Политол-Украинский вимір
.pdfУпродовж другої половини 1992-1994 рр. відбувалось бурхливе зростання кількості політичних партій. У 1992 р. в Києві було створено Українську консервативну республіканську партію (УКРП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ). Внаслідок об’єднання Української національної та Української народно-демократичної партії утворилася Українська національна консервативна партія (УНКЛ).
Серед 30 новоутворених партій найпотужнішими були:
¾Комуністична партія України (КПУ, 1993 р., П. Симоненко, 140 тис. членів),
¾Селянська партія України (СелПУ, 1992 р., С. Довгань, 80 тис. членів),
¾Народний рух України (НРУ, 1993 р., В. Чорновіл, 50 тис. членів).
За становлення партійних систем нових демократій значною є роль інституціональної спадщини авторитарних режимів, насамперед так званих партій-спадкоємиць, що сприйняли ідеологічні позиції цих режимів чи їхні організаційні ресурси, а також партій, що сформувалися на базі масових рухів за демократію. В Україні роль партії-спадкоємиці відіграла КПУ, а її опонента – Народний Рух України (НРУ). Саме вони створили первинний ідеологічний каркас партійної системи України.
Але на той час політичні партії не спромоглися зайняти відведену їм нішу в політичній системі українського суспільства і посідали другорядне місце в ієрархії політичних інститутів. Право на реалізацію політизованих запитів громадян успішно виборювали окремі лідери. Обмеженим був і вплив партій на політичні процеси, першочергово, на політичний курс держави.
У цей період формувався тип партійної системи, який мав елементи багатопартійності та крайньої поляризованості (представлені крайні політичні ідеології: ліва – соціалістами і комуністами та права – національно-радикальними організаціями, що формувалися в 1992 р.). Тобто партійна система в Україні була на той час партійною системою поляризованого плюралізму.
З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради у березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001 р. їх уже налічувалося 110. Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутрішньопартійна боротьба, розколи в партіях, об’єднання партій, утворення міжпартійних блоків.
Сьогодні (станом на 2011 р.) Мінюстом України зареєстровано 189 політичних партій. Деякі з них з кожним роком все помітніше виявляють себе в політичному житті країни. Це яскраво проявилося під час виборів до Верховної Ради в 1994, 1998, 2002, 2006 та 2007 рр.
Класифікація українських партій:
1.По відношенню до закону: в Україні всі зареєстровані партії – легальні, хоча існують
ідіють нелегальні (переважно профашистські) організації і партії, які пропагують насильство, расовий шовінізм та інші речі заборонені як Конституцією, так і Законом України про партії.
2.По відношенню до влади: правлячою партією наразі є Партія регіонів, оскільки контролює правлячу коаліцію у парламенті, уряд і посаду Президента. Партії, що входять до правлячої коаліції – КПУ та Блок Литвина – є політичними союзниками Партії регіонів, а тому не можуть бути опозиційними. Усі інші партії, які прагнуть влади вважаються
опозиційними.
3.За організаційною структурою: В Україні більшість партій не мають розгалуженої системи партійних осередків по усій країні, а лише у столиці чи одній-трьох областях чи навіть містах. Майже в усіх таких партіях задіяні переважно представники місцевої політичної та економічної еліти. Усе це ознака того, що більшість українських політичних партій є кадровими партіями (5.9.). До найбільшвпливових серед кадрових партій варто віднести СДПУ(о) В. Медведчука і Г. Суркіса, Ліберальну партію України, “Реформи і порядок” (остання вирізняється серед усіх високим професіоналізмом своїх кадрів) та ряд інших. За необхідності кадрові партії можуть переростати в масові, однак лише поступово. Прив’язка електоральної підтримки до певної території є одною з властивостей української політики. Пояснюється це зокрема й тим, що становлення політичної еліти України досі є незавершеним, тому столична, найвпливовіша еліта часто неадекватно презентує інтереси всіх регіонів. Потужні місцеві економічні або інтелектуальні еліти намагаються творити власні партії й боротися за участь у здійсненні політичної влади. Набагато менше партій, які спираються на політичні маси електорату та численні місцеві осередки. Тобто, справді масовими партіями (5.10.) можна назвати ті, які проходять до парламенту або мають достатню підтримку населення. Найбільшу кількість зареєстрованих обласних, районних, міських організацій мають Аграрна партія України, Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”, “Жінки за майбутнє”, Комуністична партія України, Народно-демократична партія, Партія “Демократичний союз”, Партія регіонів, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Соціалістична партія України та деякі інші.
