Политол-Украинский вимір
.pdfформ і можливостей конвергенції, приходять до такого консенсусу у різний спосіб. Зокрема визначають декілька типів еліт.
Перший – це бюрократично-управлінські еліти, який був притаманний українській еліті у 1991-2004 рр. і характерний функціонуванням еліти як адміністративного комплексу з засиллям бюрократії та партноменклатури ще радянських часів.
Другий – це розрізнені еліти, в яких відсутній набір основних єднаючих цінностей. До такого типу належала українська еліта періоду 2004-2009 рр. Вона була розколотою на різні фракції, табори, які боролися між собою за допомогою будь-яких можливих методів. Боротьба відбувалася за формулою: “Всі проти всіх” і “Переможець отримує все”. Політична еліта згаданого вище періоду найчастіше активізувала свою поведінку під час передвиборних кампаній або під час ротації уряду. У більшості випадків представники політичної і владної еліти засвідчували неспроможність чітко і послідовно артикулювати свої позиції стосовно внутрішньої і зовнішньої політики держави, вибудувати і відстоювати систему національних пріоритетів. У своїй масі суб’єкти політики все ще були відстороненими від громадськості: культура прийняття політичних рішень майже виключала участь у них громадянського суспільства. Переважна більшість рішень приймалися на елітарному рівні. Також характерною ознакою політичної поведінки еліти 2004-2009 рр. стали нетерпимість до політичних опонентів та опозиційних сил, навіть якщо вони діяли в рамках закону. Така форма існування еліт з точки зору історичної перспективи вважається найбільш розповсюдженою у сучасному світі.
Чимало кроків нової влади, утвореної після президентських виборів 2010 року, свідчать про поворот України в ідеологічно-консолідоване русло так званого типу “ідеологічних еліт”. Тобто це, елітарна політика, спрямована на забезпечення ідеологічних інтересів (тобто виконання ідеологічних, програмних цілей).
Отже, українська еліта має наступні властивості:
¾брак у вітчизняних еліт чітко сформованої мети і уявлення про напрям розвитку країни;
¾розкол вітчизняних еліт за ціннісними характеристиками на еліту:
1)яка прагне розбудовувати державу на основі західних демократичних цінностей суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку,
2)яка тяжіє до “керованої демократії”, що орієнтується на сильну державну владу, здатну виступати не лише в якості соціального арбітра, але й визначальника напрямів реформ;
¾українська еліта є фрагментованою, тобто такою, що володіє низьким рівнем структурної інтеграції, невеликою здатністю до консенсусу з приводу вибору та збереження основних суспільних цінностей;
¾іноді (не дуже часто) елітні групи спроможні у складні, кризові моменти проявляти прагматизм і здатність до політичного компромісу, але тільки тоді, коли це їм дуже вигідно;
¾клановість, закритість формування, консервативність еліт;
¾зрощеність політичної і економічної еліти, часто – за визначальної ролі останньої; вплив політико-бізнесових угруповань в країні є потужнішим, ніж вплив партійних структур;
¾відірваність політичних еліт від народу та прірва між інтересами двох сторін, відмова еліти від відповідальності за результати свого управління державою, що, відповідно, обумовлює недовіру народу до представників еліти;
¾для України характерна персоналізація еліт, що зумовлено, очевидно, тривалою відсутністю чітко сформованої потужної партіійної системи та ідеологічних настанов;
¾прихід до влади відбувається переважно не завдяки особистим досягненням чи здібностям, оціненим народом, а на хвилі недоліків і помилок опонентів, попередників;
¾в Україні не спрацьовує принцип В. Парето щодо циркуляції еліт.
ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО В УКРАЇНІ Політичними лідерами (6.8.) в Україні є лідери партій та лідер нації – Президент.
Для вивчення природи лідерства велике значення має проблема типології політичних лідерів.
Багато досліджень лідерства спираються на типологію, розроблену німецьким філософом і соціологом Максом Вебером. Він виділяв три типи лідерства (традиційне, харизматичне та раціонально-легальне) з яких в Україні присутнє раціонально-легальне.
