніше уважалися зниклими.

Після розпаду СРСР і припинення фінансових вливань комуністичному керівництву В'єтнаму довелося погодитися на більш радикальні економічні реформи. Господарські перетворення в країні відбувалися за "китайським сценарієм", себто із збереженням домінуючого становища комуністичної партії. На урядовому рівні оголошено про початок "політики оновлення".

63. На початку березня 1970 р. у Пномпені почалися антив'єтнамські виступи. Обурені використанням камбоджійської території в'єтконгівськими партизанами, камбоджійці розгромили посольство ДРВ і представництво комуністичного партизанського уряду Південного В'єтнаму. Звинувативши місцевих в'єтнамців у таємному сприянні комуністичним партизанам В'єтконгу, військова влада Камбоджі зажадала, аби до 15 березня 1970 р. всі в'єтнамці покинули країну.

Використавши ці заворушення як привід до звинувачення найближчих сподвижників Нородома II Сіанука у некомпетентному управлінні службами правопорядку, 16 березня 1970 р. на засіданні Національних зборів військові влаштували слухання персональних справ двох державних секретарів Ум Маноріна та Состена Фернандеса. Обох звинуватили в корупції та контрабанді й усунули із займаних посад.

На спільній нараді Національних зборів та Ради королівства 18 березня 1970 р. Нородома II Сіанука усунено від влади. Стався безкровний державний переворот. Одноосібним правителем країни став проаме-риканськи налаштований генерал Лон Нол.

У грудні 1971 р. камбоджійські комуністичні партизани упродовж 12 годин утримували Пномпень в кільці облоги, а бої йшли у 8 км від ставки Лон Нола. На початок 1972 р. партизани захопили уже 75% території Камбодж.і. У 1972 р. Лон Нол оголосив себе президентом країни й провів референдум, який затвердив нову конституцію. Незважаючи на значну військову та фінансову допомогу США, після падіння Сайгона режим Лон Нола був приречений. До початку 1975 р. урядові війська Камбоджі контролювали лише невеликий район радіусом 70 км навколо столиці країни. Режим Лон Нола отримував усі поставки зброї та спорядження лише повітрям та по Меконгу, оскільки наземні транспортні шляхи перерізали партизани. 17 квітня 1975 р. до столиці Камбоджі Пномпеня вступили підрозділи червоних кхмерів, що формально підпорядковувалися Нородому II Сіануку, який на той час жив у вигнанні в Пекіні. Уже з перших днів нової влади стало зрозуміло, що камбоджійський режим, очолений діячем партизанського руху Салот Саром, котрий прибрав собі ім'я Пол Пота Після переселення мешканців до сіл, почалося руйнування міських споруд, включно зі зриванням асфальту. На "звільнених" таким чином площах висаджували овочі. На футбольному полі головного стадіону Пномпеня посадили капусту. У Камбоджі закрито всі святині, школи, ліквідовано телебачення, заборонено видання книг, газет і журналів. На цілу країну виходив лише один офіційний листок. Заборонено використання грошей, довгі розмови між членами родини. Були періоди, коли камбоджійців розстрілювали за вміння читати та писати, доказом чого служило носіння окулярів або зберігання паперу й письмового приладдя. Усе населення, починаючи з 14 років, виконувало трудову повинність. За запізнення на роботу відрубували пальці. Економічна політика країни була зведена до гасла: "Буде рис — буде все!".

Весь народ розділено на три категорії: "старий народ", "новий народ" і "прислужників капіталізму". До "старого народу" зараховано жителів найменш розвинутих гірських та лісових районів, що послужили базою партизанського руху в 1970—1975 рр. "Новий народ", серед якого планувалося здійснити "чистку", складався з жителів тих місцевостей, які були визволені під час наступу 1975 р. Суспільні групи, призначені до цілковитого фізичного знищення ("прислужники капіталізму"), включали колишніх учителів, студентів, монахів, офіцерів, проституток і жебраків. Найпоширенішим способом страти під час панування в Камбоджі режиму червоних кхмерів був удар мотикою по голові.

