3.2 Проблеми культурної та природної спадщини України та їх вирішення

У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. в організації роботи історико-культурних закладів нагромадилося чимало недоліків та проблем. На жаль, до теперішнього часу значна частина пам'яток вітчизняної історії та культури знищена, знаходиться під загрозою знищення або різко знизила свою цінність внаслідок прямого або непрямого впливу господарської діяльності, а також через недостатню охорону від руйнівних впливів природних процесів.

Серед головних проблем є: вкрай обмежене фінансування, а в деяких випадках, аварійний стан музейних приміщень, проблема фондосховищ (у більшості заповідників вони не відповідають потрібним нормам і умовам зберігання колекцій застарілість експозицій, що потребують оновлення тощо.) Актуальною залишається і проблема збереження історико-культурних пам’яток.

За підрахунками фахівців, для невідкладних реставраційно-ремонтних робіт пам’яток архітектури потрібно 77 мільйонів гривень, тобто вчетверо більше за ті кошти, які виділялися за останні три роки для їх функціонування (а вони необхідні ще й на утримання персоналу, поповнення фондів тощо) [2]. Основні причини втрати тих чи інших об'єктів архітектурної та археологічної спадщини наведено у таблиці 3.2

Таблиця 3.2

Причини втрати об'єктів архітектурної та археологічної спадщини у %

Причина	%
Стихійні лиха (переважно пожежі)	4%
Війни і революції	8%
Низький культурний рівень місцевого керівництва та населення, що призводить до "неусвідомленого вандалізму"	9%
Причини утилітарного характеру	19%
Державна політика знищення	60%

Внаслідок хронічного недофінансування кількість пам’яток історико-культурної спадщини, яка потребує негайного ремонту та реставрації, рік у рік збільшується. Не лише обмаль коштів, а їхнє неритмічне надходження, відчутно б’є по пам’ятках. Реставрація затягується, а кошти йдуть на утримання та охорону.

Як відзначають фахівці, єдиного підходу до фінансування історико-культурних надбань як на державному, так і на регіональному рівнях, немає. Одному з невідомих причин припадає коштів на порядок більше, іншому – менше [2].

Ускладнює ситуацію відсутність електронної паспортизації об’єктів культурної спадщини. Саме тому органи виконавчої влади не володіють повною інформацією про наявність пам’яток та їхній стан. Знову ж таки через брак коштів на виготовлення документів та відсутність кваліфікованих експертів не зроблено грошової оцінки пам’яток. Та й у цілому облік об’єктів культурної спадщини нормами законодавчих актів не регламентований. А неврегульованість питання передачі історико-культурного об’єкту у постійне користування земель призводить до пошкодження та руйнування згаданих об’єктів.

Незважаючи на певні позитивні зрушення останніх років, загальний стан об’єктів культурно-історичної спадщини в Україні залишається загрозливим та потребує термінових заходів для поліпшення ситуації. Необхідний передусім зважений, системний підхід до вирішення ключових проблем даного напряму. Розглянемо ці проблеми докладніше у таблиці 3.3

Таблиця 3.3

Проблеми об’єктів культурно-історичної спадщини в Україні

Причина	Пояснення
Недостатнє бюджетне фінансуван-ня	За тривалий час економічної кризи та стагнації бюджетне фінансування культурної сфери значно знизилося. І така недостатня бюджетна підтримка культурно-історичної спадщини є наслідком залишкового фінансування культури в цілому. Україна ще далека від європейських стандартів у цій галузі, за якими бюджетні видатки на культуру становлять до 2 % бюджету на загальнодержавному рівні, та 3-4 % бюджету місцевого рівня. Багато пам’яток світового значення в нашій країні перебуває у критичному стані, і у разі неприйняття термінових реставраційних заходів їхня руйнація може мати незворотній характер.
Нераціональний розподіл наявного бюджетного фінансуван-ня	Здійснювані бюджетні видатки використовуються не завжди раціонально та ефективно. Значна їхня частка спрямовується на зведення затратних «новобудов» на місці втрачених пам’яток та будівництво помпезних нових споруд сумнівної історичної та естетичної цінності. Водночас від хронічного недофінансування інтенсивно руйнуються існуючі пам’ятки, цінність яких не підлягає сумніву. Досить згадати спробу відбудови Десятинної церкви (хоча немає точного уявлення, який вигляд вона мала насправді), рішення про зведення у Києві монумента Соборності України (хоча його проект не пройшов фахової та громадської експертизи і викликав протести з приводу своєї ідеологічної та естетичної невідповідності) та багато інших. Ухвалюються рішення щодо зведення нових музеїв, тоді як вже існуючі потерпають від нестачі коштів, закладаються нові виставкові площі, на яких неможливо створити належні умови для зберігання експонатів.