Розгляд лідерів з точки зору Я-концепції лідера дає підстави стверджувати, що в Україні превалюють не детерміновані лідери та лідери-ідеологи.
За рольовою класифікацією лідерства М. Херман українських лідерів можна віднести до лідерів-комівояжерів та лідерів-маріонеток.
На сьогоднішній день виборців приваблює скоріше сама особа політика, його обіцянки, а не реальна програма, хоч останній теж приділяється певна увага. Існування політичного плюралізму дозволяє виявити багатьох політичних діячів різного масштабу. Оскільки в Україні 189 політичних партій, то кожен партійний лідер і є політичним лідером,
адже веде за собою якщо не весь народ, то його частку у вигляді партії. Лідери партій, які відіграють значну роль у політичному житті (активно приймають участь у виборчих перегонах та користуються народною підтримкою, яка виявляється у відданих за лідера голосах) є значними (відомими) лідерами, а лідери “менших” (незначних, маловідомих)
партій є отже дрібними (маловідомими) лідерами.
В Україні немає кризових лідерів, але надзвичайно багато рутинних (повсякденних) лідерів. За панування демократії переважна більшість лідерів є виборними лідерами, оскільки вони стають лідерами під час виборчих з’їздів партій, які делегують їм провід над партією, або ж стають після виборів Президента. Зважаючи на демократичні традиції і дію опозиції в Україні виділяються і владні, і опозиційні лідери.
Визначаючи умови, за яких діяльність лідера в Україні може бути ефективною, не можна не відмітити такої обов’язкової умови, як реалізм у здійсненні перетворень, розуміння тих об’єктивних складностей, що їх викликають не лише соціально-економічні або міжнародні умови, а й особливості політичної культури населення – загалом в Україні та в окремих її регіонах.
Спроби здійснення реформ без врахування історичних передумов, існуючої соціальноекономічної структури, рівня політичного плюралізму, політичної культури різних верств та груп населення можуть не лише призвести до дискредитації інституцій влади та ії носіїв, а й загальмувати розвиток української держави.
Громадяни України, як свідчать результати соціологічних досліджень, бажають бачити на посаді Президента своєї країни визнаного лідера загальнонаціонального масштабу, раціонального політика, який, очоливши державу, впевнено завершив би економічні реформи, рішуче поборов бідність, безробіття, викорінив злочинність, корупцію. Обіймання посади Президента України є основним індикатором загальнонаціонального політичного лідерства, хоча останнє й не варто зводити тільки до його інституціональної форми – президентства. Президент повинен увесь час підкріплювати свою неформальну позицію лідера нації, інакше він поступово її втратить разом із вірою громадян, як це свого часу трапилося з Леонідом Кравчуком. Президент, який втратив рейтинг довіри у суспільства, перестає бути лідером нації, в той же час може з’явитися інший лідер, що користується більшою підтримкою населення. Більше того, “велике” лідерство починається не з надбанням президентської посади, а дещо раніше і надалі вимагатиме підкріплення свого формального статусу успішним виріїненням завдань і проблем.
Загалом же, процес загальнонаціонального політичного лідерства уявляється динамічною зміною лідерів. Історія підтвердила, що відповідно до завдань, перед якими стояла країна, вимагалися різні типи лідерства та лідери.
За часів президентства Л. Кравчука визначилося кілька шляхів формування політичних лідерів в Україні. Першим був шлях використання радянської партноменклатури. На Сході, Півночі та Півдні України відбулися численні перестановки: вчорашні партійні лідери різного калібру “пішли у владу” й незабаром очолили більшість виконавчих, законодавчих і судових структур на регіональних, локальних рівнях, частина перемістилася навіть на національний рівень керівництва. Метою цих лідерів стало утримання на владних щаблях, зміна свого матеріального становища (відкрився напівлегальний шлях до збагачення), розширення сфери свого впливу. Відкинувши марксистську ідеологію, вони замінили її голим утилітаризмом, безідейністю, культом зиску, слухняності при виконанні владних рішень. Певний тон задав сам лідер – Л. Кравчук – обережний, спритний політик, майстер пошуків виходу з критичних ситуацій.
