шпори

5 травня 1930 р. британці арештували М. Ганді. У червні 1930 р. британці оголосили ІНК незаконною організацією. Ув'язнення лідерів ІНК позбавило частину діячів незалежницького руху моральних стимулів стримування.

Перехід Національного конгресу до активних дій викликав негативну реакцію з боку мусульманських організацій. Відмовившись від участі в організованих ІНК антиколоніальних виступах, лідери мусульман виступили з ініціативою влаштувати прямі переговори між британськими та індійськими представниками. У листопаді 1930 р. в Лондоні відкрилася конференція круглого столу, в якій взяли участь представники британського парламенту та колоніальної адміністрації, з одного боку, й представники індійських князівств, мусульманських організацій, Індійської ліберальної партії та "Хінду махасабхи" — з іншого. ІНК відмовився від участі в роботі конференції. Конференція, на якій не була представлена найбільша з політичних сил антиколоніального руху, була приречена на неуспіх.

Після проведених у тюрмі переговорів між віце-королем та лідерами ІНК, 26 січня 1931 р. влада звільнила М. Ганді та чільних лідерів Конгресу. М. Ганді було запрошено на переговори до палацу віце-короля. Лідер ІНК прибув туди в своєму традиційному вбранні із домотканого полотна та саморобних сандалях. Уїнстон Черчілль назвав його за це "напівголим факіром". 5 березня 1931 р. М. Ганді підписав з віце-королем лордом Ірвінгом угоду, названу згодом Делійським пактом. Угода передбачала припинення акції громадської непокори в обмін на легалізацію ІНК та інших опозиційних організацій та амністію учасникам антиурядових виступів. Легально дозволялося пропагувати бойкот алкоголю та опіуму, а також іноземного текстилю. Британці не прийняли головних вимог програми ІНК, що стосувалися визначення чітких умов надання країні статусу домініону, а ті пункти, з якими погодилися, обмежили примітками, котрі звели нанівець їх значення. Самостійно видобувати сіль дозволялося лише в приморських провінціях.

Усю другу частину 1931 р. М. Ганді провів у Лондоні, беручи участь у засіданнях круглого столу, що мав визначити майбутнє Індії.

4 січня 1932 р. без жодного поступу. М. Ганді, який повернувся до Індії та лідерів Конгресу, в черговий раз заарештовано. Приводом до арешту стало те, що окремі підрозділи Конгресу продовжували акції непокори, що своєю чергою, призводило до застосування насильства. Віце-король видав маніфест та низку законів, згідно з якими Національний конгрес оголошено поза законом, а його майно конфісковано.

Протягом травня — червня 1934 р., після того як сесія Конгресу в Патні офіційно оголосила про припинення акцій громадської непокори, британці зняли з ІНК заборону діяльності.

Восени 1935 р. М. Ганді склав із себе повноваження керівника Індійського національного конгресу, хоча й надалі продовжував справляти на його політику вирішальний вплив.

У 1935 р. Великобританія прийняла конституцію Індії. Колоніальна конституція складалася з двох частин: федеральної, що регулювала правовідносини в князівствах та на частині території, контрольованій місцевим урядом Індії (45% території колонії), та провінційної на решті території. "Провінційна" частина конституції увійшла в дію з 1937 р., а "федеральна" так і не була реалізована. Конституція передбачала створення Державної ради з 260 депутатів, у якій 105 місць резервувалося за правителями князівств, та Федеральних зборів у складі 375 депутатів, серед яких князі мали 125 мандатів. Виборче право отримали 30 млн. осіб, що складало лише 1.1% населення країни. Цензом при отриманні виборчих прав був майновий стан та рівень особистої освіти. Крім центральних органів самоврядування створювалося 11 провінційних парламентів. Міністрів провінційних урядів мали призначати губернатори враховуючи думку представників тих політичних сил, що перемогли на виборах. Принциповим моментом було те, що у відання провінційних урядів частково передавалися питання місцевого законодавства та збору деяких податків.

