Политол-Украинский вимір

Семінар 3. Політичний режим в Україні. Політичні вибори в Україні.

План:

1.Політичний режим в Україні.

2.Політичні вибори в Україні.

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ Політичний режим (3.1.) в Україні характеризується як демократія (3.4.). Хоча

незавершеність побудови громадянського суспільства, а також повністю правової та соціальної держави, не дозволяють говорити про стовідсоткову демократію в Україні, якщо порівнювати її з демократіями держав ЄС, США чи навіть Японії.

Українська демократія як політичний режим має наступні риси:

¾визнання суверенності українського народу, який є єдиним джерелом влади в

державі;

¾участь громадян у вільних виборах, які є регулярними, загальними, рівними при таємному голосуванні;

¾принцип поділу влади на законодавчу (Верховна Рада України), виконавчу (Кабінет Міністрів України) та судову (Конституційний та Верховний Суди України), що дозволяє уникнути можливості зловживань з боку структур державного апарату;

¾наявність розвинутої системи представництва (парламентаризму), політичного плюралізму та демократичних процедур прийняття рішень;

¾конкурентність, що забезпечується наявністю багатопартійної системи;

¾конкуренція політичних сил, де принцип змагальності реалізується через легалізацію політичної опозиції, адже саме опозиція є важливим чинником гармонізації владних відносин і каналом донесення вимог суспільства до органів державної влади. Аналіз діяльності парламентської та позапарламентської опозиції в сучасній Україні дозволяє стверджувати, що вплив опозиції на органи державної влади обмежується періодичним тиражуванням популістської риторики для самореклами, особливо у передвиборчі періоди. Вже кілька років в українському політикумі точаться дискусії про необхідність інституціалізації парламентської опозиції, що передбачає вибір найоптимальнішої моделі опозиційної діяльності;

¾наявна вільна преса, що гарантує альтернативність інформації та можливість висловлення різних ставлень, оцінок, критики, та забезпечення ідеологічного плюралізму, хоча ЗМІ (телеканали та періодичні видання) так чи інакше контролюються різними політичними силами;

¾реальні гарантії прав і свобод людини, які закріплені Конституцією України і які обмежують всевладдя держави;

¾методи здійснення влади в Україні – переважно через переконання;

¾плюралізм ідеології (за відсутності державної ідеології);

¾раціонально-легальний тип легітимності влади;

¾відносна відкритість політичної еліти – у вітчизняному політикумі способом просування особистості до лав еліти є або багато грошей, які можна потратити на передвиборчу компанію, або стати членом команди, що працює на впливового політичного лідера. Іншими словами, типовою моделлю формування української політичної еліти є клієнтарно-кланова модель, тобто усі нібито рівні у можливостях посісти високі посади, але не усі в змозі це зробити;

¾способи урегулювання політичних конфліктів в українському суспільстві переважно мирні або ж конфліктно-правові (які вирішуються через суди чи Конституційний Суд).

Проте, назвати цілком демократичним режим в Україні не можна, адже спостерігаються наступні явища:

¾відносини між народом і його обраними представниками будуються не на основі контролю, оскільки немає механізму звітності депутатів перед народом та немає контролю неурядових організацій за діяльністю державних структур;

¾спостерігається втручання держави у справи громадянського суспільства;

¾не завершено створення соціальної та правової держави;

¾невелика роль недержавних та неполітичних організацій у політичному процесі та об’єднань та низький рівень розвитку громадянського суспільства. Подальша демократизація України неможлива без активізації діяльності громадянського суспільства. Тому пріоритетним завданням влади є конвертація позитивного громадянського імпульсу у структурну модернізацію українського суспільства і держави. Адже справжня, а не формальна демократія визначається тим, як громадяни вміють процедурно утворювати інститути державного управління і наскільки вони спроможні підтримувати їх ефективне функціонування. Розвиток демократії вимагає налагодження ефективної системи контролю за органами державної влади з боку громадянського суспільства. Отже демократизація – це обопільний процес, що висуває суворі вимоги як до влади, так і до громадян;

¾пасивні форми ставлення населення до політичної участі, адже значна частина вітчизняних і зарубіжних дослідників констатує: демократія так і не перетворилася на безперечну цінність для більшості українських громадян. Досвід повсякденного життя не зламав ставлення громадян до демократії як до привнесеної ззовні, не сформувалася віра у

здатність демократичних цінностей та інституцій забезпечити участь громадян та обмежити монополію на владу.

