Розділ 1 стан ринку взуття україни

1.1. Стан світового виробництва взуття

Споконвіку людство надавало взуттю великого значення, цінуючи спочатку його утилітарні, а пізніше – й естетичні властивості. Цікаво, що в старовинних галицьких літописах опис взуття зустрічається дуже часто – наприклад: «князь Данило мав чоботи зеленого хза». Наші предки шили взуття із добре вичиненої і фарбованої шкіри, вишивали кольоровими нитками, часто золотими. У літописах XVII ст. згадується, зокрема, що на ярмарках українських міст, можна було купити «чоботи з простого і турецького сап’яну, бачмаги турецькі, чижми із простого сап’яну, козлові чоботи чорні, черевики жіночі». Сучасний ринок взуття також вражає своїм розмаїттям, однак українські виробники поступово втрачають на ньому свої позиції: все більше імпортних виробів, нерідко не найкращого гатунку. Вітчизняний виробник, покинувши потужні фабрики, перебрався у рятівну тінь напівкустарних майстерень. Високоякісне і дороге взуття провідних фірм поки що не по кишені абсолютній більшості населення країни, його частка в загальній структурі продажів не перевищує 5 %.

На ринку повсякчас зростає кількість підробок, вироблених в Україні під лейблами відомих закордонних фірм. На Україні, зокрема, зареєстровано понад 200 підприємств, товариств і приватників, які виготовляють взуття. Працюють вони переважно у Львові, Києві і Харкові. Втім, масовим випуском продукції займаються лише 10, серед яких – фірми «Прогрес» і «Мальви», українсько-польське товариство «Степ» та українсько-німецьке товариство «Дельпро», ТзОВ «Торговий дім «Світ взуття» та фірма «Мокасин». У 2012 році ці 10 підприємств виготовили загалом 1170,9 тис. пар взуття. У 2013-му ця цифра становила 1068,8 тисяч пар. Взуття в області становить 2,6 % до загального обсягу виробленої продукції. Дивно, що при такій, досить значній, кількості побачити вітчизняне взуття на українських прилавках майже неможливо. Пояснення просте: працюють підприємства переважно на давальницькій сировині, а отже, й не розпоряджаються своєю продукцією на власний розсуд, вона здебільшого йде за кордон. Минулого року на давальницькій сировині було випущено 1068,8 тис. пар взуття, а із власної сировини – лише 102,1 тис. пар, тобто у десять разів менше . Підприємці, які займаються торгівлею взуттям, не дуже переймаються станом вітчизняного виробництва, бо кажуть, що воно значно відстає від зарубіжного – наші виробники не йдуть в ногу з модою, не цікавляться світовими тенденціями і повільно оновлюють модельний ряд, а ціна на українське взуття на рівні, а то й вища, ніж на зарубіжне, хоча якість – гірша. За словами продавців, навіть така відома київська фірма, як «Монарх», рідко радує споживача модними новинками, а ціна на її продукцію на порядок вища, ніж у багатьох зарубіжних виробників. Останнім часом у структурі пропозиції дещо зменшилася частка елітного взуття. Через високі ціни контингент споживачів таких виробів в Україні обмежений 3-4 відсотками населення.

Якість вітчизняного ринку взуття досить активно вивчається товарознавцями й аналітиками [1–4]. Однак в умовах сучасної нестабільної економічної ситуації він зазнає певних змін.

Вітчизняний ринок взуття в кількісному виразі становить 120–140 млн пар на рік, у грошовому – 1.5 млрд доларів США. [4]. Однак за споживчим рівнем Україна відстає від європейських країн. Середній показник споживання взуття на душу населення становить 2.7 пари. Варто згадати, що за часів Радянського Союзу на території УРСР випускалося 200 млн пар взуття на рік – третина всієї взуттєвої продукції СРСР. Нині виробничі потужності вітчизняної взуттєвої промисловості дають змогу виготовляти до 120 млн пар щорічно, проте останніми роками вони використовуються лише на 10–15 %.

