2.2. Функції політичної влади. Розділення властей

Політична влада виконує в суспільстві різні функції, а саме – встановлює закони, здійснює правосуддя, керує всіма аспектами життєдіяльності і так далі. Поставлених цілей вона добивається різними засобами – економічним стимулюванням і примушенням, політичним та ідеологічним впливом, правовими нормами і санкціями.

Основними функціями влади є:

– інтегруюча – об'єднує всі соціальні сили, соціально-політичні, ідеологічні, інтелектуальні ресурси суспільства, підпорядковувавши їх суспільно-значущим цілям;

– регулятивна – направляє політичну волю мас на створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства;

– соціального контролю – забезпечує необхідну контрольну діяльність у цілях підтримки легітимності держави;

– мотиваційна – формує мотиви політичної діяльності;

– стабілізуюча – сприяє стійкому розвитку політичної системи, громадянського суспільства.

Влада може виконувати і роль соціального дестабілізатора суспільства. Соціальна дестабілізація може виникнути внаслідок руйнівних навмисних дій певних політичних сил, бездіяльності і псевдодіяльності влади, некомпетентних дій властей, гальмування розвитку суспільства.

Принцип розподілу влади.

Домінуючим принципом механізму функціонування політичної влади є принцип розподілу влади.

Засновниками теорії розподілу влади вважають англійського філософа Джона Локка і французького філософа, просвітителя, правознавця Ш. Монтеск’є, хоча цю ідею висловлював ще грецький філософ Полібій. Згідно з цією теорією для правильного і ефективного функціонування держави, повинні існувати незалежно одна від одної законодавча, виконавча і судова влада. Це створює систему «стримувань і противаг», проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею, сприяє продуманості, зваженості, балансу в ухваленні рішень, а, отже, дієвості політичного керівництва і управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивіда, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є найвищий представницький орган– парламент. Виконавчу владу здійснюють президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні органи. Судову – суди, що підкоряються тільки закону.

Вперше така система влади була закріплена законодавчо в Конституції США (1787 рік). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки (Конституції гетьмана П. Орлика – 1710 рік). Принцип розподілу влади вже закріплений в більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.

Проте практика знає політичні системи, які існують в умовах єдності влади. У цих системах влада (перш за все виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, військової еліти і так далі), і підпорядковує собі всі інші гілки влади, які діють формально. Це можливо в тоталітарних або в жорстко авторитарних режимах (фашистський, напівфашистський, військової диктатури, абсолютної монархії).

2.3. Поняття легальності, легітимності і ефективності політичної влади

Важливе значення у політичній теорії має проблема легітимності влади.

Термін «легітимність» виник у Франції (legetime) і спочатку ототожнювався з терміном «legalite» – законність, що не зовсім вірно.

Законність, тобто легальність влади, означає законно встановлену владу, а не насильницьку, узурповану, таку, що здійснюється через закон і відповідно до нього.

Легітимність означає добровільне визнання населенням влади, її права ухвалювати рішення, управляти і згоду підкорятися.

М. Вебер включив в принцип легітимності два положення:

1. визнання влади правителів;

2. обов'язок підлеглих підкорятися їй.

М. Вебер залежно від мотивів підпорядкування, визнання влади народом виділив три типи легітимності.

1. Традиційна легітимність – заснована на звичаях, традиціях, звичках підкорятися владі, вірі в непорушність встановленого порядку. Традиційна легітимність характерна для монархій. По своїй мотивації це схоже з відносинами у патріархальній сім'ї, заснованими на беззаперечному підпорядкуванні старшим. Традиційна легітимність відзначається міцністю. Тому, наголошував Вебер, для стабільності демократії корисне збереження спадкового монарха, що підкріплює авторитет держави багатовіковими традиціями шанування влади.

2. Харизматична легітимність – вона заснована на вірі у виняткові якості, божий дар, тобто харизму керівника, якого іноді навіть обожнюють, створюють культ його особи. Харизматична легітимність базується на вірі і на емоційному особовому взаємовідношенні вождя і маси. Харизматична легітимність виникає, як правило, в смутні часи, епоху кардинальних змін, і саме тому виявляється надто ненадійною. Її недовговічна могутність нерідко підкріплюється прижиттєвим звеличенням, перебільшенням внеску в державне і суспільне життя країни лідера держави або партії (культ особистості Сталіна, Гітлера, Мао-Цзедуна, Ким Ір Сена й ін.)

3. Раціонально-правова (демократична) легітимність. Вона базується на раціонально-зрозумілому інтересі, що спонукає людей підкорятися законам, в рамках яких демократично обираються і діють представники влади. У такій державі підкоряються не особі, а законам.

Раціонально-правова легітимність характерна для демократичних держав.

На практиці у чистому вигляді ідеальні типи легітимності не існують. Вони нерідко доповнюють один одного.

Легітимність влади не обмежується її трьома класичними типами, що описані. Існують й інші типи легітимності. Один з них – ідеологічна легітимність. Її суть полягає у виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься до масової свідомості. Ідеологічна легітимація ґрунтується на впровадженні у свідомість і підсвідомість людей певної «офіційної» ідеології за допомогою методів переконання і навіювання.

Ідеологічна легітимність може бути класовою або націоналістичною. У другій половині ХХ ст. багато молодих держав в спробах отримати визнання і підтримку населення дуже часто удаються до націоналістичної легітимації своєї влади, нерідко встановлюючи етнократичні режими.

Влада демократичного суспільства постійно піклується про свою легітимність, виходячи з необхідності правити, з відома народу. Однак і в демократичних країнах здатність влади «створювати і підтримувати у людей переконання в тому, що існуючі політичні інститути є як найкращими» (С. Ліпсет) необмежена . У соціально диференційованому суспільстві є соціальні групи, що не розділяють політичний курс уряду, що не приймають його ні в деталях, ні в цілому. І хоча в жодному політичному режимі легітимність влади не буває повною, абсолютною, вона тим повніше, чим менше соціальна дистанція між різними групами населення.

Легітимність влади корениться у політичній культурі громадян, означає відповідність її уявленням, ціннісним представленням громадян. Це ціннісне ставлення до влади. Але воно може бути інструментальним – що оцінює її з погляду того, що вона дає або може дати людям.

Таке інструментальне відношення між громадянами і владою характеризується поняттям «ефективність» влади.

Ефективність влади – це її результативність, ступінь виконання нею своїх функцій у політичній системі і суспільстві, реалізації очікувань громадян, і, перш за все, найбільш впливових шарів – еліт. У сучасних умовах легітимність і ефективність влади – два найважливіші чинники її стабільності, довіри до неї і підтримки її громадянами.

Легітимність і ефективність влади дуже пов'язані. Будь-які типи легітимності влади багато в чому визначаються надіями населення на її ефективність, тобто сподіваннями на задоволення його вимог. Так, багато авторитарних режимів, що спочатку страждали дефіцитом легітимності (Чилі, Південна Корея, Бразилія), згодом придбали її значною мірою завдяки успішній економічній політиці, зміцненню громадського порядку і підвищенню добробуту населення.

Проте, досягти ефективності, не володіючи легітимністю, тобто схваленням і підтримкою громадян, досить складно. В наші дні багато держав переживають кризу легітимності. Особливо гостро вона виявляється в політичній нестабільності, частих державних переворотах в країнах «третього світу». Останніми роками проблема легітимності стала вкрай актуальною для більшості посткомуністичних країн. Це пов'язано з руйнуванням там традиційних, харизматичних та ідеологічних механізмів легітимності, з відсутністю зрілих передумов, необхідних для демократії і з низькою ефективністю влади, сформованої за демократичними процедурами.

Нездатність правлячих режимів таких держав вивести свої країни з кризи підриває довіру населення до раціонально-правової форми легітимності. Для більшості з них зміцнення легітимності, можливо, перш за все, на шляху практичної демонстрації здатності вирішувати гострі економічні і соціальні проблеми.