14. Історичне значення запровадження християнства в Давньоруській державі.

Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з іншими державами, які «одержавили» монотеїстичну релігію - християнство, зріс її міжнародний ав­торитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: князь Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведсь­кого короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки — королевами Угорщини, Норвегії та Франції.

Прийняття християнства від Візантії залучило Київську Русь до самого центру світової цивілізації того часу. Духовний і культурний зв'язок із державою, яка зберігала у своїх надрах плоди античної цивілізації, надав давньоруському суспільству багате джерело знань та просвіти. Кардинально змінилося навіть саме поняття про право та його коріння. По-новому стало визначатися положення державної та релігійної влади. Іншими словами, з прийняттям Руссю християнства відкрилася нова сторінка в культурному, громадському та релігійному житті давньоруського народу.Церква внесла в життя всі ті облагороджуючі тенденції, котрі й дотепер є беззаперечним доказом здійснення нею свого громадянського покликання.

Саме православ’я стало основою для утвердження найхарактерніших ознак давньоруської культури, як цілісної системи цінностей (християнство не може бути національною релігією для жодного народу, бо в його центрі не національна ідея, а ідея спасіння). Однак, саме впливом православної віри обумовлені позитивні якості національного типу народного характеру, вдачі, родинного устрою, організації побутового життя, а також реакція на оточуючий світ, сила любові до Батьківщини, здатність бачити та вибирати найкраще з потужних культурних джерел. Християнські ідеї лягли в основу формування вітчизняної філософської системи, якій немає аналогів в світі.

Християнство в Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації Русі в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церков (1054) на пра­вославну і католицьку руські священнослужителі залиши­лися в підпорядкуванні Візантійської церкви.

До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Переяслав, а пізніше Київ. На межі X-XI ст. засновують­ся єпархії, як правило, в межах удільних князівств з центрами у Новгороді, Білгороді (нині с Білогородка на Київщині), Юр'єві (нині м. Біла Церква), Володимирі-Волинському, Чернігові, Ростові та ін. У різні часи в Русі існувало до 20 єпархій. Хоч у X-XI ст. митрополити й архієреї (керівники єпархій) були греками (лише двічі ни­ми були не греки), і їх призначав Константинопольський патріарх. Київська митрополія фактично була автоном­ною, митрополит користувався багатьма патріаршими правами.

Єпископства ставали центрами поширення візантійської культури, оскільки разом з єпископами прибува­ли переписувачі книг, іконописці, церковні зодчі.

У XIII ст. в Русі було до 50 монастирів, 17 – у Києві. Потреба мати місцевих священиків спонукала до створення навчальних закладів. Уже за Володимира у Києві, Новгороді та інших містах були засновані школи для підготовки священнослужителів та переписувачів церковно-богослужбових книг. Згодом вони стають центрами освіти, поширення грамоти. Започатковується робота над першими руськими літописами.