У міжнародній сфері Пол Пот провадив не менш хаотичну та незбалансовану політику, ніж усередині країни. Камбоджа розірвала дипломатичні відносини з усіма країнами світу, за винятком Китаю, а посольство СРСР навіть було розгромлене. Захоплених у посольстві громадян Радянського Союзу примусили копати собі могили, але в останній момент помилували й вислали з країни. У кінці 70-х рр. Пол Пот оголосив про підтримку Китаю в суперечці з В'єтнамом і звинуватив Ханой в опортунізмі й змові із західним імперіалізмом. Натомість Китай вислав до Камбоджі близько 20 тис. радників та військових інструкторів. У 1975 і 1977 рр. відбувалися широкомасштабні воєнні зіткнення на камбоджійсько-в'єтнамському кордоні.

36. Ідея створення Держави Ізраїль має давні корені. Але всі спроби формування незалежної країни зазнавали краху. Нова можливість розбудови самостійної держави виникла в повоєнні роки на хвилі переділу світу та формування нового світового порядку. Підтримка цієї ідеї світовим співтовариством зміцніла з огляду на жахливе винищення євреїв під час другої світової війни — так званий «голокост».

До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуації, що склалася, уряд Великобританії змушений був піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми. Проте Рада ЛАД відкинула в червні 1946 р. рекомендації комісії. Негативною була реакція сіоніст­ських кіл, оскільки їх не влаштовувало збереження мандатного режиму управління Палестиною. Спроби Великобританії знайти компромісне рішення проблеми також не мали успіху. Тим часом ситуація в Палестині продовжувала загострюватися. Тоді Великобританія у квітні 2947р. винесла палестинську проблему на обговорення 00Н. При цьому вона розраховувала використати механізм голосування 00Н на свою користь і продовжити мандат на Палестину.

Питання про створення незалежної єврейської держави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з палестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.

З квітня 1947 р. по травень 1948 р. палестинська проблема багаторазово обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї 00Н і засіданнях Ради Безпеки 00Н. США підтримували ідею створення в Палестині єврейської держави, пропонуючи різноманітні плани її майбутнього устрою. Радянський Союз спершу виступив за скасування мандата Великобританії на Палестину, виведення звідти англійських військ та створення двоєдиної арабо-єврейської федеративної держави. Однак ця пропозиція була відхилена як арабськими, так і єврейськими представниками. Згодом Радянський Союз висловився за створення на території Палестини двох незалежних держав.

У квітні 1947 р. ТА 00Н ухвалила рішення створити спеціальний комітет 00Н у справах Палестини, до складу якого ввійшли представники Австралії, Канади, Гватемали, Індії, Ірану, Нідерландів, Перу, Швеції, Чехословаччини, Уругваю та Югославії. 7 з 11 його членів підписали звіт, що рекомендував утворити на території Палестини дві держави — арабську і єврейську та надати міжнародний статус Єрусалиму.

Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив 25 квітня 1947 р. план її поділу, більшістю голосів прийнятий другою сесією ТА 00Н, що проходила у Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947 р. було прийнято резолюцію 181/П, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти — 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобританію.

У відповідності з резолюцією 181/П на колишній підмандатній території Палестини мали утворитися дві держави — єврейська і арабська

дно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведення англійських військ — до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовтня 1948 р.

Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. До того ж експансіоністські амбіції нової держави невпинно штовхали її до відкритого протистояння з арабським світом. Уже цих чинників було досить для виникнення конфлікту, але до них додались ще й незважені, а часто відкрито агресивні зовнішньополітичні кроки Ізраїлю та відкрите ігнорування інтересів арабського населення.

Але між двома сесіями ГА 00Н Сполучені Штати кардинально змінили свою позицію на користь Великобританії. Проаналізувавши загальносвітову кон'юнктуру, у Вашингтоні дійшли висновку, що посилення впливу СРСР на Близькому Сході може мати вкрай небажані для США наслідки, про що яскраво свідчила ситуація в Східній Європі Крім того, США сподівалися на певні поступки з боку Великобританії. Тож у Вашингтоні визнали за необхідне взяти курс на політичний та військово-стратегічний союз із арабським світом, а не державою євреїв у Палестині, яка ще не існувала.