Захід України знаходився на опозиційних позиціях. Найбільш типовою опозиційною особистістю цього періоду є постать В. Чорновола. Він пройшов тернистий шлях від суспільного негативізму до інакомислення, від простого заперечення до опозиційної, антирежимної діяльності, за що й поплатився ув’язненням у таборах СРСР. Далі були роки праці в Українській гельсінській групі (спілці), участь у національних протестах кінця 1980-х років, у структурах локального рівня виконавчих структур Львівщини, керівництво НРУ, депутатство у Верховній Раді. В розпал виборчих баталій 1999 року його спіткала трагічна смерть. Як керівник НРУ в 1990-і роки, В.Чорновіл був одним з авторів доктринальної програми національно-демократичного спрямування. Вона передбачала розбудову правової національної держави, за устроєм-парламентсько-президентської республіки з високим рівнем децентралізації. В. Чорновіл виступав за широкі соціальні реформи, за входження України до європейських структур, за стратегічне партнерство з США, рівноправну співпрацю з сусідами України.
Пізніше у велику політику почали приходити лідери-олігархи, які створили капітали під час дикого капіталізму 90-х років. На відміну від номенклатурних та опозиційних лідерів, ті, які належать до третьої групи, пройшли досить швидко низку владних щаблів, причому вони не мали політичного професіоналізму перших, політичного іміджу других, але володіли управлінським, менеджерським досвідом, навичками бюрократичної праці, певного досвіду роботи в ринкових умовах. Кількість лідерів-олігархів з кожним роком зростає. Часто самі олігархи створюють власні (“кишенькові”) партії і використовують їх у політичній боротьбі.
Взалежності від того, яку роль відіграє лідер, можна визначити види діяльності лідера:
¾розгляд та аналіз проблем, які стоять на порядку денному;
¾вироблення рішення цих проблем;
¾рішення проблеми, яке знайшли лідери, стає офіційним, тобто оббов’язковим;
¾“продажа” (популяризація) цих рішень суспільним групам.
Кожний з цих видів діяльності виявляє різноманітні особистісні властивості (якості) лідера.
Серед якостей політичного лідера надзвичайно важливими є:
¾вміння вести бесіду,
¾спілкуватись з людьми,
¾організовувати.
Усі вітчизняні політики тією чи іншою мірою мають усі ці властивості.
Перш ніж організовувати, а значить переконувати зробити дещо, необхідно донести до людей ідею і об’єднати їх нею. Базовими для лідера є також організаторські якості – на будьякому етапі технології політичного лідерства, діяч, для того щоб отримати перемогу, повинен мати певні організаторські навички та вміння. Отримати перемогу в політиці, обійти конкурентів, досягнути переваги під час виборів, добитися впровадження своєї лінії політики в державі, партії або регіоні самостійно неможливо. Суспільство, партія, клас, угрупування зацікавлені у конкретному лідері і поповнюють його конкретними кадрами. Першим з організаторських якостей є уміння сформувати свою команду. Більшість відомих політичних лідерів наголошує на тому, що його оточує надзвичайно професійна та компетентна команда. Важливою проблемою для України є професіоналізм лідерської діяльності. Компетентність лідерів, починаючи з їх інформаційно-технологічної оснащеності, яка надає можливість прийняття правильного та оптимального рішення, є недостатньою.
Сьогодні, як ніколи, все більше усвідомлюється необхідність моральної поведінки лідера у сфері політики. На перший план висуваються такі якості, як совість, чесність, благородство. Для політичного лідера честь – це, перш за все, єдність слова і діла; благородство – це толерантність і повага до інакомислячих, у тому числі й до думки політичних опонентів.