Навесні 1937 р. почалося відродження Конгресу. До кінця року кількість членів ІНК зросла з 457 тис. до 3 млн. осіб. У 1938 р. в ІНК вже було 4 млн., а в 1939 р. — 5 млн. осіб. Сесія ІНК в Файзпурі у серпні 1936 р., розглядаючи питання про ставлення до оголошеної роком раніше конституції, прийняла рішення ігнорувати її, вимагаючи скликання загальнонаціональних установчих зборів. Однак пізніше ІНК, переглянувши свою позицію, вирішив взяти участь у виборах до представницьких органів.

У результаті виборів 1937 р. до провінційних парламентів обрано 1585 осіб, з яких 715 мандатів посіли представники ІНК. Абсолютна більшість належала Конгресу в зібраннях Мадрасу, Бомбея, Біхару, Орісси, Об'єднаної провінції та Центральних провінцій, порівняно незначна перевага ІНК була в Бенгалії та Ассамі, й лише в Педжабі та Сінді перевагу отримали представники Мусульманської ліги.

З 1 квітня 1937 р. уведено в дію "провінційну" частину конституції. У липні ІНК вдалося створити коаліційні уряди в 7 з 11 провінцій країни. Представники національно-патріотичного руху протягом своєї діяльності у провінційних урядах змогли добитися звільнення політичних в'язнів, зняття заборон на діяльність опозиційних політичних організацій та видання опозиційних газет, проголошення заборони на торгівлю опіумом та встановлення додаткових податків. В окремих провінціях запроваджено мораторій на виплату боргів і скасовано частину недоїмок за попередні роки.

Упродовж 1938—1939 рр. у середовищі Конгресу відбувалася боротьба навколо питання статусу Індії. Частина радикально налаштованих членів Конгресу виступала за негайну вимогу внесення змін до конституції щодо колоніального статусу країни. У квітні 1939 р. боротьба закінчилася зміною на посаді керівника Конгресу Субхас Чандра Боса (1895—1945) Ранджендром Прасадом (1884—1963). С.Ч. Бос створив усередині конгресу свій фракційний блок.

62. Після смерті М. Ганді лідером Індії став Дж. Неру, який з 1947 р. обіймав пост прем'єр-міністра країни й важався спадкоємцем керівника Індійського національного конгресу. Під його керівництвом розпочалося державне будівництво. Протягом 1948-1949 рр. здійснено адміністративну реформу, яка зміцнила владну вертикаль. Скликані для прийняття основного закону Установчі збори в листопаді 1949 р. ухвалили конституцію країни, що набрала чинності 26 січня 1950 р. Цей день став датою проголошення повної незалежності Республіки Індія. Конституція запровадила демократичні свободи, скасувала кастовий поділ, заборонила будь-які форми дискримінації. На проведених у кінці 1951 — на початку 1952 рр. перших всезагальних виборах переконливу перемогу отримав Індійський національний конгрес. Дж. Неру залишився на посаді прем'єр-міністра, а президентом країни обрано Раджендра Прасада (1884—1963).

Запропонований Дж. Неру економічний курс поєднував демократичні риси західного способу господарювання з елементами соціалістичної економіки. Зберігаючи приватне підприємництво та вільний ринок, Індія, разом з тим, провела націоналізацію окремих галузей промисловості, запровадила п'ятирічні терміни планування, здійснила земельну реформу. З 1953 р. розпочалася реалізація програми створення на селі кооперативів та товариств колективного обробітку землі. Для індійської "соціалістично орієнтованої" економіки були характерні поміркованість та відсутність ідеологічного догматизму. Прийнята 30 квітня

1956 р. постанова про промислову політику відкрила широкі перспективи для створення підприємств зі змішаним капіталом. Щоправда, уряд визначив 17 галузей промисловості, де допускалося існування тільки державних підприємств.

