Политол-Украинский вимір

українські громадяни мають паспорти інших держав сусідніх з Україною – Угорщини, Польщі, Румунії, Росії, хоча це й заборонено законом);

¾державну владу, яка здійснюється через систему державного апарату;

¾державну символіку і національну валюту.

Уформуванні державності України важливі наступні чинники:

¾демократичність і відкритість законодавчого процесу, повнота нормотворчих функцій, надійність фінансової і матеріальної бази, щорічні звіти про діяльність виконавчорозпорядчих органів, суспільний контроль в межах закону за діяльністю виконавчої влади;

¾незалежність суду і прокуратури, підвищення їх статусу в суспільстві, вдосконалення процесуального законодавства, точне дотримання презумпції невинності, норм правосуддя і права на захист; дієвість виправно-трудової системи; відміна актів необґрунтованого позбавлення громадянства;

¾створення динамічного, сучасного державного апарату, що формується на конкурсній основі, підконтрольність його в межах закону представницьким органам і громадськості.

Складність суспільно-політичної ситуації в державі полягає в тому, що Україна має доволі строкатий етнонаціональний склад населення (понад 100 етнічних груп), що накладає свій відбиток на політичний розвиток країни. Головним чином, лінгвокультурна гетерогенність українського соціуму полягає в існуванні приблизно рівновеликих груп російськомовного (Схід та Південь країни) та україномовного (Центр і Захід) населення. Мовна ідентифікація багато в чому впливає на культурну ідентифікацію. Виникає феномен маргінальної національної свідомості, коли російськомовні етнічні українці усвідомлюють себе людьми російської культури. Конфесійна неоднорідність проявляється не тільки в наявності православної (східний, центральний та південний регіони) та греко-католицької (західний регіон) гілок християнства, але й у розколі поміж православними церквами Київського та Московського патріархату. Населення одночасно готове підтримати як інтеграцію країни в Європейський Союз, так і союз з Росією та Білоруссю. Перший варіант інтеграції в 2000-2004 роках в середньому підтримували від 45% до 56% (“проти” висловлювалися 8-15% громадян), другий варіант підтримували від 41% до 63% (“проти” – 20-37%). При цьому тільки порівняно невелика частина населення вбачає можливість не протиставляти ці орієнтири. Все це накладає відбиток на діяльність політичних сил та формулює пріорітети внутрішньої державної політики.

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ. ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

За формою державного правління Україна є президентсько-парламентською республікою (2.9.). Це означає, що основними політичними важелями у державі керують Президент та Парламент.

Головою української держави (2.10.) – є Президент (2.11.), який обирається громадянами строком на 5 років. Президент не має права займати пост голови держави більше ніж два строки поспіль.

Інститут президентства в Україні було впроваджено у зв’язку із набуттям Україною статусу незалежної держави.

Трансформації інституту президентства в Україні пройшли наступні етапи:

1. 1991 _ 1994 роки. Заснування посади Президента України та визначення його повноважень; діяльність першого глави української держави.

Труднощі цього етапу полягають у тому, що держава набуває самостійного статусу і постає перед проблемою виживання в нових умовах, розбудови абсолютно нових політичних інститутів, визначення необхідних механізмів їх діяльності. Президентура була абсолютно новим явищем для української політики, причому діяльність Президента (на той час Л.Кравчука) стикалася з рішеннями неструктурованого парламенту, який був поділений на тих, хто бажав суттєвих змін в політичній системі держави, і тих, хто вважав державній устрій радянських часів більш ефективним. У цьому контексті постать глави держави не набувала особливого значення як “представника держави та інтересів народу”.

Суперечності між Президентом і Верховною Радою, які щоразу зводилися до з’ясування питання, за ким має бути останнє слово, поширилися на всю владну вертикаль. Суттєвим конфліктом між Президентом Л. Кравчуком і Прем’єр-міністром Л. Кучмою стала боротьба за збільшення впливу на прийняття державних рішень, що в ситуації, коли в країні ще не було нової Конституції, яка могла б закріпити механізми регулювання тогочасних владних відносин, видається досить логічною. Певною правовою підставою для розбіжностей стало те, що тоді повноваження уряду дещо переважали повноваження Президента. Криза етапу закінчилася передчасними парламентськими та президентськими виборами.

