01 - Filosof_krestomatiy_2011

Все наполнено вместе Светом и темною Ночью, Поровну тем и другим, поскольку ничто не причастно Ни тому, ни другому, Ты познаешь природу эфира и все, что в эфире,

Знаки, и чистой лампады дела лучезарного Солнца Незримотворные, также откуда они народились.

Икруглоокой Луны колобродные также узнаешь Ты и дела, и природу, и Небо, что все обнимает, Как и откуда оно родилось, как его приковала Звезд границы стеречь Ананкэ...

…как Земля и Солнце с Луною, Общий для всех Эфир, Небесное Млеко, а также

Крайний Олимп и звезд горячая сила пустились Вдруг рождаться на свет...

Те, что поуже венцы, огнем беспримесным полны, Те, что за ними – Ночью, но брызжет пламени доля, А посреди них – богиня, которая всем управляет.

Всюду причина она проклятых родов и случки, Самку самцу посылая на случку, равно и напротив: Самке – самца.

Первым из всех богов она сотворила Эрота… Свет ночезарный, чужой, вкруг Земли бродящий…

Вечно свой взор обращая к лучам лучезарного Солнца, Смесь какова всякий раз многоблудных членов, такая Людям и мысль приходит на ум; тождественна, право, С тем, что она сознает, природа членов и в людях,

Иво всех, и во всем, ибо мысль – это то, что в избытке, Мальчиков справа, а девочек слева… Так родились эти вещи согласно мненью и ныне

Суть, а потом, коль скоро однажды возникли, – погибнут. Люди же каждой из них нарекли приметное имя.

[Фрагменты ранних греческих философов. Ч. І. От эпических теокосмо-

гоний до возникновения атомистики [Текст]. – М.: Наука, 1989.]

Проблемне завдання 5

1.Чи справді відстань руху складається з безконечності інтервалів?

2.Чи справді час складається з окремих «тепер»?

3.Як аргументи Зенона співвідносяться з філософією його учителя Парменіда?

Зенон

ФРАГМЕНТИ

Є чотири аргументи про рух, які завдають труднощі тим, хто намагається їх спростувати. Перший – про неможливість руху, адже рухоме тіло передусім має дійти до половини, аніж до кінця… Проте, неможливо в конечний час пройти-від-початку-у-кінець безконечне число протяжних величин або торкнутися безконечного числа точок одну по одній.

Другий аргумент – так званий «Ахіллес». Він стверджує, що найшвидший бігун ніколи не наздожене найповільнішого, бо необхідно, щоб той, хто наздоганяє, спершу досяг точки, звідки стартував той, хто тікає, а тому більш повільний бігун з необхідності завжди має бути трохи попереду.

Третій аргумент каже, що летюча стріла стоїть на місці. Сей висновок випливає з постулату про те, що час складається з окремих «тепер»… Якщо всяке тіло покоїться там, де воно рухається всякий раз як займає рівний собі простір, а рухоме тіло завжди займає рівний собі простір у кожне «тепер», то це значить, що летюча стріла нерухома.

Четвертий аргумент – про рівні тіла, що рухаються по стадію у протилежних напрямках паралельно рівних їм тіл; одні рухаються від кінця стадія, інші – від середини з рівною швидкістю, звідки слідує, що половина часу дорівнює подвійному (цілому)… Припущено, що як мимо рухомого тіла, так і мимо нерухомого тіла рівна їм величина з рівною швидкістю рухається рівний їм час… Себто, якщо рух є, то одна з двох рівних величин, що рухаються з рівною швидкістю, за рівний час пройде вдвічі більше, ніж інша, а не рівну відстань.

[Фрагменты ранних греческих философов. Ч. І. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики [Текст]. – М.: Наука, 1989.]

Проблемне завдання 6

1.Якщо у атомів відсутні якості, як можливо їх сприймати?

2.Чим рухомі атоми, якщо не мають впливу ззовні?

Демокрит

ФРАГМЕНТИ

Начала – числом незліченні, називаються «атомами», вони неподільні і непроникні внаслідок того, що вони абсолютно щільні і не містять у собі пустоти. Розмежування ж відбувається завдяки пустоті, яка є в тілах: атоми, відділені одне від одного у безконечній пустоті і відмінні зовнішніми формами, розмірами, положенням і порядком, носяться у пустоті і, стикаючись одне з одним, причому де-не-де одні відскакують, а інші сплітаються між собою внаслідок відповідності форм, розмірів, положень і порядків, і отсі поєднання тримаються разом і в такий спосіб створюють виникнення складних тіл.

Відмінностей у атомів три: «обрис, поворот і стик», що значить – форма, положення і порядок. Адже по природі подібне приводиться у рух подібним, і споріднені речі прагнуть одне до одного, і кожен із атомів, вступаючи в інше поєднання, створює іншу поставу (конфігурацію).

Начало всесвіту – атоми і пустота… Світів безконечна множина, і вони мають начало і кінець у часі. І ніщо не виникає із небуття, не зникає в небутті. І атоми незліченні за розмаїттям величин і за множиною; носяться ж вони у всесвіті, кружляючи у вихорі, і таким чином народжується все складне: вогонь, вода, повітря, земля. Річ у тому, що останні суть поєднання певних атомів. Атоми ж не піддаються ніякому впливу ззовні і незмінні внаслідок твердості.

Лише в узвичаєному судженні існує солодке, у судженні – гірке, у судженні – тепле, у судженні – холодне, у судженні – колір, а в дійсності існують тільки атоми та пустота. Усі відчутні якості виникають з поєднання атомів, існуючи лише для нас, що сприймають їх, а по природі самих речей нема нічого ні білого, ні чорного, ні жовтого, ні червоного, ні гіркого, ні солодкого.

Краще думати перед тим, як діяти, аніж після того. Хто любить докоряти, той нездатний дружити. Бути вірним обов’язку у нещасті – велика річ.

[Фрагменты ранних греческих философов. Ч. І. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики [Текст]. – М.: Наука, 1989.]

Проблемне завдання 7

1.Чому згідно з Сократом мудрість саме у незнанні, а не у софістському всезнайстві? Чим Сократ обґрунтовує свій принцип незнання у протиставленні софістському всезнайству?

2.Чому Сократ залишається покірним очевидно несправедливому суду?

3.У чому особливість розуміння Сократом смерті?

Платон

АПОЛОГІЯ СОКРАТА

(Виступ Сократа після обвинувальних промов)

Не від себе я буду говорити, а пошлюсь на того, кому ви довіряєте. У свідки моєї мудрості, якщо є в мене якась мудрість, я візьму бога того, що в Дельфах. Херефонта ви звісно, знаєте. Він з юнацьких літ був моїм другом і другом багатьох з вас, він разом з вами пішов на вигнання й повернувся разом з вами. І ви, звичайно, добре знаєте, що за чоловік був Херефонт, яким заповзятим він був у всьому, на що зважився. Так ось, одного разу, коли він прибув у Дельфи, насмілився запитати оракул і – як я сказав, не галасуйте, афіняни! – запитав тоді прямо, чи є хтось мудріший за мене. Піфія відповіла, що немає мудрішого за мене, а це може посвідчити його брат, присутній тут, бо той уже помер. Зважте, для чого я це кажу: бо я хочу пояснити вам, звідки взявся наклеп на мене. Почувши таке, я став подумки розмірковувати таким

чином: «Що саме значать слова Бога і яку загадку він загадує? Бо я сам, звичайно, не помічаю в собі ні величі, ні малої мудрості. Отже, що він має на увазі, кажучи, що я наймудріший? Адже ж не лукавить він! Не личить це йому». Довгий час я не знав, що це має значити, але згодом узявся до розгадування змісту слів Бога таким чином: я пішов до одного з тих людей, що їх вважають мудрими, щоб уже де-де, думав я, а тут доведу помилковість віщування і заявлю оракулу: «Ось цей чоловік мудріший за мене, а ти мене назвав наймудрішим». Проте, коли я приглянувся до цього чоловіка – називати його ім'я немає ніякої потреби, – досить, що той, спостерігаючи кого, я склав собі таке уявлення, був одним із державних діячів, афіняни, – так ось я, поговоривши з ним, пересвідчився, що цей чоловік тільки здається мудрим і багатьом людям, і особливо самому собі, а насправді він таким не є. Тим-то я пробував йому довести, що він тільки вважає себе мудрим, а насправді ним не є. Через те зненавиділи мене і він, і багато хто з присутніх при цій розмові. Відходячи, я роздумував сам із собою, що я від цього чоловіка все-таки мудріший. Бо з нас двох жоден, на мій погляд, не знає нічого належно, але йому здається, начебто він щось таки знає, хоч нічого не знає, а я, якщо не знаю, то навіть не думаю, начебто знаю. <…>

А власне кажучи, афіняни, мені бачиться, що справді мудрим є тільки Бог і цим віщуванням він учить, що людська мудрість мало що варта або навіть нічого, і, здається, він має на увазі не Сократа, а користується моїм іменем лише заради прикладу, неначе б говорив: «З вас, люди, наймудріший той, хто, як Сократ, зрозумів, що насправді нічого не варта його мудрість». І ще й тепер я всюди ходжу між людьми, шукаю і розпитую за велінням Бога, чи не вдасться мені визнати мудрим когось із співгромадян або чужоземців. І кожного разу, коли виявиться, що він таким не є, то я помагаю Богові і доводжу всім, що цей чоловік не мудрий. Крім того, ходять за мною молоді люди, які мають вдосталь вільного часу, сини найбагатших громадян, і вони роблять це з власної волі й радо слухають, як я допитую людей, і часто-густо мене наслідують самі, намагаючись за моїм прикладом допитувати інших. Вони, гадаю, знаходять силу-силенну таких людей, які вважають, нібито щось знають, насправді ж знають мало що або взагалі нічого. Як наслідок, ті, кого вони допитують, гніваються на мене, а не на них, і патякають, що є якийсь Сократ, великий негідник, який псує молодь. А коли їх хтось запитує, що він робить і чого навчає, то вони не знають, що казати, і, щоб приховати своє збентеження, говорять те, що взагалі заведено говорити про тих, хто філософствує; і те, що, мовляв, «відкриває таємниці неба й землі», і що «не визнає богів», і «брехню видає за правду». Бо правду сказати їм не хочеться тому, що тоді виявилося б, що вони тільки удають, начебто щось знають, насправді ж нічого не знають. <…>

Отже, я тяжко провинився б, афіняни, коли б після того, як мене були поставили в стрій начальники, вибрані вами, аби наказувати мені, – а було це під Потідеєю, під Амфіполем і під Делієм, – і я стояв, як кожний інший, міц-

но там, де вони мене поставили, наражаючись на смертельну небезпеку, – коли б після того вчинив ганебно, налякавшися смерті чи іншої кари й покинув своє місце тепер, коли Бог поставив мене у стрій, зобов'язавши, як я гадаю, присвятити своє життя філософії та дослідженню себе самого й інших, а я, злякавшись смерті чи чогось іншого, залишив стрій. Це був би страшний злочин, і за це справді можна було б із повним правом позвати мене до суду та обвинуватити в тому, що я не визнаю богів, бо не слухаюсь віщувань, боюся смерті й видаю себе за мудрого, хоч ним не є. Адже боятися смерті, афіняни, це не що інше, як вважати себе мудрим, насправді не будучи ним. Бо це означає приписувати собі знання, якого не маєш. Бо ж ніхто не знає того, що таке смерть, ані навіть, чи не є вона часом для людини найбільшим благом, а тим часом люди бояться її, немовби напевно знають, що вона – найбільше лихо. А хіба це не невігластво, до того ж найганебніше – уявляти, начебто знаєш те, чого не знаєш? Я, афіняни, тим, мабуть, і відрізняюсь від багатьох людей, і якби хто сказав, що я в якомусь відношенні мудріший, то хіба тим, що, не маючи достатнього уявлення про те, що відбувається в Аїді, я так і вважаю, що не знаю. А що чинити кривду й не слухатись кращого від себе, хай то буде Бог чи людина, нечесно й соромно, – це я знаю. Ось чому того, про що не знаю, чи воно якраз не є добром, ніколи не буду лякатись, ані не думаю уникати більше від того, що достеменно є злом. <…>

(Після смертного вироку)

Через той невеликий відтинок часу, що залишився мені прожити, дістануться вам, афіняни, неслава й докори від тих, хто захоче ганьбити наше місто за те, що ви умертвили Сократа, людину мудру. Адже ті, хто захоче вам дорікнути, будуть говорити, що я мудрець, хоча я ним не є. От якби ви трішки підождали, то це сталося б для вас само собою: та й ви бачите мій вік, дожив я до глибокої старості, смерть уже близько. Це я кажу не всім вам, а тим, які винесли мені смертний вирок. І ще ось що хочу сказати тим людям: можливо, ви думаєте, афіняни, що я засуджений, тому що мені забракло таких доказів, якими я міг би переконати вас на свою користь, особливо якби вважав за необхідне робити й говорити все можливе, аби тільки уникнути присуду. Зовсім ні. Я програв, – щоправда, не від браку доказів, а через брак нахабства та безсоромності, а ще внаслідок того, що я не хотів говорити вам те, що ви залюбки слухали б: щоб я тут плакав і стогнав, – одне слово, робив і говорив багато дечого, що ви звикли чути від інших, але це недостойне мене, як я вважаю. Однак і тоді, коли наді мною нависла небезпека, я був далекий від думки вдаватися до того, що личить лише рабу, та й тепер не шкодую, що я захищався таким чином. Я волію вмерти після такого захисту, аніж жити, захищавшись інакше. Бо ні на суді, ні на війні ні мені, ні будь-кому іншому не годиться міркувати над тим, як би то уникнути смерті будь-якою ціною. Адже і в битвах часто-густо виявляється, що можна уникнути смерті, покинувши зброю або звернувшись із благанням до переслідувачів. При кожній небезпеці є чимало різних способів уникнути смерті, якщо тільки хтось зва-

жився не цуратися ніяких засобів і слів. Отже, уникнути смерті неважко, афіняни; куди важче уникнути ганьби, бо вона мчить швидше за смерть. Так ось, тепер мене, оскільки я, старий, ходжу поволі, наздогнала та, що наздоганяє повільніше, а моїх обвинувачів, людей дужих і метких, спіткала та, що біжить швидше, тобто ганьба. Я відходжу звідси, засуджений вами на смерть, а вони відходять, викриті правдою в нікчемності й несправедливості. На мене чекає моє покарання, а на них – їхнє. Так воно, либонь, і мало бути, і мені думається, що це правильно.

Азараз, афіняни, я хотів би провістити майбуття вам, які мене засудили. Бо я вже стою на такому рубежі, коли люди робляться особливо здатні провіщати – тоді, коли їм треба розлучатися з життям. І ось я заявляю, афіняни, вам, які мене вбили, що зразу після моєї смерті спіткає вас кара, куди тяжча, клянусь Зевсом, від тої смерті, якою ви мене покарали. Учинивши це, ви сподівалися, що таким чином звільнитеся від необхідності здавати звіт про своє життя, а я вам кажу, що трапиться з вами щось цілком протилежне: більше знайдеться таких, які будуть вас картати, – я досі їх стримував, а ви цього не помічали. Вони будуть тим прикріші, чим вони молодші, і ви будете ще більше обурюватись. І справді, якщо ви вважаєте, що, вбиваючи людей, змусите їх не картати вас за те, що живете неправедно, то ви глибоко помиляєтесь. Такий спосіб самозахисту і не ціпком надійний, і негарний, а ось вам спосіб і найкращий, і найлегший: не затуляти рота іншим, а самим старатися бути якомога кращими. Провістивши це вам, тим, що мене засудили, я залишаю вас.

Аз тими, хто голосував за моє виправдання, я радо поговорив би про те, що сталося, поки архонти зайняті і я ще не пішов туди, де мушу померти. Побудьте зі мною цей час, мої дорогі! Ніщо не заважає нам поговорити один

зодним, поки можна. Вам, моїм друзям, я хочу пояснити, в чому смисл того, що мене спіткало. Зі мною, судді, – вас-бо я слушно можу назвати моїми суддями, – трапилося щось незвичайне. Річ у тім, що раніше весь час звичайний для мене віщий голос озивався постійно і стримував мене навіть у маловажливих справах щоразу, коли я мав намір зробити щось не так, як має бути, а ось тепер, коли, як самі бачите, трапилось зі мною те, що кожний визнав би – та воно й так вважається – найгіршою бідою, божественне знамення не зупинило мене ні вранці, коли я виходив з дому, ані коли я входив до будинку суду, ані під час моєї промови, хоч би що я мав сказати. Адже раніше, коли я що-небудь говорив, воно не раз, бувало, зупиняло мене на півслові, а тепер, поки йшов суд, ні разу не стримувало мене ні від одного вчинку, ні від одного слова. А що ж за причина цього? – міркую собі. Я скажу вам: мені здається, що все те, що мене спіткало, вийшло мені на добро, і, мабуть, помилкова думка тих, хто вважає, начебто смерть – це нещастя. У мене є важливий доказ цього: адже не може бути, щоб не зупинило мене звичне знамення, якби я мав намір учинити щось погане.

Візьмімо до уваги ще й те, що є вагомі підстави вважати смерть добром. Адже смерть є одним із двох: або вмерти – значить стати нічим і померлий

нічого вже не відчуває, або ж, як кажуть люди, це є для душі якась переміна і переселення її звідси в інше місце. Якщо це повна втрата відчуття, щось схоже на сон, коли хтось спить так, що навіть ніяких сновидінь не має, то тоді смерть була б дивовижним надбанням. На мою думку, якби комусь довелося вибрати таку ніч, в яку він заснув би так міцно, що нічого йому навіть не приснилося б, і порівняти потім із тією ніччю інші ночі й дні свого життя, і, поміркувавши, сказати, скільки днів і ночей прожив він у своєму житті краще й приємніше від тої ночі, то, гадаю, не тільки проста людина, а сам великий цар визнав би, що таких ночей було в нього обмаль порівняно з іншими днями й ночами. Отже, якщо смерть є чимось того роду, то я вважаю її надбанням, тому що в такому разі весь час видасться не довшим від одної ночі.

Якщо ж смерть – це немов переселення звідси в інше місце, і якщо правду кажуть перекази, що там перебувають усі померлі, то чи може бути більше добро від неї, мої судді? Адже якщо хтось прийде в Аїд, звільнившись від оцих так званих суддів, і знайде там справжніх суддів, котрі, як кажуть, вершать там суд: Міноса, Радаманта, Еака, Тріптолема та всіх тих півбогів, які за свого життя відзначалися справедливістю, – то хіба поганим буде таке переселення?

Та й ви, мої судді, повинні з доброю надією думати про смерть і тільки це одне вважати за істину: що добра людина не потребує боятися нічого поганого ні за життя, ні після смерті та що боги не перестають турбуватися про її справи. І те, що мене тепер спіткало, не було справою випадку, навпаки, для мене ясно, що мені краще вмерти й позбутися клопотів життя. Ось чому віщий голос ні разу не стримував мене, і я ніскільки не гніваюсь ні на тих, хто засудив мене, ні на моїх обвинувачів. Хоча вони виносили вирок та обвинувачували мене не з таким наміром, а міркуючи, як би то мені зашкодити. За це вони заслуговують на догану. Про одне тільки їх прошу: якщо, афіняни, ви побачите, що мої сини, підрісши, дбають про гроші або про щось інше більше, ніж про доброчесність, карайте їх за те, дошкулюючи їм так само, як я вам дошкуляв; і якщо вони будуть надто багато про себе думати, насправді бувши нічим, докоряйте їм так само, як я вам докоряв, за те, що вони не дбають про те, про що повинні дбати, і мають високе уявлення про себе, хоч самі нічого не варті. Якщо ви будете це робити, то віддасте належне і мені, й моїм синам.

Але вже пора нам іти звідси, мені – на смерть, вам – до життя, а що з цього краще, того не знає ніхто, крім Бога.

[Платон. Діалоги [Текст] / Платон; пер. з давньогр. – К.: Основи, 1995.

– С. 21-51.]

Проблемне завдання 8

1.Чим об’єднана композиція «притчі про печеру»?

2.Розкрийте смисл метафор Платона на позначення речей та їх відображення?

3.Чи можуть ідеї відкриватися тільки тим, хто має зір?

Платон

ДЕРЖАВА

Книга сьома

(Уривок)

–Зробивши це, – сказав я, – уподібни, будь ласка, нашу людську природу

зогляду на розумову культуру і її відсутність ось до якого стану... Уяви собі, що люди ніби перебувають у підземному, подібному до печери помешканні, до якого на всю ширину печери веде відкритий для світла вхід Люди сидять тут ще з дитинства, мають скуті кайданами ноги й шию, тож рушитися з місця вони не можуть і дивляться лише просто себе, бо повернути голову їм не дозволяють кайдани згори і здалеку падає на них світло вогню, до якого вони обернені плечима, а між вогнем і кайданниками проходить вгорі дорога, паралельно до якої, уяви собі, вибудуваний невисокий мур, що нагадує перегородку, яку штукарі встановлюють перед глядачами і над якою показують своє мистецтво.

–Уявляю, – мовив Главкон.

–Тоді уяви собі, що уздовж цього муру люди носять всілякі витвори, тримаючи їх так, щоб вони були видні зверх огорожі: тут і статуї, і всілякі зображення інших живих істот, виконані з каменю і дерева, і, певна річ, що одні люди при цьому розмовляють, інші – мовчать.