У 1951—1955 рр. Індія виконала першу п'ятирічку. П'ятирічка була орієнтована на розвиток сільського господарства, оскільки в перші роки незалежності країна відчувала серйозні труднощі із забезпеченням населення продуктами харчування. Було значно розширено посівні площі та збудовано низку іригаційних споруд. Наступний п'ятирічний план (1956—1961) був орієнтований на розвиток промисловості. Хоча через інвестиційні проблеми протягом другої п'ятирічки Індії не вдалося досягнути запланованих цифр економічного зростання, валовий виробіток промисловості країни усе ж збільшився на 20%. Розвиток національної промисловості супроводжувався витісненням з ринку зарубіжних фірм. Лише протягом 1947— 1954 рр. у Індії припинили свою діяльність 98 великих західних компаній.

До успіхів внутрішньої політики Дж. Неру слід віднести покращення ситуації з правами жінок, а також прийняття законів про захист "недоторканих". Розроблено спеціальну програму ліквідації неписьменності. У 1956 р. проведено другий етап адміністративної реформи. За мовною ознакою створено 14 штатів, що, втім, викликало розчарування та протести багатьох етнічних громад. Унаслідок масових заворушень 1960 р. у штаті Бомбей, його довелося розділити на два нові штати: Гуджарат і Махараштру, 1963 р. створено штат Нагаленд, а чотирма роками пізніше — Мегхалаю. У 1965 р. після тривалої боротьби сикхи добилися поділу Пенджабу на власне сикхський Пенджаб і населену переважно індусами Хар'яну.

У зовнішній політиці Дж. Неру намагався дотримуватися проголошеного свого часу принципу нейтралітету та неприєднання. Індія декларувала п'ять принципів своєї зовнішньої політики "панча шила" (санскр. "п'ять заповідей"), що мали стати основою мирного співробітництва на міжнародній арені. До цих принципів належали: поважання територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і паритетність у стосунках і дотримання мирного співіснування. З часом Індія стала навіть лідером Руху країн неприєднання, який було започатковано в квітні 1955 р. на Бандунзькій конференції в Індонезії.

Менш успішно складалися стосунки Індії з її найближчими сусідами — Пакистаном та Китаєм. Підписуючи в 1954 р. угоду про співпрацю з Китаєм, Дж. Неру відмовився від успадкованих з часів Британської імперії прав на Тибет. Незважаючи на це, китайці згодом висловили претензії на індійську високогірну рівнину Аксай Чін, що лежала на схід від Ладакху в Кашмірі. Ця територія була потрібна КНР для того, щоб збудувати там стратегічну дорогу із Синьцзяну до Тибету. Посилаючись на те, що спірний район є зовсім безлюдним і непридатним до життя, китайці запропонували обміняти Аксай Чін на більші території в інших ділянках кордону, але Дж. Неру на такий обмін не погодився. Ситуація на китайсько-індійському кордоні особливо ускладнилася після поразки антикитайського повстання 1959 р. у Тибеті, коли далай-лама та майже 20 тис. тибетців емігрували до Індії. Не зважаючи на протести індійців, КНР захопив Аксай Чін і почав там будівництво дороги до Тибету.

Після того, як 18 грудня 1961 р. індійська армія успішно продемонструвала свою боєздатність, зайнявши португальські колонії Гоа, Діу та Даман (СРСР наклав вето на резолюцію ООН, котра засуджувала дії Індії), індійський уряд вирішив спробувати силою повернути окуповані китайцями території. Розпочавши в червні 1962 р. наступ у Аксай Чін, індійські війська зіткнулися з неочікувано сильним опором китайської сторони. Бої в цьому високогірному районі тривали до листопада 1962 р., завершившись, зрештою, навальним наступом китайців. Після розгрому індійських військ, сили КНР вийшли на так звану лінію Мак-Магона, що відділяла від спірних земель індійську територію. 21 листопада 1962 р. китайці оголосили одностороннє припинення вогню, повернули полонених і трофейну техніку й вивели свої війська із зайнятих в останній фазі боїв територій, залишивши за собою Аксай Чін загальною площею 37,5 тис. км кв.