4.За політичною орієнтацією та ідеологією: українські партії можна поділити за системою політичних ідеологій (5.2.), яку сповідує та чи інша партія. Як відомо існує сім основних ідеологій – ліві ідеології: анархізм, комунізм, соціалізм; центристські ідеології: лібералізм, консерватизм; праві ідеології: націоналізм, фашизм. Оскільки фашистська
ідеологія заборонена, то в українській партійній палітрі фашизм не присутній. Інші ідеології представлені досить повно:
¾анархізм: Політична партія “Союз анархістів України”;
¾комунізм: Комуністична партія України, Комуністична партія України (оновлена), Комуністична партія робітників і селян, Прогресивна соціалістична партія України, Політична партія “Союз Лівих Сил”. Ці партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих, соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти співробітництва України з МВФ і МБРР, НАТО;
¾соціалізм (5.5.): Партія “Соціалістична Україна”, Соціалістична партія України;
¾лібералізм (5.3.): Ліберальна партія України, Ліберально-демократична партія України, Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”, Партія регіонів, Політична партія Всеукраїнське об’єднання “Громада”, Партія “Реформи і порядок”, Політична партія Ліберальна Україна, Партія “Демократичний Союз”, Політична партія “Сильна Україна”, Політична партія “Фронт Змін”, Політична партія “УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка”, Політична партія “Нова демократія”, Громадянська партія “ПОРА” та багато інших. Переважна більшість українських політичних партій позиціонує себе як ліберальні, хоча не всі такими виявляються насправді. Ліберальні партії сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів, вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів України, свободу особи, входження України в європейські і світові структури;
¾консерватизм (5.4.): Українська Консервативна партія, Українська республіканська партія. Партії є прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами;
¾націоналізм (8.13.): Конгрес Українських Націоналістів, Народний Рух України, Політична партія “Організація Українських Націоналістів”, Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, Українська національна асамблея, Політична партія “Наша Україна”, Політична партія “Народна Самооборона”, Всеукраїнська політична партія “БРАТСТВО” та багато інших. Основним для них є втілення національної ідеї в усіх сферах діяльності української нації. Виступають за розвиток національної свідомості
українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню Українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації, утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя; за плідне її співжиття в колі волелюбних народів світу, за вирішення соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української держави були українці.
Проте, варто пам’ятати, що багато з партій не мають чітко виражену ідеологію, а мають скоріше “гібридну” ідеологію, тобто поєднання різних ідеологій – наприклад лібералізму та соціалізму і тоді виникають партії, які носять такі назви: Соціал-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Українська соціал-демократична партія, Політична партія “Українські соціал-демократи” та інші. Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності, політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні, зміцнення і розвиток Української держави, відродження і розвиток української нації, її культури, мови, входження України в європейське і світове співтовариство.
5. За функціональним пріоритетом: тобто за спрямуванням основної дії чи суспільнополітичного пріоритету. Так, в Україні є багато екологічних та соціально-екологічних партій: Партія Зелених України, Зелена партія України, Політична партія “Зелені”, Зелена екологічна партія України “Райдуга”, Політична партія «Партія екологічного порятунку “ЕКО+25%”, Соціально-екологічна партія “Союз. Чорнобиль. Україна.”, “Всеукраїнська Політична партія – Екологія та Соціальний захист”, Народна Екологічна Партія, Українська партія “Зелена планета”.
Існують гендерні (жіночі) партії: Партія “Жінки України”, Партія “Солідарність жінок України”, “Жінки за майбутнє” Всеукраїнське політичне об’єднання.