Невіра в ефективність дії демократичних механізмів в українських реаліях посилюється і внаслідок того, що правляча політична еліта в Україні є доволі закритою групою. Демократичні механізми і на загальнонаціональному, і на місцевому рівнях використовуються доволі часто для обслуговування корпоративних інтересів. Ці чинники підтверджують: політична система України у своїх найважливіших ціннісно-культурному, нормативно-регулятивному, організаційному та поведінковому вимірах залишається демократичною радше за формою, але не за змістом.

У більшості посткомуністичних країн (і в Україні зокрема) все ще зберігається політичне протистояння прихильників і противників демократії, і це свідчить про недостатню легітимність демократичної влади. Адже значна частина громадян посткомуністичних країн пасивно або й з недовірою ставиться до базових демократичних процедур та інституцій. “Нові демократії” мають зміцнювати й розширювати соціальну базу прихильників демократичної і ринкової культури з метою консолідації суспільства. Отже, консолідація демократії означає інституціалізацію правил конкурентної політичної гри та чітке визначення меж політичної боротьби, вихід за які може загрожувати функціонуванню всього демократичного процесу. Консолідацію демократії можна визначити як процес, коли епізодичні домовленості, половинчасті норми і випадкові рішення періоду переходу від авторитаризму трансформуються у відносини співробітництва і конкуренції, міцно засвоєні, постійно діючі та добровільно прийняті тими особами і колективами (тобто політиками і громадянами), які беруть участь в демократичному управлінні.

Специфіка демократичних транзитів у посткомуністичних країнах, які супроводжувалися розгортанням глибоких соціально-економічних криз, різкою соціальною диференціацію населення та зростанням маргіналізації суспільства, спричинила поширення у масовій суспільній свідомості цих держав розчарування у базових демократичних цінностях та орієнтирах. Впродовж 1990-х років навіть поняття “демократизація” значно нівелювалося, втративши ореол суспільно-політичного ідеалу. Політичними та соціокультурними наслідками такої ситуації стали політична апатія громадян, їх вкрай низькі потенції до самоорганізації і прояву політичної активності, що зараз спостерігається в Україні. Звідси й доволі невелика легітимність інституцій влади, неузгодженість між формальними і неформальними політичними практиками за умов домінування останніх.

Поглиблення процесів системної демократичної трансформації висуває сьогодні перед українським суспільством і державою нагальну потребу розв’язання відразу трьох масштабних і складних завдань.

По-перше, необхідним уявляється досягнення певних усталених в Європі стандартів і норм організації політичної, економічної, соціальної і культурної сфер на основі визнання універсальних вимірів демократії (наприклад, реального гарантування і забезпечення базових прав і свобод громадян).

По-друге, нагальною проблемою є усвідомлення суспільством і державою ключових тенденцій суспільного розвитку в Європі та світі в цілому та пошуку, виходячи з цього, стратегічних орієнтирів майбутнього розвитку України. Для вирішення цієї проблеми необхідне розгортання широкого суспільного діалогу між всіма національними суспільнополітичними силами.

По-третє, вкрай необхідним є практичне просування суспільства і держави за виробленими у процесі такого суспільного діалогу дороговказами. Для цього необхідно визначити загальну траєкторію реалізації перспектив суспільно-політичного розвитку України та внести конкретні корективи й уточнення у суспільну практику. Отже, треба виробити національну стратегію або довгостроковий план розвитку української політичної нації.

Провідною метою проведення системної трансформації є формування в Україні такої системи суспільно-політичного устрою, яка становила б собою втілення соціополітичних потенцій нації, її культурних і ментальних особливостей та була б здатна розвиватися відповідно до ключових тенденцій загальноцивілізаційного суспільного поступу. Остаточний етап демократизації має знаменуватися утворенням оригінальної національної суспільнополітичної моделі. Реалізація вищезазначених завдань системної трансформації стає можливою лише за умов врахування національної специфіки та досвіду здійснення суспільно-політичних перетворень в країні.

В Україні важливими чинниками формування сутнісних особливостей політичного режиму стали:

¾слабкість та високий рівень політичної поляризації еліти, що увиразнилося вже на початку 1990-х років;

¾висока конкуренція приватних інституцій за встановлення контролю за урядом;

¾збереження кадрів колишньої системи на більшості ключових позицій адміністративного управління і національного, і регіонального рівня;

¾сформована наприкінці 1990-х років консолідація владних еліт навколо акторів-

гегемонів;

¾розквіт бюрократичної корупції, з якою кожний уряд систематично, але безрезультатно бореться;

¾ пов’язаний з переліченими чинниками низький рівень довіри населення до здійснюваної політики, до нових інституцій та лідерів.

ПОЛІТИЧНІ ВИБОРИ В УКРАЇНІ З проголошенням незалежності епіцентр політичної боротьби перемістився в

український парламент – Верховну Раду України першого (XII) скликання. Парламентська політична палітра була доволі насиченою. Кількісно переважали представники лівих сил, що спочатку об’єднались у блок “За суверенну Радянську Україну”, який з часом був перетворений в “групу 239” (за кількістю депутатів, що її утворили). Їй протидіяв “Демократичний блок”, що об’єднував спочатку 79, а пізніше 125 депутатів національнодемократичної орієнтації (очолювали на перших порах І. Юхновський, згодом – І. Заєць).

У 1993 р., насамперед внаслідок економічних негараздів, посилилися кризові явища у політичній сфері. Не обійшли вони і парламенту. Внутрішньопарламентські суперечності, які стали супутником тодішньої ВР з часу її скликання, посилилися і набули рис внутрішньопарламентської кризи. Представники полярних політичних таборів відкрито ігнорували пропозиції опонентів щодо налагодження нормальної законотворчої роботи. За таких умов 17 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову “Про проведення Всеукраїнського референдуму щодо довір’я (недовір’я) Президенту, Верховній Раді України”, який був призначений на 26 вересня. Та це не дало бажаного результату, а ще більше загострило протистояння в суспільстві і поглибило конфронтацію в самій Верховній Раді. Однак вже 24 вересня 1993 р. парламент відмінив рішення про Всенародний референдум і прийняв Закон про дострокові вибори Верховної Ради 27 березня і Президента – 26 червня 1994 р., які і відбулися на основі мажоритарної системи

виборів (3.12.).

Перші в умовах незалежності вибори (3.8.) до Верховної Ради відбулися 27 березня 1994 р. У голосуванні взяли участь близько 28,8 млн. громадян, або 75,6% внесених до списків виборців.

З 450 депутатських місць було обрано народних депутатів:

¾у першому турі виборів – 49,

¾у другому турі (який відбувся у квітні) — 289,

¾після нових турів голосування (влітку і восени) – 56.

¾на довиборах (у грудні 1995 р.) – 14 осіб

¾на останніх довиборах (7 квітня 1996 р.) – 15.

З 423 народних депутатів 1994 р. виборів була найбільша кількість позапартійних депутатів – 170 осіб.

Серед політичних партій найбільшою підтримкою виборців користувались:

¾КПУ (кожен четвертий народний депутат або 25% складу ВР),

¾Народний Рух України – 5,9% складу ВР,

¾Селянська партія України – 5,34%,

¾Соціалістична партія – 4,15%.

Стало очевидно, що маятник суспільних інтересів в Україні виразно схиляється на лівий фланг. Партії національно-демократичного та націоналістичного спрямування домінували на заході, комуністи – на сході.

Відбулася структуризація парламенту.

Були створені депутатські фракції:

¾Комуністична (90, згодом 84 депутати),

¾Народного Руху України (відповідно, 22 і 27 депутатів),

¾група “Аграрники України” (відповідно, 21 і 36 депутатів),

¾Соціалістична (відповідно, 15 і 25 депутатів).

¾“Центр” (38 депутатів),

¾“Реформи” (27 депутатів),

¾“Єдність” (25 депутатів),

¾“Державність” (25 депутатів),

¾Міжрегіональна депутатська група (25 депутатів).

У напруженій політичній боротьбі проходили президентські вибори 1994 р., на яких було висунуто 11 претендентів – Л. Кучма, Л. Кравчук, І. Плющ, П. Таланчук, Л. Скорик, І. Валеня, В. Лановий, В. Пинзеник, О. Мороз, В. Бабич, М. Рудь.

Голоси виборців поділили:

¾Л. Кравчук (37,68%);

¾Л. Кучма (31,25%);

¾О. Мороз (13,09%);

¾В. Лановий (9,38%);

¾інші кандидати зібрали значно менше голосів.

На 10 липня було призначено другий тур, в якому змагались Л. Кравчук та Л. Кучма. Переміг Л. Кучма, який набрав майже 14 млн. 660 тис. голосів (52%), в той час як Л. Кравчук – 12 млн. 100 тис. голосів (45%).

У жовтні 1997 р. прийнято новий Закон “Про вибори народних депутатів України”.

Він запроваджував нову, мажоритарно-пропорційну систему виборів, що було поєднанням принципівмажоритарної та пропорційної системи виборів.

Передбачалося обрання 225 депутатів в одномандатних виборчих округах за принципом відносної більшості. Ще 225 депутатів обиралися у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за списками від політичних партій і виборчих блоків. Уперше громадянам України надавалася можливість обирати не лише між окремими депутатами, а й між політичними партіями. Партії отримали не тільки пріоритетне право висування кандидатів у депутати та формування у разі успішного проведення виборчих кампаній депутатських фракцій, але й гарантованого представництва у виборчих комісіях, що робило виборчий процес більш відкритим, “прозорим”. Також уперше прямо зазначалося, що участь громадян України у виборах є добровільною. Вважалося, що виборці, які не брали участі у голосуванні на виборах, підтримують результати волевиявлення тих виборців, які взяли участь у голосуванні на виборах (другого туру не передбачалося).

На вибори по пропорційній системі йшли 30 політичних партій та виборчих блоків партій, у списках яких було зареєстровано 3539 осіб. Це були: Виборчий блок партій “Вперед, Україно!”, Партія Християнсько-демократичний союз, Українська Християнськодемократична партія, Виборчий блок партій “Партія праці та Ліберальна партія – РАЗОМ”, Ліберальна партія України, Партія труда, Виборчий блок партій “Блок Демократичних партій

– НЕП (народовладдя, економіка, порядок)”, Демократична партія України, Виборчий блок партій “Європейський вибір України”, Ліберально-демократична партія України, Українська селянська демократична партія, Виборчий блок партій “Менше слів”, Всеукраїнське об’єднання “Свобода” (Соціал-національна партія України), Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”, Виборчий блок партій “Національний фронт”, Конгрес Українських Націоналістів, Українська консервативна республіканська партія, Українська Республіканська партія “СОБОР” (Українська Республіканська партія), Виборчий блок партій “СЛОн – Соціально-Ліберальне Об’єднання”, Партія “Віче” (Конституційно-демократична партія), Партія “Міжрегіональний блок реформ”, Виборчий блок партій “Трудова Україна”, Слов’янська партія, Українська партія Справедливості - Союз ветеранів, інвалідів, чорнобильців, афганців, Виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України “За правду, за народ, за Україну!”, Селянська партія України, Соціалістична партія України, Всеукраїнська партія жіночих ініціатив,

відсоткову планку. Це вказувало, що вищеназвані партії мають певну підтримку, але ще не достатньо сильну.