Фактично від часу незалежності і до 1995 року Україна була парламентськопрезидентською республікою з більшим впливом на політику парламенту.

2.1995 - 1996 роки. Період дії Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України.

Боротьба за зростання впливу між новим Президентом Л. Кучмою та депутатами парламенту призвела до підписання 8 червня 1995 року Конституційного Договору між

Верховною Радою України та Президентом України, який суттєво розширив президентські повноваження (зокрема, посилив його контроль над Прем’єр-міністром та зовсім вивів уряд з-під впливу парламенту), фактично перетворивши Україну на президентську республіку. За цим договором Президент стає не просто вищою посадовою особою в державі, а її главою, і це положення вже вказує на те, що статус Президента стає значно вищим. Президент має право видавати укази з питань економічної реформи, які не можуть бути врегульовані чинним законодавством. Тепер Президент, оминаючи уряд та парламент у прийнятті рішень, мав визначати економічну політику в державі. Проте, цей договір не вирішував основних державно-правових проблем та не ставав гідною заміною Конституції, але давав можливість тимчасово уникнути подальших конфліктів між законодавчою і виконавчою гілками влади. Опоненти вважали цей документ підґрунтям для згорнення прав парламенту.

3.1996 - 1999 роки. Прийняття Конституції України. Діяльність глави держави у цей період характеризується наявністю у нього надзвичайних повноважень.

Прийняття Конституції 1996 року стало етапом, який визначався деякою стабільністю у сфері правових відносин, оскільки тоді відносини між гілками влади було прописано більшменш чітко в Основному Законі, який, за висновками науковців, належить до типу “жорстких” конституцій, коли основні положення змінити дуже важко (лише за умови більшості голосів у парламенті та погодження з народом).

На той час Л. Кучма змушений був працювати з практично опозиційним парламентом, оскільки після ухвалення Конституції не відбулися нові парламентські вибори. Досвід тих років доводить, що навіть на підставі нового правового поля Президентові досягти конструктивної співпраці з парламентом набагато важче, ніж з урядом, який фактично йому підвладний. У цьому контексті слід зазначити, що після ухвалення Конституції президентське оточення зробило кілька правильних тактичних ходів щодо лобіювання президентських інтересів у Верховній Раді (створення пропрезидентської групи поклало початок формуванню президентської більшості, що значно полегшувало проходження президентських указів на голосуванні в парламенті).

Конституція 1996 року надала Президентові не лише широкі, а й визначальні функції в управлінні державою (йдеться не лише про ключові кадрові функції, а й про те, що Президент міг втручатися в законодавчий процес (право вето) та отримувати додаткові повноваження за певних умов (наприклад, оголошення надзвичайного стану в країні)), проте це не означало, що тоді вщухла боротьба за збільшення президентських повноважень.

4.2000 - 2004 роки. Проголошення Всеукраїнського референдуму. Намагання Президента збільшити свій вплив на прийняття стратегічно важливих державних рішень через зміну президентських повноважень та структури політичної системи країни.

Першою спробою реформування Конституції було підписання Президентом Л.Кучмою указу, який передбачав провести 16 квітня 2000 року Всеукраїнський референдум. На всенародне обговорення виносилися, зокрема, питання про недовіру Верховній Раді та запровадження двопалатного парламенту. Якби усі питання, винесені на референдум, були оформлені у вигляді змін до Конституції, то це призвело б до контролю Президентом парламенту через Палату регіонів, збільшило б його повноваження щодо відставки Верховної Ради та можливість прийняття нової Конституції на всенародному референдумі. За таким розкладом Президент отримав би право винести на голосування проект Конституції, вигідний лише йому, а за умов добре проведеної піар-акції більшість населення його підтримала б.

У цей період Україна вперше зустрілася з таким явищем, як опозиція. Кілька політичних скандалів викликали акцію протесту “Україна без Кучми!”. Можна зробити обережний висновок, що в основі громадської недовіри до інституту президентства і персонально до Л. Кучми лежало недотримання демократичного принципу реального розподілу влади, а відтак перекіс балансу влади на користь глави держави, централізацію управління, невідповідність прореформістських заяв і реальних кроків.

5.Кінець 2004 - 2005 рік. Президентські вибори і “помаранчева революція”. Прийняття змін до Основного Закону. Зміна обсягу повноважень глави держави та основних гілок влади.

Важливою політичною подією стали президентські вибори 2004 року, які переросли в гостру політичну кризу та спровокували масштабні акції протесту. Протистояння кандидатів “від влади” та “від опозиції”, поділ України на два ворогуючі табори (Схід і Захід). На тлі боротьби за посаду Президента й чисельних акцій народного протистояння було здійснено “політичну реформу” - ухвалено пакет законів щодо внесення змін у чинну Конституцію з нормами, які суттєво обмежують повноваження Президента та передають основні важелі впливу на державну політику коаліційній більшості в парламенті та сформованому нею уряду. Зміни мали суттєві вади, які проявилися як в юридичному оформленні, так і в політичній практиці. Хоча “політична реформа” мала на меті впорядкування владних відносин міждержавними інститутами, модернізацію політичної системи України та вдосконалення Основного Закону за досвідом країн Заходу, проте кризова ситуація, в якій здійснювалася реформа, необговорення її засад у парламенті та непогодження існуючих в тексті суперечностей призвели до безлічі негараздів у політичній практиці владних інститутів взагалі та інституту президентства зокрема.

Після змін до Конституції Україна знову стала парламентсько-президентською республікою з більшим впливом на політику парламенту, який крім призначення Прем’єр-

міністра, контролював функціонування Конституційного і Верховного Судів (через власну квоту призначених суддей), діяльність Нацбанку та інших складових державного механізму.

6.2006 _ 2009 роки. Період практичного застосування норм оновленої Конституції. Кризи відносин у владному трикутнику “Президент – парламент – уряд”.

Вади конституційної реформи далися взнаки у відносинах Президента з коаліційною більшістю, а потім і з урядом. Члени Кабміну на загал підпорядковуються парламенту, але дехто з них - безпосередньо Президентові. Отже уряд не став єдиною командою, його члени орієнтувалися на різні політичні інтереси. Недосконалість законодавства призвела до багатьох випадків грубого порушення норм Конституції та окремих законів з боку усіх гілок влади. Постійна боротьба за повноваження, в якій брали участь Голова Верховної Ради, Прем’єр-міністр та Президент, і трактування положень Конституції на власний розсуд призвели до дострокового припинення повноважень парламенту указом Президента у 2007 році. До речі, президентський указ не можна назвати цілком легітимним, оскільки він суперечив положенням Основного Закону. Ідея, що Президент діяв, виходячи не з “букви”, а

з“духу” закону, може стати новим прецедентом у практиці конституційної інженерії.

7.2010-2011 роки з обранням Президентом В. Януковича, Конституційний Суд України відмінив у жовтні 2010 року конституційну реформу 2004 року, внаслідок чого Україна знову стала президентсько-парламентською республікою, а Президент знову отримав право призначати та усувати з посади Прем’єр-міністра.

Статус Президента України визначено у розділі V Конституції України, де сформульовані права та обов’язки Президента як Глави держави, порядок його обрання, а також можливість усунення з поста та припинення його повноважень.

Статус Президента, Гаранта Конституції, закріплений у Конституції України, покладає на нього обов’язок припиняти будь-які дії законодавчої, виконавчої та судової влади, які прямо чи опосередковано порушують основний Закон України. Для виконання цього обов’язку Президент наділений відповідними повноваженнями: він може призупинити рішення органів влади, застосувати право вето до законів, за які проголосувала Верховна Рада.

Президент є Гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України. Його повноваження у цій сфері визначені ст.102 Конституції України та покладають на Президента обов’язок приймати рішення та виконувати дії, спрямовані на захист і зміцнення державного суверенітету, збереження цілісності та недоторканності території України у межах існуючих кордонів.

Президента України вибори Президента України проводяться в період дев’яноста днів від дня припинення повноважень.

Президенти України:

Кравчук Леонід Макарович. Каденція – 5 грудня 1991–19 липня 1994 рр. Кучма Леонід Данилович. Каденція – 19 липня 1994–23 січня 2005 рр. Ющенко Віктор Андрійович. Каденція – 23 січня 2005–25 лютого 2010 рр. Янукович Віктор Федорович. Чинний Президент з 25 лютого 2010 р.

