47 Гетьманування Івана Самойловича.

Іван Самойлович (1672–1687рр.)став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широкимполітичнимсвітоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділитивладуз Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшисьвійноюПольщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішнюполітику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.

Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.

48. Іван Мазепа народився на Київщині у с. Мазепинці в шляхетській родині. Навчався у Києво-Могилянськійколегії, а також у єзуїтській колегії у Варшаві. Післяусунення І.Самойловича наКоломацькій Раді 1687 р.Мазепа був обраний гетьманом.

Мазепанамагався використати свій вплив на Петра І і зв'язки з московськими можновладцями, для збереження прав і вольностей Гетьманщини.Козацькі полки брали активну участь у війнах Московії з Кримським ханством та Туреччиною. У 1700 р. Мазепа став другим кавалером, заснованого Петром І ордену Андрія Первозданного.

У 1703 р. король Польщі Август ІІ Фрідерік нагородив його орденом Білого Орла, а у 1707 р. імператор Йосиф І надав гетьману титул князя Священної Римської імперії.

У перші роки Північної війни, у зв’язку з централізацією держави,посилилосягноблення царським урядом Гетьманщини. Вже у 1700 р.у Прибалтику для ведення військових дій проти шведів, було вислано понад 17 тис. козаків. Зросли і фінансові тягарі, особливо за рахунок збільшення податків, а згодом і через розміщенняна Правобережжі московських військ. У 1704р.Мазепа наказав козацькому війську взяти під контроль територіюПравобережжя, яка досі перебувала під владою речі Посполитої. Влада гетьмана поширилась на Правобережжя. Одночасно було придушено козацький рух під керівництвом С. Палія.

Довідавшись про плани Петра І ліквідувати гетьманство та козацький устрій, гетьман навесні 1705 р. розпочав таємні переговори із союзником Карла ХІІ польським королем С. Лещинським.

Весною 1709 р. було укладено угоду між шведським королем Карлом ХІІ і І. Мазепою, яка передбачала відновленнякнязівства Руськогоу союзі із Швецією. Після початку наступу шведів на Москву, черезП.-З. Русь, гетьман 4 жовтня 1708 р.відкрито перейшов на сторону Карла ХІІ.

Перехід Мазепи до шведівзастав ПетраІв Новгород-Сіверському.Царрозгорнув енергійну діяльність івже 27 жовтня видав перший маніфест, в якому сповіщав, що Мазепа «беззвестно пропал». Він наказав негайно з'явитися старшині іполковникам на нараду, і, якщо виявиться невірність Мазепи, обрати нового гетьмана. 28 жовтня ПетроІвидав другий маніфест, в якому повідомляв про зраду Мазепи, про його мету передати Малоросію знову під польське володіння, а церкви віддати уніатам.Цар скасував деякі податки, які Мазепа наклав на свою користь. Вищим духовним особам: митрополитові Йоасафові Кроковському, Чернігівському архиепископові Іванові Максимовичу, Переяславському єпископові Захаріеві Корниловичу та полковникамбуло обіцяно «високу милість».

Одночасно Петро І дав наказМеншиковузнищитимазепинську столицю - Батурин, де залишалася понад 23-тисячна залога. 2 листопада Меншиков з військом увійшов до Батурина. Містобуло спалено. Почалися слідства й жорстокі кари на всіх, хто був причетний чи запідозрений у причетності до справи Мазепи.

Було розпочато підготову до обрання нового гетьмана. Ще в жовтні 1708 року, коли Мазепа хворів, Петро намітив наступника йому в особі Стародубського полковникаІвана Скоропадського. Це був один із видатних полковників. Петро не довір'яв Скоропадському, але не мав іншого кандидата на гетьмана.

У Глухові в присутності царя, членів московського уряду, нового гетьмана Скоропадського та старшини духовенство з митрополитом Йоасафом Крокозським на чолі оголосилоанафемуМазепі. На другий день цар видав маніфест, що оголошував Мазепу «боговідступником». З аналогічними посланнями звернулися до пастви іншіправослвавні ієрархи. Усе це мало великий вплив на широкі маси населення, тим більше, що в агітації згадувалося, що Мазепа хотів передати церкви уніятам.