В одномандатних виборчих округах (мажоритарна система) голоси виборців отримали:

¾безпартійні (114 осіб, тобто 51,12%);

¾КПУ – 38 (17,04%);

¾НРУ – 14 (6,28%);

¾12 (5,38%) – від НДП;

¾8 (3,59%) – від Аграрної партії України;

¾7 (3,14%) – від Всеукраїнського об’єднання “Громада”;

¾інші 17 партій отримали меншу 3% кількість народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах.

Отже, вибори Верховної Ради 1998 р. засвідчили значні позиції соціалістичнокомуністичної ідеології у суспільстві, яке, внаслідок економічної катастрофи перших років незалежності, все більше відчувало ностальгію по соціалізмові.

Головою нової Верховної Ради було обрано члена Селянської партії України О. Ткаченка, першим заступником – комуніста А. Мартинюка, заступником – лідера СДПУ(о) В. Медведчука. Загострило внутрішньопарламентські суперечності й нововведення регламенту, за яким парламентські фракції формувалися виключно на основі політичних партій та виборчих блоків партій, що подолали виборчий поріг (внаслідок гострої боротьби 5 грудня 1998 р. це положення було відмінене).

Політичне життя рубежу 1998-1999 рр. визначалось підготовкою до майбутніх президентських виборів. За причини слабкості політичного структурування на певний час законодавча діяльність Верховної Ради була паралізована, адже про свої президентські амбіції заявили майже всі лідери парламентських груп і фракцій (за виключенням колишнього лідера об’єднання “Громада” П. Лазаренка, який за короткий час перебування на чолі уряду привласнив величезні кошти і втік за кордон, та лідера народних демократів В. Пустовойтенка, який став новим прем’єр-міністром і заявив про підтримку кандидатури діючого Президента). На вибори йшли 13 претендентів:

¾чинний Президент Л. Кучма,

¾на той час позапартійний Є. Марчук,

¾керівник компартії П. Симоненко,

¾соціаліст О. Мороз,

¾лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко,

¾керівники розколотого Руху Г. Удовенко і Ю. Костенко,

¾лідер Партії зелених В. Кононов,

¾інші кандидати.

Президентську виборчу кампанію відзначала сукупність наступних обставин:

¾активна участь у передвиборчому процесі більшості політичних партій (з 84 зареєстрованих на той час партій про підтримку того чи іншого кандидата заявило 47);

¾відсутність дієвої консолідації політичних однодумців;

¾безуспішні спроби утворення коаліції політичних однодумців і висунення єдиного кандидата, які внаслідок відмінності політичних поглядів і не здатності до політичних компромісів суб’єктів виборчих змагань виявилися безуспішними (“Канівська четвірка”).

За підсумками першого туру виборів Президента (31 жовтня 1999 р.) голоси виборців розподілилися:

¾діючий Президент Л. Кучма набрав 9,599 млн.,

¾П. Симоненко отримав 5,849 млн. чоловік,

¾О. Мороз – 2,97 млн. голосів,

¾Н. Вітренко – 2,887 млн. голосів.

У другому турі (14 листопада1999 р.) переміг Л. Кучма (на його підтримку висловилося 15,871 млн. чоловік, або 56,2%).

Незабаром розпочався процес підготовки всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, який був спрямований на реформування вітчизняної політичної системи, передусім, уточнення того місця, яке займала в ній Верховна Рада України.

Згідно з підписаним 15 січня 2000 р. президентським Указом “Про проголошення Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою”, на референдум виносилися шість питань:

1.Надання Президентові підстави розпустити парламент у разі висловлення недовіри Верховної Ради України на всеукраїнському референдумі.

2.Можливість дострокового розпуску Верховної Ради, якщо протягом місяця не сформується парламентська більшість, або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців Державного бюджету.

3.Необхідність обмеження депутатської недоторканності.

4.Зменшити загальну кількість народних депутатів України з 450 до 300 осіб.

5.Можливість формування двопалатного парламенту.