Це й спричинилося до відмови США від підтримки рішення другої сесії ГА 00Н про створення двох незалежних держав на території Палестини. Цього разу США рішуче обстоювали ідею створення єдиної єврейсько-арабської держави. Приклад Сполучених Штатів у цьому наслідували інші держави, й зокрема, звичайно, країни Латинської Америки.

Таким чином утворився англійсько-американський блок, що становив не менш ніж 80 % складу всіх делегацій. Це означало, що ідею створення в Палестині незалежної єврейської держави поховано. Але багато в чому завдяки рішучим і винахідливим діям голови української делегації В Тарасенка позачергова сесія Генеральної Асамблеї в Нью-Йорку ухвалила де-юре рішення попередньої, другої сесії Генеральної Асамблеї 00Н 1947 р. про створення на території Палестини єврейської держави Єдиною можливістю зберегти чинність цього рішення було не допустити голосування на позачерговій сесії англійського проекту резолюції до 18-ї години 14 травня 1948 р , як того вимагав регламент сесії І цією можливістю скористався В Тарасенко, якому вдалося зірвати голосування сесії з англійського проекту.

Тієї самої ночі в Тель-Авіві було проголошено конституювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Розпочалася розбудова нової держави. Цю державу одразу визнали США й СРСР.

Тим часом арабські країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців якої були направлені в Палестину в січні 1948 р.

Великобританія вирішила не перешкоджати розв'язуванню арабо-єврейського конфлікту і заявила, що з 15 травня 1948 р. (з дня проголошення Держави Ізраїль) вона припиняє чинність свого мандата на Палестину.

В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна.

39. Шестиденна війна війна на Близькому Сході між Ізраїлем, з одного боку, і Єгиптом, Сирією, Йорданією, Іраком і Алжиром з другого (5 — 10 липня 1967).

Операція на Синайському півострові

Ізраїльські військові біля знищеного єгипетського літака

Операція на Синайському півострові

5 червня. Початок війни. Ізраїль вирішує завдати превентивний повітряний та наземний удар. Рано вранці ізраїльські ВПС завдали ударів по всіх аеродромах Єгипту, фактично знищивши єгипетські ВПС. Пізніше були розгромлені ВПС Йорданії та Сирії, частково знищені іракські ВПС в районі Мосула.

5 червня. Перший день. Розгорнені уздовж фронту по осі північ-південь, ізраїльські війська посилені механізованою дивізією полковника Ехуда Решефа, механізованою дивізією генерал-майора Ісраеля Таля, механізованою дивізією генерал-майора Аріеля Шарона, бронетанковою дивізією генерал-майора Авраама Йоффе. Дивізія Таля почала наступ у напрямі Хан-Юніс — Рафах — Ель-Аріш. Бригада Решефа вирушила на південь, в Газу. Дивізія Шарона атакувала ворожі війська в районі Абу-Агейла — Куссейма. Пізніше Йоффе завдав удару в центр Синаю.

6 червня. Другий день. В 12:00 війська Решефа захопили Газу. Шарон, який в цей час захопив Абу-Агейла, відправляє частину своїх військ очистити Рафах та Ель-Аріш. З рештою військ він атакує ущелину Мітла. Йоффе успішно атакує основні єгипетські сили в центрі Синаю в Джебель-Лібні. Єгипетський головнокомандуючий віддає наказ про відступ всіх військ з Синаю.

7 червня. Третій день. Основні сили Таля підійшли до Бір-Гіфгафу. Передова бригада Йоффе, досягши східного краю ущелини Мітла, залишившись без палива та боєприпасів, зупинилася та була оточена відступаючими єгипетськими військами. Шарон зайняв Нахлю, інші підрозділи ізраїльської армії очистили Північно-Східний Синай та захопили Шарм-эль-Шейх.

8 червня. Четвертий день. Єгипетські бронетанкові частини намагаються прикрити відступ єгипетських військ, але були відкинуті військами Ісраеля Таля. Дивізія Йоффе прорвалася через ущелину Мітла. Дивізія Шарона взяла Нахль та направилася в ущелину Мітла. Синай повністю в руках ізраїльтян.

