Розділ 2 проблеми загальної кримінально-правової характристики злочинів у сфері медичної діяльності

2.1. Об'єктивні ознаки злочинів у сфері медичної діяльності

Дослідження об’єктивних ознак злочинів у сфері медичної діяльності, на нашу думку, доцільно буде розпочати з характеристики центрального елементу складу злочину – об’єкта злочину.

Погляди фахівців на проблеми об’єкта злочину з розвитком кримінально-правової науки урізноманітнювалися та ускладнювалися. На сьогодні вчені розглядають об’єкт злочину у світлі «теорії кримінального закону як об’єкта злочину», «теорії правового обов’язку як об’єкта злочину», «теорії суб’єктивного права як об’єкта злочину», «нормативної теорії об’єкта злочину», «теорії правоохоронюваного інтересу як об’єкта злочину», «теорії цінностей як об’єкта злочину», «теорії правового блага як об’єкта злочину», «теорії суспільного відношення як об’єкта злочину», «антропологічної теорії об’єкта злочину» [92, С. 134].

На тлі дискусій, що ведуть науковці стосовно сутності категорії «об'єкт злочину» привертає увагу позиція П.П. Андрушка, який вважає, що «жодна з концепцій об'єкта злочину не може вважатися єдино правильною («істиною в останній інстанції»), кожна із них має право на існування, оскільки має як позитивні, об'єктивно безспірні моменти, так і спірні чи неприйнятні моменти, перш за все з методологічної точки зору». [12, С. 22-23]. Слід зазначити, що така оцінка перспектив розвитку теорії об'єкта знаходить підтримку у інших дослідників. Так, Л.Брич, погоджуючись з П.П.Андрушком, стверджує, зокрема, що «концептуальне вирішення питання про суть об'єкта складу злочину не впливає на дослідження ролі цього елементу складу злочину» [31, С. 239].

При визначенні об'єкта злочину важливо взяти до уваги наступні положення: об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що увійшла у взаємодію з суб'єктом; об'єкт - це складне, багатовимірне явище; формою прояву конкретного об'єкта реальності є стан, під яким розуміється домінуючий спосіб реалізації буття об'єкта в певний момент часу, у даному просторі [ 44, С. 29].

З викладеного вважаємо важливим виділити наступні концептуальні положення, щодо об'єкта злочину: 1) він є цінним не для одного окремого індивіда, а для конкретно невизначеної їх кількості, а для суспільства в цілому або для держави; 2) він об'єктивно існує, а тому може бути виявленим та відокремленим від інших явищ природи та суспільства; 3) він здатен зазнати негативної зміни внаслідок індивідуальної чи колективної поведінки; 4) він безпосередньо (а не віддалено) страждає від забороненого законом діяння особи (групи осіб); 5) він закономірно (а не випадково) зазнає шкоди від забороненого законом діяння; 6) у його збереженні в певному стані зацікавлений законодавець; 7) за його пошкодження (порушення, руйнування) встановлено кримінальну відповідальність; 8) окремі акти індивідуальної чи групової поведінки, наскільки руйнівною не була б їх сила, не можуть повністю знищити той чи інший вид суспільних відносин - це можливе лише внаслідок глобальних соціальних чи природних катаклізмів.

Традиційно в кримінальному праві при поглибленому пізнанні об'єктів злочину (як при вирішенні загальнотеоретичних питань, що стосуються об'єкта як елемента складу злочину, так і при дослідженні об'єктів конкретних злочинів) здійснюється їх класифікація. У теперішній час досить поширеною є тричленна «вертикальна» класифікація об'єктів, за якою об'єкт злочину ділиться на загальний, родовий та безпосередній. У основу такої класифікації покладено співвідношення категорій загального, особливого та окремого, яке відбиває об'єктивно існуючі зв'язки між реальними суспільними відносинами. Загальним об'єктом злочину вважається вся сукупність суспільних відносин, яка охороняється чинним кримінальним законом, родовим - відносно однорідна група відносин, на які посягає певна група злочинів та яка охороняється відокремленим комплексом кримінально-правових норм, безпосереднім - суспільне відношення, яке страждає від конкретного злочину.

Триступенева «вертикальна» класифікація об'єктів злочинів тривалий час досить успішно використовувалася кримінально-правовою наукою. Однак, істотне ускладнення системи суспільних відносин, їх урізноманітнення в сучасних умовах призводить до того, що ця класифікація не в усіх випадках здатна задовільно відображати відмінності, які об'єктивно притаманні характеру суспільної небезпечності окремих груп посягань, показати співвідношення між групами суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом і охоплюються одним і тим самим родовим об'єктом.