У нинішніх умовах становлення суспільно-політичного лідерства в молодій українській державі кожний, хто претендує на лідерство в партії, в суспільному русі, масовій організації чи в державі, має враховувати такі моменти: нести персональну відповідальність перед суспільством за реалізацію ухвалених рішень, програм; навчитися слухати і вести паритетний діалог з політичними опонентами, відкинути підозри до інакомислячих; відмовитись від позиції універсального вершителя долі людей, претензій на останню інстанцію. Отже, в Україні роль політичних лідерів особливо значна, оскільки вони виступають потужним державостверджуючим (або гальмівним) чинником.
При аналізі проблем лідер повинен відрізняти, яка та або інша проблема є більш важливою на даному етапі. Тут необхідно володіти витримкою, вмінням не робити поквапливих висновків, особливо при недостатності інформації.
Процес прийняття рішень дуже складний і включає в себе багато операцій. Лідери повинні виважити альтернативи, передбачити виходи із становища, яке склалося, визначити ступінь ризику. Звичайно, їм допомагають вибрані ними радники, котрі завчасно ознайомились з проблемами і будуть підказувати рішення. Але лідер не повинен повністю залежати від їх порад, він повинен визначити цінність їх пропозицій і дізнатись про підвалини, на яких ці поради сформульовані. Таким чином лідер може визначити, наскільки правильні їх рішення. На цих етапах головна властивість, яка є необхідною для лідера, це інтелект.
Суспільне життя не може ефективно розвиватись без передбачення майбутнього, без прогнозування. Практика підтверджує, що чим вищий рівень прогнозування, тим результативніше управління. Для правильного політичного управління мати науково обґрунтований прогноз – значить бачити хід розвитку політичних подій. Зараз головне питання для нас – це майбутнє України. Але воно дуже непевне, це дає можливість вивільнитись енергії та ініціативі людей. Складний характер політичного розвитку робить особливо актуальним необхідність прогностичних розробок з метою, з одного боку, виявлення перспективних політичних проблем та оптимальних шляхів їх вирішення в інтересах ефективності управління політичними процесами, а з іншого – передбачення політичних подій, як бажаних, так і небажаних.
Політичний лідер має свій неповторний метод дії, який пристосований до його потреб і особистості. Але методи прийняття рішень змінюються не тільки від особи самого лідера, але й від самої проблеми. Помічники лідера, від яких він залежить на даний момент, події, які займають його думки – все це, взаємодіючи з його установками, впливає на прийняття рішень.
Аналіз діяльності лідерів повинен грунтуватись на конкретних соціологічних дослідженнях, які необхідні для того, щоб прогнозувати діяльність тієї чи іншої особи, яка претендує на статус загальнонаціонального лідера.
В Україні проблема легітимного закріплення прав та обов’язків загальнонаціонального лідера – Президента – певною мірою вирішена Конституцією, якою визначено його статус і місце у політичній системі, хоча не всі аспекти його діяльності захищені законом, регламентом та іншими нормативними положеннями.
При виборі певного лідера на президентську посаду роль персонального фактора в політиці зростає і не поступається, а частіше перекриває вплив партійної приналежності.
Зокрема, в Україні перший Президент Леонід Кравчук не був представником якоїсь політичної партії. На той час не бути в політичній партії було одним з вирішальних факторів для висування своєї кандидатури на президентський пост.
Процес становлення української державності супроводжується не тільки позитивними змінами, але й кризовими явищами, зокрема, в економіці та політиці, загостреннями у міжнародних відносинах з сусідами, іншими негативними проявами. Тож і лідери партій лавірують у хвилях криз, хоча самі іноді ці кризи і створюють. Часто діє правило, що для одного політичного лідера криза – для іншого шанс нашкодити політичному супернику. Отже, вітчізняні політичні лідери добре навчилися стримано реагувати на кризи і використовувати їх у своїх інтересах. Для населення ж криза є кризою, тобто стресовою в фінансовому або суспільному плані подією.
