74. "Крітське питання" та проблема Чорноморських проток у 1894-1896 рр.

1894 ознаменувався початком нової міжнародної кризи О. і-ї. Усі првідні країни чекали її розпаду. Крім серйозних економічних проблем були і національні. У нац.. питанні найбільшу небезпеку становили греки і вірмени. Греки претендували на Крит, кіпр, о-ви Егейського моря. Самих турків на Криті було бл. 10%. Рішення Берл. Конгресу, що зобов’язав султана провести на о-ві реформи не виконувались – як і раніше на о-ві був тур. Намісник – валі. Народні збори як вищий орган влади реальної сили не мали. В червні 1894 р. асамблея о-ва звернулась до султана з проханням призначити на о-ві губернатора християнина. Під тиском Росії і Франції султан погодився. Роль Народних зборів значно посилилась. Тепер невдоволені були уже мусульмани. Каратеодорі-паша був змушений подати у відставку (1896). Проте конфронтація між мусульманами і християнами посилюється. В к. травня 1896 р. на рейді о-ва зявляється ескадра з 6 кораблів Росії, Анг, Фран, Нім, Італії. Для вирішення проблем на Криті було створено Раду адміралів. Великі д-ви запропонували призначити губернатором християнина, скликати Народні збори, оголосити амністію – султан прийняв ці умови. Проте конфлікт на о-ві не припинявся. В цей час вирішила втрутитись Греція. На поч.. 1897 р. її ескадра провела морську демонстрацію біля берегів Криту. В лютому висадився грецьки десант, але під тиском міжнародної ескадри він був змушений відступити. Кровопролиття на о-ві ще більше посилилось, оскільки частина гр.. десантників була там заблокована. У березні 1897 р. Крит було поділено на зони впливу: італ, анг, фр, рос. Туди були введені міжнародні війська. 17 квітня 1897 р. Туреччина оголосила війну Греції. Греки на суші були швидко розбиті. Проте гр.. флот обстріляв турецькі порти. В травні війна закінчилась, а 4 липня було укладено мир – турки отримали Лариську долину і 4 млн. контрибуції (франків). Тим часом незважаючи на присутність міжнародних сил безпорядки на Криті не припинялись – 1898 р. мусульмани вчинили грекам різанину. Ситуація дещо стабілізувалась в к. 1898 р. коли гр.. принц Георг був призначений Верховним комісаром Криту – більшість мусульман покинула о-в.

У травні 1897 р. було укладено російсько-австр. Угоду – обидві д-ви зобовязувались дотриматись статус-кво на Балканах. Якщо його не вдасться дотриматись – обидві д-ви мали домовитись про спільний план дій. Однак доля Конст. І проток в ньому не згадувалась. Фактично відбувся обмін нотами. Австряя хотіла анексувати Бос. І Герц, не допустити розширення Сербії, незал. Албанії. Росія взагалі не хотіла втручатися в балканські справи. Залишився тільки статус-кво. В результаті російсько-австро-угорських пе¬реговорів було укладено угоду, метою якої ста¬ло підтримання статус-кво стосовно Балкансько¬го півострова та Чорноморських проток. Вона була оформлена у вигляді обміну дипломатични¬ми листами між двома державами у квітні-травні 1897 року. Франція, в свою чергу, була занепокоєна можли¬вістю поширення британського впливу на Кріті, що загрожувало її планам у Східному Середземномор’ї, зокрема Сирії та Єгипті. Тому, члени російсько-французького союзу, як це було й за нещодавніх вірменських подій, вважали гарантією непоруш¬ності їх інтересів вирішення крітської пробле¬ми «концертом європейських держав». Щоправда, якщо в 1894–1896 рр. Парижу та Петербургу було досить легко протидіяти Лондону через прихиль¬ність до їхньої близькосхідної політики Берліна, то у 1897–1898 рр. останній вже почав виявляти себе, як потенційний суперник російсько-французького союзу на Близькому Сході.

