3. Група ризику на вертикальний шлях зараження:

1. Діти, народжені від ВІЛ-інфікованих матерів

4. Інші групи ризику:

1. жінки, які мають ВІЛ-інфікованих грудних дітей;

1. члени сім’ї ВІЛ-інфікованої особи;

Побутові стосунки з ВІЛ-інфікованою людиною є доволі безпечними. Безпечно користуватися одним туалетом, ванною, посудом. Однак ризик зараження виникає у випадках, коли ВІЛ-позитивний член сім’ї має відкриті рани, гнійничкові ураження шкіри, поранення чи будь-яку кровотечу, коли оточуючі надають йому немедичні форми допомоги без належних засобів захисту.

Ризик зараження не є однаковим для окремих видів контакту, а також різна роль конкретних шляхів передачі в розвитку пандемії.

Внутрішньолікарняна ВІЛ-інфекція в літературі представлена тими випадками, коли пацієнти заразились при переливаннях крові, кріопреципітатів факторів згортання крові, при багаторазовому використанні нестерильних шприців і голок для ін’єкцій, жінки - при штучному заплідненні донорською спермою. Передавання вірусів до реципієнта може відбутися також і при інших видах донорства (органів, тканин, ембріональних і стовбурових клітин, тощо). Поодинокі випадки професійного захворювання реєструються серед медиків, які під час надання допомоги ВІЛ-інфікованим пацієнтам отримали травми шкіри й слизових із контамінацією біологічними рідинами (так звані аварії при наданні медичної допомоги). Зараження також можливе в разі потрапляння інфікованого матеріалу на видимо непошкоджені шкіру чи слизові оболонки.

На відміну від більшості країн світу, де переважає статевий шлях зараження, у нашій країні споживачі ін’єкційних наркотиків становлять 45,5% інфікованих, у гетеросексуальних контактах заразилися 32,4%, а 18,2% - це діти народжені від інфікованих матерів. Усе активнішим стає статевий і вертикальний шлях – це друга хвиля епідемії. Третя хвиля поширення інфекції очікується серед підлітків, чому сприяє ранній початок статевого життя під впливом сексуальної маскультури й відсутності статевого виховання. Усе зазначене спричинить значний демографічний дефіцит і соціальні катаклізми.

3. Профілактика віл-інфекції

Актуальність профілактики ВІЛ-інфекції, спрямованої на попередження зараження, зростає разом зі зростанням кількості вірусоносіїв. На жаль, створення вакцини не увінчалося успіхом, антиретровірусна терапія не призводить до ерадикації вірусу, хвороба має повільний перебіг, але із летальним завершенням. Отже, головними залишаються профілактичні заходи, які спрямовані на попередження зараження.

Профілактичні заходи поділяються відповідно до виду ризику, груп ризику та первинності в логіці їх проведення. Первинні заходи в групах поведінкового ризику мають більше значення для безпеки людини, ніж вторинні. Первинні заходи із профілактики статевого зараження потрібно спрямовувати на всі прошарки і групи суспільства.

Первинна профілактика парентерального шляху зараження при споживанні ін’єкційних наркотиків також повинна проектуватися на все суспільство й ґрунтується на глибокому розумінні шкоди від наркоманії, усвідомленій особистій відмові від вживання будь-яких психотропних засобів. Чи не найважливіше – це зменшити можливість доступу молоді до наркотиків та руйнування схем наркокомерції, що є першочерговим завданням правоохоронних органів.

Заходи первинної профілактики повинні розроблятися й впроваджуватися державою за допомогою навчальних програм у закладах освіти, через соціальні служби молоді, засоби масової інформації, електронного й комп’ютерного зв’язку.

У закладах охорони здоров’я існує ризик передачі ВІЛ-інфекції як для пацієнтів, так і для медперсоналу і пов’язаний він із донорською справою, переливанням крові та її препаратів, пересадкою органів тканин і клітин, штучним заплідненням донорською спермою, використанням нестерильних медичних інструментів, контактом із біологічними рідинами, де у високій концентрації містяться віруси.

Профілактика в донорській справі полягає в обов’язковому тестуванні всіх донорів на ВІЛ. Донора крові тестують методом, а кров із відсутніми антитілами до ВІЛ карантинізують на 6 місяців (зберігають замороженою). Через 6 місяців донор повторно обстежується на ВІЛ. Якщо перший і другий тест негативний, то кров дозволяють використовувати для переливання чи фракціонування. У цей спосіб уникають ефекту “серологічного вікна”.

Для донорів органів, тканин і клітин має значення поєднане тестування різними методами, що значно підвищує достовірність одноразового обстеження. Позитивний результат обидвох тестів із точністю доводить наявність ВІЛ-інфекції (присутні антитіла й геном вірусу в крові чи в матеріалі). Позитивний один тест обґрунтовує бракування донорського матеріалу.