В складній політичній й економічній ситуації суттєво зростає роль загальнодержавного лідера, який має реальну, конституційну (легітимну) владу, довіру з боку свого електорату (бо його обирає весь народ України). Від його професіоналізму та особистих якостей залежить доля цілої держави. Тут виявляється просто необхідним довести своє вміння управляти як на мікро, так і на макрорівні. Без цього політичний лідер потрапляє у дуже складне становище і дуже швидко перестає існувати як лідер.
Важливо відзначити, що політик може вважатися піднесеним до рангу національного лідера тільки в тому випадку, якщо він має підтримку виборців більшості регіонів. Нині важко припустити, що в Україні загальнонаціональний лідер може користуватися підтримкою всього дорослого населення країни. Підставу для такого твердження дає той факт, що існувала велика регіональна розбіжність в очікуваннях електорату України, коли громадяни Заходу, Півночі і Центру України голосували за одного лідера, а Сходу і Півдня – за іншого, керуючись протилежними очікуваннями.
Особливість ситуації в Україні полягає в тому, що яких би поглядів і політичних орієнтацій не притримувались суб’єкти політики, в яких би маштабах не здійснювалась політична діяльність, враховуючи, що серед населення є прихильники різних форм власності, різних політичних та ідеологічних поглядів, доцільно було б формулювати такі положення своєї програми, в яких кожна соціальна чи національна група знайшла би свій інтерес. Це, безумовно, дуже складно, але без цього політичний лідер не може досягти підтримки суспільства в цілому.
Процес загальнонаціонального політичного лідерства можна розглядати як циркуляцію та обмін у соціально-політичній сфері суспільства ресурсів агентів лідерства на реалізацію лідером їхніх інтересів. Так, еліти підтримують лідера своїми ресурсами (грошима, або партійною підтримкою) в обмін на прийняття лідером певних рішень, які їм потрібні для
вирішення власних завдань. Інші підтримують лідера під час виборів, а він має прийняти рішення, направлене на підвищення їх життєвого рівня тощо. Останні вибори в Україні показали наявність складних схем циркуляції ресурсів та інтересів.
Загалом, ситуація, яка склалась в Україні, дає багато можливостей проявити усі якості, необхідні для політичного лідера. Але треба мати на увазі, що на лідера і його діяльність впливають багато факторів, які слід враховувати: політичні переконання, стиль керівництва, мотиви, які заохочують особу прагнути положення лідера, законодавство, яке закріплює його провідний стан у суспільстві та державі, відносини між ним та опозицією, вимоги самого суспільства та рівень довіри.
Завдання для самостійної роботи:
1.Охарактеризуйте риси, які на Вашу думку повинен мати ідеальний український політичний лідер. Обгрунтуйте відповідь. Які риси потрібен мати загальнонаціональний лідер?
2.Дайте відповідь на запитання: Чи виконує політична еліта свою провідну роль у суспільстві? Якщо “ні”, то що заважає політичній еліті це зробити?
Література
Бебик В.М. Як стати популярним, перемогти на виборах, утриматись на політичному Олімпі. – К.: Абрис, 1999. – 127 с.
Бекешкіна І. Чи є в Україні загальнонаціональні лідери? // Політична думка. - 1994.-№ 3.
– С. 20-22.
Вітер І. Євроінтеграційна перспектива України за умов глобалізації // Україна в глобалізованому світі: Зб. наук, праць / НАН України. Ін-т світової економіки і міжнародних відносин; Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. - К., 2007. - 176 с. – С. 64-75.
Вітер В. Модернізація соціальної політики в Україні в умовах глобалізації // Україна в глобалізованому світі: Зб. наук, праць / НАН України. Ін-т світової економіки і міжнародних відносин; Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. - К., 2007. - 176 с. – С. 114-122.
Горбатенко В. Десять уроків політичного лідерства для пострадянських керманичів // Політичний менеджмент. Спеціальний випуск. - 2006. - С. 48-62.