75. Перша Марокканська криза 1905 - 1906 рр. У 1904 році була підписана англійсько-французька Антанта про розподіл колоній. За допомогою цієї угоди Англія і Франція досягли «сердечної згоди» в подоланні колоніального суперництва. В лютому 1905 р. французька дипломатія приступила до реалізації своєї угоди з Англією. Марокканському султанові був пред'явлений проект "реформ", прийняття якого означало б "тунісифікацію" Марокко, так званий французький протекторат над ним за зразком Тунісу. Німецька дипломатія вирішила зіпсувати англо-французьку гру і при цьому так залякати Францію, щоб відвадити її від всякої невигідної Німеччині політики. Німецька дипломатія почала з того, що почала підбурювати султана відкинути французькі домагання. Услід за тим за наполяганням Бюлова Вільгельм II під приводом звичайної подорожі відправився на своїй яхті в Середземне море. У березні 1905 р. кайзер: висадився на берег в Танжере. Марокканський султан послав в Танжер свого дядька, щоб вітати німецького імператора. Кайзер виступив з промовою. Вільгельм проголосив, що Німеччина вимагає в Марокко вільної торгівлі і рівності своїх прав з іншими державами. Він додав, що бажає мати справи з султаном, як з незалежним государем, і що з боку Франції чекає поваги щодо цих побажань. Мова кайзера означала, що Німеччина звертається до Англії і особливо до Франції з вимогою відмовитися від своєї угоди щодо Марокко. Услід за тим Бюлов звернувся до усіх учасників Мадридського договору 1880 р., пропонуючи поставити питання про Марокко на обговорення конференції. Мадридський договір встановлював рівність торгових і інших прав усіх іноземних держав в Марокко. Запропонована Бюловим конференція повинна була знову врегулювати положення Марокко на основі принципу "відкритих дверей". Пропозиція Бюлова супроводжувалася натяками, що у разі, якщо Франція його відхилить, їй загрожуватиме війна.Міністр закордонних справ Делькассе, один з творців Антанти, рішуче відхилив німецькі вимоги. Делькасе не вірив, що Німеччина почне війну. Проте багато впливових французьких політиків на чолі з головою Ради міністрів Рувьє злякалися війни. Момент був занадто сприятливий для Німеччини. 1 червня 1905 р. Бюлов телеграфував німецькому послові в Парижі: "Граф Таттенбах повідомляє, що французи загрожують марокканському султанові діями з алжирської межі у тому випадку, якщо він відкине французьку програму. Проте 28 травня султан повідомив французькому представнику, що про прийняття французьких пропозицій відносно реформ може бути мова лише після того, як ці пропозиції будуть розглянуті і схвалені державами - учасницями договору". Через декілька днів італійський уряд довів до відома Парижу, що німецький посол в Римі прямо попередив, що, "якщо французькі війська переступлять межу Марокко, німецькі війська негайно перейдуть межу Франції".Отримавши це повідомлення, Рувьє поспішив в палац Елісейский. Там він заявив президентові республіки, що не погоджується з політикою міністра закордонних справ. Заручившись згодою Лубе, Рувьє скликав 6 червня засідання Ради міністрів. Більшість членів Ради висловилося проти Делькассе, і він подав у відставку. Рувьє прийняв портфель міністра закордонних справ і вступив в переговори з Берліном. Рувьє заявив німцям, що не схвалює ідеї міжнародної конференції, але пропонує домовитися про способи компенсацї Німеччині в обмін за поглинання Марокко Францією. Гольштейн і Бюлов наполягали на згоду Франції на скликання міжнародної конференції. 21 червня 1905 р. німецький канцлер застеріг французького посла щоб Рувьє не затягував рішення. Німецька дипломатія продовжувала штовхати справу до розриву. Бюлов узяв більше примирливий курс. Він продовжував наполягати на конференції, але виявив згоду заздалегідь визнати за Францією наявність "особливих інтересів" в Марокко. Це дозволило Німеччині і Франції 8 липня 1905 р. досягти попередньої угоди про умови скликання конференції. У січні 1906 р. розігрався фінал марокканської кризи. Згідно з домовленістю, досягнутою між Німеччиною і Францією в липні 1905 р., в іспанському місті Алхесірасі зібралась конференція учасників Мадридського договору. У грудні 1905 р. начальник німецького генерального штабу фельдмаршал Шліффен представив кайзерові записку, в якій розвивав новий варіант свого відомого плану вторгнення у Францію через Бельгію з виділенням усього лише 10 німецьких дивізій на східний фронт. Гольштейн був абсолютно солідарний з думкою фельдмаршала. Але Німеччина виявилася ізольованою. Не лише Англія, але і США підтримували Францію. За Францію стояла і Росія. Італія. Лише одна Австро-Угорщина, хоча і в'яло, підтримувала Німеччину. При такому міжнародному стані Бюлов і кайзер не наважилися почати війну, тим більше що війна із-за Марокко була б свідомо непопулярна в Німеччині. У останні дні грудня 1905 р. Вільгельм II звільнив Шліффена. Дещо пізніше повинен був піти у відставку і Гольштейн. Конференція закінчила свою роботу 7 квітня 1906 р. підписанням трактату, що визначав положення марокканської держави. Трактат встановлював незалежність султана, "цілісність його держави", "свободу і повну рівність" в Марокко для усіх націй "в економічних відносинах". Відповідно з цим Марокканський державний банк створювався під контролем іноземних банків: англійського, французького, німецького Рейхсбанку і Іспанського державного банку. Найбільш гострий конфлікт виник із-за організації поліції в Марокко. Франції разом з Іспанією було доручено фактичне керівництво марокканською поліцією. Правда, в якості верховного контролера над марокканською поліцією був поставлений швейцарський офіцер із званням "генерального інспектора". Але насправді він не грав ніякої ролі. Алхесіраський трактат встановлював міжнародний контроль над митницями. Проте на алжирській межі митний контроль переходив в руки однієї Франції, а в Риффській області - до Іспанії. Німеччині не вдалося використовувати сприятливу обстановку, що створилася внаслідок послаблення царської Росії в 1904 - 1906 рр.