Дуже популярними в Україні (судячи з їх кількості) є партії з релігійною складовою у ідеології та практиці політичної дії: Християнсько-демократична партія України, Християнсько-Ліберальна партія України, Партія Християнсько-Демократичний Союз, Республіканська Християнська партія, Партія мусульман України, Українська політична партія “Християнський рух”, Соціально-Християнська Партія. Вони обстоюють цінності релігійної моралі в суспільному й особистому житті людей, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної діяльності моральним нормам, повагу людської гідності, є прибічниками ринкової економіки, приватної власності, створення системи соціального захисту, виступають за міжконфесійний мир, розглядають релігійні організації як
повноправні суб’єкти суспільного життя, виступають за участь церков у суспільно значущих акціях. Показником “модності” християнської партійності може слугувати факт, що у квітні 1997 р. виник християнсько-демократичний союз “Вперед, Україно!”, до якого увійшли не лише партії, у назві яких присутня назва “християнська”, а й організації із суто світськими назвами та платформами. Ще кілька партій, особливо націонал–демократичного спрямування, декларують намір сприяти формуванню суспільної моралі, яка ґрунтувалася б на християнських цінностях.
Є партії, які витворюють національні меншини: “КМКС” Партія угорців України” та “Демократична партія угорців України”, які створені і діють на Закарпатті, де 14% населення є угорцями за національністю.
Згідно Закону України “Про політичні партії в Україні” (ст. 11) кожна політична партія щорічно інформує Міністерство юстиції України про обласні, міські, районні організації партії або інші структурні утворення, передбачені статутом партії. Політична партія також інформує Міністерство юстиції України про зміни назви, програми, статуту, керівних органів партії, їх адреси та місцезнаходження у тижневий строк після прийняття рішень з цих питань.
Зміна назви досить актуальне питання для наших партій. Так, наприклад, відома усім політична партія – “Партія регіонів” мала попередні назви – “Партія регіонального відродження України “Трудова солідарність України” та “Партія регіонального відродження України”, а Всеукраїнське об’єднання “Свобода” мало назву Соціал-Національна партія України. І це не поодинокі випадки. Так, “Народна партія”, яка є домінантою у політичному блоці партій “Блок Литвина” була спочатку (1996 року) створена під назвою Аграрна партія України, у 2004 р. її було перейменовано Народну аграрну партію України, а 11 лютого 2005 року на VII позачерговому з‘їзді партії її було перейменовано на Народну партію.
Взагалі назви багатьох українських партій не відбивають політичне чи ідеологічне спрямування як це прийнято у інших країнах, а є скоріше спробою яскравою назвою навернути до себе якомога більше не досить політично обізнаного електорату.
Дуже модною тенденцією стало називати власні партії козацькими. Так в Україні існують Політична Партія “Козацька слава”, Всеукраїнська козацька партія, Політична партія “Партія Козаків України”, Політична партія “Козацька Українська Партія”, Політична партія “Козацька Народна Партія”, які були створені після 2006 року.
Зовсім неактуальною для не киян буде Політична партія з назвою “Кияни передусім!”, яка була зареєстрована у 2008 р. і напевно створювалася до виборів у органи місцевого самоврядування.
Є досить цікаві назви, які не несуть у собі ніякої інформативності (як, наприклад, Політична партія “Україна Майбутнього”, Політична партія “Праведність”, Політична партія “Мерітократична партія України”, “Українська партія”, Українська морська партія, Всеукраїнська партія Миру і Єдності, Політична партія “Сила і Честь”, Партія Труда, Політична партія “Совість України” та т.ін.) і тому про ідеологічні та політичні орієнтації партії говорять їх програми, які на жаль виборці у переважній своїй більшості ніколи не читають, та політичні дії, яких виборці не помічають через їх незначущість та невиразність на тлі таких “політичних динозаврів” як Партія регіонів чи БЮТ.
Дуже цікавими є також назви партій, які несуть у назві нагадування про історичну роль України як колиски трьох братніх народів: Партія “РУСЬ”, Партія “Київська Русь”, Політична партія “РУСИЧИ”, Політична партія “Руська Єдність”, Політична партія України “РУСЬ ЄДИНА”. Ці партії та такі як Політична партія “Соціал-Патріотична Асамблея Слов’ян”, Партія “РОДИНА” та інші орієнтуються на політичний альянс з Росією. На противагу їх геополітичному вектору витворюються партії, які орієнтуються на незалежний статус – Партія державного нейтралітету України, Політична партія “За Україну!”, Політична партія “Велика Україна”, Політична партія “Єдина Країна”, Політична Партія “САМОВРЯДНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА”.