За останні п’ять років обсяги вітчизняного виробництва взуття поступово зростають, однак за останні 2 роки спостерігався його спад. Це пов’язано з нестабільною фінансовою ситуацією, інертністю кризових явищ у світовій та вітчизняній економіці.

У галузі легкої промисловості працює понад 10 тис. підприємств, з яких 1.5 тис. спеціалізуються на виробництві шкіри та шкіряного взуття. Центрами української взуттєвої індустрії є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Житомир, Львів, Кременчук, Кривий Ріг, а також м. Бровари Київської області, де виготовляють приблизно п’яту частину вітчизняного взуття. У Броварах зареєстровано понад 200 підприємств: як досить великих, так і малих виробників. Відповідно, рівень якості взуття, що виготовляється ними, – різна.

Основними проблемами взуттєвої промисловості є такі:

• відсутність сировини та клеїв для виробництва взуття. Переважно всі комплектуючі імпортуються, лише лиття підошви здійснюють в Україні. При цьому часто порушуються строки поставки деталей;

• застаріле обладнання вітчизняних фабрик (український працівник за добу виготовляє 2–3 пари взуття, тоді як європейський –7–10);

• недостатня кількість кваліфікованих кадрів.

Низька конкурентоспроможність української продукції пояснюється високим оподаткуванням виробництва, недосконалою системою просування вітчизняного взуття на ринку, відсутністю швидкого відгуку на запити споживача й моди, невисокою якістю взуття. За кількістю скарг до органів технічного регулювання України друге місце посідають звернення щодо незадовільної якості взуття – як вітчизняного, так і імпортованого [3].

Нерівні конкурентні умови на внутрішньому ринку для українських підприємств створюють дешеві товари турецького й китайського виробництва низької якості, а також ті, що ввозяться в Україну із заниженням їх митної вартості з метою ухилення від повної сплати податків, контрабандно, товари секонд-хенд і тіньового виробництва.

За даними Державної фіскальної служби України [6], обсяг імпорту взуття набагато перевищує експорт.

Вітчизняна взуттєва промисловість сьогодні зіткнулася з проблемами, пов’язаними з глобалізацією світової економіки та конкуренцією швидкозростаючих азіатських ринків.

Лідером поставок в Україну деталей взуття є Італія, де взуттєва галузь залишається однією з провідних. Ця країна вважається законодавцем моди й лідирує в сегменті взуття високого та середнього класу. Водонепроникне взуття з підошвою і верхом із гуми та полімерних матеріалів у значній кількості імпортується в Україну з Росії.

Щодо товарної структури імпорту, то поставки в Україну взуття з гуми та полімерних матеріалів становлять 60 %, із натуральної шкіри –22, із текстильних матеріалів – 7, інше взуття – 3, імпорт деталей взуття – 8 % [6].

Товарну структуру експорту вітчизняного взуття відображено на рис. 1. Україна експортує взуття та його деталі насамперед до країн-сусідів: Румунії, Польщі, Угорщини та Росії. За обсягом українського експорту лідирує Румунія, куди поставляються переважно деталі взуття. До Італії та Росії експортується з України шкіряне взуття, до Польщі – з гуми та полімерних матеріалів, до Росії – з текстильних [6].

Останнім часом поступово зростає частка продажу взуття в магазинах. Зараз вона на рівні майже 40 %, тоді як кілька років тому становила лише 20 %. Український споживач переорієнтовується з купівлі дешевого взуття на речових базарах на придбання більш якісного в спеціалізованих магазинах. Зміні структури ринку сприяє переформатування в багатьох регіонах базарів у торговельні центри. Споживачі відвідують взуттєві салони, порівнюють асортимент кількох магазинів і роблять покупки зазвичай в сезон. Виділяють два основних формати взуттєвих магазинів. Перший не передбачає індивідуального підходу до продажу, покупець самостійно обирає потрібну модель. Другий формат заснований на індивідуальному підході до продажу, взуття також перебуває у вільному доступі, але викладка призначена лише для привертання уваги споживача, ознайомлення з асортиментом.

Рис. 1. Товарна структура експорту взуття з України в 2013 р.