78. У 1964 р., після смерті Дж. Неру, до влади.прийшов урядовий кабінет, сформований Лалом Бахадуром Шастрі (1904—1966), висуванцем невеликої внутрішньопартійної групи, що отримала від журналістів назву "синдикат". Зважаючи на те, що значна частина "синдикату" складалася із заможних землевласників, новий уряд прийняв низку законів, що були вигідні насамперед виробникам сільськогосподарської продукції. Л.Б. Шастрі видав розпорядження переорієнтувати головні фінансові потоки з інвестування промислових проектів на аграрний сектор. Нова політика мала стимулювати приватне інвестування в сільське господарство, розвиток меліорації та освоєння цілинних земель. Крім цього Індія позичила значні суми за кордоном.

Суперечливі та несподівані рішення урядового кабінету спричинили дезінтеграційні процеси всередині самого Конгресу. Зі складу ІНК вийшли створені на регіональній основі Бенгальський і Керальський конгреси. Невдалий для Індії конфлікт з Пакистаном у квітні — вересні 1965 р. призвів до ще більшого падіння авторитету Індійського національного конгресу. Одразу ж після підписання в січні 1966 р. за посередництвом СРСР індо-пакис-танської мирної угоди в Ташкенті, прем'єр-міністр Л.Б. Шастрі помер від серцевого нападу. На виборах 1967 р. правляча партія вперше в повоєнній історії втратила частину голосів. У 9 штатах країни ІНК був змушений формувати коаліції з представниками опозиції, причому в Кералі та західній Бенгалії домовлятися довелося із радикальними марксистами.

Новим прем'єр-міністром країни стала донька Дж. Неру Індіра Ганді (1917—1984), висунута на цю посаду в січні 1966 р. після смерті Л.Б. Шастрі. Усередині Конгресу відбувалася гостра фракційна боротьба. Групі прихильників І. Ганді, що виступала за продовження політики регульованих державою економічних перетворень, протистояла група, очолена Морарджем Десаї (1896-1995), котрий наголошував на необхідності створення в країні вільного ринку на основі приватного підприємництва й обмеження державного втручання в господарські питання. Після поразки прихильників М. Десаї на внутрішньопартійних виборах президента Конгресу, де переміг підтримуваний І. Ганді В. Гірі, в листопаді 1969 р. противники офіційного курсу вийшли із ІНК і створили власну партію "Організація Конгрес". Після цього почалася парламентська криза, оскільки в ІНК лишилося замало для прийняття законів депутатів парламенту.

Після здійснення впродовж 1970 р. націоналізації важкої промисловості ІНК вдалося поліпшити свій політичний імідж і на виборах в березні 1971 р. відновити провідне положення у парламенті. Додала авторитету Національному конгресові блискавична переможна війна з Пакистаном у грудні 1971 р., у результаті якої проголошено незалежність Східного Пакистану як Республіки Бангладеш.

Повільне покращення економічного становища на початку 70-х рр. було перерване в 1973 р. енергетичню кризою та зростанням світових цін на нафту. Надмірна увага уряду до державного сектора економіки, невиправдане надання кредитів і пільг неефективно працюючим націоналізованим підприємствам, корупція та спекуляція в загальнодержавних масштабах спричинили 1974 р. гостру економічну кризу. Крім того, ситуацію ускладнювали демографічний вибух і необхідність утримувати велику кількість біженців зі Східної Бенгалії, які опинилися на території Індії після війни з Пакистаном у грудні 1971 р. У середині 70-х рр. щоденно на утримання таборів біженців уряд Індії витрачав 3 млн. доларів. Запропонована урядом програма скорочення народжуваності, якою керував син І. Ганді Санджай, супроводжувалася зловживаннями та масовим застосуванням примусу.