Слушною виглядає позиція щодо зазначеного питання тих фахівців, які вважають видовий об'єкт структурним підрозділом родового об'єкта. Як зазначає В.Я.Тацій, це надає можливості виділити в межах однієї величезної групи суспільних відносин порівняно невеликі, специфічні групи відносин, які регулюють різні напрямки державного й суспільного життя [98, С. 95].

Така (чотиричленна) класифікація об'єктів злочину видається більш точною, оскільки в багатьох випадках вона дозволяє підкреслити взаємозв'язок різних об'єктів злочину, більш глибоко та повно визначити справжню суспільну небезпечність того чи іншого злочину. Тому внесення у класифікацію об'єктів «за вертикаллю» додаткового заглавного елементу, яким є видовий (підгруповий) об'єкт, що має менш високий рівень узагальнення ніж родовий та більш високий - порівняно з безпосереднім вважаємо в багатьох випадках доцільним та виправданим. Потреба у використанні такого рівня узагальнення об'єктів злочинів найчіткіше виявляється там, де законодавець в межах одного розділу Особливої частини передбачає посягання на суспільні відносини, які хоча й споріднені, однак не настільки однорідні, щоб бути охопленими однією назвою.

Називаючи певним чином розділи Особливої частини КК законодавець вказує на родовий об'єкт посягань, об'єднуючи у них статті, які відповідно співвідносяться з назвою розділів [102, С. 65]. Отже, у зв'язку з розташуванням статей 131, 132, 134, 138-145 у розділі II Особливої частини КК України, який має заголовок «Злочини проти життя та здоров'я особи», родовим об'єктом передбачених цими нормами злочинів слід вважати суспільні відносини, компонентами яких є життя та здоров'я особи. Л.Д.Гаухман пише про такі об'єкти злочинів як про суспільні відносини, що забезпечують життя або здоров'я [34, С. 84, 108]. Такої ж думки з цього питання дотримується російський науковець С.В.Растропов [91, С. 86].

На думку А.Н. Язухіна, об'єктами посягань медичних працівників при виконанні ними своїх професійних функцій є життя, здоров'я, а також порядок виконання ними своїх функцій. Він зазначає, що при вчиненні лікарями професійних правопорушень існує подвійний об'єкт: принципи охорони здоров'я, які передбачають охорону здоров'я, як родовий об'єкт, і здоров'я громадян як безпосередній об'єкт [127]. Однак, ця теза не узгоджується із загальновизнаною структурою об'єктів злочинів та їх ієрархією, однак А.Н. Язухін має рацію, відзначаючи якісну своєрідність об'єктів злочинів, які вчиняються медичними працівниками у зв'язку з порушенням своїх професійних обов'язків. Хоча, на нашу думку, в такому випадку між «принципами охорони здоров'я» та «здоров'ям громадян» як об'єктами існують не вертикальні, а в горизонтальні зв'язки. Власне, у такому випадку мова іде про складну, комплексну структуру об'єкта. Про такий тип об'єкта (стосовно об'єкта безпосереднього) пишуть М.І. Панов та В.В. Сташис [93, С. 85 – 86].

У дисертаційному дослідженні А.О.Байди обґрунтовується необхідність виділення видового об'єкту окремої групи злочинів проти життя і здоров'я особи, передбачених статтями 131, 132, 138, 139, 140, 141, 142, 143, 144, 145 КК, яким, на думку дослідника, є суспільні відносини, які забезпечують охорону життя і здоров'я особи у сфері медичного обслуговування [18, С. 2].

Викладене дозволяє стверджувати, що родовим об'єктом злочинів у сфері медичної діяльності є суспільні відносини, що складаються з приводу збереження життя та здоров'я людини. Видовим об'єктом цих злочинів є відносини, що складаються в сфері медичної діяльності з приводу збереження життя та здоров'я людини медичними засобами.

Більшість злочинів заподіюють шкоду одному безпосередньому об'єкту, однак деякі з них одночасно заподіюють шкоду кільком об’єктам. Таким чином виникає множинність безпосередніх об'єктів.

При визначенні основних безпосередніх об'єктів злочинів у сфері медичної діяльності слід зазначити, що такими об'єктами щодо більшості злочинів, які вчиняються медичними працівниками, іноді визнають життя або здоров'я особи [85, С.7]. Однак, таким чином неповною мірою відображене місце медичної діяльності в системі заходів зі збереження й охорони життя та здоров'я людини.

У деяких складах злочинів суспільні відносини у сфері медичної діяльності виступають додатковими безпосередніми об'єктами - вони можуть посідати як місце додаткових обов'язкових, так і додаткових факультативних. Це має місце у тих передбачених кримінальним законом випадках, в яких медичні працівники у зв'язку з виконанням професійних обов'язків, порушують вимоги, які стосуються не стільки забезпечення охорони життя та здоров'я людини медичними засобами, скільки інших аспектів функціонування медицини (наприклад, належного ведення медичної документації, принципів безоплатності надання медичної допомоги в комунальних чи державних медичних закладах, дотримання спеціальних правил поводження з наркотичними, сильнодіючими та ін. речовинами, мікробіологічними агентами) тощо.