У кожному взуттєвому магазині продукція розміщується відповідно до певної системи викладки: брендової, стильової, кольорової, цінової, за розмірами. Проте тут прийнято в різний час продажу колекції поєднувати різноманітні типи викладки.

У магазинах актуальною є експозиція взуття за зразками, коли на полицю виставляють лише половину пари, що надає їй ознаки ексклюзивності. Викладка здійснюється під кутом 30 градусів до покупця, а відстань між моделями повинна бути не менша, ніж півпари, що дає можливість візуально сприйняти модель.

Український ринок взуття поступово відновлюється після економічної кризи, яка негативно вплинула на нього. Вітчизняні підприємства мають цілу низку проблем – відсутність власної сировини, застаріле обладнання, недосконала система просування товару на ринок тощо. Унаслідок цього частка вітчизняного взуття на ринку України лишається невеликою. Саме тому для прискорення розвитку взуттєвої промисловості необхідні як відповідні політичні рішення, так і вдосконалення процесу виробництва. Слід звернути увагу на те, що найбільше на успіх взуттєвого бізнесу впливає просування товару на ринку.

У європейських країнах спостерігається щорічне зниження обсягів виробництва взуття, яке становить 10-15%. Вирішальним фактором несприятливої ​​динаміки розвитку взуттєвої галузі представники Європейської конфедерації взуттєвої промисловості вважають викликане процесом глобалізації прискорення структурних зрушень у європейській взуттєвої промисловості та впровадження аутсорсингу переважно в країнах Південно-Східної Азії з метою оптимізації виробничих процесів. Основною ідеєю стратегії аутсорсингу є передача частини ланцюжка виробничих процесів або цілком всього циклу виробництва сторонній фірмі. Це дозволяє компанії зосередитися на розробці нових продуктів і послуг, збільшити гнучкість виробництва, вести бізнес на ринках з дешевою робочою силою, що важливо в умовах стрімко змінюються технологій і попиту для забезпечення конкурентоспроможного переваги [8].

У господарській практиці зарубіжних компаній багато питань ринкової конкурентоспроможності вирішують за допомогою методів стандартизації. За оцінками німецьких експертів, економіка Німеччини отримує від застосування стандартів щорічний ефект, рівний третини щорічного економічного зростання. Причому проводиться стандартизація не тільки виробу, його характеристик, але і, що більш важливо, - стандартизація технологічного процесу, способу і параметрів виготовлення. Одним з основних факторів, що впливають на ефективність виробництва, є продуктивність праці. В економічно розвинених країнах, наприклад, у Німеччині вона становить - 2500 пар на рік на одного працюючого у взуттєвій промисловості.

Що стосується сировинної бази, то в розвинених країнах (Італія, Чехія) використовуються шкіри підвищеної сортності, а також розкрійне обладнання високої точності, тому й витрата шкіри у них трохи нижче. Ще одним параметром, що характеризує взуттєве виробництво є економічність конструкції, яка багато в чому визначається вартістю матеріалів, деталей і вузлів взуття. Відносно великі цифри вартості матеріалів у Франції можна пояснити тим, що там виробляється в основному взуття високої цінової групи, для якої потрібні всі матеріали тільки відмінної якості.

При виробництві взуття враховуються також витрати часу, необхідні для виконання повного набору операцій. Мінімальні витрати часу на складальних ділянках підприємств Франції та Італії визначаються не тільки високим рівнем автоматизації, а й використанням покупних уніфікованих деталей. Витрати часу на виготовлення взуття в країнах, що розвиваються пов'язані з великим числом непродуктивних операцій, виконаних, як правило, вручну (чистка, перевірка, перекладання).

Розглянемо тепер виробничі витрати. Вони включають вартість матеріалу, оплату праці, оплату соціальних витрат, адміністративні витрати і амортизаційні відрахування. У структурі виробничих витрат істотна частина припадає на оплату праці, в першу чергу, в розвинених країнах. Погодинна оплата праці на взуттєвих підприємствах становить: у Франції - $20,7, в Італії - $14,3; в країнах, що розвиваються $0,2-0,3; в країнах з перехідною економікою приблизно $1. Цим пояснюється прагнення виробників знайти країни та регіони з низькою оплатою праці.