Після низки невдалих спроб виправити економічну ситуацію та скандальної спроби опозиції позбавити І. Ганді депутатського мандату, в липні 1975 р. у Індії було запроваджено надзвичайний стан. Поліція арештувала кілька тисяч осіб, включно з лідером опозиції М. Десаї та членами парламенту, які викрили фальсифікації правлячої партії на виборах. Обмежено діяльність партій, на проведення страйків і вуличних маніфестацій накладено заборону, уведено пресову цензуру. Щоб відвернути увагу населення від політики, уряд І. Ганді запропонував програму радикального оздоровлення економіки під назвою "20 пунктів". Крім економічних заходів, уряд наполягав на законодавчому обмеженні народжуваності.

Через зростання невдоволення черговими економічними провалами І. Ганді довелося скасувати надзвичайний стан і провести в березні 1977 р. вибори до парламенту. На виборах впевнену перемогу отримала партія "Джаната" ("Народна"), лідер якої М. Десаї сформував новий уряд. Поразка ІНК призвела до його остаточного розколу. У 1978 р. І. Ганді оголосила про створення нової партії Індійський національний конгрес Індіри (ІНК (І)).

Політична коаліція 5 партій, на основі якої сформовано уряд М. Десаї, виявилася нетривкою. Ситуативна збіжність інтересів членів коаліції не дозволила впровадити ефективні заходи з оздоровлення економіки, а через постійні конфлікти з союзниками М. Десаї довелося піти у відставку. На посаді прем'єр-міністра коаліційного уряду 1979 р. його змінив Чаран Сінгх (1902—1987). Через загострення економічної та політичної кризи "Джаната" змушена була призначити нові вибори.

На хвилі незадоволення некомпетентним правлінням коаліційних урядів на виборах січня 1980 р. ІНК (І) отримав дві третини голосів виборців, й І. Ганді знову повернулася в прем'єрське крісло. Останній період її правління (1980— 1984) був позначений постійними етно-релігійними конфліктами. У 1980—1981 рр. відбулися заворушення на етнічному ґрунті та зіткнення між індусами та мусульманами в штаті Джамму і Кашмір, а також між бенгальськими емігрантами та населенням штату Ассам, де були розташовані табори біженців. У Західній Бенгалії з'явилися настрої об'єднання з Республікою Бангладеш.

Найбільшу проблему індійського уряду в першій половині 80-х рр. становив сепаратистський рух у Пенджабі. Цей штат заселено сикхами, войовничим екзогамним відгалуженням ісламу. Шляхом політичної пропаганди партії "Акалі Дал" на початку 80-х рр. вдалося створити потужний народний рух. Уряд І. Ганді запропонував сикхам автономію в складі Індії, однак ті відмовилися, оголосивши метою своєї політичної діяльності створення незалежної сикхської держави Халістан. Індійська влада вдалася до арештів та політичних переслідувань найактивніших діячів сикхського незалежницького руху. У відповідь сикхи розпочали кампанію бомбових терористичних актів проти індуського цивільного населення. Щоб привернути увагу до свого руху, сикхи підривали вибухові пристрої на залізницях, в автобусах і літаках, на людних ринках. Під час цих терактів загинули сотні осіб.

Весною 1984 р. сикхи створили штаб-квартиру свого руху в найбільшій святині своєї релігії — Золотому храмі в Амрітсарі. На території храмового комплексу облаштовано справжню військову базу, а водночас пропагандистський центр, який проголосив початок відкритої збройної боротьби за створення незалежного Халістану. І. Ганді віддала наказ силою вибити сикхів з Золотого храму. Під час штурму і запеклого бою, який тривав з 3 по 6 червня 1984 р., майже всі оборонці Золотого храму загинули, включно з лідером сепаратистського руху Джарнаїлом Сінгхом Бхіндравале (1947—1984). Бій на території найбільшої релігійної святині викликав шалене обурення сикхів, оскільки згідно з канонами їх релігії перебування на території Золотого храму несикхів було суворо заборонено.

