01 - Filosof_krestomatiy_2011

Адже все те, що ми назвали, є, і, одначе, як тільки ми хочемо схопити буття, кожного разу стається так, неначе ми занурюємо руки в порожнечу. Буття, про яке ми тут запитуємо, майже таке саме, що й ніщо, хоча б ми кожної миті й чинили спротив, вберігаючи себе від необхідності сказати, що все суще немовби не є.

Але буття залишається незнайденим, майже таким самим, як і ніщо, краще б сказати, зовсім таким. Слово «буття» врешті-решт усього тільки порожнє слово. Воно не припускає нічого дійсного, відчутного, реального. Отож, його значення є лише неіснуючий туман. Таким чином, у кінцевому підсумку Ніцше цілком правий, коли такі «вищі поняття», як буття, називає «останнім димком леткої реальності». Хто захоче погнатися за таким туманом, словесне позначення якого є лише найменування великої химери? «І справді, ніщо не мало до сих пір більшої наївної сили переконливості, ніж химера буття...».

«Буття – туман і химера, омана?» Те, що Ніцше говорить тут про буття, не є заувага, кинута мимохідь, у гарячці підготовчої роботи над його потаємним, так і не завершеним твором. Найімовірніше для нього це провідне розуміння буття від самого початку його філософської праці. На ньому ґрунтується і ним визначається його філософія в самій її основі. Але ця філософія і тепер добре захищена від незграбних і пустих домагань письменницької братії, яка тепер обступила Ніцше і стає дедалі численнішою. Мабуть, найгірше зловживання його творами ще попереду. Коли ми говоримо тут про Ніцше, ми не хочемо мати з усім цим нічого спільного; так само і зі сліпою героїзацією. Для цього наше завдання – куди важливіше і водночас тверезе. Воно полягає в тому, щоб у добре організованому нападі на Ніцше вперше повністю розвинути все те, що здобуте ним самим. Буття – це туман, омана. Все це так, нам залишилось б звідси вивести, що від питання «Чому взагалі є суще, а не навпаки – ніщо?» слід відмовитись. Адже навіщо питати, якщо те, про що запитується, всього тільки туман і омана?

Чи говорить Ніцше істину? Чи, може, він сам – остання жертва довгих блукань і втрат, але як така жертва водночас і невпізнане свідчення нової необхідності? Чи в бутті причина, що воно так заплутане, чи в слові справа, що воно залишається таким порожнім, або ж причина в нас самих – у тому, що, творячи і маючи на меті суще, ми випали при цьому з буття? Чи не стоїть справа так, що причина навіть і не в нас, нинішніх, і не в наших найближчих і віддалених попередниках, але в тому, що від самого початку проходить через усю європейську історію, через те звершення, в яке ніколи не проникає погляд жодного історика і яке все ще звершується – і в минулому, і нині, і в майбутньому? А що, коли людина, коли народи у своїх найбільших підступах, у своїй найбільшій вправності перебувають у певному відношенні до сущого, а проте, самі того не знаючи, давно вже випали з буття, що, коли саме в цьому найглибша і справжня причина їхнього занепаду?

[Хайдеггер, М. Введение в метафизику [Текст] / М. Хайдеггер. – СПб., 1997.]

Проблемне завдання 5

1.У чому полягає відмінність філософії від інших наук?

2.Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?

Жіль Дельоз і Фелікс Ґваттарі

ЩО ТАКЕ ФІЛОСОФІЯ?