Таким чином, собівартість взуття в розвинених країнах і країнах з перехідною економікою приблизно рівна. У розвинених країнах, наприклад у Франції, собівартість взуття становить більше 30 долларів, що у порівнянні з українським взуттям в 2 рази вище. Однак не високі абсолютні цифри при грамотній ціновій політиці, при наявності широкого відомого бренду і високої якості взуття роблять французьку взуття конкурентоспроможною на вітчизняному ринку навіть у середньоціновий групі.    

В даний час Китай став взуттєвою фабрикою планети. Тут виготовляється 80% всієї світової взуття, в тому числі взуття транснаціональних брендів.У 1994 році Китай виробляв 3,75 млрд. взуття (що становило 38% світового виробництва), в 2005 році - 7,65 млрд. взуття (або 58,8% від загального світового рівня). З цієї кількості на внутрішньому китайському ринку залишилося 3,06 млрд., а 4,59 млрд. пар взуття було експортовано в інші країни.

Слід зазначити, що побічно "винні " у переважанні китайської продукції на взуттєвих ринках світу італійські підприємці. Справа в тому, що, прагнучи до скорочення витрат, вони протягом ряду років розміщували замовлення на свої ультрамодні моделі у китайських виробників. І ті навчилися виготовляти взуття на досить високому якісному рівні, практично ідентичному європейського. Тому світовою тенденцією виробництва взуття є перенесення фабрик з виробництва взуття в Китай або розміщення замовлень у китайських виробників взуття.

Перевага китайських виробників полягає в оптимальному співвідношенні ціна-якість і обумовлено низкою факторів:

• середня зарплата на місяць - 80-90 доларів США ;  Швидкість виконання замовлення 2 дні;  

• наявність власної бази сировини, матеріалів, комплектуючих, фурнітури;  низькі податки ;  

• легкий доступ до кредитів ;

• особисті якості, такі як мобільність, гнучкість, акуратність, дисциплінованість і т.д.;

• підтримка держави ;

• сприятлива інвестиційна політика.      

На зниження собівартості взуття в Китаї впливає такий потужний фактор, як висока питома вага ручної праці (до 90%) всіх операцій. Власна база сировини і комплектуючих дозволила Китаю домогтися зниження собівартості виробництва порівняно з європейськими країнами в 6-8 разів.

Крім попиту на робочу силу з боку західних і європейських компаній, на розвитку взуттєвого виробництва позначилося зростання внутрішнього ринку. Також потужним стимулом для зростання є державна політика, спрямована на залучення іноземних інвестицій, підтримку і стимулювання внутрішнього виробництва: надання дешевих кредитів, лізинг обладнання, податкові пільги.

Італійський експорт взуття вперше після довгої перерви знову почав зростати. Вивіз в кількісному вираженні виріс на 2,1% і за вартістю на 8,5%. Одночасно збільшився в зазначений період також імпорт взуття внаслідок пожвавлення споживчого попиту - на 8,1% за якістю і на 4,8% за вартістю [9]. З цих даних можна зробити висновок, що в країну ввозиться взуття з низьким рівнем цін, тоді як потреба у взутті середнього і підвищеного цінового сегмента задовольняється здебільшого за рахунок місцевого виробництва.       

Структура італійської взуттєвої промисловості мало змінилася за останнє десятиліття. У галузі як і раніше превалюють малі та середні підприємства. Однак кількість підприємств за 1996-2013 рр.. зменшилася з 8500 до 6857, а чисельність зайнятих - з 122,1 тис. осіб до 94,1 тис. осіб. Число зайнятих на одному підприємстві в 2012 р. склало в середньому 14,1 осіб. Висока питома вага дрібних підприємств у структурі італійської взуттєвої промисловості ускладнює приплив інвестицій для дослідницьких і збутових цілей.       