49. Після Карловицького договору1699 р., польський уряд вирішив знищити козацтво на Правобережжі. У червні 1699 р. Варшавський сейм ухвалив постанову про ліквідацію козацьких полків у Київському та Брацлавському воєводствах. Розпуск козацького війська мав відбутися протягом двох тижнів. Виконуючи рішення сейму, коронний гетьман 20 серпня 1699 р.наказавнаказному гетьману СамуїлуСамусю, а також полковникамСеменуПалію, ЗахаруІскрій АндріюАбазинурозпустити козацькі полки.

На Правобережжяу свої маєтки поверталася шляхта і запроваджувала панщину. Селяни й козаки, а також міське населення готувалися всіма силами захищатисвою землювід польсько-шляхетської агресії.На вимогу залишити Фастів Семен Палій рішуче заявив, що він «поселивсяна вільній Украйні, і Речі Посполитій немає ніяких справ до цієїземлі.

Щоб розрядити напруженість у відносинах з Польщею, Семен Палій на прохання польського уряду послав для участі у війні з Швецією загін кінноти й піхоти. Скориставшись деяким ослабленням Фастівського полку, коронний гетьман восени 1700 р. відрядив у похід на Фастів 4-тисячне військо.На оборону Фастова зібралися козацькі сотні, а також населення з багатьох міст і сіл Волині та Київщини Під Фастовом стався бій, в якому польсько-шляхетське військо зазнало поразки й змушене було відступити.

Взимку 1702 р. у Фастові відбулася нарада за участю полковників Палія, Самуся та Іскри, а також селянстваі міського населення. Нарада прийняла рішення про дальшу, більш рішучу боротьбу.

У січні 1703 р. 15-тисячне коронне каральне військо з 44 гарматами вторглося на Поділля, де сили повстанців,розкидані на великій території,не перевищували 12 тис.осіб. Польські урядовці звернулися до гетьмана Мазепи з пропозицією виступити на придушення повстань, але царський уряд дозволу на втручання тоді не дав. Поляки зненацька захопили козацькі частини, що розбрелися на зимові квартири, і завдали їм дошкульних ударів.

Одна Київщина залишаласяще під владою повстанців. Польський уряд наполяг на тому, щоб урядМосковії узяв участь у придушенні визвольного руху на Правобережжі й заборонив запорізьким козакам приєднуватися до повстаньта запропонував гетьмануМазепівідібрати у Палія Білу Церкву. Проте цар не дозволяв Мазепі втручатися у боротьбу на Правобережжі.

Навесні 1704 р. до Батурина надійшов царський указ козацькому війську переправитися на правий берег Дніпра і вести боротьбу проти магнатів – прихильників шведів.ВійськоМазепивторглосяна Правобережжя і встановилоконтроль над Київщиною та сусідніми територіями.

5 лютого 1704 р.Самусь як наказний гетьман передав булаву Мазепі. Палій, навпаки, посилив боротьбу. Активізували діяльність партизанські загони на Волині, ПоліссітаГаличині. Повстання перекинулосяна Лівобережжя у Переяславський полк. Заворушення почалися йна Запоріжжі. Пригноблені маси виступали проти утисків старшини.Саме томуМазепаі лівобережна старшина ворожепоставилися до нової хвилі визвольного руху на Правобережжі йвідмовилися подати військову допомогу козацьким полкам. Більше того,Мазепа і частина старшининамагалися переконати царський уряд не приймати Правобережжя до складуМосковії.

Не маючи достатніх та вірогідних відомостей про становище на Правобережжі, цар повірив доносам Мазепи і дозволив заарештувати Палія, але з умовою, щоб замість нього поставити такого самого противникаРечі Посполитої. 2 березня 1704 року Петро І спеціальним листом закликав Палія негайноприпинити боротьбу. ПалійздавМазепі Білу Церкву без бою, а сампішовнаНемирів.

31 липня 1704 р. за наказом Мазепи Семен Палій був заарештований. Місто-фортецю Немирів гетьман наказав передати польсько-шляхетському гарнізонові. Після чого гетьманські військарозбили повстанціву Фастові, Корсуніі Богуславі. Повстаннябуло придушено.

Залишивши на Правобережжі 3-тисячне козацьке військо, Мазепа з полками наприкінці жовтня 1704 р. повернувся на Лівобережжя. Семен Палій майже рік перебував у в’язниці Батурина. У червні 1705 р. під вартою його відправлено в Москву. За царським указом козацького полковника заслано до Сибіру, де він перебував до кінця 1708 р.

50. Гетьманщинабула поділена на дві частини: одну — меншу — окупувало шведське військо, а друга — більша — перебувала під владою гетьмана Скоропадського. Людність зустрічала шведську армію, як і зустрічають окупантів: вороже. Розташувавшись на зимові квартири, шведи вимагали продуктів, фуражу. Це викликало опір серед населення, а на опір шведи відповідали репресіями.

Становище Мазепипогіршувалося. Багато старшинперейшло на бікПетраІ (Д. Апостол, полковник Миргородський, генеральний хорунжий І. Сулима, компанійський полковник Г. Галаґан, Корсунський — А. Кандиба та інші). Шведи плюндрували міста, села, знищили Краснокутськ, Городню, Коломак, Котельну, Мурафу, Колонтаїв, Олешню.Серед населення почаласяантишведська партизанська війна. На партизанські дії шведи відповідали репресіями, які викликали ще більший спротив населення. Таким чином сили шведської армії витрачалися на боротьбу з народом, на допомогу якого розраховував Карл XII, ідучи походомна Русь.

Гетьман розсилав довірених людей до різних держав, але практичні наслідки з того були невеликі: Туреччина і Крим вичікували і, обіцяючи участь, відтягували акцію; Станіслав Лещинський розпочав невдало похід і затримався на Поділлі. Карл XII вирішив дати генеральний бій під Полавою.

Полтава мала велике значення для ходу кампанії; вона стояла на схрещенні шляхів із Запоріжжя, Криму, Туреччини, Правобережжя, Дону, Московщини. Хто володів Полтавою, володів Південним Лівобережжям. Крім того в Полтаві були великі запаси харчів, фуражу, одягу, які зробив ще Мазепа. Проте, Полтава визнала владу Скоропадського, і в ній стояла велика московська залога, яку Петро все збільшував. Спроби взяти місто штурмом або облогою були невдалими.Карл ХIIвирішив закінчити справу генеральним боєм.

ПетроІ мав разом з полкамиСкоропадськогопонад 50.000 вояків з 72 гарматами. У війську Скоропадського був повернений із сибірського заслання Білоцерківський полковникСемен Палій, тепер в ранзі полковника.Він стояв на видному місці, на коні, як символ козацької слави.

Козацькі полки не брали безпосередньої участи в бою, служачи резервом для діючої частини армії. Шведів було не більше як 25.000. За шведською армією не стояврезерв; вона відрізана від батьківщини, стояла на чужій території, оточена ворожим населенням.Легковажний і необережний Карл XII за кілька днів до бою поїхав оглядати форпости і був тяжко поранений в ногу.

Шведська армія опинилася між двох вогнів: Полтава — з одного боку — і велика московська армія — з другого. Карл XII сподівався розпочати бій 29 червня, але дістав повідомлення, що Петро почне наступ 28 червня. Тоді він вирішив почати бій 27-го. О 9-й годині ранку почався рішучій бій, в якому перевага виявилась на боціПетра І.Артилерія засипала шведів дощем ядер, відповідати на який шведи не могли.Їх спіткало нове нещастя: гарматне ядро розбило ноші Карла XII. Він знайшов у собі сили сісти верхи, але коня під нимбуло забито. Король упав на землю і його винесли непритомного з бою. Це викликало серед шведів паніку. Страшним натиском та ураганним вогнем артилерії московсько-козацькевійсько примусило їх відступити, залишивши табір та масу полонених.

Перемога Петра Ібула несподівана навіть для нього самого. На полі бою залишилося 10.000 шведів: в полон взято 3.000 і з ними фельдмаршала графа Реншільда і першого міністра графа Піппера. Дісталися до рук переможців велика здобич та архів. Московське військо втратилоубитими та пораненимибіля4.500осіб.

Карл XII, Мазепазкількомастаршинамита рештки шведської арміїутікли на південь. 30 червня вони дійшли до Переволочної, сподіваючись переїхати човнами Дніпро і податися до Криму. Тільки Карл XII, Мазепа з почетом та невелика частина війська встигли переправитися на правий берег Дніпра. 1 серпня 1709 р. Мазепа і Карл XIIутіклидо Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. Карл XII чекав нових військ із Швеції і хотів продовжувати війну з Петром.Гетьман був уже зовсім хворий і не вставав з ліжка. 21 вересня 1709 р.в Бендерахвін помер.

51. У другій половині XVIII ст. Річ Посполитазазнавала періоду занепаду. Ослабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Пруссія та Австрія. Вони планували розділити Польщу, розширити свої володіння за рахунок її території. їх лякало також поширення ідей Просвітництва, а згодом ідей Французької революції. Перший поділ Польщі відбувся в 1772 р., у результаті до Австрійських володінь Габсбурґів відійшли терени Руського (за винятком Холмської землі), Белзького й південно-західної частини Кременецького повітів Волинського воєводства, також усупереч угоді Габсбурґи заволоділи західною частиною Подільського воєводства, установивши кордон по річці Збруч. Ці землі разом із Малою Польщею були проголошені Королівством Галичини і Лодомерії із центром уЛьвові. У 1785 р. край було поділено на 18 округів, очолюваних старостами. Після чергової війни з Османською імперією до володінь Габсбурґів у 1775 р. додалась Буковина, яка як окремий округ увійшла до складу Королівства Галичини і Лодомерії. Під впливом Великої Французької революції в Польщі розгорнувся масовий визвольний рух, який очолив Т. Костюшко. Була прийнята конституція. Щоб знищити революційний осередок у себе на кордонах, Катерина II направила до Польщі війська, які згодом очолив видатний російський полководець О. Суворов. Військові дії російської армії проти польських військ на Правобережжі розпочалися на початку травня 1792 р.; польська армія опо¬ру майже не чинила. 27 березня 1793 р. з'явився маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна мала увійти до складу Росії. Незабаром розпочалось складання присяги населенням краю на вірність Росії (крім селян, за яких її складали поміщики). Унаслідок другого поділу Польщі в 1793 р. до Росії увійшла територія Правобережної України (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства).  Через два роки (1795 р.) відбувся новий поділ Речі Посполитої, і до Росії відійшли західні землі Волині. Решту земель Речі Посполитої поділили Австрія і Пруссія. Польська держава припинила існування. Протягом 90-х рр. XVIII ст. на Правобережжі була поширена дія загальноімперських адміністративних органів та установ. У 1797 р. тут було утворено три губернії: Київську, Подільську та Волинську. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину в маєтках шляхти та сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати одержали від царської влади нові чини, звання, права російського дворянства. Поділи Польщі мали негативний вплив. Польський народ на десятиліття втратив свою державну незалежність. У результаті ліквідації державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя в межах Російської імперії опинилось 80 % українців, що всупереч політиці російського царизму сприяло консолідації і розвитку українського народу. Таким чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, Російської та Австрійської, які в наступне століття продовжували здійснювати національне гноблення українського народу.

52. Після ліквідації у 1764 р. Гетьманщиницарський уряд спрямував зусилля на повну інкорпорацію всіх земель України до складу Росії, на жорсткуцентралізаціюта уніфікацію її адміністративно-територіального устрою. У 1764 р. створено Новоросійську губернію з Нової Сербії та Новослобідського козачого полку у складіКатеринославськоїі Єлисаветградської провінцій та Бахмутського повіту. Губернським містом став - Кременчук. 1765 р. скасовано полково-сотенний поділСлобожанщини, а на його місці створено Слобідсько-Українську губернію з органами управління за російським зразком. У 1775 р. на Лівобережжі і Слобожанщині організували чотири намісництва - Харківське, Чернігівське, Київське і Новгород-Сіверське на чолі з намісниками та намісницькими правліннями (губернатор, віце-губернатор і два радники). Того ж року, після зруйнування Січі, Південну Україну розділили на Новоросійську і Азовську губернії. Правлінням намісництв та губерній належала вся виконавча, військова, судова, фінансова та адміністративнавлада.

Після приєднання Кримськогоханствау 1783 р. на його території створеноТаврійськуобласть з центром у Сімферополі. Тоді ж Азовську і Новоросійську губернії об'єднали в Катеринославське намісництво. 3 поділами Речі Посполитої і приєднанням Правобережжя таВолинірозпочалися нові адміністративні реорганізації. У 1795 р. створили спочатку Вознесенську губернію, яку за кілька місяців перетворили у Вознесенське намісництво.

Павло I, прийшовши до влади, скасував укази Катерини II щодо адміністративного поділу і указом 1796 р. "Про новий поділдержавина губернії" ліквідував намісництва: Харківське увійшло до Слобідсько-Української губернії (у 1835 р. її перейменовано в Харківську), Чернігівське з Новгород-Сіверським та частиною Київського і Катеринославського до Малоросійської губернії, яку у 1802 р. розділили на Чернігівську та Полтавську. Катеринославське і Вознесенське намісництва та Таврійську область об'єднали у створену вдруге Новоросійську губернію, яку в 1802 р. розділили на три - Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. - Херсонська) і Таврійську.

Отже, від 1803 р. ідо 1917 р. в підросійській Україні існувало дев'ять губерній: на Лівобережжі - Полтавська, Харківська та Чернігівська; на Півдні - Катеринославська, Таврійська та Херсонська; на Правобережжі - Київська, Волинська та Подільська. Губернії поділялися на різну кількість повітів, а ті - на волості. У 1812-1826 pp. існувала ще й Бессарабська область, перетворена в губернію.

3 1801 р. в Україні запроваджено із військово-адміністративні округи - генерал-губернаторства на чолі з генерал-губернаторами. Лівобережні губернії об'єднувалися в Малоросійське генерал-губернаторство, правобережні в Київське, а південні - в Новоросійське. У першій половині XIX ст. і ці адміністративні структури зазнали змін.

53. Український народ належить до тих слов'янських і неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які впродовж XIX ст. змагалися за національне відродження. У сучасній вітчизняній і зарубіжній культурологічній літературі утвердилась думка, що українці ввійшли у процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів — політичної незалежності. Тому вони продовжили цю діяльність у XX ст. Національне відродження — важливий чинник сучасного політичного життя і в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна передумова національного відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, в тому числі українського. Це не реставрація нації і не реанімація всього того, що було в її історії. Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації.

У сучасних наукових дослідженнях з проблем духовної культури під поняттям "національне відродження" розуміють такий етап у розвитку конкретного етносу, коли останній усвідомлює себе як етнічна нація, "дійова особа історії і сучасного світу", що має право на вільний розвиток, самовизначення та державну незалежність.

Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну літературу, якою перекладають твори з інших мов. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті.

На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів. Тепер нація об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного самовизначення та проголошення суверенної держави. Відбувається перехідну царину політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизначення.

Сучасні дослідники історії українського національно-культурного відродження вважають, що воно у Східній Україні розпочалося на два-три десятки років раніше до появи "Енеїди" І.Котляревського, тобто в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д.Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження потрібно шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Ця традиція збереглася передусім на Гетьманщині та у Слобідській Україні. Саме тут відроджувалась національна культура, зокрема література і народна поезія.

54. Перспективи існування українства на початку ХХ ст. були невиразними. Населення сучасних українських земель не ідентифікувало себе як окрему національну спільноту і, практично, не відчувало себе нацією. Не маючи скільки-небудь впливових політичних організацій жителі сучасних український земель бачили себе як частину інших народів, або ж взагалі не переймалися проблемами національної ідентичності. Уявлення про національну альтернативу у вигляді самостійної України бродило лише в головах одиниць. Дещо більша, але теж незначна частина місцевої еліти плекала автономістські мрії.

Навіть Грушевський на поч. ХХ ст. допускав, у разі недостатності зусиль для консолідації, утворення двох окремих націй (наприклад, як це сталося з сербами і хорватами).

Постать І.Франка є винятково оригінальною в нашій історії. Його ключова ідея – українці мають «зайняти своє місце в хорі інших культурних націй».

І.Франко вихованець західноєвропейської, передусім німецької культури, був інтегрований у загальноавстрійські культурні процеси настільки щільно й органічно, що деякі сучасні франкознавці стверджують, що він не завжди виступав «виключно в рамках української національної ідентичності», усвідомлюючи себе також «острайхером», австріяком.

Для І.Франка було очевидним, що об’єднання у міжнародні союзи “для осягнення вищих міжнародних цілей може статися лише тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені». Кожен народ, як тільки він«дозрів»до виокремлення себе серед«інших», закономірно прагне до максимально повного розкриття своїх сутнісних потенцій, і всяке намагання проігнорувати цей етап рівнозначне насильницькому збідненню змісту світової історії.

Така національна самореалізація абсолютно необхідна на шляху розвитку людської цивілізації, оскільки є невід’ємною, «органічною» складовою цього розвитку.

За І.Франком, розквіт нації і її прогрес залежать від єдності ідеалів економічної, соціально-політичної та духовної сфер. Ідеал національної самостійності, за І.Франком, має бути почутий серцем, усвідомлений розумом, щоб використовуючи наявність усіх сил і засобів, наближатися до нього. Прогнозуючи майбутнє, І.Франко висловив таку думку: «Може бути, що колись надійде пора об’єднання націй для якихсь вольних міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів».

І.Франко усвідомлював перехідний характер епохи, в яку він жив і передбачав, що зміни, котрі визрівають у надрах старих імперій, будуть глобальними. Тому подальша доля України цілком залежатиме від того, наскільки вона сама виявиться дозрілою до «самовладного і самодіяльного» історичного життя.

Для І.Франка незаперечним було те, що у становленні нації з народу, який «мовчить», вирішальну роль покликана відіграти інтелігенція, вносячи в маси національну ідеологію. Сам І.Франко був взірцем виконавця такої місії.

55. Альтернативним соціал-демократичним конструюванням українського національного руху були концептуальні побудови державницького консерватизму.

Консерватизм (латинське conservare – зберігати), духовно-ідеологічна настанова, яка надає особливої цінності традиційному суспільному ладу і традицією освяченим установам та формам життя й домагається їх збереження. У вужчому розумінні консерватизм – це політична течія, що оформилася на рубежі XVIII та XIX ст. як реакція на французьку (політичну) і на англійську (індустріальну) революції. Термін «консерватизм» вперше ввів в обіг відомий французький письменник Шатобріан (1818 р.).

Найяскравішим його представником на початку XX ст. був Вячеслав Липинський (1882-1931 рр.).

В.Липинський вніс вагомий творчий доробок у дослідження впливу на процес формування української національної ідеології історичних і культурних традицій, етнопсихології. Він вважав, що справжня державність може бути досягнута тільки на принципах класичного консерватизму і традиціоналізму, які притаманні, власне, особливостям української національної самосвідомості. На думку Липинського, справжні національні ідеали відрізняються від ідеалів неконструктивного націоналізму, бо вони, на відміну від останнього, базуються саме на загальнолюдських цінностях – трудовій етиці, моральних засадах тощо.

До історичних консервативних традицій українства В.Липинський відносив:

• законність - неухильне дотримання у суспільстві правових норм;

• маєстатичність - священне право приватної власності;

• загальність - дотримання найважливіших біблійних морально-релігійних правил і принципів.

Він підкреслював, що головним критерієм здоров’я нації, її розбудови, що забезпечує збереження національної самобутності, саме і є дотримання загальнолюдських універсальних норм цивілізованого співжиття.

Аналізуючи уроки української історії, В.Липинський доходить висновку, що з точки зору побудови держави спроба ототожнити ідею української нації як цілісної з ідеєю якогось одного етносу, нехай навіть найбільшого, українського, не є конструктивною. Адже, на його думку, через певні історичні чинники неможливо побудувати державність України, ігноруючи інтереси представників інших народів, котрі проживають на її території.

В.Липинський завжди підкреслював, що формальна демократія ще зовсім не означає справжнього народовладдя, яке забезпечується лише завдяки ефективній і професіональній державній владі.

56. Будучи родоначальником народницького напряму в українській суспільно-політичній думці, М.Грушевський в основу історичного процесу ставив народ.

Дотримуючись генетичного методу аналізу, М.Грушевський визнав, що український народ відрізняється своєю окремою мовою та окремими антропологічними, психофізичними і культурними прикметами.

За М.Грушевським український народ є село центричним: «Головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсіди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати. В довгі часи нашого досвітнього животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будуччина українського відродження і взагалі будуччина України”.

М.Грушевський дуже негативно ставився до держави. Він вважав, що політична державна влада є сама по собі швидше конечним злом, ніж позитивним фактором для формування громадського, суспільного життя, де в центрі уваги мають бути права одиниці, складової частини маси.