3.2. Політична еліта як найбільш високий рівень суб'єкта влади, політична еліта в Україні

Термін «еліта» (кращий, вибраний, добірний) з XVII ст. почали вживати для позначення людей, які є вибраними, перш за все, – найвища знать. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р., елітою називали вищі соціальні шари суспільства. Проте поняття «еліта» в соціальних науках до кінця XIX – початку XX ст. не було поширено.

Політична еліта – найвища по соціально-політичному статусу, відносно привілейована, автономна група, складова меншина суспільства, якій властиві певні видатні політичні, соціально-економічні і психологічні властивості і яка безпосередньо бере участь в ухваленні і здійсненні рішень щодо реалізації державної та іншої політичної влади.

Отже, політична еліта – це найвпливовіша частина правлячого соціального шару (класу), який активно впливає на реалізацію її інтересів у владі, в політиці і взагалі в суспільному житті. Зокрема, Р. Дарендорф включає до її складу: 1)економічних лідерів; 2) політичних лідерів; 3) професорів і вчителів; 4)духівництво; 5) видатних журналістів; 6) військових; 7) суддів і адвокатів. Зрозуміло, що міра впливовості цих груп в еліті буде нерівнозначною.

В античній філософії елітарну концепцію найчіткіше сформулював Платон, який виступав проти наближення демосу (народу) до управління державою, вважаючи його «натовпом», який є ворожим мудрості. Пізніше ця концепція була розроблена в працях інших відомих мислителів – Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше, О.Шопенгауєра. Проте як цілісна система поглядів і концепцій елітизм склався в першій половині XX ст. завдяки працям Вільфредо Парето, Гаєтано Моска і Роберта Міхельса. Структурний склад еліти традиційно містить:

– «кращих» представників класу (соціального шару), тобто тих, хто має значні матеріальні ресурси і соціальні позиції;

– найбільш спеціально (професійно) підготовлених членів соціального угрупування щодо політичної (державної) діяльності;

– поповнюється еліта (якщо вона є відкритою, а не закритою) з підлеглих шарів суспільства найбільш талановитими і корисними особами.

Проте реалізує свою владу еліта опосередковано через бюрократію і відповідні інститути влади, тому і легітимізується вона різними засобами|коштами|: через право, звичаї, силу, доцільність, харизму, адміністративні механізми, а іноді|інколи| – через неписьменність і марновірство натовпу.

Еліти в соціумі виділяють згідно зі сферами їх життєдіяльності і за функціональним призначенням, зокрема, виділяють: політичну, економічну, духовну, інформаційну, національно-етнічну, військову, професійну еліту і деякі субеліти.

Політична еліта складається з груп, політичних лідерів і осіб, які безпосередньо здійснюють політико-владні рішення; це особи, які посідають високі посади в органах державної влади, як громадянського, так і військового характеру. Виходячи з об'ємів повноважень влади, виділяють три рівні правлячої еліти:

1) вища політична еліта, до якої належать керівники держави, що посідають найвищі посади у всіх гілках влади (президент і його оточення, вищі керівники уряду, голови і члени найвищих судових органів влади, спікер парламенту і керівники найбільших фракцій; лідери найвпливовіших політичних партій і рухів); її кількість не перевищує 100-200 чоловік, навіть у досить великих країнах;

2) середня політична еліта, що формується з величезної маси виборних посадових осіб – сенаторів, депутатів, представників регіональних еліт (губернаторів, мерів), лідерів різних політичних партій і рухів;

3) адміністративно-бюрократична еліта (нижчий рівень політичної еліти) складається з держслужбовців, високопоставлених чиновників міністерств, відомств, керівників інших органів або департаментів державного управління.

Економічна еліта – це найбільш багаті члени суспільства, так звана «фінансово-промислова олігархія»: найкрупніші власники, банкіри, керівники фінансово-промислових груп, голови провідних корпорацій, керівництво підприємств військово-промислового комплексу, власники великих капіталів.

Духовна еліта представлена меритократією (інтелектуальною елітою), церковно-релігійною елітою, елітою світу мистецтва (богема, андеграунд) і ідеологічною елітою (у партіях та ідеологічних установах).

Інформаційна еліта – «інфократія» – складається з видатних діячів ЗМІ, журналістів, керівників теле- і радіоканалів, видавництв, газет, журналів і тому подібне. Вона небезпідставно вважається «четвертою владою», оскільки контролює, керує і дозує потоки інформації і здійснює значний вплив на формування громадської думки. Ця еліта достатньо близька до інтелектуальної (педагоги, науковці, ідеологи, художники культури), тому іноді політологи говорять про культурно-інформаційну еліту взагалі.

Національно-етнічна еліта, як і аристократія (родова, племінна) в деяких суспільствах відносять до так званих традиційних еліт. Їх вплив на політичний процес достатньо значний, якщо ці еліти залишаються при владі в традиційних суспільствах, де володарюють системи традиційних (зокрема релігійних) цінностей.

Військова еліта («генералітет») складає необхідну частинку політичної «еліти влади», або автономно керує політичними процесами за умови відповідних диктаторських режимів.

Професійна еліта по складу нагадує інтелектуальну, але принципом її виділення є наявність елітних професій у суспільстві: юристи (адвокати, судді і тому подібне), лікарі, вчені, політики, психологи, соціологи, менеджери й ін. (цей набір залежить від конкретних умов і рівня розвитку держави).

Соціологи і політологи виділяють також специфічні субеліти – «криміналітет», маргінали, демографічні еліти («золота молодь», феміністки), сексуальні меншини і тому подібне. Вони не здійснюють постійного впливу на політику, а тяжіють до її «тіньових» форм і технологій.