Тепер перейдемо до дослідження безпосередніх об’єктів деяких злочинів у сфері медичної діяльності передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу України.

Аналіз безпосередніх об'єктів злочинів, передбачених ст. 131 КК «Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби», та ст. 140. «Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником» вважаємо можливим здійснити разом, адже у випадках, коли суб'єктом злочину, передбаченого першою статтею, виступає медичний працівник, зазначене в ній діяння можна розглядати як окремий (спеціальний) випадок злочину, передбаченого другою статтею. На думку ряду авторів, об'єктом злочину, передбаченого ст. 131 КК є життя та здоров'я, а передбаченого ст. 140 КК - життя й здоров'я людини та встановлений порядок виконання медичним і фармацевтичним працівниками своїх професійних обов'язків [76, С. 32, 39]. Інші фахівці називають основним безпосереднім об'єктом останнього злочину здоров'я людини, мотивуючи це тим, що «такий висновок контекстуально вбачається з огляду на юридичні ознаки складів злочину, виписаних у даній статті» [65, С. 85]. Слід зауважити, що перший з наведених варіантів визначення об'єкта передбаченого ст. 140 КК злочину не враховує природи додаткових об'єктів (а, очевидно, порядок виконання своїх професійних обов'язків в цьому випадку названо саме як додатковий безпосередній об'єкт). Адже додатковий об'єкт, як правило, перебуває у площині іншого родового об'єкта.

Слушною є думка В.О.Глушкова, який заперечує визнання життя чи здоров'я у, так би мовити, «чистому» вигляді, як об'єктів злочинно недбалого виконання медичним працівником професійних обов'язків. [36 С. 18-19].

У одному з науково-практичних коментарів до КК України безпосередніми об'єктами злочинів, передбачених у ст. 131 КК та в ст. 140 КК визнається встановлений порядок надання медичної допомоги, а додатковим - життя та здоров я людини [75, С.79 – 96. ]. Слід зауважити, що, по-перше, наданням медичної допомоги не вичерпується професійна діяльність в галузі медицини, безпосередньо пов'язаної із впливом на організм людини - існує ще й медична послуга, у т.ч. нелікувального характеру. По-друге, у цьому випадку вбачається дещо нелогічна ситуація, в якій життя та здоров'я людини перемістилися у площину додаткового об'єкта щодо злочинів, описаних у статтях розділу II Особливої частини КК, а це порушує координацію між родовим та основним та додатковим безпосереднім об'єктами злочину.

З аналізу ознак злочинів, описаних у диспозиціях ст. ст. 131, 140 КК та з урахуванням змісту родового й видового об'єкта цих злочинів, як на нашу думку, випливає, що безпосередній об'єкт цих посягань є складним, адже зазначені в них діяння порушують порядок виконання професійних обов'язків медичними працівниками, що негативно відображається на стані збереження здоров'я або життя людини. Для правильного визначення таких об'єктів слід наголосити, що одним з обов'язків медичних працівників у ході здійснення професійної діяльності, пов'язаної з маніпуляціями, які супроводжуються порушенням цілісності шкіри і слизових оболонок, розтином трупів, проведенням лабораторних досліджень, обробленням інструментарію і білизни, прибиранням приміщень тощо галузеві нормативні акти безпосередньо називають здійснення заходів із забезпечення інфекційної безпеки донорської крові та її компонентів (карантинізація донорської плазми) [6], користування засобами індивідуального захисту [11]. На нашу думку, для злочину, передбаченого ст. 131 КК, таким об'єктом можуть бути визнані суспільні відносини, що забезпечують збереження життя й здоров'я людини при наданні медичної допомоги або медичних послуг шляхом дотримання вимог, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції та невиліковних і небезпечних для життя інфекційних хвороб. Злочин, передбачений ст. 140 КК має безпосереднім об'єктом суспільні відносини у сфері медичної діяльності в частині забезпечення медичними працівниками безпеки життя та здоров'я людини при наданні медичної допомоги та медичних послуг.

Безпосередній об'єкт злочину, передбаченого ст. 132 КК «Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» на перший погляд має значні розходження з іншими об'єктами злочинів аналізованої групи. Це видно вже з того, що при аналізі безпосереднього об'єкта злочину, передбаченого ст. 132 КК 2001 р. (а також злочину, який було передбачено ст. 108-4 КК 1960 р., в якій встановлювалася відповідальність за аналогічне діяння) фахівці здебільшого не згадують про його зв'язок зі сферою відносин, що забезпечують збереження життя або здоров'я особи. Висловлені з цього приводу в літературі думки мають приводити до висновку, що об'єкт цього злочину перебуває в площині суспільних відносин у сфері захисту конфіденційних відомостей про особу, або охорони її честі й гідності, а тому місцем розташування зазначеної норми мали б бути інші розділи Особливої частини КК - «Злочини проти волі, честі та гідності особи» або «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». Так, наприклад, В.І. Борисов та В.М. Куц, визнавши, що злочин, передбачений ст. 108-4 КК 1960 р., примикає до групи посягань на життя чи здоров'я особи шляхом зараження потерпілого вірусом ВІЛ, вказують при цьому, що його безпосереднім об'єктом є відношення, які захищають право людини на особисту таємницю, розголошення яких може потягти для неї небажані, й здебільшого необгрунтовані наслідки (розпад родини, бойкот з боку близьких, втрата роботи і т. ін.) [29, С. 61]. Не прояснює ситуації позиція О.М.Джужі, який пише, що «суспільна небезпека цього злочину полягає в порушенні соціальних, моральних та громадянських прав і свобод людини» [42, С. 18]. Нелогічним з точки зору місцеперебування ст. 132 КК в розділі II Особливої частини КК виглядає пояснення суспільної небезпечності цього злочину: «повідомлення хоча б одній людині того, що інша людина ВІЛ-інфікована або хвора на СНІД спричиняє страждання останній, принижує її честь і гідність, наносить істотну шкоду її доброму імені та близьких їй осіб» [55, С. 386. ]. Безумовно, настання зазначених негативних наслідків для конкретної особи, відомості щодо якої було незаконно розповсюджено, не виключаються. Однак, по-перше, слід уточнити, що ст. 132 КК криміналізує сам факт розголошення відомостей, незалежно від того - містять ці відомості інформацію про наявність ВІЛ чи захворювання на СНІД чи ні. По-друге, в наведених наукових позиціях не згадується про небезпечність цього злочину для життя чи здоров'я особи або хоча б про створення загрози цим відносинам, які утворюють родовий об'єкт зазначеного злочину.

Іншим чином визначено розглядуваний безпосередній об'єкт О.О. Дудоровим, на думку якого таким об'єктом є встановлений порядок надання інформації про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, права і свободи громадян [76, С. 305]. Майже дослівно це визначення повторює в своїй роботі Р.Л. Ахметшин [14, С. 33]. Схожим із наведеним є й характеристика об'єкта злочину, передбаченого ст. 132 КК як встановленого порядку надання відомостей щодо проведення та результатів медичних обстежень людини у зв'язку із перевіркою на зараження невиліковними інфекційними хворобами [75, С. 81].

На нашу думку, в наведених позиціях не було показано належним чином, які суспільні відносини безпосередньо порушуються зазначеним злочином, а отже, і виступають його об'єктом. Ці відносини є елементом складного соціального комплексу - сфери медичної діяльності. Статтею 8 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» встановлюється, за бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здоров'я для проведення медичного огляду, такий огляд може бути проведено анонімно, а відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров'я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду. Безумовно, що розголошення таких відомостей здатне завдати істотної шкоди честі та гідності особи, обмежити її в законних правах, навіть зумовити відторгнення особи від звичайного оточення, її соціальну стигматизацію. Однак, такі наслідки можуть з більшою імовірністю настати в тих випадках, коли предметом протиправного розповсюдження стала інформація (дійсна або й вигадана) про інфікування особи ВІЛ або захворювання її на СНІД чи іншу невиліковну інфекційну хворобу. Навряд чи це відбувається, якщо в незаконно розголошених відомостях (які також можуть бути як справжніми, так і неправдивими) спростовується факт захворювання або інфікування особи. Отже, насправді суспільна небезпечність цього злочину обумовлена не тим, що розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби певних може заподіяти наслідки, про які говориться в наведених вище випадках. Тому суспільна небезпечність діяння, передбаченого ст. 132 КК, як злочину (у найзагальнішому значенні) проти життя та здоров'я особи, зумовлюється, за нашим переконанням, дещо іншими обставинами.

По-перше, відсутність належним чином забезпечених гарантій нерозголошення відомостей про огляд на предмет наявності ВІЛ-інфекції, СНІДу чи іншої небезпечної інфекційної хвороби на тлі страху, сорому перед можливим розповсюдженням цієї інформації утримує людину (байдуже, хвора вона чи здорова) від звернення до медичної установи з метою обстеження на наявність ВІЛ чи інших невиліковних хвороб. Таким чином, діяння, зазначене у ст. 132 КК негативно впливає на досягнення можливості своєчасного виявлення медичними засобами та діагностування найбільш небезпечних хвороб, здійснення ефективних лікувально- профілактичних заходів. По-друге, невпевненість в збереженні у таємниці інформації про обстеження змушує насправді інфікованих громадян, звертаючись за медичною допомогою у невідкладних станах, приховувати свою хворобу, що при недотриманні належного санітарно- протиепідемічного режиму може призвести до поширення внутрішньо лікарняної інфекції, тобто загрожує здоров'ю інших пацієнтів. Зазначена обставина, до речі, не дозволяє погодитися з висловленою в літературі думкою, що розголошення відомостей про сам факт проведення медичного огляду на зараження ВІЛ чи іншою невиліковною хворобою без розголошення відомостей про його результати, як і відомостей про негативні результати цих оглядів мають кваліфікуватися як малозначні діяння (ч. 2 ст. 11 КК) [74, С. 314].