Осквернення святині в Амрітсарі викликало незадоволення навіть у тієї частини сикхів, яка лояльно ставилася до Делі й перебувала на індійській службі. 31 жовтня 1984 р. два особисті охоронці-сикхи прем'єр-міністра Індії І. Ганді розстріляли її під час прогулянки. Повідомлення про це вбивство викликало в цілій країні хвилю погромів, унаслідок яких загинуло близько 30 тис. сикхів.

На виборах до парламенту в грудні 1984 р. на хвилі співчуття до І. Ганді Індійський національний конгрес Індіри отримав переважаючу більшість мандатів (401 місце), а прем'єром був обраний син покійної — Раджив Ганді (1944—1991). Опозиція зуміла провести до парламенту лише 44 депутатів від 5 партій. Політичний курс Р. Ганді значною мірою був відходом від утверджених його матір'ю канонів. І. Ганді централізувала в своїх руках і персоніфікувала владу, а Р. Ганді одразу ж оголосив про наміри радитися з опозицією та прислухатися до голосів регіональних рухів. В економіці новий прем'єр запровадив лібералізацію державного планування й обмежив втручання держави в сферу приватного підприємництва. У західній журналістиці Р. Ганді, який постійно наголошував на пріоритеті розв'язання економічних проблем, набув іміджу технократа. Великого розголосу набрала оголошена Р. Ганді кампанія боротьби з корупцією та зловживаннями державних чиновників.

Бажаючи врегулювати етно-релігійні конфлікти, Р. Ганді пішов на підписання угод з більшістю сепаратистських рухів країни. Зробивши певні поступки сикхам у галузі місцевого адміністрування, Р. Ганді підписав у липні 1985 р. угоду з наступником убитого в Амрітсарі лідера "Акалі Дал" Чараном Сінгхом Лонговалом, згідно з якою сикхи зобов'язалися припинити терористичні акти. У серпні того ж року частково було задоволено вимоги войовничої групи "Ассам Гана Парішад", що вимагала обмеження виборчих прав бенгальських біженців у Ассамі. У червні 1986 р. досягнуто домовленостей з Національним фронтом Мізо й створено окремий штат Мізорам. Упродовж 1987 р. уряд здійснив низку заходів для виділення зон розселення незадоволених існуючим адміністративним поділом національних та релігійних груп в окремо адміністровані території.

Період успішної внутрішньої та зовнішньої політики уряду Р. Ганді закінчився в середині 1987 р., після того, як Індія втрутилася в національний конфлікт на Шрі-Ланці. З 1983 р. на цьому острові тривала збройна боротьба 3-мільйонної тамільської меншини проти сингалезької більшості. Оскільки на півдні Індії мешкало близько 50 мільйонів тамілів, які могли б виступити проти центрального уряду у випадку створення на Шрі-Ланці незалежної тамільської держави,

Р. Ганді вирішив послати на допомогу сингалезцям 50-тисячний індійський військовий контингент. Розширення бойових дій на Шрі-Ланці призвело до зростання тамільської еміграції до Індії, і своєї чергою, антитамільських заворушень у штаті Орісса, де були розташовані біженці. Використання армії для придушення закордонного партизанського руху викликало широкі протести серед індійських тамілів. У січні 1988 р. уряд змушений був арештувати лідерів тамільської партії "Дравіда Мунетра Каджаган". Звинувачений тамілами в зраді національних інтересів, Р. Ганді був убитий унаслідок терористичного акту, вже після його відставки з поста прем'єра. Під час урочистостей 21 травня 1991 р. жінка, що підійшла вручити букет колишньому керівникові уряду, підірвала закріплений на своєму тілі заряд вибухівки, і Р. Ганді, як і його мати, загинув.

На загальноіндійській політичній арені в грудні 1987 р. оформилася коаліція чотирьох найбільших політичних партій, які виступили з критикою економічного курсу уряду. У березні 1988 р. ця коаліція організувала загальний страйк у Західній Бенгалії та Кералі. Мешканці Біхару та Андхра-Прадеша на спроби поліції навести порядок відповіли масовими заворушеннями.