За місцем у політичній системі еліти розділяються на правлячу (еліту влади) і опозиційну (контреліту). Правляча еліта безпосередньо здійснює функції державної влади. До складу контреліти входять ті сили, які прагнуть зайняти визначальні позиції у владі; така потенційна еліта часто висуває популістські гасла, апелює до підтримки невдоволених верств суспільства.

За структурою і характером внутрішніх зв'язків виділяють еліти з високим ступенем інтеграції і еліти з низьким рівнем інтеграції. Інтегровані еліти достатньо згуртовані, іноді на релігійній або ідеологічній основі, або завдяки консенсусній згоді – на певних ціннісних основах, нормах політичної конкуренції і процедурах здійснення політичної влади. Не інтегрованим елітам властива гостра боротьба між угрупуваннями за оволодіння стратегічними позиціями, тактичними можливостями, за сфери контролю і розподілу ресурсів (наприклад адміністративна еліта).

Функції еліти, які вона виконує у суспільстві наступні:

універсальна – полягає в маскуванні фактичного суспільного джерела і класового характеру влади;

посередницька – формування політичної репрезентації класу як цілого, посередництво між кінцевими суб'єктами політики і владою, між представниками і безпосередніми суб'єктами політики;

регулююча – регуляція діяльності політичного представництва класу, дозуючи (підсилюючи або обмежуючи) його;

резервуюча – виконання ролі головного резерву керівних кадрів, своєрідного центру відбору кадрів до інститутів влади;

прогнозуюча – прогнозування і діагностика процесів і явищ у політиці, тобто еліти виконують так звану місію «штабів» у політиці;

координуюча – координація діяльності різних рівнів і форм політичної репрезентації класу, тобто посередницьке управління сукупною політичною практикою.

Політична наука виявила два головні механізми рекрутування еліти: система гільдій і антрепренерська. Характерними рисами системи гільдій є:

– закритість, відбір претендентів на вищі посади в основному з нижчих шарів самої еліти; шлях угору досить повільний;

– висока міра інституалізації відбору через наявність багаточисленних формальних вимог для обіймання посад (вік, стать, партійність, соціальне походження і тому подібне);

– відносно невелике і закрите коло електорату, яке здійснює відбір, як правило, відтворює вже існуючий (сталий) тип лідерства.

Антрепренерська система характеризується:

– відвертістю, широкими і реальними можливостями різних соціальних груп увійти до еліти;

– незначною кількістю вимог щодо претендентів;

– широким колом електорату, реальним і високим конкурсом при відборі;

– первинністю значення індивідуальних якостей претендента.

Цей механізм рекрутування еліти більшою мірою відповідає динаміці сучасного життя і застосовується при ліберально-демократичних режимах. Система гільдій за сучасних умов є в традиційних суспільствах і в консервативних режимах та інституціях.

Відомо, що частина політологів (П. Бурд'є П. Бірнбаум, Л. Саністебан) досить жорстко пов'язують соціальний склад і динаміку формування еліти з соціально-політичним типом суспільства (або розділеного на касти, або на класи, або на соціальні шари). Усередині окремого класу (суспільства), або поза елітою може знаходитися певна частина осіб, які прагнуть до приєднання до еліти, або до формування нової – контреліти або субеліти. Заради цього використовуються різні засоби – від суперництва на виборах до насильницького захоплення влади, а також різні мотиви – від особисто егоїстичних до глобально суспільних.

У динаміці (розвитку) політичних еліт виділяють дві типові тенденції: перша – закрита, при якій еліта «закривається», перешкоджаючи будь якому входу в її ряди («ефект фортеці»); друга – відкрита, при якій еліта, «відкривається» для залучення корисних прихильників, членів в свої ряди. Це життєздатніші еліти, вони мають можливість оновлюватися. Циркуляція у відкритих елітах досить динамічна, високою тут є також міра соціальної адаптації до зовнішніх змін; у закритих елітах – циркуляція повільна або навіть загальмована, але тут зберігається внутрішня стабільність, є спадковість політики і врівноваженість ухвалених рішень.

Серед населення України все більше поширюється| думка, що правляча еліта – це та група людей, яка стоїть на вищому рівні соціальної ієрархії, займає соціальні престижні позиції та здатна реально впливати на процес розподілу вагомих для суспільства ресурсів. Масова свідомість громадян України найчастіше ідентифікує політичну еліту з системою таких соціально-політичних груп: народні депутати України (або обласних і міських рівнів); представники республіканської, обласної або міської адміністрації; лідери вагомих політичних партій, рухів, громадських організацій або угрупувань; зрештою, політична (виконавча) влада країни, а саме – президент, його найближче оточення і уряд.

Політична елітарність народних депутатів забезпечується і гарантується державою, яка через законодавство встановила систему економічних, політичних і юридичних умов (гарантій) їх діяльності, що, по суті, є депутатськими привілеями, визначеними в законі. Серед них – депутатська недоторканність, забезпечення інформаційно-довідковими матеріалами, безкоштовні консультації фахівців і юридична допомога, що пригнічує право виступати в засобах масової інформації, пільгове матеріальне і соціально-побутове забезпечення, регламентація правового статусу депутатів через спеціальні нормативні акти держави і тому подібне.

Природно, якщо еліта влади прагне бути демократичною і відповідати сучасним функціональним вимогам що до політичного керівництва, їй не слід уникати конкурентності, суспільної легітимації і не допускати перетворення на номенклатуру.