Таким чином, є підстави вважати, що заборонна норма, розміщена у ст. 132 КК, охороняє порядок суспільних відносини з приводу запобігання медичними засобами поширенню СНІДу та невиліковних інфекційних хвороб, своєчасного виявлення та діагностування цих захворювань, що дозволяє уточнити зміст основного безпосереднього об'єкта злочину, передбаченого в цій статті. Честь, гідність, законні інтереси особи, щодо якої мало місце розголошення зазначених в статті відомостей можуть виступати додатковими (факультативними) об'єктами цього злочину.

Діяння у об'єктивній стороні злочинів в сфері медицини має ряд характерних властивостей.

По-перше, зміст об'єктивної сторони цих злочинів детермінований їх об'єктами. Тому їх обов'язковою ознакою є таке діяння, яким винна особа порушує права на збереження медичними засобами здоров'я інших осіб, або не виконує чи неналежно виконує свої обов 'язки щодо збереження їх здоров'я, або використовує медичні засоби, знання чи можливості поза встановленим законом порядком для досягнення суспільно небезпечних результатів. Керуючись цим критерієм ми можемо відділити деякі діяння, що названі в статтях розділу II, від злочинів у сфері медичної діяльності. Зокрема, серед діянь, що кваліфікуються за ст. 131 КК як неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини до групи аналізованих нами посягань не відносяться такі, як, наприклад, використання косметологом або перукарем в салоні краси при наданні послуг різним клієнтам інструментів при без їх належної дезінфекції та стерилізації.

По-друге, змістовні ознаки діяння або прямо названо законодавцем в диспозиціях статей Особливої частини, що описують злочини в медицині, або вони зв'язані з іншими (не кримінально-правового характеру) нормативними та правовими актами, що регулюють правовідносини в сфері медичної діяльності. З зазначеним питанням пов'язана практична кримінально-правова проблема - вплив медичних норм та правил на зміст заборонних кримінально-правових норм Особливої частини.

У зв'язку з існуванням бланкетних диспозицій в Особливій частині кримінального закону положення медичних норм та правил враховуються при визначенні змісту діянь у низці статей КК. Це, наприклад, положення Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», Постанови Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2006 р. № 144 «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України», Інструкція про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, затверджена Наказом МОЗ від 20.07.2006 р. № 508 тощо.

По-третє, зміст діяння відображає суспільну небезпечність правопорушень у сфері медичної діяльності, характер та ступінь цієї небезпечності.

Злочинне діяння може виражатися в одній з двох форм: активній - дії, та пасивній - бездіяльності. Такий поділ відображено вітчизняним законодавцем і в Загальній, і в Особливій частинах кримінального закону (у диспозиціях багатьох її норм певну частину злочинів описано вказівкою на дії, певну - на бездіяльність).

Поділ злочинного діяння на дію та бездіяльність визнається в іноземному кримінальному праві. Наприклад, професор Нью-Йоркського університету П.Таппен пише: злочин - це вчинена з наміром дія чи бездіяльність, що порушує норми кримінального права (статутного чи прецедентного), вчинена за відсутності обставин, які звільняють від відповідальності чи покарання та каране державою [57, С. 122].

Серед злочинів, що посягають на правопорядок у сфері медицини шляхом дії може бути вчинено злочини, передбачені ст. 131 «Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» (дія - неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них що спричинило зараження особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини), ст. 134 КК «Незаконне проведення аборту» (дія - проведення аборту), ст. 142 «Незаконне проведення дослідів над людиною» (дія - незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною), ч. 2, 3, 4 ст. 143 «Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини» (дія - вилучення у людини її органів або тканин, незаконна торгівля органами або тканинами людини).

Окрім злочинів, що вчиняються шляхом «чистої» дії чи «чистої» бездіяльності об'єктивну сторону деяких деліктів, що посягають на правопорядок в сфері медицини, може характеризувати така специфічна форма суспільно небезпечної поведінки, в якій дія винного поєднується із його бездіяльністю. У цьому зв'язку необхідно зупинитися на питанні про т.зв. «змішану бездіяльність». Однозначного вирішення воно поки що не отримало. Зокрема, Г.В. Тімейко «змішану бездіяльність» розглядав або як ухилення від запобігання шкоди, заподіяної зовнішніми силами, що виникли самостійно, незалежно від винного, а також незапобігіння шкоді, завданій зовнішніми силами, що винила від попередніх невинуватих дій даної особи [99].

