2.Історичний розвиток і джерела скандинавського права

Тісні політичні, економічні і культурні зв”язки північноєвропейських країн суттєво вплинули на формування і розвиток скандинавського права. В середні віки три королівства – Данія, Норвегія і Швеція – утворили єдиний союз, закріплений Кальмарською унією (1397), який проіснував до 1523 р. Однак і в подальшому зв”язки між Швецією і Фінляндією, з одного боку, та зв”язки між Данією, Норвегією та Ісландією з іншого, виявилися значно міцнішими і зберігалися віками, що сприяло розвитку спільних рис їх правових систем.

Загальною історичною основою скандинавського права та мірою регулювання суспільних відносин було давньогерманське право, хоча кожна північна країна мала свої місцеві особливості. Починаючи з ХІІ ст. норми давньогерманського права включаються спочатку до земельних, а згодом і до міських законів. Вже з перших актів центральної влади здійснюється процес об”єднання та уніфікації права. Так, починаючи з ХІІІ ст., в Швеції здійснюється консолідація законодавства і в середині ХІV ст. право окремих місцевостей об”єднується в єдине земельне право, а право народів – в єдине міське право.

Наступний етап формування правових систем Скандинавських країн пов”язаний з підготовкою та прийняттям універсальних законодавчих актів протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. Це оригінальні зведені акти, які стали фундаментом для подальшого розвитку їх правових систем. Серед них слід виділити:

а). Датський закон короля Христіана V (1683р.), дія якого в 1687р. була поширена на Норвегію під назвою “Норвежське право”. Він складався з шести книг: 1) про судочинство; 2) про церкву; 3) про світські стани, торгівлю і сімейне право; 4) про морське право; 5) про майно і спадкове право; 6) про кримінальне право. Цей законодавчий акт ніколи не відмінявся, хоча в наш час застосовуються лише окремі його положення;

б). Звід законів Шведської держави (1734р.)складався з дев”яти розділів: 1) про шлюб; 2) про батьків і дітей; 3) про спадкування; 4) про нерухомість; 5) про будівництво; 6) про торгівлю; 7) про злочини; 8) про виконання судових рішень; 9) про судочинство і судоустрій. Цей правовий акт формально вважається діючим в сучасній Швеції, хоча протягом ХХ ст. він був суттєво перероблений, зокрема вдосконалені розділи про шлюб (1920р.), про судочинство (1948р.), про спадкування (1959р.), про нерухомість (1970р.) та інш.

Зазначені два акти склали основу розвитку обох гілок скандинавського права – датської та шведської.

Основними джерелами (формами) скандинавського права є:

1. Закони (конституційні та поточні).

2. Підзаконні акти, які приймаються урядом в порядку делегованого законодавства.

3. Підзаконні акти міністерств та відомств.

Слід зазначити, що законодавство Скандинавських країн в основному некодифіковане. Так, в Норвегії кодифіковане лише кримінальне право. Діючий кримінальний кодекс був прийнятий у 1902р. В Данії також кодифіковані тільки деякі галузі права, головним чином кримінальне право (кримінальний кодекс 1930р.), це стосується і Швеції, де діє кримінальний кодекс 1962р., який набрав чинності 1 січня 1965р. В Швеції єдиним офіційним способом систематизації законодавства є порядкова нумерація актів під час їх опублікування в офіційних виданнях. Закони і постанови публікуються в офіційному бюлетні “Збірник шведського законодавства”, заснованому в 1824р. При цитуванні текстів законів посилаються на рік та номер випуску бюлетня.

4. Правовий звичай.В скандинавському праві являє собою “неписану норму права”, яка зберігла свою дію в суспільній практиці. Він визнається допоміжним юридичним джерелом права, це пов”язано з тим, що в Скандинавських країнах визнається верховенство закону і більша частина суспільних відносин регулюється законодавчим шляхом. Сферою найбільшого застосування правового звичаю є торгове і морське право. Посилання на звичай включаються до текстів відповідних договорів та угод. Наприклад, в Швеції звичаї, які діють у певному місті або порту, узагальнюються і публікуються місцевими торговими палатами, що значно полегшує можливість їх застосування.

5. Судова практика.Є важливим і не завжди лише допоміжним джерелом права. Вона відіграє особливо значну роль в Данії і Норвегії і є менш важливою в Швеції. Це пояснюється тим, що в Данії і Норвегії деякі правові інститути в сфері цивільного права, особливо це стосується деліктних відносин, законодавчо не врегульовані. Тому тут застосовуються норми прецедентного права, які базуються на принципі винної відповідальності і лише у виняткових випадках вони допускають відповідальність за дії інших осіб. Вцілому суди Данії та Норвегії зобов”язані приймати рішення, які відповідають рішенням судів вищих інстанцій, в першу чергу Верховного суду, прийнятим по аналогічним справам. Судові рішення формулюються досить конкретно, а не як загальні правила, яким необхідно безумовно слідувати в майбутньому. Застосування судових прецедентів в Данії і Норвегії не регулюються так суворо, як це передбачено в англійському праві.

В Швеції в останні десятиліття також спостерігається зростання ролі судової практики, що безумовно пов”язане з нездатністю законодавства гнучко і швидко реагувати на динаміку суспільного розвитку. Однак, шведські юристи відводять судам лише роль тлумача права і в значно меншій мірі – творця прецедентів.

В Швеції відсутнє поняття прецедента в тому вигляді, в якому воно існує в англійському праві. Правова норма, створена судовою практикою, не має такого авторитету, як норма закону. Від неї можна в будь-який момент відмовитись або відмінити у зв”язку з розглядом нової справи. Норма, створена судовою практикою, існує і застосовується лише в тій мірі, в якій кожний суддя погоджується з нею [1.с.190].

В шведському законодавстві відсутні норми, які б надавали судовим рішенням безумовної сили обов”язкового прецеденту.

6. Принципи права.Використовуються в якості джерела права при розгляді конкретної справи. Так, в Ісландії суддя при прийнятті рішення по справі повинен керуватись власною правосвідомістю та принципом справедливості [2.с.626]. Суди Ісландії можуть використовувати “загальні принципи права” в якості джерела з обов”язковим врахуванням особливостей конкретної справи.