Для розвитку німецького взуттєвого бізнесу, як і всієї роздрібної торгівлі, характерний ряд загальних напрямків - зміна споживчих переваг, скорочення обсягу торгівлі, падіння цін, поява нових каналів збуту, розширення торгових площ. За даними Федерального об'єднання німецької роздрібної торгівлі взуттям, ємність взуттєвого ринку ФРН визначається в 8 млрд. євро.    

Велика частина взуття реалізується через мережу спеціалізованої торгівлі, тобто через магазини, які не менш 50% своєї торгової виручки отримують від взуття. Через такі магазини продається взуття на 5,2 млрд. євро на рік з тенденцією до скорочення [10].   

Усередині спеціалізованої торгівлі відбуваються проте значні зрушення. Це підтверджується тим, що торгівля все більше концентрується в руках великих фірм, які проводять агресивну цінову політику. До їх числа відноситься лідер ринку - група Deichmann. Її продажі в 2013р в Німеччині, де вона має 1300 магазинів, збільшилися на 13,7% - до 3,27 млрд. євро. Група Deichmann лідирує також у всій європейській роздрібної торгівлі взуттям і розташовує сильної торгової мережею в США.

Ціни на взуття на німецькому ринку знижуються, оскільки на ринок надходить більше взуття з країн з низькими витратами виробництва. Список країн-постачальників взуття в ФРН очолює Китай. Іншим великим постачальником виступає В'єтнам. Водночас скоротився імпорт взуття з Італії в ФРН на 23%.     

Взутєва промисловість Туреччини розвивається в швидкому темпі через сучасні технологічні процеси, наявність якісної сировини, кваліфікованих робітників і високої дизайнової потужності. Сьогодні турецька взуттєва промисловість має сильні позиції серед експортерів високоякісних модних товарів. Ще однією ознакою позитивного розвитку є збільшення іноземних інвестицій в цьому секторі.

Очевидно, що взуттєва промисловість сильно залежить від шкіряної промисловості в країні. Шкіряна галузь Туреччини, яка має існує протягом 500 років, стає одним з провідних центрів в шкіряному світу. Турецька шкіряна промисловість, яка займає чільне місце в економіці Туреччини, активно розвивається, об'єднуючи свої технології.

Початкові зусилля з модернізації шкіряної промисловості почалися в 70-і роки, але значний прогрес в реальному промисловому масштабі роспочався тільки в середині 80 -х. Взуттєвий сектор розвивається дуже швидко в останні роки. В даний час існує три організовані зони шкіряної промисловості в Туреччині та очисні споруди для цих зон вже були завершені. Крім того, ще вісім організованих зон шкіряної промисловості знаходяться в стадії будівництва. Сектор виробляє відповідно до міжнародних стандартів і стає все більш чутливим до навколишнього середовища; близько 90% виробництва притримується медичних та екологічних стандартів.

Шкіра є одним з провідних експортних галузей Туреччини. Експорт шкіряної галузі за 2013 рік склав близько 846 млн доларів. Виробництво Турецького взуття досягло 200 млн пар. Майже 26% продукції складається з шкіряного взуття. Крім того, спостерігається швидке зростання у виробництві пластикової взуття і тапочок. Взуттєвий сектор спирається на турецьке машинобудування для будування верстатів, а також частин взуття. Частка галузі виробництва частин взуття у загальному обсязі виробництва взуттєвої промисловості становить близько 5%. Підошви, каблуки, ливарні форми взуття експортуються.    

У 2013 році в Південно-Східній Азії було випущено 7,2 млрд пар взуття (без урахування Китаю). Йдеться про такі країни, як В'єтнам, Індонезія, Індія, Таїланд, Пакистан, Бангладеш. Майже у всій Південно - Східній Азії, за винятком Індонезії, було відзначено значне зростання виробництва, хоча показники зростання в кожній з країн були різними. У середньостроковій перспективі це зростання продовжиться.

