Политол-Украинский вимір
.pdfполітичними лідерами або індивідами, політичними партіями та іншими організаціями для досягнення поставленої мети.
Політичний конфлікт – це також форма політичних відносин, для якої є характерним відкрите зіставлення політичних інтересів і зіткнення соціально-політичних сил, що протиборствують і дії яких спрямовані на досягнення несумісних цілей, насамперед у сфері влади і власності. В українській політиці конфліктність дуже звичний стан стосунків. Партії конфліктують на виборах, політики конфліктують увесь час і деякі з них не дуже приховують своє вороже ставлення до політичних супротивників.
Політичне напруження – це особливий стан політичного життя і політичних стосунків, що характеризуються втратою довіри до влади, зростанням незадоволеності реальним станом життя, накопиченням агресивності серед окремих груп і верств населення, нагромадженням стресових ситуацій, втрачанням керованості поведінкою людей. Від початку світової економічної кризи 2008 р. соціальне та політичне напруження в Україні дедалі збільшується, що може призвести до політичних та соціальних потрясінь на кшалт “східних революцій”, хвиля яких прокотилася Північною Африкою.
Однією з форм політичних відносин суб’єктів політики є політична боротьба. Політична боротьба – форма політичних відносин між суб’єктами політики, спрямованих на досягнення міцних позицій у системі владарювання, впливу на владу шляхом реалізації своєї політичної волі. В основі політичної боротьби лежать інтереси різних суб’єктів політики (соціальних спільнот, окремих осіб), прагнення втілити їх у життя. Об’єктом політичної боротьби є влада, процес владарювання, вся політична система суспільства. Політичні відносини у формі політичної боротьби мають і гостроту різної сили. Спокійніше здійснюються такі форми діяльності, як парламентська боротьба суперників, партійні взаємовідносини, а також відносини між партіями і громадськими організаціями, ідейна боротьба. До гострих форм політичної боротьби належать насильницькі методи вирішення політичної ситуації, збройна боротьба, громадянська війна та ін.
Політичні відносини, підтримуючи функціонування політичної системи, творять нове в самих суб’єктах політичного життя, наповнюють його змістом, оновлюють його організаційні структури. Звуження самотворення політичних відносин веде до застою, а іноді й до припинення функціонування політичної системи.
Політична організація як система політичних інститутів і є політичною системою, яку формують в основному такі політичні інститути як держава (в єдинстві гілок влади), партії, еліта, громадські організації.
Узагальнюючим показником політичного становища в Україні є певні ознаки політичної нестабільності. Ця нестабільність виникає через невдоволення людей політичним
керівництвом країни, перебиранням реальних політико-управлінських функцій корумпованими кланами, які відверто нехтують інтересами держави, національної незалежності України і окупували українську економіку, без розвитку якої в народних інтересах неможливі навіть надії на існування української державності.
Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загально цивілізованих правил і норм. Посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після останніх виборів не виправдалися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми.
Загальний сенс політики як явища уособлює політична система.
Політична система в Україні є той необхідний механізм, з допомогою якого і здійснюється повновладдя та суверенітет народу. В реальній політичній практиці часто окремі політичні партії, політичні лідери присвоювали і присвоюють функції народного представництва, наслідком чого є відчуження політичної влади від тих, кому влада по праву повинна належати. Ось чому визнання інститутів, відносин і норм, завдяки яким забезпечується управління суспільством, відображаються інтереси в політичній свідомості та політичній культурі, їх виражають і утверджують політичні партії та ін.
Особливості системи політичних інститутів сучасної України:
¾відносна стабільність (на поверхні) системи, здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами
¾політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування, тобто історичні традиції державної суверенності України практично не пов’язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства
¾політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації
¾система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства
¾сучасна політична система України - перехід від не правового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових актів органів політичної влади
Політична система тісно пов’язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демократичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому – до високорозвиненого громадянського суспільства.
Україна подолала початковий етап перехідного періоду – проголошення незалежності й набуття атрибутів державності – і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.
Першопочатковою проблемою для України є відсутність національної ідеї як парадигми, здатної консолідувати “політичну націю” шляхом вироблення консенсусної стратегії національно-державного розвитку: “Реальністю ж в Україні є те, що державницька ідеологія, певним чином відображена в Конституції, поки що сира і не визначила чітко, “куди” і “яким шляхом” іде Україна“. З іншого боку для України дуже гострою є проблема українського істеблішменту, чи еліти за самоназвою. За свідченням спікера Верховної Ради В. Литвина, “в нас немає політичної еліти, в нас є правлячий політичний клас, а натомість справжня, національна еліта в Україні лише формується”.
Нинішній владний істеблішмент хоче остаточно ототожнити себе з державною елітою (як перманентними виразниками “волі народу” і носіями “високої культури”, захисниками “національних інтересів” та “національних цінностей”.
Породжуване сучасною політико-економічною реальністю розшарування суспільства на привладних олігархів та безвладний народ є викликом національній безпеці, породжуючи не тільки “політичну корупцію”, але і протестні настрої (соціальну напругу) та соціальнополітичний нігілізм (що підриває розвиток політичної культури).
Доречно згадати, що В. Липинський свого часу наголошував, що політична культура – це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, але національного інтересу, активна творча діяльність задля його реалізації в процесі служіння своїй державі та в здобутті політичної влади. Характерна для українського політикуму олігархізація політики руйнує сам порядок взаємодії громадян як вільних і рівних і веде зрештою до тлумачення політики як підкорення одними суспільними групами інших із застосуванням страху і
насильства, що, очевидно, усуває з суспільства свободу і прагнення до самоуправління, тобто перестає бути політикою.
Це загострює проблему недостатньої довіри до “сектору безпеки” внутрішньої політики в контексті загальної суспільної недовіри до влади (доречним вбачається нагадування афоризму Г. Кісінджера про те, що “дев’яносто відсотків політики створюють погану репутацію іншим десяти відсоткам”). В українських реаліях спостерігається соціально-психологічний парадокс. Довіра до армії чи міліції в цілому (як одного з кількох дещо абстрактних “інститутів влади”) є достатньо високою – і великий острах перед “нестатутними відносинами” в армії чи “недозволеними методами ведення слідства” в міліції. Ситуацію ускладнює також велика забюрократизованість державного апарату, помножена на “традиційну” корумпованість чиновництва. Боротьба з цими явищами зазвичай ведеться “від випадку до випадку” – шляхом періодичних (але разом із тим епізодичних) скорочень управлінсько-адміністративних структур та розслідуванням “гучних справ”.
Політична система України характеризується як:
¾перехідна від неправового до правового типу;
¾легітимна для більшості населення;
¾перехідна до втілення консесуальної моделі соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);
¾миролюбна, неагресивна;
¾позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;
¾система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи “соціальної держави”;
¾світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);
¾етатизована (одержавлена);
¾система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;
¾система з політичним домінуванням певних соціальних верств “реформованої традиційної номенклатури”, нової “номенклатури” та ін.
Основними напрямками формування і розвитку політичної системи України є:
¾побудова демократичної соціальної правової держави;
¾утвердження громадянського суспільства;
¾подальший розвиток й вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;
¾зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;
¾ вдосконалення діяльності засобів масової інформації.
УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ВЛАДА Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді стане стабільною й
ефективною, коли буде здатною розв’язати низку проблем, що з них центральне місце належить організації суспільного життя та влади на демократичних засадах.
Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження інтересів різних верств населення країни. Для цього конче потрібно, щоб самі ці інтереси об’єктивно могли бути погоджені. В Україні щодо цього становище є надзвичайно складним. Протягом значного періоду історичного розвитку під впливом внутрішніх та зовнішніх умов тут склалася конфронтаційна політична культура, яка й нині значною мірою притаманна українському суспільству. Конфронтація та нетерпимість постійно відтворюються в різних гілках і рівнях влади та суспільства. Як свідчить досвід останніх років, така практика не створює перспектив для функціонування демократії, а проте, поки що в нашому суспільстві бракує очевидних ознак переходу від логіки конфронтаційного протистояння до логіки погодження, компромісу між полярними інтересами.
Політична влада (1.10.) в Україні явище надзвичайно конфліктизоване, адже політичний Олімп вабить усі без винятку політичні сили, не зважаючи на спектр і ідеологію.
Складність ситуації полягає в тому, що в посттоталітарному суспільстві, яке витворилося в Україні, нові політичні сили, що прийшли до влади, мають справу з поділеним суспільством. Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так потрібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві “системну згоду”. А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Наявні нині в нашій країні суперечності перехідного періоду та пов’язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері й діяльності політичної влади, яка вимушена балансувати між різними політичними силами й рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи і навпаки, уміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли у свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйнівну конфронтаційність і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.
Перехід від тоталітарного режиму до демократичного завжди пов’язаний з несподіванками – це конфронтація між партіями, боротьба інтересів і потреб різних верств
населення. Кризу нашого суспільства можна було б подолати швидше й легше, якщо б реально функціонувала правова держава, виконувалися закони на всіх рівнях влади. Але досвід переконує, що ні влада, ні саме право не можуть бути гарантом виконання законів, коли закони не відповідають потребам та інтересам усього народу.
За сучасних умов постає надзвичайно складне в теоретичному та практичному відношенні питання: який тип політичної влади необхідний Україні, щоб вивести її з глибокої суспільної кризи? З одного боку, здавалося б, для цього конче потрібна мобілізаційна система влади, бо для виходу з гострої кризової ситуації необхідна цілеспрямована концентрація зусиль усього суспільства. З іншого – у суспільній свідомості склалося стійке уявлення про неефективність мобілізаційної системи тоталітарного характеру, що раніше існувала. Її повний крах, як довів розвиток подій у колишньому СРСР та інших так званих соціалістичних країнах, глибоко скомпрометував у народних масах саму ідею суспільної мобілізації. Отже, складність проблеми полягає в тому, щоб знайти необхідне для конкретної політичної ситуації оптимальне співвідношення мобілізаційних зусиль влади і демократичних форм організації суспільства та органічного зв’язку між ними, які робили б неможливим безконтрольність осіб та органів, що в їхніх руках зосереджено владу. Саме такий шлях вибрали представники державної влади нашої республіки, коли підписали конституційний договір між Верховною Радою та Президентом. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль усіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій.
Рух до сучасної демократії, її принципів і форм в Україні відбувається через боротьбу як у теорії, так і на практиці. Суперечність тут полягає, головним чином, у тому, що змінюється політична система, створюються демократичні інститути, а економічної бази для функціонування демократичного режиму немає. Демократичні зміни підтримує більшість народу, але ця довіра поступово втрачається, оскільки влада своєчасно не розв’язує актуальних для суспільства проблем. Суспільство за цих умов починає шукати як “сильної особистості”, так і “винуватців” економічних негараздів і політичних невдач. Відтак виникає політична демагогія, щедра роздача обіцянок, які неможливо з об’єктивних причин виконати, оживають старі й виникають нові міфи та утопічні ідеї, люди втрачають ініціативу, чекаючи соціально-економічного дива, зростають можливості для політичного авантюризму.
Проблема влади в українській політичній думці є однією з центральних, оскільки, зрештою, всі інші проблеми в своєму імперативному значенні виходять на неї як на свій найбільш практично-політичний важіль. Принципово ж, українство як волелюбне утворення завжди хотіло мати владну організацію, але не відчувати її у вільному просторі власного
буття. Тому в сучасній українській політиці політологічно досконале бачення влади – це уособлення національного професійного і загальнолюдського політичного менталітету українства. Політичний менталітет народу тут виступає як об’єктивоване знання, що є наслідком історичного руху, певних політичних, зокрема владних, традицій, які сьогодні, незважаючи на історичне відставання України, досить повно вписуються у світову політичну цивілізацію.
Влада в Україні історично складалася на загальноцивілізованих засадах, але з тією особливістю, що була притаманна будь-якому етнічному утворенню, яке еволюційно входило в русло політичної цивілізації. Ця особливість в Україні полягає в тому, що українство як етнос, як народ, як нація не знало деспотичних форм влади, таких авторитарних режимів, які б панували у суспільстві необмежено. На всіх етапах політичного розвитку в Україні владу створювала певна демократична аура, причому саме в державницькому варіанті українська влада твердо еволюційно йшла принципово демократичним шляхом, взірцем якого й стала політична влада у Запорізькій Січі, хоча й наступні політичні режими, зокрема гетьманщина, мали безпосередньо досить широкий соціальний прошарок владного формування.
Що ж до походження сучасної української влади, то й тепер вона має національнодемократичні джерела існування, хоча й більш складні, що зумовлено недалеким радянським минулим її реальних носіїв. Це минуле створює певне базове, соціальне двовладдя, яке постійно відтворюється у правових актах.
Завдання політичної влади в Україні тим складніші й відповідальніші, що вона має здійснювати організаційно-правовий вплив на хід цієї розбудови лише демократичними засобами, своєрідно поєднуючи відсталу основу і строкату демократичну платформу.
У цьому контексті є специфічною й структура сучасної влади в Україні. При досить “модній” зовнішності, традиційних трьох гілках – законодавчій, виконавчій і судовій – зміст цих гілок не є традиційним для розвинених демократій. В Україні вона реально виглядає як двогілкова, оскільки судова влада не набула справжнього соціального змісту, взірцем якого вона може бути у США, де саме судова влада несе найбільше навантаження щодо імперативного регулювання безпосередніх соціальних відносин. Суд для громадянина України й досі має радянське обличчя як установа, до якої пересічна людина звертається у виняткових випадках, а абсолютно переважна більшість за все життя до неї взагалі не звертається не лише через відсутність традиції захищати свої права, а й недемократизм організації судової влади взагалі.
Головний структурний розподіл влади – між її організаційними, інституціональними формами і конституційно зафіксованим носієм влади – народом – в Україні перебуває на
такому рівні відчуження, що є підстава говорити про дві структури влади: власне інституціональну, у тригілковому вигляді, і народну владу, яка сьогодні має змогу лише виявляти свою волю у формі делегування функцій влади, але аж ніяк не у формі безпосереднього владного впливу на хід подій, не кажучи вже про вплив на існування особи.
Основнимирисамиукраїнськоїполітичноївладиє:
-легальністьтобтозаконність– українськавлададієнаосновічіткофіксованихнормативноправовихактівпершимзякихєОсновнийЗакон– Конституція;
-раціонально-легальний з елементами харизматичного типу легітимності (в Україні політичні сили у своїй діяльності керуються нормами чинного законодавства, влада формується вільним волевиявленням громадян, існує виборність та рівноправність усіх політичних сил, що діють у межах закону, є обмеження сфери діяльності держави, що характерне раціонально-легальному типу, проте існує досить значний вплив політичних лідерів на політичне життя, що є певною ознакою харизматичного типу легітимності). Для України існує специфічний аспект легітимності – напівлегітимність, яка характеризується тим, що частина народу України не визнає політичну еліту протилежної політичної орієнтації та не довіряє їй – наприклад, за президенства В.Ющенка йому в переважній більшості не довіряли мешканці Сходу та Півдня України, а за президентсва В.Януковича йому не довіряють переважно мешканці ЗаходуіПівночікраїни;
-напівверховенство – не усіма членами суспільства розуміється необхідність обов’язковості виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.), що є характерною рисоюсуспільно-політичноїреаліїпост-радянськогопростору;
-достатньо високий владний вплив тобто здатність суб’єкта політики (лідера, еліти, держави) здійснювати керований тиск у певному напрямку, контролювати поведінку індивідів, груп, організацій, об’єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, що можна спостерігати у виконанні політичних рішень, у моральній підтримці, намітінгах(“майданах”), урізнихакціяхпідтримкитощо;
-публічність тобто українська політична влада діє на основі права від імені всього суспільства;
-моноцентричність - означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень, який знаходиться у Києві і представлений об’єднаним центром управління(Президент– ВерховнаРада– КабінетМіністрів);
-напівефективність – влада допоки що не здатна ефективно регулювати усі сфери суспільного життя (економічна криза наростає, державні борги ростуть, рівень життя населеннязменшується, обороноздатністькраїнипадає);
-частковий суверенітет – політична влада залежить у прийнятті рішень від зовнішніх факторів – вимог МВФ, який “розігрує валютну карту” або вимог російського уряду, який має“нафто-газовікозирі”.
Завдання для самостійної роботи:
1.Охарактеризуйте джерела та ресурси української політичної влади.
2.Проаналізуйте стан політичної влади в Україні, назвіть її слабкі та сильні сторони.
3.Дайте відповідь на питання: Що заважає політичній владі в Україні, щоб бути 100% ефективною? Якщо Ви вважаєте, що влада ефективна, то доведіть це.
4.Охарактеризуйте політичну свідомість будь-якої суспільної групи та вашу власну (індивідуальну) політичну свідомість. Чи є спільні риси політичної свідомості у Вас і у обраної Вами суспільної групи?
5.Охарактеризуйте політичні відносини між будь-якими двома політичними суб’єктами.
Семінар 2. Українська держава.
План:
1.Загальна характеристика української держави.
2.Форма державного правління. Органи державної влади. Форма державного устрою.
3.Проблема побудови правової та соціальної держави в Україні.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Україна є державою (2.1.):
¾демократичною, тобто джерелом влади є народ;
¾незалежною (отримала незалежність від СРСР у 1991 р.);
¾суверенною, тобто має власний суверенітет (1.11.), який було проголошено 16 липня
1990 року;
¾європейською, що накладає свій відбиток як на політичну культуру, так і на систему зовнішньої політики – сусідство із Європейським Союзом та Росією впливає на геополітичні пріоритети та внутрішню політику через боротьбу політичних сил орієнтованих на Росію чи ЄС;
¾причорноморською (знаходження на Чорному морі впливає на економічні, культурні, політичні та геополітичні зв’язки з державами регіону);
¾світською (держава і церква відокремлені одна від одної, а також жодній релігії в Україні не надається привілейованого статусу);
¾багатонаціональною (в Україні більше ніж 100 етносів, деякі з них мають власні політичні партії або гуртуються навколо громадських об’єднань і активно впливають на політичне життя);
¾без’ядерною (держава відмовилася від отриманого у спадок від колишнього Радянського Союзу власного привілею володіти ядерною зброєю);
¾нейтральною та миролюбивою, тобто держава не входить до жодного військового союзу і не має бажання порушувати мир у регіоні.
Україна має усі ознаки незалежної держави:
¾територію, у рамках 25 територіально-адміністративних одиниць, яку визнали усі держави світу;
¾населення, яке визнає себе громадянами України незалежно від національної приналежності чи віросповідання (проте, існує проблема подвійного громадянства, коли