5.4. Соціалістична ідеологія

Соціалізм (від лат. Socialis – суспільний) – вчення про перетворення суспільства, що базується на приватній власності й експлуатації, в нове, яке ґрунтується на суспільній (колективній) власності, соціальній рівності, справедливому розподілу матеріальних благ і духовних цінностей у залежності від витраченої праці.

Ідеї соціалізму мають глибокі історичні корені й один з перших проявів – функціонування перших християнських громад. Спроби ідеологічно обґрунтовувати перетворення суспільства на засадах колективізму належать до епохи Відродження і пов'язані з іменами великих гуманістів XVI ст. – англійського державного діяча і мислителя Т.Мора (1478–1535), “Утопія” – (1516) та італійського поета, філософа і політичного діяча Т.Кампанели (1568–1639), “Місто сонця” – (1602). В цих роботах, написаних у період кризи феодалізму, були висловлені ідеї, спрямовані на перетворення пануючого суспільного устрою на колективних засадах, виражені в утопічно-літературній формі. Лише в першій половині XIX ст. з'явилися мислителі, що у своїх працях різко критикували капіталізм, захищали інтереси найманих робітників і запропонували концепцію перебудови суспільства на основі суспільної власності і соціальної рівності (французи А.Сен-Симон (1760–1825) і Ш.Фур'є (1772–1837) і англієць Р.Оуэн (1771–1851)). Цей напрямок в історії розвитку соціалістичної думки одержав назву раннього чи утопічного (у марксистському визначенні). Основними методами втілення своїх ідей у реальне життя вони вважали освіту, виховання, переконання й інші мирні шляхи суспільного перетворення. (У літературі цей напрямок одержав ще назву “просвітительського” соціалізму).

Остаточне оформлення соціалістичної ідеології і придбання нею політичної спрямованості відбулося в другій половині XIX ст. і пов'язано з іменами німецьких філософів і суспільно-політичних діячів К.Маркса (1818–1883) і Ф.Енгельса (1820–1895). Здобуте ними вчення одержало назву “марксизм” (або науковий комунізм на протилежність від утопічного) і було проголошено ідеологією пролетаріату. У поширенні та розвитку соціалістичних ідей у Росії велику роль зіграли Г. В. Плеханов і В. І. Ленін, в Україні – М.Драгоманов, І.Франко, С.Петлюра, В.Винниченко та ін.

У ході історичного розвитку в соціалізмі з'являються різні напрямки: ранній (просвітительський), марксизм, лассальянство, реформізм, демократичний соціалізм (соціал-демократія), радянська і китайська моделі, африканського й іншого різновиду соціалізму. Але в основі кожного з цих напрямків лежить або марксистська, або соціал-демократична ідеологія, тому більш докладно зупинимося на цих двох.

Марксизм як політичне вчення сформувався в XIX ст. і містив у собі теоретичну і політичну частини. У теоретичній частині обґрунтовуються закономірності зародження соціалізму й аналізується його сутність, у політичній – визначаються політичні засоби реалізації поставлених цілей, що виражають інтереси робітничого класу, мета якого побудувати безкласове суспільство. Риси марксистської ідеології:

– соціалізм як перша, нижча фаза комунізму, що приходить на зміну капіталізму в результаті класової боротьби пролетаріату в її вищій формі –революції. (Вчення про класову боротьбу і революцію – основне ядро в марксизмі);

– ліквідація приватної власності й експлуататорських класів (шляхом експропріації експропріаторів);

– утвердження суспільної власності на знаряддя і засоби виробництва (на першій фазі – у двох формах: державній і кооперативно-колгоспній),

– встановлення диктатури пролетаріату як знаряддя перетворення суспільства;

– керівна роль робітничого класу і його партії;

– відсутність плюралізму в політичному житті, тому що вважається, що інтереси робітничого класу відображають інтереси всіх інших класів і соціальних груп;

– здійснення в сфері розподілу принципу: “від кожного – по здатності, кожному – по праці”;

– забезпечення на цій основі соціальної рівності, соціальної справедливості – умов для всебічного розвитку особистості.

Як бачимо, головний принцип цієї ідеології, що є фундаментом для реалізації ідеалу суспільного устрою – відношення до приватної власності. Якщо лібералізм розглядає приватну власність, як головний двигун конкуренції і забезпечення добробуту, марксизм розглядає її як головне джерело експлуатації і соціальної дискримінації найманої праці, що і визначає вимогу її повної ліквідації. Для реалізації такого суспільного ідеалу, де буде панувати суспільна власність, необхідне посилення ролі держави, що виступає найважливішим елементом необхідних економічних перетворень і встановлення соціальної рівності і соціальної справедливості. Але, на відміну від лібералізму, що обмежується рівністю всіх перед законом, марксизм висуває своє розуміння рівності – на основі розподілу суспільних благ по праці і створення приблизно однакових можливостей в області освіти, охорони здоров'я та ін. У поширенні марксистських ідей і підготовці передумов для створення масових соціалістичних робітничих партій важливу роль відіграли I Інтернаціонал – Міжнародне товариство робітників (1864–1876), заснований і керований К.Марксом і Ф.Енгельсом і II Інтернаціонал (Міжнародне об'єднання соціалістичних партій (1889–1914)) – заснований Ф.Енгельсом.

На початку XX ст. у марксизмі відбувся розпад на дві протилежні гілки – ленінізм і соціал-демократизм. Очолювана В.І.Леніним фракція РСДРП, що одержала назву “більшовики”,* оголосила себе послідовною спадкоємицею марксизму, взявши у свій арсенал основні його догмати: вчення про революційний перехід від капіталізму до соціалізму, про необхідність зламу старої (буржуазної) державної машини і встановлення диктатури пролетаріату і признання керівної ролі у всіх перетворюючих процесах партії робітничого класу. Творчий розвиток марксизму В.Леніним (1870–1924) виявився у відмовленні від одного з основних його принципів про одночасний перехід до соціалізму найбільш розвинутих країн і розробці вчення про можливість перемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні в епоху імперіалізму, висунувши ідею про “слабку ланку” у ланцюзі капіталістичних держав. Ленінізм став ідеологічною основою Жовтневої революції 1917 р. у Росії і побудови соціалізму в СРСР й інших країнах. Розпад СРСР, крах соціалізму в Східній і Центральній Європі наприкінці 80-х – початку 90-х років був результатом неефективності системи, заснованої на насильницьких тоталітарних принципах у всіх сферах – економічній, політичній, ідеологічній, культурній та ін.

Соціал-демократія, як один з напрямків соціалістичної ідеології, виникла наприкінці XIX ст. у надрах марксизму й у своєму розвитку пройшла три етапи. На першому етапі (80-і – 90-і роки XIX ст.) велика частина соціал-демократичних партій була об'єднана в II Інтернаціоналі, створеному Ф.Енгельсом у 1889 р. і поділяла основні марксистські принципи щодо революційного шляху переходу до соціалізму, насильницьких форм перетворення суспільних відносин і ролі диктатури пролетаріату в цих процесах. Але вже наприкінці XIX – початку XX ст. починається критичне переосмислення марксистської теорії, пов'язане з іменами відомих діячів німецького робітничого руху Ф.Лассаля (1825–1864), Е.Бернштейна (1850–1932) і К.Каутського (1854–1938) – саме вони і вважаються основоположниками соціал-демократії. Ф. Лассаль висунув положення про можливості мирного переходу до соціалізму на основі загального виборчого права (що суперечило марксистському положенню про роль революції), а також розглядав державу як інститут, що стоїть над класами (що йшло супротив марксистського положення про державу як апарат насильства одного класу над іншим). Е. Бернштейн і К. Каутський стали агітувати проти таких марксистських положень, як класова боротьба, соціальна революція і диктатура пролетаріату (у газетах, що видавалися ними, “Соціал-демократ” і “Нойецайт”).

Другий етап у розвитку соціал-демократичної думки (перша третина XX ст.) – дуже складний. На початку XX ст. відбувається розкол соціал-демократії на три течії, праве (опортуністичне – “угодівське” – по Леніну), ліве (революційне) і центристське ( що коливалося між “правими” і “лівими”). Цей розкол був виражений і організаційно: в 1919 р. “ліві”, очолювані Леніним, створили Комуністичний Інтернаціонал (1919–1943) – його іноді називають III Інтернаціоналом; “праві” у 1920 р. проголосили про відродження II Інтернаціоналу, який практично припинив свою діяльність у роки 1 світової війни. У 1923 р. була зроблена спроба об'єднання “правих” і “центристів” створенням Робітничого Соціалістичного Інтернаціоналу (РСІ). Однак діяльність соціал-демократичних партій у складних соціально-політичних умовах у період між двома світовими війнами не була розгорнута, а в 1940 р. РСІ припинив своє існування (після окупації фашистами Брюсселя, де розташовувалася штаб-квартира РСІ). Комуністичний інтернаціонал припинив свою діяльність в 1943 р. на вимогу союзників СРСР по антигітлеровській коаліції.

Третій етап у розвитку соціал-демократії відноситься до післявоєнного часу. Саме на цьому етапі завершується формування соціал-демократичної доктрини, що значною мірою пов'язано з діяльністю Соцінтерна, відновленого в 1951 р. на міжнародному конгресі соціал-демократії, що відбувся у Франкфурті-на-Майне. У прийнятій на цьому конгресі Франкфуртській декларації Соцінтерна відкрито заявлено про відмовлення від марксизму, як ідейно-теоретичної основи робітничого руху, і переході до реформізму.

Найбільш повна сучасна інтерпретація соціал-демократичної ідеології міститься у запропонованій Соцінтерном концепції “демократичного соціалізму” (термін увів К. Каутський), що, як декларувалося в прийнятій першій програмі, повинна стати основою для перетворення капіталістичного суспільства в соціалістичне. У 1989-му у Стокгольмі прийнято новий програмний документ – “Декларація принципів”, у якому міститься спроба розкрити зміст концепції демократичного соціалізму.

Характерні риси соціал-демократичної доктрини, що втілена в концепції демократичного соціалізму:

– соціалізм – суспільний лад, що досягається не в результаті класової боротьби і революційної ліквідації капіталізму, а шляхом реформ;

• в економічній сфері – збереження приватної власності і функціонування інших форм власності, тобто підтримка ідеї змішаної економіки;

__________________________

*В 1903 р. на ІІ з'їзді РСДРП (Російська соціал-демократична робітнича партія) відбувся розкол на дві фракції – більшовиків на чолі з В.Леніним і меншовиків на чолі з Л.Мартовим.

– державне регулювання економікою;

– націоналізація найбільших компаній;

– самоврядування робочих колективів і фермерів;

– участь профспілок у розробці національної економічної політики;

– участь трудящих у прийнятті рішень на рівні компаній і підприємств;

– розробка і підтримка соціальних програм, спрямованих на забезпечення росту середнього класу, досягнення вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності і справедливості, особливо в сфері освіти, охорони здоров'я, культури й інформації;

– у міжнародному плані – розробка і підтримка програм, що забезпечують стабільність у світі.

Звертає на себе увагу той факт, що концепція демократичного соціалізму, запропонована на початку 50-х років, одержала подальший розвиток і глибоке обґрунтування наприкінці 80-х, акцентуючи увагу на єдності соціалізму і демократії на відміну від країн так званого “реального соціалізму”, де були потоптані демократичні традиції. Як випливає з основних документів Соцінтерна, демократичний соціалізм – це “суспільна модель, що на базі парламентської демократії і правової держави поступово крок за кроком здійснює демократію в державі, економіці і суспільстві ... так само як і особисту і духовну свободу і тим самим завойовує й охороняє свої цінності: свободу, справедливість і солідарність.”

Таким чином, успадкувавши головні цінності “класичного” соціалізму, соціал-демократи відрізняються тим, що вбачають у соціалізмі не конкретний суспільний лад, не розглядають його як кінцеву мету, а як моральний ідеал, ціннісний еталон, на який повинні орієнтуватися конкретні політичні рішення, прогресивна політика, що ґрунтується на самоорганізації і широкій участі громадян у прийнятті рішень, спрямованих на поступове реформування існуючих структур з метою створення умов для самореалізації кожного індивіда. Тобто для соціал-демократів соціалізм – це процес упровадження соціальної справедливості в реальне життя, що триває вічно. У “Декларації принципів Соціалістичного інтернаціоналу” говориться, що демократичний соціалізм – це “безперервний процес соціальної і демократичної демократизації, нарощування соціальної справедливості”.

На сучасному етапі соціал-демократична ідеологія – одна з трьох найбільш впливових: вона поєднує партії цієї спрямованості в більш, ніж ста державах світу. Найбільший успіх соціал-демократія досягла в країнах Західної і Північної Європи. Усьому світу відомі імена Віллі Брандта (голова Соцінтерна, федеральний канцлер ФРН у 1969–1974 рр.), Улофа Пальме (прем'єр-міністр Швеції в 1969–1976 рр. і 1982–1986 рр.), Франсуа Міттерана (президент Франції в 1981–1995 рр.), Феліпе Гонсалеса (перший секретар Іспанської соціалістичної робочої партії, що очолив іспанський уряд в 1982–1996 рр.) та ін.

Соціал-демократи створили свою організаційну структуру в Європарламенті – Соціалістична група європейського парламенту (СГЄП). За результатами виборів у цей орган країн Євросоюзу з кінця 70-х років СГЄП є найчисельнішою. Виробивши загальну позицію у багатьох політичних і економічних питаннях, вони реально впливають на розвиток Європи і світу.

Зростаючий вплив соціалістичних ідей, характерний для середини XX ст., у 90-х роках трохи загальмувалося. Це пов'язано з низкою факторів: розпадом СРСР і крахом радянської моделі соціалізму в країнах Східної Європи, що підсилюється глобалізацією і впливом пропаганди ворожих соціалізму ідей і цінностей, недосконалістю колишніх методів державного регулювання економіки та ін. Однак соціалізм залишається однією із самих впливових ідеологій на сучасному етапі, поряд з лібералізмом і консерватизмом. Це показали і вибори, що відбулися останнім часом у Франції, Великобританії, ФРН, Фінляндії, Португалії й інших країнах, де соціалісти досягли успіхів. Росте вплив і на пострадянському просторі, у тому числі й в Україні. У нашій країні функціонують соціалістичні і соціал-демократичні партії, що координують свою діяльність у рамках Соцінтерна: СДПУ(о), очолювана В.Медведчуком, СПУ очолювана А.Морозом, СДІІУ очолювана Ю.Буздуганом.

Соціалістичні ідеї розділяють і партії інших напрямків: “зелені” (які входять до сучасного коаліційного уряду ФРН, очолюваного соціал-демократом Г. Шредером); християнські партії, що проповідують ідею захисту трудящих від експлуатації і бідності шляхом морально-релігійного самовдосконалення, збереження приватної власності й засудження класової боротьби і соціальних революцій.