Ми бачимо <...> чим не є філософія: вона не є ані спогляданням, ані роздумами, ані комунікацією, хоча іноді вона й видається тим або тим, з огляду на спроможність кожної дисципліни породжувати свої власні ілюзії й ховатися за туманом, який вона умисне напускає. Вона не є спогляданням, бо споглядання – це самі речі, побачені в процесі творення власних понять. Вона не є роздумами, бо ніхто не має потреби у філософії, аби думати хай там про що; іноді, прагнучи підняти значущість філософії, кажуть, що це мистецтво роздумів, але таке припущення не має глузду, адже, скажімо, математики ніколи не звертаються до філософів, коли їм треба подумати над своїми математичними проблемами, не звертаються до них і митці в питаннях малярства або музики; сказати, що в таких випадках вони перетворюються на філософів, було б поганим жартом, настільки їхні роздуми належать сфері їхньої конкретної творчості. І філософія аж ніяк не знаходить свого останнього притулку в комунікації, яка передусім має справу з опінією, творячи «консенсус», а не поняття. Розмова між друзями в демократичному середовищі західного зразка ніколи не витворювала жодного поняття; ідея такої вченої бесіди походить, либонь, від греків, але вони ставилися до цього так легковажно і з такою брутальною недбалістю, що поняття можна там уявити хіба у вигляді іронічного птаха, заглибленого в розмову із самим собою, який ширяв над полем битви суперечних опіній, взаємознищуваних у колі товариства, сп’янілого від випитого на бенкеті вина. Філософія не споглядає, не думає, не здійснює комунікацію, хоча й має за обов’язок створювати поняття для цих дій або пристрастей. Споглядання, роздуми, комунікація – це не дисципліни, а механізми для творення Універсалій для всіх дисциплін. Універсалії споглядання, а потім і думання – це як дві ілюзії, що їх філософія вже пережила, коли плекала мрію панувати над усіма дисциплінами (об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм), і філософія не здобуде собі багато честі, виступаючи в ролі нових Афін і заговоривши про Універсалії комунікаційного простору, які нібито дадуть правила уявного панування над ринками та над масмедіа (інтерсуб’єктивний ідеалізм). Всяке творення – унікальне, і поняття як суто філософське творіння завжди буде чимось унікальним. Головний принцип філософії полягає в тому, що Універсалії нічого не пояснюють, вони самі вимагають пояснення.

[Deleuze, G. Qu’est-ce que la Philosophie, Ed. de Minui [Text] / G. Deleuze et F. Guattari - P. 11 sq.]

Проблемне завдання 6

1.У чому полягає відмінність міфологічного світогляду порівняно з т.зв. «цивілізованим»?

2.Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке не можете дати відповідь?

Клод Леві-Строс

ЩО ТАКЕ МІФ?

(Фрагмент інтерв’ю)

Д. Е.: Я хотів би поставити вам просте запитання: що таке міф?

К. Л.-C.: Це аж ніяк не просте запитання, бо на нього можна відповісти по-різному. Якщо ви запитаєте про це в американського індіанця, то він майже напевне відповість вам так: це розповідь про ті часи, коли люди і тварини ще не були розділені. Таке визначення видається мені дуже глибоким. Бо, попри чорнильні хмари, які відкидає юдео-християнська традиція, вона не може цілком затьмарити трагічної ситуації, трагічної та образливої як для серця, так і для розуму, що людство змушене співіснувати й ділити радощі життя на нашій планеті з численними видами створінь, з якими воно не може увійти в комунікацію. Цілком зрозуміло, що міфи не хочуть визнавати цю ваду творіння первісною; що вони вбачають у її виникненні визначальну характеристику людського роду й ознаку людської неповноцінності.

Можна також спробувати визначити міф через протиставлення іншим формам усної традиції: легенда, казка... Але ці відмінності ніколи не проступають чітко. Можливо, ці форми й не відіграють однакову роль у культурах, але вони творіння одного духу, й аналітик не може не розглядати їх у сукупності.

Яка ж головна властивість цього духу? Я сказав би, вона являє собою пряму протилежність картезіанському методу, бо це відмова розділяти реальність, прагнення ніколи не вдовольнятися частковою відповіддю, прагнути пояснень, які охоплювали б усю сукупність явищ.

Суть міфу в тому, що, зіткнувшись із проблемою, він уявляє її собі аналогічною іншим проблемам, що виникають у інших планах: космологічному, фізичному, моральному, юридичному, соціальному тощо. І пояснює усі їх сукупно.

Д. Е.: Саме це ви маєте на увазі, коли говорите про явища вставляння. К. Л.-C.: Я мав на увазі те, що створений у межах певної мови міф, який

годиться для однієї сфери, розповсюджується на всі сфери, де може виникнути проблема того самого формального типу.

Д. Е.: Саме тут ви не погоджуєтеся з Фройдом, у кінці «Ревнивої гончарки»: він приковує свою увагу виключно до сексуального коду.

К. Л.-C.: Можна без кінця критикувати погляди Фройда: його тексти двозначні, а буває, й суперечать один одному. Але те, що він ставить на ключову позицію сексуальний код, мені не видається сумнівним.