В.Б. Малінін та А.Ф. Парфенов пропонують розуміти її як «комбінацію дії та бездіяльності, тобто випадки, коли, створивши своєю попередньою діяльністю небезпеку настання шкідливого наслідку, особа не відвертає її» [68, С. 65].

На нашу думку, вести мову про «змішану» бездіяльність в кримінальному праві можливо та необхідно. Вже з самого походження терміну випливає, що ним має позначатися поєднання, злиття різнорідних явищ - в цьому разі бездіяльності з іншою формою поведінки, тобто дією. За відсутністю однієї чи іншої форми діяння об'єктивна сторона складу відповідного злочину відсутня. Злочином, в якому дія поєднується із бездіяльністю, на нашу думку, є передбачений ст. 138 «Незаконна лікувальна діяльність», де злочинне діяння полягає у занятті лікувальною діяльністю (це дії з огляду хворих, їх консультування, призначення лікарських засобів, визначення засобів впливу на організм людини, проведення лікувальних процедур тощо) без отримання спеціального дозволу (а це вже бездіяльність, яка полягає в тому, що особа ухилилася від обов'язку зареєструвати заняття лікувальною діяльністю).

Таким чином, бездіяльність є характерною формою суспільно небезпечної поведінки в структурі посягань на правопорядок в сфері медицини. Доцільно звернути увагу на те, що, розглядаючи загальнотеоретичні проблеми бездіяльності, одним з перших її прикладів фахівці неодмінно згадують різноманітні випадки ненадання допомоги хворим медичними працівниками, що свідчить про існуючий у професійній правосвідомості юристів тісний зв'язок категорії злочинної бездіяльності з посяганнями на правопорядок в сфері медицини.

Специфіка впливу злочинної бездіяльності на об'єкти кримінально- правової охорони вимагає належного обґрунтування умов, за яких пасивна форма поведінки людини вважається суспільно небезпечною, визнається злочинною та може тягти кримінальну відповідальність.

Найчастіше у юридичній літературі називається дві обов'язкові умови кримінальної відповідальності за бездіяльність: а) особа зобов'язана діяти певним чином та б) особа має реальну можливість вчиняти так, як вимагає від неї цей обов'язок. Методологічно вдалою, як нашу думку, є пропозиція О.І.Бойка розглядати зазначені вимоги як критерії бездіяльності - об'єктивний та суб'єктивний відповідно [27, С. 114]. З цього приводу доцільно пригадати, що М.Д. Шаргородский об'єктивний критерій бездіяльності поділяв на фактичну (об'єктивно наявна необхідність діяти) та нормативну (вимоги закону) підстави зобов'язаної активної поведінки. Б.О. Курінов, в свою чергу, аналізував суб'єктивний критерій бездіяльності через два елементи: наявність реальної можливості здійснити активні дії та попередити шкідливі наслідки залежить, на його думку, від об'єктивних обставин (обстановка, час, конкретна ситуація) так і від суб'єктивних можливостей громадянина [62, С. 77-78].

Діяльність, що здійснюється в сфері медицини, за своєю внутрішньою структурою не відрізняються принципово від будь-якої іншої - зокрема, вона породжує соціально значущі наслідки різноманітного характеру та змісту. За своєю внутрішньою структурою злочинне діяння в сфері медицини не відрізняється принципово від будь-якої іншої поведінки людини. Воно, як і будь-який інший акт людської діяльності, викликає наслідки різноманітного характеру - як негативного, так і (що не виключено) позитивного [123, С. 43]. Згідно з формально-матеріальним концептом злочину, зафіксованим у ст. 11 КК, наявність в діянні людини негативної соціально-правової властивості - бути злочинним, - можлива лише за умови, що дія чи бездіяльність є суспільно небезпечною, здатною заподіяти або створювати реальну загрозу заподіяння негативних (деструктивних, шкідливих) змін в сферах, які є важливими, збереження яких підтримується суспільством та забезпечується державою під страхом покарання. У кримінальному праві така соціально шкідлива властивість злочинного діяння розглядається в трьох аспектах: 1) при визначенні загальних ознак злочинного діяння здатність поведінки особи заподіювати шкоду є одним з критеріїв вимірювання її суспільної небезпечності; 2) у межах складу злочину заподіяні злочинним діянням негативні зміни в об'єкті розглядаються як ознака об'єктивної сторони злочину - суспільно небезпечний наслідок; 3) при визначенні ознак, які хоч і не входять до складу відповідного злочину, однак обтяжують кримінальну відповідальність за його вчинення [117, С. 276 – 277].