Згідно із заявою індійського міністра торгівлі і промисловості, в 2015 р. експорт продукції шкіряно-взуттєвої промисловості країни може досягти $ 8 млрд. Однак цей рівень можливий за умови щорічного приросту експорту на 20%, впровадження додаткової технології виробництва та розширення виробничих потужностей. Для досягнення цієї мети шкіряно-взуттєвої промисловості потрібні термінові капіталовкладення, щоб наростити виробничі потужності, створити і професійно навчити ресурс робочої сили.

У 2013 р. виробничі потужності індійських експортерів взуття були збільшені, за оцінкою, на 50% під впливом різкого зростання попиту як на освоєних, так і на нових ринках. Нарощування потужностей взяли найбільш великі експортери взуття, включаючи Forward Shoes, Farida Shoes, Presidency Kid Leather, AVT та ін.

Ряд великих фірм Індії об'єднується з фірмами взуттєвої промисловості в європейських країнах, куди вони поставляють взуття. Так, провідний експортер взуття компанія FaridaGroup домовилася про освіту спільного підприємства з виготовлення заготовок для взуття з австрійською фірмою Jaffra (м. Відень), що спеціалізується на виробництві взуттєвих устілок. Фірма Sreeleathers з Калькутти, що експортує взуття на ринки Європи, також планує спільне підприємство з європейською взуттєвої компанією з тим, щоб скористатися виробничою базою і торговою мережею партнера.  

В останні роки шкіряний сектор Бангладеш стикається з низкою проблем, пов'язаних із забезпеченням сировиною і матеріалами. Випробовується, зокрема, дефіцит необроблених шкур, шкіряних напівфабрикатів вет-блю і краст. Фінансове становище шкіряних заводів ускладнюється внаслідок зміцнення курсу євро по відношенню до долара. Оскільки в Бангладеш використовуються хімікати європейського походження, імпорт яких оплачується в євро, то експортери шкіри та шкіряних виробів цієї країни змушені підвищити свої ціни, що, однак, послаблює їх конкурентоспроможність на зовнішніх ринках.

Що стосується залучення прямих іноземних інвестицій, то цей процес представляється прибутковим. Бангладеш своєму розпорядженні необхідною сировиною для виробництва взуття, а також надлишкової дешевою робочою силою, здатною оволодіти професійно-технічною освітою. Поєднання зазначених факторів разом з наданням тарифних поступок головними країнами-імпортерами на основі загальної системи преференцій може перетворити Бангладеш в потенційну офшорну зону для розміщення виробництва шкіряного взуття високої якості, але з нижчими виробничими витратами.  

У Європі виробляється приблизно 1,2 млрд. пар, з яких 900 млн. пар - в Західній Європі і близько 300 млн. пар - у Східній. Незважаючи на відносно невелику частку в сумарному світовому виробництві взуття, Європа лідирує в області виробництва високоякісного взуття.       

 Промислове зростання в Азії привів до спаду виробництва в Північній і Центральній Америці, а також Європі, тільки Південній Америці вдалося забезпечити невелике зростання. Ці падіння ринкового розвитку пов'язані не тільки з відкриттям світових ринків і скасуванням тарифів, що забезпечують захист місцевих виробників, але і з різним рівнем витрат на заробітну плату на підприємствах-виробниках.

Зараз китайське взуття при ввезенні в Європу в середньому коштує 3,63 євро, після оплати митних та інших зборів - 4,50 євро, а продається за 39,00 євро. Собівартість рідної німецької взуття вище в десятки разів, а продавати дорожче середньої китайської ціни набагато важче.

У межах загального тренду - якісної дорогого взуття - кожна країна обирає свій власний шлях. Так, наприклад, Німеччина активно шукає ніші для свого взуття, а Італія проводить політику агресивної захисту своїх виробників через політику лобіювання в Єврокомісії.  Особливості регіонального розміщення основних підприємств взутєвої промисловості.

Головним виробником взуття в даний час є Китай (близько 400 млн. пар на рік), далі йде Італія (понад 300 млн. пар), Індія (140-180 млн. пар), Іспанія (160 млн.), США, Франція, Португалія, Великобританія та ін (див. карту 1). Причому значний приріст виробництва зафіксовано в багатьох країнах, що розвиваються [12].