Д. Е.: Одначе в тих міфах, які ви аналізуєте, вражає всюдисущість сексуальності та насильства, яке завжди утворює їй кортеж.

К. Л.-C.: Це вражає нас тому, що цей аспект посідає значне місце у нашій власній системі цінностей і в нашому суспільному житті. Зверніть проте увагу, що міф ніколи не трактує проблему, пов’язану із сексуальністю, окремо і задля неї самої, ізольовано від інших проблем. Він неодмінно показує, що ця проблема формально аналогічна іншим проблемам, які виникають перед людьми і стосуються, наприклад, небесних світил, зміни дня й ночі, послідовності сезонів, соціальної організації, політичних взаємин між сусідніми племенами... Міфологічне мислення, зіткнувшись із особливою проблемою, аналізує її паралельно з іншими. Воно користується водночас кількома кодами.

Д. Е.: Це пояснення через послідовні проблеми.

К. Л.-C.: Причому жодна з них не розв’язується. Саме схожість між собою всіх цих проблем створює ілюзію, що їх можна розв’язати, як тільки людина помічає, що трудність, яка виникає в одному випадку, не виникає зовсім або виникає меншою мірою в інших. Ми тут міркуємо приблизно в той самий спосіб, як тоді, коли нас просять пояснити що-небудь, а ми на це відповідаємо фразами, які починаються зі слів: «Це те саме, що...» або: «Це так само, як...» З нашого боку, це звичайні лінощі, але міфологічне мислення застосовує цей прийом так вправно і так систематично, що він заміняє йому всі докази».

[Levi-Strauss C. De Près et de loin, Points-Ed Odile Jacob [Text] / C. LeviStrauss. - 1988. - Р. 193 sq.]

Тема № 2. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Проблемне завдання 1

1.Що може мотивувати думку Фалеса про воду як субстанцію сущого?

2.Із чим Фалес пов’язує праведність життя?

Фалес

ФРАГМЕНТИ

Начало сущого – вода. Всесвіт одухотворений і повний божественних

сил.

Старший за всі речі – бог, бо він не народжений. Прекрасніший за все – світ, бо він богове творіння. Більший за все – простір, бо він все уміщує. Швидша за все – мисль (νους), бо вона біжить без упину. Сильніша за все – необхідність, бо вона всіх опановує. Мудріший за все – час, бо він все викриває.

Як нам прожити найкраще і найправедніше життя? Ось так, якщо самі не будемо робити того, за що дорікаємо іншим.

Багатослів’я аж ніяк не виражає мудру думку. Шукай саму мудрість, вибирай саме тільки благо: і тим самим стулиш язики балакунів.

Проблемне завдання 2

1.Що в дійсності вказує на тотожність явищ та чисел?

2.Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке не можете дати відповідь?

Піфагор

ФРАГМЕНТИ

Числу всі речі тотожні.

Щастя (евдемонія) полягає у знанні довершеності чисел. Наслідуй бога. Вища достойна ціль – в уподібненні до бога.

Піфагор першим назвав Всесвіт «космосом» через порядок, котрий йому властивий. Мудреці кажуть, що і небо і земля, і боги і люди, пов’язані в одне ціле спільністю, дружбою, доброчинністю, чеснотою і справедливістю, а саме тому вони називають весь отсей видимий світ космосом (порядком), а не акосмією (безпорядком) та розпустою.

Піфагор дотримувався такої ритуальної чистоти і так уникав убивств і убивць, що не тільки утримувався від споживання живого, але й ніколи не наближався до різників та мисливців.

Піфагор називав своє вчення любомудрієм (φιλοσοφια), а не мудрістю (σοφια). Докоряючи сімом мудрецям (як їх прозвали до нього), він казав, що ніхто не мудрий, адже людина через слабкість своєї природи часто не в силах досягти всього, а той, хто прагне до звичаю та способу життя мудрої істоти може бути належно названий любомудром (філософом).

[Фрагменты ранних греческих философов. Ч. І. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. – М.: Наука, 1989.]

Проблемне завдання 3

1.Які саме невід’ємні властивості Логоса (Слово-Закон-Розум) помислив Геракліт?

2.Який смисл надають Логосу метафори «вогонь», «золото», «блискавка», «війна»?

3.Чому Геракліт ототожнює Логос і Полемос, єднальне і розрізнюваль-

не?

Геракліт

ФРАГМЕНТИ

Усім людям дано пізнавати самих себе і бути сумлінними [23е].

Ось це Слово (Логос), що вічно існує, люди не сприймають, чи то перед тим, як почують, чи то після того, як почули. Бо хоч усе і відбувається згідно з тим Словом (Логосом), вони схожі на несвідомих того. І це навіть попри те, що вони на досвіді стикаються з такими словами і речами, про які я розповідаю, розділяючи їх за природою і виказуючи їх так, як вони є. А інші люди не усвідомлюють того, що роблять по пробудженні, так само, як забувають те, що було уві сні [1].

Тож треба йти за спільним. Та хоч закон (логос) є спільний, більшість людей живе так, нібито має власний розум [2 DK].

Більшість людей не мислять речі такими, якими зустрічають їх у досвіді, і взнавши не розуміють, але щось собі вигадують [3].

І з чим вони повсякчас перебувають у спілкуванні (з логосом, що керує всіма речами), з тим вони – у розладі [4].

Природа любить ховатись [123 DK]. Потаємна гармонія міцніша за явну [54 DK].

Більша частина божественних речей вислизає від пізнання з причини неймовірності [12].

Дурними свідками є очі та вуха для людей, що мають варварські душі

[107 DK].

Всезнайство розуму не вчить [40 DK].

Хто наважилися виказувати свій смисл (логос) з розумом, ті повинні міцно спиратися на спільне для всіх, як громадяни полісу – на закон, ба навіть міцніше. Адже всі людські закони залежать від одного, божественного: він простягає свою владу так далеко, як тільки захоче, і все спричиняє і все перевершує [23].

Вислухавши не мене, а Логос, слід буде визнати: мудрість полягає в тому, щоб пізнати все як одно [50 DK].

Чиї тільки промови я не слухав, ніхто не доходить до того, щоб зрозуміти, що Мудре – від усього віддільне [174 DK].

Тільки одне може бути Мудрим: Думка (гноме), що править Всесвітом

[41 DK].

Сполучення: ціле і неціле, згідне і незгідне, співзвучне і неспівзвучне, і з усього – одне і з одного – все [10 DK].

Дорога вгору, вниз – одна й та сама [60 DK].

Люди як боги, боги як люди. Адже Логос – один і той же [47с].

Бог: день-ніч; зима-літо; війна-мир; ситість-голод. А зміняється, як вогонь, коли змішається з пахощами, дістає назву від запаху кожного [67 DK].

Для бога все прекрасне, добре і справедливе, а люди ж прийняли одне за несправедливе, друге за справедливе [102 DK].

Море – вода найчистіша і найбрудніша; для риб – питна й рятівна, для людей – непитна і смертоносна [61 DK].

На яві люди мають один спільний світ, а уві сні кожен звертається до вла-

сного [89 DK].

Треба знати, що війна (полемос) – річ всезагальна, що ворожнеча – звичайний порядок речей, і що все виникає через ворожнечу і збиткування [80 DK].

Гомер, молячись про те, щоб «ворожнеча згинула між богами і між людьми», сам того не відаючи, накликає прокляття на народження всіх істот

[28b3].

Все, що протилежне, поєднується, і з різнорідних речей народжується ще

більш прекрасна гармонія, і все народжується посередництвом Полемоса (розмежування) [фр. 8].

Полемос (війна, змагання) є батько всього, цар усіх: одних він оголошує богами, інших – людьми, одних він творить рабами, інших - вільними [53D].

Ми не знали б Правди (Діке), якби не було неправди [23 DK].

Недуга робить здоров'я приємним і добрим, так само голод – ситість, а втома – відпочинок [111 DK].

Якби не було Сонця, ми б не знали, що таке ніч [60]. Всяка твар бичем пасеться [80].

Те саме живе й мертве, розбуджене й спляче, молоде й старе. Бо це обертається в те, а те в це [88 DK].

Усім отсим править блискавка [64 DK].

Усіх і все нагрянувши зненацька буде Вогонь судити, і схопить [66 DK]. Цей світовий порядок (космос), один і той самий для всіх, не створив ніхто з богів, ніхто з людей, але він завжди був, є і буде вічно живий вогонь,

що мірно займається і мірно згасає [30 DK].

Під заставу вогню – усе, і вогонь під заставу всіх речей, подібно до того, як під заставу золота – майно і під заставу майна – золото [90 DK].

Все тече. Двічі не ввійдеш до тієї самої річки [91 DK].

На тих, хто входить у ті ж самі ріки, набігають в один раз одні, а в інший раз інші води [40].

Меж душі тобі не відшукати, яким би шляхом ти не йшов: настільки глибока її міра (логос) [67].

Совість людини – в її духові [119 DK].

Не до добра людям виконання їхніх бажань [71].

З серцем боротися важко, бо чого воно хоче, те купує за ціну душі [85D]. Кращі люди віддають перевагу єдиному над множинним: вічній славі над

минущими речами, – але більшість нажираються, мов бидло [29 DK]. Що більш доблесна смерть, то краща доля випадає померлому [97].

Народ повинен боротися за знехтуваний закон, як за мури міста [44 DK]. Гордість треба гасити більш, ніж пожежу [43 DK].

Бо людська істота не має розуміння, а божа має [78 DK]. Муж називається нерозумний супроти бога, як хлопчина супроти мужа [79 DK]. Найкраща з мавп

– гірша в порівнянні з людським родом [82 DK]. Наймудріший із людей являється супроти бога як мавпа своєю мудрістю, красою та всім іншим [83 DK].

[Геракліт. Фрагменти [Текст] / Геракліт; пер. М. Соневицького // Філос. і соціол. думка. – 1991. - № 4. - С. 152-158.]

Проблемне завдання 4

1.Завдяки чому Парменід розрізняє два пізнавальні шляхи – Істини та Судження (Мнения)?

2.Які атрибути буття відкриваються на обох шляхах пізнання?

3.Якщо «небуття немає», то звідки у Парменіда з’явився привід про нього говорити?

Парменід

О ПРИРОДЕ

[Проэмий]

Кони, несущие меня, куда только мысль достигает Мчали, вступивши со мной на путь божества многовещий, Что на крылах по Вселенной ведет познавшего мужа. Этим путем я летел, по нему меня мудрые кони, Мча колесницу, влекли, а Девы вожатыми были.

Ось, накалившись в ступицах, со скрежетом терлась о втулку, (Ибо с обеих сторон ее подгоняли два круга Взверченных вихрем), как только Девы Дочери Солнца, Ночи покинув чертог, ускоряли бег колесницы К Свету, откинувши прочь руками с голов покрывала.

Там – Ворота путей Дня и Ночи, объемлемы прочно Притолокой наверху и порогом каменным снизу,

Сами же – в горнем эфире – закрыты громадами створов, Грозновозмездная Правда ключи стережет к ним двойные.

Стали Девы ее уговаривать ласковой речью

Иубедили толково засов, щеколдой замкнутый, Вмиг отпереть от ворот. И они тотчас распахнулись

Исотворили зиянье широкоразверстое створов,

В гнездах один за другим повернув многомедные стержни, Все на гвоздях и заклепках. И се – туда, чрез ворота, Прямо направили Девы упряжку по торной дороге.

И богиня меня приняла благосклонно; десницей Взявши десницу, рекла ко мне так и молвила слово:

«Юноша, спутник бессмертных возниц! О ты, что на конях, Вскачь несущих тебя, достигнул нашего дома, Радуйся! Ибо тебя не злая Судьба проводила Этой дорогой пойти – не хожено здесь человеком —

Но Закон вместе с Правдой. Теперь все должен узнать ты: Как убедительной Истины непогрешимое сердце, Так и мнения смертных, в которых нет верности точной. Все ж таки ты узнаешь и их: как надо о мнимом Правдоподобно вещать, обсуждая все без изъятья.

Мне безразлично, откуда начать, ибо снова туда же Я вернусь.

[Путь Истины]

Ныне скажу я, а ты восприми мое слово, услышав, Что за пути изысканья единственно мыслить возможно.

Первый - гласит, что «есть» и «не быть никак невозможно»: Это – путь Убежденья (которое Истине спутник).

Путь второй – что «не есть» и «не быть должно неизбежно»:

Эта тропа, говорю я тебе, совершенно безвестна, Ибо то, чего нет, нельзя ни познать (не удастся), Ни изъяснить...

Ибо мыслить – то же, что быть...

Можно лишь то говорить и мыслить, что есть; бытие ведь Есть, а ничто не есть: прошу тебя это обдумать.