Отже, суспільно небезпечний наслідок розглядається як шкода об'єктові злочину, що винно заподіяна суспільно небезпечним посяганням суб'єкта. Поєднавши це положення з розумінням змісту об'єкта злочинів у сфері медичної діяльності отримуємо наступне визначення: суспільно небезпечний наслідок таких злочинів - шкода, яка заподіюється винним посяганням суб'єкта суспільним відносинам, що складаються в сфері медичної діяльності з приводу збереження життя та здоров'я особи медичними засобами.

Суттєвими властивостями суспільно небезпечних наслідків як ознаки злочинів у сфері медичної діяльності є те, що вони: є результатом такої дії або бездіяльності особи, що входить до об'єктивної сторони злочину в сфері медицини; проявляються в сфері об'єкта злочину, що посягає на правопорядок в медицині; означають негативні зміни, що відбулися в такому об'єкті (а якщо злочин є багатооб'єктним - хоча б в одному з цих об'єктів); входять до ознак, що характеризують склад злочину в сфері медичної діяльності, а тому впливають на визначення наявності в поведінці суб'єкта підстав кримінальної відповідальності.

Однією з класифікацій складів злочинів є поділ злочинів на формальні та матеріальні ґрунтується на відмінностях у законодавчій конструкції їх об'єктивної сторони. У літературі обґрунтування такої класифікації здійснюється як за нормативними, так і за соціально-правовими критеріями. Зокрема, той же С.П. Новосельцев пропонує як таку підставу філологічний (граматично- мовний) критерій градації [79, С. 24]. Більш переконливим виглядає все ж «традиційне» розмежування складів злочинів згідно з наявністю суспільно небезпечних наслідків як обов'язкової ознаки об'єктивної сторони [52, С. 72-73; 54, С. 98-99].

Н.Ф. Кузнецова вважає, що виведення суспільно небезпечних наслідків за межі складу злочинів здійснюється у випадках, якщо: а) наслідок неминуче настає разом із вчиненням певної дії, і тому практично неможливо відділити їх одне від одного або б) якщо певні діяння можуть спричиняти різноманітні злочинні наслідки, і тому їх важко конкретизувати, а також в) у випадках, коли об'єкт кримінально-правової охорони має настільки важливе значення, що законодавець не вважає за можливе «чекати» настання реальної шкоди [60, С. 43]. На думку деяких авторів, законодавець по-різному вирішує питання про визнання чи невизнання наслідків як обов'язкової ознаки об'єктивної сторони у зв'язку із тим, що в одних випадках наслідки злочину мають конкретний характер (і, відповідно, їх можна досить точно визначити), а в інших конкретизувати їх важко, іноді й неможливо [52, С. 135].

До злочинів з матеріальним складом належать ті, об'єктивна сторона яких суспільно небезпечні наслідки належать до обов'язкових ознак об'єктивної сторони. Відповідно, об'єктивна сторона злочину в цих злочинах повністю розвивається із настанням зазначених законом наслідків, і саме з цього моменту злочин вважається закінченим. Для кваліфікації злочинів з матеріальними складами як закінчених слід констатувати не лише факт вчинення винним суспільно небезпечного діяння, а й настання в повній мірі зазначеного в законі суспільно небезпечного наслідку, а також наявність причинного зв'язку між цим діянням і шкодою, що настала [37, С. 57].

Щодо основних складів злочинів у сфері медичної діяльності, що є матеріальними, в усіх випадках у диспозиції відповідних норм Особливої частини, законодавцем вказано на наявність суспільно небезпечного наслідку: ст. 145 («тяжкі наслідки»); ст. 141 (наслідок - «смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки»); ч. 1 ст. 140 («тяжкі наслідки для хворого»); ч. 1 ст. 131 («зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини»). До різновиду матеріальних, як вже говорилося, слід віднести й склади описаних в ч. 1 ст. 139, ч. 1 ст. 142 злочинів. Матеріальними є кілька кваліфікованих складів злочинів цієї групи ч. 2 ст. 131 (наслідок - зараження двох чи більше осіб), ч. 2 ст. 132 (наслідок - тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої), ч. 2 ст. 139 (наслідок - смерть хворого або інші тяжкі наслідки), ч. 2 ст. 140 (наслідок - спричинення тяжких наслідків неповнолітньому), ч. 2 ст. 142 (наслідок - тривалий розлад здоров'я потерпілого).

Відповідно, всі інші склади злочинів в аналізовані групі є формальними.