–Дивний же ти малюєш образ і дивних кайданників! – вигукнув він.

–Подібних до нас, – сказав я, – Бо, передовсім, невже ти думаєш, що такі люди могли б бачити ще щось – своє чи чуже, окрім тіней, які кидає вогонь на протилежну стіну печери?

–Як вони можуть бачити щось інше, коли все життя ніхто з них голови не поверне?

–А якщо йдеться про речі, які проносять за муром? Хіба не так само?

–Та так.

–І якби вони могли розмовляти один з одним, то як, на твою думку, чи не були б вони впевнені, що назвами окреслюють саме те, що мають перед собою, що бачать?

–Безперечно.

–І що? А коли б у тій в'язниці від протилежної стіни ще й відлунювало все, що б не сказали люди за муром, тоді як? Чи в'язні пов'язували б ті звуки з кимось іще, окрім тіні, яка промайнула перед ними?

–Присягаю Зевсом, ні, – відповів він.

–У всякому випадку, – додав я, – вони сприймали б за істину не що інше, як тільки тіні певних предметів.

–Ясна річ, – погодився він.

–Приглянься-но, – продовжував я, – до їхнього визволення з кайданів та зцілення від нерозумності. Тобто, як би це виглядало, якби з ними цілком природно сталося щось подібне. Щоразу, коли б з когось знімали кайдани, змушували б раптом підвестись і повернути шиєю, пройтись, подивитись на

світло, він робив би все це з великою мукою, у нього боляче миготіло б в очах, і він не міг би дивитися на предмети, тіні яких раніше бачив, Як гадаєш, що б він сказав, коли б хтось почав його запевняти, що тоді він спостерігав усілякі дрібниці, а тепер наблизився до буття і звернувся до правдивіших з існуючих речей, отже й бачить усе правильніше; та ще коли б йому показували предмети, які мерехтять перед ним, і змушували б відповідати на запитання: що то таке? Хіба тобі не здається, що це завдало б йому неабиякої муки і він подумав би, що те, що бачив перед цим, значно правдивіше від того, що йому показують тепер?

–Авжеж, він так подумав би, – сказав Главкон.

–Правда? А якби його хтось змусив дивитись на саме світло, то хіба в нього не боліли б очі і хіба він не відвернувся б і не втік до тих предметів, на які може дивитись у повному переконанні, що саме вони набагато виразніші, ніж те, що йому показують?

–Це так, – мовив він.

–І якщо хтось, – вів я далі, – силоміць потягнув би його звідти по скелястій крутизні вгору і не відпускав би доти, поки не витягнув би на сонячне світло, то невже він не страждав би і не обурювався б таким насильством? А коли б він вийшов на світло, очі б його настільки були засліплені блиском, що йому не вдалося б розгледіти жодного з тих предметів, про справжність яких йому тепер кажуть?

–Щоб так відразу, то ні, – погодився він.

–Думаю, він мав би призвичаїтись, якщо вже мусив побачити все, що вгорі. І передовсім йому найлегше було б розпізнавати тіні, після цього – відображення на воді людей та всіляких предметів і лише потім – самі предмети; при цьому небесні тіла й саме небо йому було б легше оглядати вночі при світлі зір і Місяця, ніж за дня, дивлячись на Сонце і на його світло

–Звичайно.

–І тільки наприкінці, гадаю, ця людина могла б дивитись просто на Сонце, а не на його відбиття у воді чи в якомусь іншому незвичному для нього середовищі, а знаючи місце, в якому Сонце перебуває, можна було б приглянутися і до його властивостей.

–Без сумніву, – сказав він.

–І аж тоді він дійшов би висновку, що це ж від Сонця залежить перебіг пір року і самих років, і що воно керує всім у світі видимому, і що саме від нього залежало все те, що вони раніше бачили в печері.

–Ясна річ, він до цього неминуче дійшов би, – погодився він.

–І що? Якби пригадав собі своє перше житло, а набуту там премудрість, і тодішніх товаришів по спільних кайданах, то хіба не вважав би за щастя ту зміну, яка сталася в його долі, і хіба не пройнявся б жалем до своїх друзів?

–Навіть дуже.

–І коли б там вони віддавали один одному шану й похвалу, а особливо нагороди тому, хто виявлявся найметкішим у спостереженні за предметами, які