Державна влада в Україні розподіляється на три гілки: законодавчу владу (2.4.),

виконавчу владу (2.5.) та судову владу (2.6.).

Верховна Рада України – єдиний законодавчий орган державної влади України,

який має колегіальний характер і складається з 450 народних депутатів України, обраних строком на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (Ст. 76 Конституції України). Верховна Рада України – це парламент (2.7.).

Керівництво Верховною Радою України здійснює Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами таємним голосуванням. Згідно Статті 88 Конституції України він:

¾веде засідання Верховної Ради України;

¾організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;

¾підписує акти, прийняті Верховною Радою України;

¾представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;

¾організовує роботу апарату Верховної Ради України;

¾проводить засідання Ради голів фракцій і Ради голів комітетів, на яких

обговорюється порядок денний сесії.

Остаточно порядок денний роботи сесії затверджується на засіданні Верховної Ради. Голові Верховної Ради України допомагають два його Заступники, які обираються

народними депутатами таємним голосуванням за пропозицією Голови.

Роботу Голови Верховної Ради України і його заступників забезпечують відповідні секретаріати.

Структура Верховної Ради України: ¾ Голова Верховної Ради України;

¾Перший заступник Голови Верховної Ради України;

¾Заступник Голови Верховної Ради України;

¾Керівник апарату Верховної Ради України;

¾Апарат Верховної Ради України;

¾26 Комітетів Верховної Ради України з різних питань внутрішньої та зовнішньої політики.

До повноважень та завдань Верховної Ради України належать:

¾внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених Конституцією;

¾призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених Конституцією;

¾прийняття законів;

¾затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

¾визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

¾затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

¾призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією;

¾заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

¾оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

¾усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому Конституцією;

¾розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

¾надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України;

¾здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції;

¾затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

¾призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених цією Конституцією;

¾призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

¾призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

¾призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;

¾призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України;

¾призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

¾призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;

¾затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України.

Усвоїй діяльності Верховна Рада України керується Конституцією України, Законами України, Регламентом Верховної Ради України (який приймається відповідним законом), Законом про вибори народних депутатів, а також міжнародними Актами.

Відповідно до закону “Про вибори народних депутатів України”, депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів:

¾досяг двадцяти одного року;

¾має право голосу;

¾проживає в Україні протягом останніх п’яти років.

Виконавчу владу (2.5.) в Україні представляє уряд, який уособлює Кабінет Міністрів України, який є відповідальним перед Президентом України, а також підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.

За 20 років незалежності в Україні змінилося 17 урядів, що вказує на нестабільність політичної та економічної систем (перші від часу незалежності уряди уходили у відставку переважно через незмогу приборкати економічну кризу 90-х років).

Уряди незалежної України:

1.Уряд Вітольда Фокіна

2.Уряд Валентина Симоненка

3.Уряд Леоніда Кучми

4.Уряд Юхима Звягільського

5.Уряд Віталія Масола

6.Уряд Євгена Марчука

7.Уряд Павла Лазаренка

8.Уряд Василя Дурдинця

9.Уряд Валерія Пустовойтенка

10.Уряд Віктора Ющенка

11.Уряд Анатолія Кінаха

12.Перший уряд Віктора Януковича

13.Перший уряд Юлії Тимошенко

14.Уряд Юрія Єханурова

15.Другий уряд Віктора Януковича

16.Другий уряд Юлії Тимошенко

17.Уряд Миколи Азарова

Наказами від 9 грудня 2010 р., 6 та 8 квітня 2011 року Президент України оптимізував

систему центральних органів виконавчої влади шляхом їх реорганізації (об’єднання чи ліквідації). На сьогодні вона має такий вигляд:

Міністерства:

¾аграрної політики та продовольства України,

¾внутрішніх справ України,

¾екології та природних ресурсів України,

¾економічного розвитку і торгівлі України,

¾енергетики та вугільної промисловості України,

¾закордонних справ України,

¾інфраструктури України,

¾культури України,

¾надзвичайних ситуацій України,

¾оборони України,

¾освіти і науки, молоді та спорту України,

¾охорони здоров’я України,