Значення стану здоров'я людини як цінності, актуальної впродовж всього її існування, яка визначає якість цього життя, можливість реалізувати себе в суспільстві, здійснювати активну соціальну діяльність актуалізує проблему визначення меж шкідливих наслідків особистого характеру, які мають враховуватися при визначенні підстав кримінальної відповідальності за злочинні посягання на правопорядок в сфері медицини. Як неодноразово визнавалося в юридичній літературі, фактично негативні наслідки від злочинного діяння можуть сягати значно далі, аніж це передбачає законодавець, описуючи злочин у конкретній нормі Особливої частини. За визначенням Н.Ф.Кузнєцової, всі такі наступні наслідки ближче або далі відстоять від основного злочину та можуть бути дуже різноманітними, ця шкода може носити не лише кримінально-правовий характер, тобто не завжди бути об'єктивними шкідливими змінами в об'єктах, які охороняються кримінальним законом. Сфера таких подальших наслідків дуже широка, і може стосуватися адміністративних, цивільних, дисциплінарних і моральних відносин [60, С. 196]. «Розкриваючи збитки, - пише у цьому зв'язку вона, - прокурорські й судові працівники не повинні обмежуватися... шкодою, яка утворює елемент складу злочину, а показувати й усі такі, що далеко йдуть, шкідливі для... суспільства наслідки, які опосередковано пов'язані з вчиненим злочином... разом з основною шкодою утворюють цілісну, сукупну шкоду злочину...» [60, С. 28-29]. Так, у нормах розділу II Особливої частини КК, в яких, власне, і описуються злочини, що порушують такий правопорядок, неодноразово вказується на тяжкі наслідки як ознаку об'єктивної сторони кримінальних правопорушень у сфері медицини: «тяжкі наслідки для хворого» (ч. 1 ст. 140, ст. 138, ч. 1 ст. 139), «тяжкі наслідки неповнолітньому» (ч. 2 ст. 140 КК), «інші тяжкі наслідки» (ч. 2 ст. 139, ст. 141), «тяжкі наслідки» (ст. 145 КК). За способом описання поняття «тяжкі наслідки» належить до оціночних. Потреба у використанні останніх обґрунтовується в літературі необхідністю надати правозастосовцю можливості враховувати конкретну обстановку, специфічні обставини конкретної справи, які не завжди можна відобразити й закріпити в законі чи підзаконному акті [41, С. 11]. Зокрема, вказується, що за допомогою терміну «тяжкі наслідки» законодавець «намагається зробити закон глобальним і всеохоплюючим, щоб на практиці не виникало ситуацій, коли якісь суспільно небезпечні наслідки не були враховані в законі»

Використання оціночних понять при описанні злочинів в Особливій частині кримінального закону є технічним прийомом, без якого навряд чи можна обійтися законодавцю. Однак, його застосування створює ряд проблем при тлумаченні норм, в яких ці поняття вжито. По-перше, їх зміст певною мірою визначається правосвідомістю юриста, який застосовує закон [58, С. 134]. По-друге, за своїм найменуванням ознака злочину «тяжкий наслідок» майже збігається з однією із обставин, що обтяжує покарання - «тяжкі наслідки, завдані злочином» (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК). Це безумовно свідчить про їх близькість, спорідненість природи та вимагає визначитися, чи можливо при засудженні й покаранні за злочин, об'єктивною ознакою якого є «тяжкі наслідки» (у т.ч. й будь-який із передбачених ст.ст. 138, 139, 140, 141, 145 КК), додатково враховувати ще й передбачену п. 5 ч. 1 ст. 67 КК обставину. По-третє, негативні, в т.ч. й тяжкі наслідки злочинів у сфері медицини можуть наставати не лише в найближчий до злочинної дії чи бездіяльності час, а бути віддалені від них на заздалегідь невизначений, тривалий період. Але ж не всякий об'єктивний результат злочину, навіть якщо він є негативним, може враховуватись при кримінально-правовій оцінці як ознака його об'єктивної сторони. У цьому зв'язку важливо відділяти тяжкі наслідки як об'єктивну ознаку складу відповідного злочину від інших його наслідків.

На останок слід зазначити, що теорія об’єкта злочину – суспільних відносин довгий час була домінуючою, але останнім часом вона поставлена під сумнів, як схоластична та безплідна з точки зору теорії та практики протидії злочинності. Теза про те, що об'єктом злочину виступають суспільні відносини, дуже віддалена від безпосередньої практики юриста, оскільки окремому суб’єкту чи їх групі (співучасть у злочині) ні прямо, ні опосередковано не під силу порушити суспільні відносини у вище названому їх розумінні. Ми виходимо з того, що таким об’єктом є, по-перше, цінність, заради охорони якої встановлено відповідну кримінально-правову норму-заборону; по-друге, цінність, яка у всіх без виключення випадках страждає від забороненого цією нормою злочинного діяння. Дотримання зазначеного правила забезпечує правильне визначення місця відповідного складу злочину в системі Особливої частини КК України.