9 червня. П'ятий день. Припинення вогню. Рада безпеки ООН вимагає припинення вогню. Ізраїль припинив вогонь негайно, Єгипет — наступного дня.

Операція на Йорданському фронті

Ізраїль планував уникати військових операцій проти Йорданії та Сирії поки не закінчаться військові дії на Синайському півострові. В той же час Ізраїль прагнув встановити контроль над Єрусалимом.

Ізраїль запропонував королю Хуссейну зберігати нейтралітет в обмін на обіцянку про ненапад, але інші арабські країни вимагали від короля вступити у війну. Очевидно, він сподівався, що його далекобійні гармати (155-мм M40 (САУ)), направлені на Тель-Авів, задовольнять союзників, не спровокувавши Ізраїль. Проте ці гармати представляли загрозу для основної ізраїльської північної авіабази в Рамат-Давіде. Тому після початку обстрілу[4], Ізраїль вирішив почати операцію проти Йорданії.

Битва за Єрусалим

5 червня. Перший день. У Єрусалимі почалися бої. Вирішальну роль в цій операції відіграли парашутисти підрозділів полковника Мордехая Гура. Того ж дня вони наблизилися до стін Старого міста, де були розгорнуті йорданські війська.

6 червня. Другий день. Ізраїльський наступ на Старе місто був зупинений. Проте, оточення міста було завершене — частини ізраїльської танкової бригади захопили Рамаллу на півночі, інша бригада зайняла Латрун на південному заході. Вперше після 1947 року дорога Тель-Авів — Єрусалим була відкрита для ізраїльського руху.

7 червня. Третій день. Полковник Гур штурмом взяв Старе місто. Біля полудня був захоплений Вифлеєм, трохи пізніше — Гуш Еціон. Згідно з пропозицією Ради безпеки ООН з 20:00 бої були припинені.

Дженін-Наблуська битва

5 червня. Перший день. Ізраїльські Північні війська, очолювані генерал-майором Давидом Елазаром, опівночі підійшли до міста Дженін.

6 червня. Другий день. Дженін захоплений ізраїльськими військами.

7 червня. Третій день. Ізраїльтяни захопили місто Наблус.

Операція на Сирійському фронті

5 — 8 червня. Перший — четвертий день. На Голанських висотах знаходилося шість сирійських бригад (з шістьма в резерві). Увечері 5 червня ударами ізраїльських ВПС було знищено приблизно дві третини всіх сирійських ВПС. Протягом чотирьох днів відбувалися артилерійські обстріли, сторони не робили спроб оволодіти ініціативою.

9 червня. П'ятий день. Елазар отримав наказ терміново почати наступ рано вранці. Він сконцентрував війська для атаки через район Дан-Баніас на північ від Голанського плато, уздовж підніжжя гори Хермон. Ці сили прорвали сирійську оборону, а вранці наступного дня три бригади вийшли на плато. Одночасно інші частини пробивалися через пагорби на північ від Тиверіадського озера. Елазар наказав військам, які недавно билися в Дженін-Наблуському районі, рухатися на північ та завдати удар по Голанських висотах на південь від озера.

10 червня. Шостий день. Ізраїльтяни прорвалися через сирійську оборону на півночі Голанських висот, потім здійснили лобову атаку через плато, щоб підійти до Тиверіадського озера з півночі, заходу та південного заходу. Одночасно група військ, передислокована з Йорданського фронту, підійшла з півдня. До вечора Тиверіадське озеро було оточено.

Політичні наслідки

10 червня — Болгарія, Угорщина, Польща, СРСР, Чехословаччина та Югославія розривають дипломатичні стосунки з Ізраїлем.

17 червня — 21 липня в Нью-Йорку відбулася 5-а надзвичайна спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН, скликана за пропозицією СРСР. Жоден з трьох проектів резолюції з приводу арабо-ізраїльського конфлікту не прийнятий. 4 та 14 липня прийнято три резолюції про захист цивільного населення та статусу Єрусалиму. Формально 21 липня сесія була лише перервана, а офіційно закрита 18 вересня.

22 листопада — Рада Безпеки ООН одноголосно ухвалила резолюцію 242, яка вимагала «встановлення справедливого та міцного миру на Близькому Сході, який повинен включати два принципи: