14. Людинознавчі напрями в філософії Давньої Греції.

У другій пол V ст. до н.е. в Греції з'являються філософи, які отримали назву софісти. Старогрецьке слово "софістес" означало знавця, майстра, художника, мудреця. В умовах античної демократії риторика, логіка і філософія виходять на перший план у системі освіти. Величезною заслугою софістів у сфері філософії було те, що вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Софістів прийнято ділити на старших і молодших. Старші — Протагор (481—411 рр. до н.е.), Горгій, Гіппій, Продік, Антіфонт, Ксеніад; молодші — Алкі-дам, Трасімах, Крітій, Каллікл.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ. У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії.. Сократ почав свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовився від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням в житті Сократ вважав пошук істини. Відкриття власного невігластва - початок філософування, за Сократом. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим (“софос”), а лише “філософом”, таким, що любить мудрість. “Я знаю, що нічого не знаю, - казав про себе Сократ і додавав, - інші не знають навіть цього”. У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала у наступному. Істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, які спільно шукають істину. Діалектика як метод пізнання у Сократа набуває форми мистецтва управляти пізнанням, управляти діалогом, стикати протилежні точки зору через вміння правильно задавати питання.

Вчення про людину Платона засноване на загальному для античної філософії уявленні про тотожність людини (мікросвіту) і Космосу (макро­світу). Але людина істотно відрізняється від простих складових частин Всесвіту, бо має не тільки тіло, але й душу. Причому людська душа має три складових: розумний початок, вольовий і чуттєвий. Життя людини повинно перетворитись на турботу про душу, її очищення від пристрастей. Пристра­сті коріняться в людській тілесності, тому тіло є безумовним злом, «гроб­ницею душі».

Вчення Аристотеля про душу. Душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це тіло має бути здатним до життя

17. Основні філософські течії доби Середньовіччя.

Середньовіччя – період зародження феодальних відносин, панування релігійного світогляду (поширення християнських ідей). Формування нової філософії, що спирається на Святе письмо.

Основні риси: геоцентризм (Бог-Творець), креаціонізм (Бог створив світ), провіденціалізм (передбачення всього Богом), ідея духовності (людина і Бог найдосконаліші). Віра-особливий стан людської душі. Семіотика.

Середньовічна європейська філософія - надзвичайно важливий змістовний та тривалий етап в історії філософії, пов’язаний передусім з християнством. Головна відмінність сереньовічного мислення полягає в тому, що рух філософської думки був проникнути проблемами релігії. “Філософія - служниця богослов’я" - такою була поширена думка освічених кіл середньовічної Європи. Більшість учених були представниками духовенства, а монастирі були осередками культури та науки.

Основні проблеми філософії в цей час мали неповторний колорит: Чи створений світ Богом, чи існує одвіку? Яке місце людини в світі та яка роль його в історії крізь спасіння людської душі? Як поєднується свобода волі людини та божественна необхідність? Та інші питання.

Основні течії філософії середньовіччя: апологетика (третє століття, боротьба з античністю, захист церкви від язичницьких релігій-Квінт Тертуліан (віра несумісна з розумом), Юстин Мученик, Оріген (не матеріалістичність бога, динамічність життя на землі). Патристика (вчення отців церкви, філософія допомагає вирішувати проблеми) - Аврелій Августин (зміст життя-прагнення до щастя, шлях богопізнання; розум лише для сприйняття віровчення, боротьба міста божого (справедливі) і міста земного (без віри), есхатологія (перехід історичного часу в божественну вічність-кінець світу)), Григорій Богослов, Василій Великий, Григорій Нисскій. Схоластика (школи, співвідношення віри і розуму-апологети несумісність, схоласти-рівнозначність, вирішальність розуму) - Пьєр Абеляр, Фома Аквінський (перегляд Аристотеля в дусі католицизму-томізм, теологія, 5 доказів бога). Номіналізм (одиничні поняття, універсалії лише у мові), реалізм (загальні поняття - універсалії, поза свідомістю, незалежно).

Від. розпоч. в Італії. Тут дуже активно розвив. торгівельні відносини. Осн. республіками були Венеція і Генуа. Ваганти – бродячі студенти, які писали вірші, які супротивили церкві. Добі відродж. характеризується: 1) звернення до традицій античного суп., які орієнтув. люд. на повний розв. – народна сміхова культура Середн. – гуманізм – любов до людини. Він вираж. повернення течії антропоцентризму (люд. в центрі світу) – індивідуалізм - прагнення люд. на самовст, неповторний розвиток. В філ.виділ.3 течії: гуманістична, натурфілософ., соціальна. Гуманіст.: оспівув. людину, її почуття, духовн. світ. Протистояння церкві. Петрарка, Данте, Бокате, Раттердамський, Гуттен. Пн. ренесанс: Фр. Нім., Гол., Пол., Ісп. Натурфіл.: відродження давніх традицій. Кузанський, Копернік, Джордж. Бруно. Висловл. думки, які перечили церкві. Галілео Галілей – практично підходив до понять землі. Соціальна: Розгляд. проблеми розвитку суп. Утопічна ф-я (казка легенда) Т. Морр. Томаззо Кампанелло „Місто сонця” – щасливий устрій буде тоді, коли на землі буде панувати бог сонця. Томас Мюнцер – представляв церковні кола, богослов.

Аврелій Августин у своєму вченні запропонував цілісну картину світу, він створив терію особистості, спрямованої до ітсини та добра він закликав людину до праці надихав її на успіх Зміст добра надається заповідями Гріховне суспільство або не знає вищого закону або не може його здійснити Він вважав що сил людини щоб врятувати душу не достатньо їй потрібна вища благодать Августин ввадав що держава - це різновид зла Вчення Августина справило на розвиток християнських концепцій Фома аквінський головну мету і виправдання держави вбачав у збереженні суспільної злагоди та миру,які досягаються наданням кожній людині прийнятних умов для існування, засобів для морального і духовного розвитку, що допомагають державі у духовному вихованні справжнього християнина Влада монарха на його думку повинна бути мднальним началом і спиратися на мудрітсь правителя, кяий мам ставитися до управління як до мистейтва і бути творцем Аквінський вважав великим гріхом виступи проти влади, намагався обгрунтувати зверхність церкви над світською владою