Журавський В. С. Політична еліта України: теорія і практика, трансформації. – К., 1998. - 264 с.
Зелінська Марина Етапи трансформації інституту президентства в Україні // Політичний менеджмент. - 2010. – №1. – С. 68-75.
Зущик Ю., Кривошеєнко О., Яблонський В. Фігури. Політичне лідерство в сучасній Україні. - К.: “Альтерпрес”, 1999. - 274 с.
Кармазіна М. С. Президентство: український варіант. - К., 2007. - 365 с. Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України, 8
червня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 18. - Ст. 24. - С. 387 - 413. Кочубей Л. Політичне лідерство і РR-діяльність // Політичний менеджмент.
Спеціальний випуск. - 2006. – С. 183-190.
Кравченко Т. Політичний лідер у вимірі його психологічних якостей // Політичний менеджмент. Спеціальний випуск. - 2006. - С.215-222.
Лукаш О. Україна в контексті азійського глобалізму // Україна в глобалізованому світі: Зб. наук, праць / НАН України. Ін-т світової економіки і міжнародних відносин; Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. - К., 2007. - 176 с. – С. 85-89.
Матеріали до прес-конференції “Думки і погляди населення України. - березень 2005 р.” - К. : Фонд “Демократичні ініціативи”. - 7 квітня 2005 р. - 12 с.
Мацієвський Юрій Еліти в Україні до і після “помаранчевої революції” // Політичний менеджмент. – 2010. - №2. – С. 38-53.
Микитенко С.А. Енігма лідерства або Що може обіцяти політична кар’єра порядній людині, окрім втрати порядності - К.: Молодь, 2001. - 416 с.
Миклащук Ігор Державотворча ідеологія як чинник демократичного розвитку України // Політичний менеджмент. – 2009. - №5. – С. 63-70.
Пахарєв Анатолій Політичний клас сучасної України: процес становлення, тенденції розвитку // Трибуна. – 2008. - № 7-8. – С. 26-29.
ІІлахотнюк Н. Повноваження Президента України як основний елемент інституту президентства в Україні // Вісник Української академії державного управління. - 1998. - № 1. - С. 138 - 146.
Пивоваров Юрій Чинники суспільно-політичної активності громадян України в дискурсі “розкол/розмежування” // Політичний менеджмент. – 2009 - №4. - С. 61-70.
Розвиток громадянського суспільства в Україні / Уклад. Л.Шара, І.Підлуська, Л.Кудіна, Г.Усатенко, Г.Соловій. – К.: Фонд “Європа ХХІ”, 2002. – 59 с.
Розумний Максим Формування національної ідентичності як пріоритет політики безпеки // Політичний менеджмент. – 2010. - №3. – С. 116
Рудич Фелікс Правляча еліта: її місце і роль в утвердженні української держави // Політичний менеджмент. – 2008. - №2. – С. 3-14.
Рудич Ф. Політичне лідерство на пострадянському просторі: методологічний контекст // Політичний менеджмент. Спеціальний випуск. - 2006. - С. 5-14.
Савойська Світлана Українсько-російський білінгвізм як конфліктогенний фактор мовно-політичного протистояння // Політичний менеджмент. – 2010. - №3. – С. 75-81.
Сало І. Аналіз індивідуальних якостей політичного лідера як суб’єкта політики // Політичні читання. - 1993. - № 4. -С. 90-96.
Симоненко Олена Моделі політичного лідерства в Україні // Політичний менеджмент. – 2007 - №6. - С. 58-65.
Татаренко Тетяна Проблеми інституалізації регіональних еліт і специфіка їх функціонування // Політичний менеджмент. – 2010. - №1. – С. 35-42.
Харченко Людмила Консолідація політичної еліти як фактор розвитку політичної системи України // Вибори та демократія. – 2010. - № 4. – С. 82-89.
Цокур Євген Етапи становлення громадянського суспільства в Україні в контексті забезпечення легітимності політичної влади // Політичний менеджмент. – 2009. – №3. – С. 129136.