4 Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (хіх – початок хх ст.)

На початку ХІХ ст. територія Галичини, Буковини та Закарпаття входила до складу Австрійської імперії. Більшість населення цих земель складали українці. Однак частіше використовувалося поняття „русини” або місцеві назви – гуцули, лемки, бойки, буковинці та ін. Крім українців („русинів”) на західноукраїнських землях мешкали поляки, румуни, угорці, євреї, німці та інші народи. Майже 90 % українців мешкало в сільській місцевості та займалося сільським господарством, у містах вони посідали четверте місце після євреїв, поляків, німців (або – угорців).

До середини ХІХ ст. в західноукраїнських землях існував застій у розвитку промисловості: на території Галичини, наприклад, працювало тільки дві парових машини. Низький рівень агротехніки, малоземелля, високі податки, тиск з боку австрійської адміністрації – все це гальмувало розвиток ринкових відносин у Західній Україні та призводило до масової еміграції українців до Європи та інших країн світу.

Під тиском революційних подій в Європі австрійський уряд ліквідував у 1848 р. кріпосне право в Галичині та Буковині, а в 1853 р. – у Закарпатті. У квітні 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією. Українці отримали можливість організувати орган місцевого самоврядування в Галичині – Головну Руську Раду, яку очолив Г. Яхимович. Рада представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним австрійським урядом протягом 1848–1851 рр. Однак національному та політичному відродженню українців у Галичині перешкоджав опір з боку польського населення, яке створило свій політичний орган – Центральну Народну Раду і вважало Галичину польською територією. У суспільному житті та освіті панували німецька, польська та угорська мови. Українська мова не мала доступу в суспільно-культурну сферу на західноукраїнських землях.

Українське національне відродження в Західній Україні розпочинається у 20–30-х рр. ХІХ ст., його ініціаторами стало греко-католицьке духовенство. На початку 30-х років у Львові виникає культурне об’єднання „Руська трійця”, до складу якого входять студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. У літературному збірнику „Русалка Дністрова” (1837 р.) вони оспівували національно-визвольний рух українського народу та його ватажків – Довбуша, Морозенка, Бойчука та ін.

У 1849 р. у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови, першим професором якої став Яків Головацький. Однак незабаром Я. Головацький перейшов на позиції слов’янофільства і виступив за русифікацію Галичини. У 50-х роках його підтримала частина західноукраїнської інтелігенції, яка розчарувалася в майбутньому політичного розвитку Галичини у складі Австрії. Було висунуто концепцію „єдиного російського народу”, представниками якого були мешканці Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття – „русини”. Ця течія в суспільно-політичному житті Західної України отримала назву „москвофільської” або „русофільської”. Їй протистояли „народовці”, що виступили за об’єднання східних і західних українців (молоде покоління інтелігенції). До їх числа належали Федір Заревич, Володимир Шашкевич⁵, Юрій Федькович, Степан Смаль-Стоцький. У 1885 р. вони створили „Народну Раду” на чолі з Юліаном Романчуком. Народовці отримали перемогу над „москвофілами” на виборах у парламент Галичини у 1891 та 1897 роках.

У Львові народовці в 1863 р. заснували першу громаду, а в 1868 р. – товариство „Просвіта” на чолі з викладачем гімназії О. Вахненіним. Діяльність „Просвіти” мала науково-просвітницький характер – відкривалися читальні, друкувалася і розповсюджувалася література з історії та етнографії України тощо. Мета діяльності товариства – піднести національну свідомість українців, зберегти українську мову, сприяти росту писемності та культури серед українців. Аналогічні до „Просвіти” функції виконували і москвофільські науково-просвітницькі товариства: „Галицько-Руська Матиця”, „Товариство імені М. Качковського” та ін.

У середині 70-х років в українському русі виникає радикальна течія на чолі з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким. Так, Франко, погляди якого сформувалися під впливом ідей Михайла Драгоманова, популяризував у Львові ідеї соціалізму. Через часописи „Громадський друг”, „Дзвін”, „Молот”, „Світ” радикали закликали до політичної діяльності у другій половині 70–80-х роках широкі народні маси.

У жовтні 1890 р. у Галичині було створено Русько-українську радикальну партію, яку очолили Іван Франко, Михайло Павлик. Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас селянська партія. Головною метою її діяльності була національно-територіальна автономія Східної Галичини та Північної Буковини у складі Австро-Угорської імперії. Однак більшість західноукраїнських політичних діячів вважала національно-територіальну автономію лише перехідним етапом до державної незалежності, тому в грудні 1899 р. за ініціативою Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Охримовича, В’ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Теофіла Окуневського, Теодора Савойки було організовано Українську національно-демократичну партію, яка виступила за повну політичну незалежність усіх частин української нації та проведення реформ соціалістичного типу. У 90-х роках ХІХ – на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях виникають напівтаємні військово-спортивні товариства: „Сокіл” (1894 р.), „Січ” (1900 р.), „Пласт” (1911 р.). Мета їх діяльності полягала в навчанні військовій справі української молоді для майбутньої боротьби за незалежність.

Таким чином, на початку ХХ ст. в Західній Україні завершився процес формування національних політичних організацій.