Незадоволення погіршенням ситуації в країні призвело до поразки ІНК (І) на виборах до парламенту в листопаді 1989 р. Конгрес зумів отримати лише 193 мандати. Новий коаліційний уряд очолив Вішваната Пратар Сінгх (1931 р.н.). Уряд В.П. Сінгха спирався на коаліцію, створену партіями "Джаната Дал", "Бхаратія Джаната" та двома комуністичними. Почався період нестійких коаліції та частої зміни урядів.

76. У результаті Першої світової війни зовнішньополітична ситуація складалася для Японії дуже сприятливо. Великі людські та матеріальні втрати, яких зазнали в ході війни країни Європи, поклали край старому "дикому" імперіалізму. Захід послабив свою увагу до віддалених регіонів, чим одразу ж скористалася Японія. У ході війни Японські острови не зазнали військових руйнувань, їх не лихоманили жодні національні катаклізми. Протягом 1914—1918 рр. країна суттєво зміцнила свої політичні позиції в регіоні Південно-Східної Азії.

Про незадоволення економічним курсом уряду свідчили "рисові бунти", що впродовж серпня 1918 р. охопили дві третини території країни. Виступи, що тривали три тижні, розпочалися З серпня 1918 р. в префектурі Тояма. Голодні дружини рибалок захопили й розграбували судно завантажене рисом, а згодом почали громити продуктові магазини та склади. Через тиждень виступи перекинулися до великих міст — Кіото, Осаки, Кобе, Нагої, Токіо та ін. Під час заворушень населення грабувало не тільки рисові склади, але й будинки багатіїв. Загалом у виступах взяло участь близько 10 млн. осіб. Мобілізувавши війська, уряд зміг придушити голодні бунти.

Причиною "рисових бунтів" став дефіцит продуктів та несамовите зростання цін на рис — головний продукт споживання японців. Спекулятивне зростання цін на рис стало наслідком хибної політики уряду в аграрній сфері упродовж останніх років війни, а також того, що великі обсяги продуктів держава забирала для забезпечення армії за фіксованими цінами. Аграрну проблему так і не вдалося подолати упродовж усіх 20-х рр. Чергові японські уряди змушені були постійно вирішувати питання браку продуктів. Японії доводилося ввозити зерно із Кореї, овочі та цукор — із Тайваню.

Змушений відреагувати на зростання соціального незадоволення, імператор у вересні 1918 р. доручив сформувати новий уряд лідерові партії "Сейюкай" Такасі Харі Кею.

Однією з головних проблем внутрішньополітичного життя Японії початку 20-х рр. було питання виборчого законодавства. Згідно з існуючими на час закінчення Першої світової війни законами, виборчими правами користувалося заледве 1,5 млн. осіб з понад 55 млн. мешканців країни. Уряд Такасі Хари, понизивши планку майнового цензу, вдався до лібералізації виборчого законодавства. Реформа дещо розширила коло осіб, які мали виборчі права, проте так і не запровадила загального виборчого права. Після виборчої реформи число виборців зросло до 2,8 млн. осіб.

У зовнішній політиці уряд продовжив політичний курс попереднього кабінету. Японія далі утримувала свої війська на російському Далекому Сході та жорстоко придушила національні виступи березня — квітня 1919 р. в Кореї. На Паризькій мирній конференції Японія добилася передачі їй всіх прав і привілеїв, якими раніше користувалася в китайській провінції Шаньдун Німеччина. Крім цього Токіо отримав мандат на управління колишніми німецькими володіннями в Тихому океані: Маріанські, Маршаллові, Каролінські острови і Палау. У 1920 р. Японія вступила до Ліги націй.

Уряд Такасі Хари представляв політичну команду нового типу. Метою своєї діяльності керівник уряду оголосив створення в країні урбанізованого, промислово та економічно могутнього суспільства. Такі плани зустріли спротив з боку традиційної родової аристократії, яка економічно спиралася на велике землеволодіння, а ідеологічно була прив'язана до консервативно-патріархального способу життя, який могли зруйнувати реформи "партійного" уряду.