9. Реформи Володимира Великого.

Час Володимира Великого неможна вважати періодом гармонії влади та суспільства.

Історичне значення цього часу полягало в наступному:

• Київська Русь була визнана як християнська держава, що мала високий рівень відносин з європейськими державами і народами.

• Створення умов для повнокровного товариства з іншими християнськими народностями.

Князювання Володимира Великого (980-1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою. Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов’янських земель,Володимир військовими походами завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов’ян. Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових земель поступаються місцем захисту власних кордонів. Завершальний етап формування давньоруської держави вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату робила владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала у тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої державності.

Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів!?! сформувати боєздатне віддане князю військо!?! створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству.

Релігійна реформа теж придала впевненості владі Володимира Великого. Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земельним», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – « Правди Ярослава».

11. Ідеологія Київської русі

У Київській Русі великого розвитку досягає політико-правова думка. У документах, що надійшли до нас, знаходимо постановку та шляхи розв´язання найпосутніших проблем: походження держави; виникнення правлячої династії; єдності й суверенності політичної влади; організації найдоцільніших форм правління (можливості й навіть необхідності обмеження влади великого князя з допомогою дружини, ради бояр тощо), законності й реалізації найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формування та обґрунтування юридичної термінології.    Важливе суспільне значення мав на той час релігійний і філософсько-політичний твір "Слово про закон і благодать" видатного мислителя 11 ст. Іларіона — першого українця на престолі Київського митрополита, висвяченого на цю посаду без погодження з візантійським патріархом. Обрання його було приурочене до завершення будівництва нового центру давньокиївської митрополії — Софії й знаменувало проголошення незалежності Руської православної церкви від Константинополя. У цьому творі читаємо важливі думки про співвідношення влади й закону, про мудрість і владу, основу та межі закону не лише в релігійному, а й у конкретно-політичному аспекті. Автор звертається до "закону", "істини", "благодаті", з´ясовує їхній зв´язок і взаємодію. Виходячи з релігійно-християнського вчення, Іларіон акцентує увагу на тому, що закон роз´єднує народи, вивищуючи одні і принижуючи інші, що він свідчить про рабський стан людства. Зовсім іншою, на думку автора, є істина: вона універсальна, всеохопна й тому тотожна благодаті, яка усуває однобічність закону й, подібно до сонця, однаково світить усім людям. Істина вища за цю хвилинну користь, вища за саме людство: вона зміцнює "животрепетне" буття, породжує спасіння. "Законові, — пише він, — чуже уявлення про найвище благо, волю, він цілком занурений у побут, у суєту земних пристрастей, він не облагороджує, не очищає, а лише породжує підозру та ганьбу, гнів і злочини, він веселить явним, не віддаючи таємного, не дає мале, не знаючи вічного". Істину Іларіон сприймає як абсолют, ідеал людської досконалості, єдиний для всіх часів і народів, що дає змогу робити оцінку дійсності та поведінки людей. Безумовно, за тих часів найвищою істиною проголошувалося вчення Христа, й лише пізнання та засвоєння його дає змогу дійти істинності буття.    Оскільки в ранньому середньовіччі теологічні й правові категорії були невіддільними, а закон тлумачився як боже веління, то Іларіон проголошує, що закон є зовнішнім обмежувачем поведінки людини в суспільному бутті, а істина є розкриттям людини у високому моральному стані. Це дає змогу піднестися над законом, досягти людиною благодаті. Закон є тимчасовим явищем для людини, яке виводить її на шлях істини, волі. За Іларіоном, воля не зводиться просто до незалежності однієї людини від іншої . Значні кроки в розвитку та зміцненні правових основ суспільства зробив за час свого правління Володимир Мономах (1113—1125), про якого М.І. Костомаров зазначає, що це князь діяльний, сильний волею, що визначався здоровим умом серед своїх братів, "... являє собою руської історії законодавцем".    Як у "Слові..." Іларіона, так і в інших тогочасних документах, зокрема в "Повісті временних літ", "Сказанні про життя Бориса і Гліба", "Посланії" Климентія Смолятича та інших знаходимо нові важливі історіософські концепції: про шляхи та причини розвитку людського суспільства, про історію слов´янства й, зокрема, Руської землі, обґрунтування незалежності давньоруської держави перед загрозою чужоземних загарбань, засудження міжкнязівських усобиць. Центральне місце в них належить думці про універсалізм історичного процесу людського суспільства. Це ми знаходимо в поглядах про "богоданість" князівської влади, яка виступає об´єднувальною основою держави, в прагненні включити історію князівства до єдиної історії землі Руської, у включенні історії слов´ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнювалася з історією людства.    Широко використовуючи образи нової релігії й принципи грецької історіографії, старокиївські мислителі відходять від християнських догматів і схем історичного процесу, за якими історія людства чи окремого народу починається з прийняттям християнського вірування. Вони значно розширюють обрії історичних знань, включивши до історичного процесу дохристиянський період як рівноцінний усій наступній історії.   Істотне місце в історіософських поглядах обіймає думка про самовладдя, свободу волі людини, яка оголошується однією з головних властивостей душі. На основі вчення про самовладдя людини формується концепція, що обґрунтовує уявлення про людину як активного суб´єкта дій, хоча ця активність мала ще суто релігійне спрямування. Це був значний крок уперед порівняно з міфологічною свідомістю, де колективістські основи переважали над індивідуальними, підпорядковували їх собі, норми поведінки особи визначалися традиціями й ритуалом, де весь історизм був пов´язаний з культом предків і розкритий у родових легендах та переказах.