Продовження таблиці 3.3

3. Брак системності та координації у діяльності органів державної влади зі збереження культурно-історичної спадщини

Розпорошеність управлінських функцій між Міністерством культури i туризму України, Міністерством будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, іншими відомствами унеможливлює забезпечення комплексного державного керівництва охороною, використанням i відновленням культурної спадщини. Представниками громадських організацій та фахівцями вже багато років висловлюється думка щодо необхідності створення окремого, самостійного центрального органу виконавчої влади з цих питань. Це міг би бути окремий орган державного управління (Державний комітет з охорони історико-культурної спадщини, або ж Департамент охорони культурної спадщини) у складі уряду. Таку можливість передбачено статтею 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

4. Недостатній контроль за виконанням чинних законів, правових актів та прийнятих рішень.

Системного характеру в усіх регіонах України набули порушення законодавства з питань охорони та використання культурно-історичної спадщини під час відведення земельних ділянок під забудову та інших комерційних цілей (як от забудова в охоронній зоні Софії Київської). Навіть у разі припинення такої протиправної практики, щодо порушників, здебільшого, не передбачено належної відповідальності. Почастішали випадки невиконання, несвоєчасного виконання, або ж виконання не в повному обсязі чи не належним чином рішень державної влади у даній галузі (зокрема указів Президента України).

Продовження таблиці 3.3

5. Необхідність удосконалення нормативно-правової бази.

Чинне законодавство України з питань охорони та використання культурно-історичної спадщини, в основному, задовольняє потреби регулювання цієї сфери і відповідає нормам та принципам міжнародного права. Таке законодавство визначається передусім Конституцією України, Основами законодавства про культуру, Законом України «Про охорону культурної спадщини», низкою законів та спеціальних нормативно-правових актів. Однак зазначена галузь регулюється не тільки зазначеними нормативно-правовими актами, але й нормативними документами, що стосуються питань власності. Тому виникають різні правові колізії між спеціальними правовими документами, що стосуються охорони пам’яток, та тими, що регулюють відносини власності. Тому нагальною є потреба їхнього узгодження. Актуальним залишається узгодження внутрішнього законодавства України у цій галузі з підписаними і ратифікованими нею відповідними міжнародними конвенціями, договорами та угодами.

6. Відсутність стимулів для залучення приватних коштів.

Навіть за умови найсприятливіших економічних показників та максимально можливого бюджетного фінансування, держава, як свідчить світовий досвід, не може самостійно покривати всі витрати, необхідні для належного утримання культурно-історичної спадщини. Випадки виділення окремими бізнесменами, фінансово-промисловими групами та підприємствами відповідних сум на збереження чи відновлення об’єктів культурно-історичної спадщини в Україні, як і раніше, мають, переважно, спорадичний характер. Незважаючи на всі дискусії про необхідність матеріального стимулювання у цій галузі – створення системи податкових пільг для благодійництва та меценатства, жодних практичних кроків у цьому напрямі не зроблено.

Не використовується значний потенціал розвитку туристичного бізнесу. Нова стратегія культурного розвитку має охоплювати не лише культуру, а й тісно інтегрувати її з туристичною, рекреаційно-оздоровчою та освітньо-інформаційною сферами.

7. Неповне використання потенціалу співробітництва органів державної влади з недержавними організаціями (НДО)

Типовою залишається ситуація, коли органи державної влади (особливо на місцях) не допомагають громадським організаціям, що займаються вивченням минулого, краєзнавством, пошуками, охороною та пропагандою об’єктів культурно-історичної спадщини, але й чинять їм перешкоди та бюрократичні перепони у їхній суспільно-корисній діяльності. Непоодинокі випадки ненадання органами влади та державними установами необхідної інформації у даній галузі громадським організаціям та ЗМІ. Чимало рішень стосовно пам’яток

історії та архітектури все ще приймаються кулуарно, без попереднього обговорення з громадськістю. Досить рідко залучаються НДО до виконання проектів, пов’язаних з культурно-історичною спадщиною на основі бюджетного фінансування через проведення тендерів, хоча певні правові та організаційні механізми для цього вже існують.

8. Недостатня активність органів влади на рівні міждержавних відносин щодо реституції (повернення) культурних цінностей

Протягом усієї української історії значна кількість пам’яток культурно-історичної спадщини з різних причин опинилася за кордоном. Найбільш масовими потоками такого переміщення були: 1) вивіз пам’яток у минулому до колишньої метрополії (у різні періоди); 2) системне пограбування під час німецько-фашистської окупації; 3) кримінальне заволодіння предметами старовини та творами мистецтва і нелегальний вивіз їх за кордон у сучасний період. Випадки повернення культурних цінностей українському народу із-за кордону мають поодинокий характер і є символічними жестами доброї волі з боку тих чи інших держав, приурочених до певних політичних подій (за винятком Німеччини, співробітництво з якою у цьому напрямі є досить системним). Україна підписала всі міжнародні конвенції ЮНЕСКО з питань реституції. Але для її здійснення необхідно укласти двосторонні угоди з усіма відповідними державами та докласти зусилля, як з боку зовнішньополітичного відомства, так і з боку ЗМІ, громадськості. Двосторонні угоди з питань реституції вже укладено Україною з країнами СНД, Литвою, Латвією, Естонією, Францією, Угорщиною, Польщею, Італією, Чехією, ФРН.

9. Низький рівень обізнаності з українськими пам’ятками у світі.

Пропаганда української культурно-історичної спадщини ще не посіла достойне місце у системі заходів щодо створення позитивного іміджу держави на міжнародному рівні. Наприклад, у списку всесвітньої спадщини, що складається і поповнюється ЮНЕСКО, Україна представлена всього лише двома позиціями (з 830). Це – «Свята Софія та Києво-Печерська лавра у Києві» та «Ансамбль історичного центру у Львові». Не зайве зазначити, що присутність у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО дає не тільки інформаційно-пропагандистські та іміджеві переваги, але й можливість залучати кошти щодо підтримання у належному стані внесених до нього пам’яток зі спеціально створеного для цього міжнародного фонду ЮНЕСКО.

Продовження таблиці 3.3

10. Безпрецедентне поширення «чорної археології»

З року в рік зростає кількість «чорних археологів», інтенсивність їхньої діяльності та ареал її поширення. Такі групи мають найсучасніші технічні засоби, добре підготовлені та організовані, налагодили міжнародні зв’язки. Відомі випадки їхньої співпраці з корумпованими митниками, співробітниками МВС та місцевої влади. Охороняються тільки деякі археологічні об’єкти. За приблизними підрахунками, внаслідок злочинної активності «чорних археологів» щорічно приватні особи вивозять за кордон або ж знищують десятки тисяч археологічних знахідок, які назавжди вилучаються з наукового та культурного обігу. Протиправна діяльність «чорних археологів» за своїми масштабами вже становить безпосередню загрозу національній безпеці України.

Отже, українська історико-культурна спадщина тільки тоді стане повноправною частиною спадщини світового масштабу, коли суспільство усвідомлює необхідність збереження свого національного надбання і в країні буде створено дієве охоронне законодавство. [28]