Отже, можна зробити припущення, що ідентифікація виборців в умовах демократії ґрунтується на певних світоглядних передумовах, на тому, як індивіди бачать навколишній світ. Зв’язок між світоглядними настановами та політичними діями голосуванням на виборах
– забезпечується через політичні ідеології. Причому ідеологія може бути необов’язково формалізована у назві партії. Достатньо, щоб лідер певної політичної сили при зверненні до виборців використовував відповідну ідеологічно забарвлену риторику, посилаючи необхідні меседжі – повідомлення, очікувані даною категорією електорату. На ці повідомлення орієнтуються саме ті виборці, що складають електоральне ядро суб’єкта виборної кампанії. Отже можна говорити про те, що політична ідентифікація носить не стільки партійний, скільки ідеологічний характер.
Здебільшого в Україні представлений тип політичних партій знаних як “партія хапай усіх” або “партія виборців” – це тип партій немає традиційної класовості та у своїй пропаганді звертається не стільки до певних соціальних прошарків, скільки до всіх груп населення. Тому партії “прив’язуються” не до глибинних інтересів певних соціальних сил, а до загальних інтересів та потреб, і оскільки ці інтереси в основному збігаються, це призводить до того, що звернення різних партій до цих інтересів об’єктивно робить однаковими програмні засади їхньої діяльності. Іноді деякі партії штучно загострюють певні
інтереси певних соціальних прошарків, з тим щоб створити враження “революційного представництва”, що суперечить загальним інтересам розбудови України.
Завдання для самостійної роботи:
1.Охарактеризуйте електоральну та соціальну базу українських політичних партій.
2.Порівняйте програми провідних політичних партій України та складіть їх ідеологічну характеристику.
3.Обгрунтовано охарактеризуйте пратійну систему в Україні. Зробіть прогноз на її подальшу модернізацію.
Семінар 6. Українські політичні еліта та лідерство.
План:
1.Українська політична еліта.
2.Політичне лідерство в Україні.
УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА Правляча політична еліта (6.1.) здебільш визначається як меншість суспільства,
достатньо самостійна, відносно привілейована група (або сукупність груп), яка має відповідні психологічні, соціальні та політичні якості й бере безпосередню участь у формуванні та реалізації політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади, у здійсненні стратегії розвитку суспільства в цілому.
Сучасна українська політична еліта:
¾за системою рекрутування – антрепренерська,
¾за формою здійснення влади – угодницька,
¾за способом здобуття влади – легітимна,
¾за ідеологією – ліберальна,
¾за джерелом впливу – владна,
¾за відношенням до влади – правляча.
Загалом же українська політична еліта, яка повинна бути групою осіб (депутатський корпус парламенту, адміністративно-управлінська еліта, еліта судової влади, дипломатична еліта, лідери впливових політичних партій, бізнес-еліта (олігархи)), що контролює важелі впливу у державі, в Україні не витворює єдину монолітну групу, а складається з різних груп впливу, різних політиків, які можуть співпрацювати, але все ж таки бути політичними суперниками. Так, наприклад, в уряді М.Азарова (лідер Партії регіонів) важливі пости обіймає С.Тігіпко (лідер партії “Трудова Україна”), який на виборах 2004 р. підтримував кандидатуру В.Ющенка, а на виборах 2010 р. сам досить впевнено боровся за пост Президента.
Соціальна значущість політичного класу, правлячої еліти залежить від рівня політичної культури і активності як еліти, так і громадян суспільства. Досвід же держав пострадянського простору свідчить, що політика в них страждає на численні “дитячі хвороби”, серед яких, насамперед, неадекватність наявної еліти і її політичних лідерів вимогам часу і потребам суспільства. І Україна не виняток. Після здобуття незалежності правляча політична еліта України так і не спромоглася визначити стратегію розвитку суспільства, шляхи вирішення проблем, що постали перед ним, не консолідувала суспільство
і не повела його за собою, не змогла зробити для народу того, що повинна була зробити, маючи владу.
У результаті в переважній більшості до влади на всіх рівнях прийшла олігархізована, корумпована управлінська еліта.
Не можна не погодитися з тим, що причина суспільної неефективності сучасної української політичної еліти не у браку знань і вмінь, а в тому, що вона не має органічної потреби брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватись або моральними засадами еліти, або дійовими механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Проте мораль нової олігархізованої буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає. Певною мірою це пояснюється й тим, що переважна більшість представників політичної еліти походить із сільської місцевості або невеликих міст і є носіями традиційної культури, одним з визначальних компонентів якої є трайбалізм – схильність до культурної і суспільно-політичної кланової відокремленості, простіше – містечковості та кумівства. Використовуючи корпоративні, сімейні зв’язки, клани прагнуть захопити владу в країні чи регіоні або узурпувати її в окремих владних структурах
вінтересах своїх представників.
Врезультаті між владою і суспільством немає взаєморозуміння, шириться глибоке провалля. До того ж, правляча політична еліта розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. І особливо небезпечним є те, що серед молоді спостерігається стійка тенденція до зниження морального порога, молоді люди починають думати, що досягти “елітарних” позицій у суспільстві можна лише нехтуючи нормами моралі.
На роль справжньої еліти претендує політична еліта, яка нині прийшла до влади. Проте вона, в усякому випадку значна її частина, має переважно те ж коріння, що й та, що від влади відійшла.
Перед Україною нині на весь зріст постало завдання реформувати політичну систему задля зміцнення конституційного ладу, зростання ефективності діяльності державних органів, поглиблення демократичних засад управління, духовного оновлення і морального оздоровлення суспільства, підвищення добробуту громадян, зміцнення національної безпеки та міжнародного авторитету країни.
На сучасному етапі нагальною потребою для українського народу є сильна демократична влада. Сила демократичної влади (за такою владою перспектива) значною мірою ґрунтується на довірі народу, його активній, зацікавленій участі у здійсненні державної політики. Для здобуття такої довіри, поряд з іншими передумовами, вирішальними є дії самої держави, її владних структур, політичного лідера, правлячої політичної еліти, які мають бути етично мотивовані.
Справжня правляча політична еліта в Україні, як свідчить реальність, тільки формується. Управлінська еліта, якщо вона прагне відігравати роль політичного класу, покликана володіти політичною культурою, тобто професійно знати закони суспільнополітичного державного устрою, професійно вміти застосовувати ці знання у своїй сфері, професійно налагоджувати відносини з колегами. При цьому нести правову та моральну відповідальність за стан справ у галузі, якою вона керує. Одна з проблем тут – викорінення тотальних проявів корумпованості, що нині проникла не тільки в політичну, а й практично в усі сфери суспільного життя. Для боротьби з корупцією важливо, щоб вищі посадові особи держави були порядними людьми і не перебували під тиском олігархічних кланів. Адже небезпека криється саме в їх оточенні. Але з беззаконням належить боротися за допомогою закону і тільки закону. Концептуальною основою нормативно-правових актів у боротьбі з корупцією мусить бути не документування наслідків цього негативного явища, а створення умов, які б виключали можливість корупційних проявів: має діяти невідворотно механізм політичної, правової відповідальності владних осіб. Якщо цю тенденцію не подолати, то наслідком може стати становлення такого суспільного устрою, в якому навіть за чітко визначених повноважень різних гілок влади чесність, порядність, обов’язковість, професіоналізм перестануть сприйматися як моральні орієнтири соціальної поведінки. Жити в аморальній державі може стати нормою. Через те у нинішньої української влади залишається єдиний вибір – або залучити у свої ряди справжніх професіоналів, які, доклавши титанічних надзусиль, зможуть виправити існуючу ситуацію, або це призведе до цілковитої втрати електоральної підтримки.
Важливу роль у розв’язанні цього завдання може і повинна відіграти духовна еліта, яка професійно володіє словом, образом, гаслом, здатна апелювати як до сумління, так і до розуму, не повинна дотримуватись позиції відсторонення від державних проблем, а повернути собі втрачений голос, стати справжньою совістю нації і сказати своє слово так, щоб її почули і суспільство, і правляча еліта. У Російській Федерації серед представників Державної Думи багато церковних ієрархів, чого не спостерігається в українському парламенті.
Для стабільності політичної системи необхідно аби політична еліта досягла політичного консенсусу як всередині елітарної структури (створила монолітну функціональну еліту), так і взаємозгоди з електоральними масами. У більш широкому значенні політичний консенсус визначається як суспільне визнання методів і засобів політичного правління і інтеграції. Наявність такого консенсусу відображає високий рівень політичної культури суспільства, в якій він функціонує. Проте політичні еліти, які за ознакою можуть бути схильні до різних