Прежде тебя от сего отвращаю пути изысканья, А затем от того, где люди, лишенные знанья,

Бродят о двух головах. Беспомощность жалкая правит В их груди заплутавшим умом, а они в изумленьи Мечутся, глухи и слепы равно, невнятные толпы, Коими «быть» и «не быть» одним признаются и тем же

Ине тем же, но все идет на попятную тотчас, Нет, никогда не вынудить это: «не-сущее суще». Но отврати свою мысль от сего пути изысканья, Да не побудит тебя на него многоопытный навык

Оком бесцельным глазеть, и слушать ухом шумящим,

Иязыком ощущать. Рассуди многоспорящий довод Разумом, мной приведенный. Один только путь остается, «Есть» гласящий; на нем – примет очень много различных, Что нерожденным должно оно быть и негибнущим также, Целым, единородным, бездрожным и совершенным.

Ине «было» оно, и не «будет», раз ныне все сразу

«Есть», одно, сплошное. Не сыщешь ему ты рожденья. Как, откуда взросло? Из не-сущего? Так не позволю Я ни сказать, ни помыслить: немыслимо, невыразимо Есть, что не есть. Да и что за нужда бы его побудила Позже скорее, чем раньше, начав с ничего, появляться?

Так что иль быть всегда, иль не быть никогда ему должно. Но а из сущего не разрешит Убеждения сила, Кроме него самого, возникать ничему. Потому-то Правда его не пустила рождаться, ослабив оковы,

Иль погибать, но держит крепко. Решение – вот в чем: Есть иль не есть? Так вот, решено, как и необходимо, Путь второй отмести как немыслимый и безымянный (Ложен сей путь), а первый признать за сущий и верный.

Как может «быть потом» то, что есть, как могло бы «быть в прошлом»? «Было» – значит не есть, не есть, если «некогда будет».

Так угасло рожденье и без вести гибель пропала. И неделимо оно, коль скоро всецело подобно:

Тут вот – не больше его ничуть, а там вот – не меньше, Что исключило бы сплошность, но все наполнено сущим. Все непрерывно тем самым: сомкнулось сущее с сущим.

Но в границах великих оков оно неподвижно, Безначально и непрекратимо: рожденье и гибель Прочь отброшены – их отразил безошибочный довод. То же, на месте одном, покоясь в себе, пребывает И пребудет так постоянно: мощно Ананкэ Держит в оковах границ, что вкруг его запирают,

Ибо нельзя бытию незаконченным быть и не должно: Нет нужды у него, а будь, во всем бы нуждалось. То же самое – мысль и то, о чем мысль возникает, Ибо без бытия, о котором ее изрекают, Мысли тебе не найти. Ибо нет и не будет другого Сверх бытия ничего: Судьба его приковала

Быть целокупным, недвижным. Поэтому именем будет Все, что приняли люди, за истину то полагая:

«Быть и не быть», «рождаться на свет и гибнуть бесследно», «Перемещаться» и «цвет изменять ослепительно яркий». Но, поскольку есть крайний предел, оно завершенно Отовсюду, подобное глыбе прекруглого Шара, От середины везде равносильное, ибо не больше,

Но и не меньше вот тут должно его быть, чем вон там вот. Ибо нет ни не-сущего, кое ему помешало б С равным смыкаться, ни сущего, так чтобы тут его было Больше, меньше – там, раз все оно неуязвимо.

Ибо отвсюду равно себе, однородно в границах. Здесь достоверное слово и мысль мою завершаю Я об Истине: мненья смертных отныне учи ты, Лживому строю стихов моих нарядных внимая.

[Путь Мнения]

Смертные так порешили: назвать именами две формы, Коих одну не должно – и в этом их заблужденье. Супротив различили по виду и приняли знаки Врозь меж собою: вот здесь – пламени огнь эфирный, Легкий, тонкий весьма, себе тождественный всюду, Но не другому. А там – в себе и противоположно Знанья лишенную Ночь – тяжелое, плотное тело. Сей мирострой возвещаю тебе вполне вероятный, Да не обскачет тебя какое воззрение смертных. Виждь, однако, умом: от-сущее верно при-суще, Ибо не отрубить от сущего сущее в смычке, Ни распыляя его повсюду всяко по миру, Ни собирая в одно…

Но коль скоро все вещи названы «Светом» и «Ночью», Качества ж их нареклись отдельно этим и тем вот,