Основний зміст роботи

Матеріал і методи дослідження. Основу клінічного матеріалу дисертації становлять клінічні спостереження 173 осіб, розділених на чотири групи. До першої – ретроспективної групи віднесено 63 пацієнти, яких від 1985 до 1997 року лікували з приводу ФШ у КМКЛШМД та інших медичних установах м. Львова. Виокремлення ретроспективної контрольної групи хворих здійснено з метою аналізу переваг і з’ясування недоліків традиційної діагностично-лікувальної програми. Другу (основну) групу утворило 50 хворих з ФШ та їх ускладненнями, яких лікували у клініці загальної хірургії ЛНМУ та відділі ЩЛХ КМКЛШМД у період від квітня 1999 до травня 2003 року згідно з розпрацьованими в дисертації діагностично-лікувальними принципами. Третю (контрольну) групу утворило 30 осіб з аналогічною патологією, яких від квітня 1999 до травня 2003 року лікували у клініці загальної хірургії ЛНМУ за традиційними методами. Четверту (другу контрольну) групу сформували із 30 практично здорових людей – донорів відділення переливання крові КМКЛШМД (1999 - 2003 рр.), яких використовували для виведення коректних показників норми основних лабораторних методів дослідження, застосованих у дисертації та верифікації нормальних структурно-анатомічних, синтопічних особливостей шиї в нормі за результатами інструментальних методів обстеження (допплерографія, ультрасонографія тощо).

Співвідношення чоловіки/жінки у трьох групах статистично істотно не відрізнялося і знаходилося у межах 2 : 1 та 1 : 1,5. Суттєво не відрізнявся також і середній вік у всіх групах пацієнтів. Отож, у ретроспективній групі середній вік хворих становив 43,27±2,29 року, в основній – 33,92 ± 2,37 року, контрольній – 40,6 ± 3,21 року (р>0,05).

У процесі обстеження хворих застосовано передовсім клінічний метод, який полягав у з'ясуванні скарг, анамнезу, клінічних симптомів, фізикальному огляді пацієнта (перкусія, аускультація, пальпація та ін.), виявленні клінічних симптомів гнійно-септичної патології, їх ускладнень і супровідної патології.

З лабораторно-біохімічних методик застосовували традиційний обсяг аналізів: загальний аналіз крові, загальний аналіз сечі, цукор крові, визначення рівня білірубіна, білку крові, електролітного балансу, коагулограми, які відповідали загальновизнаним вимогам.

Бактеріологічні дослідження були традиційними і полягали у зборі проб матеріалу для досліджень, його транспортуванні та аеробо-анаеробному культивуванні на живильних середовищах, виділенні чистої культури, ідентифікації колонізованих мікроорганізмів, визначенні їх чутливості до антибіотиків та аналізі результатів дослідження.

З інструментальних застосовували переважно променеві методи візуалізації, зокрема, рентгеноскопію, рентгенографію, ультрасонографію, допплерографію, комп’ютерну томографію. Також використовували пункцію вогнища патології.

Статистичне опрацювання результатів власних досліджень виконували з допомогою пакетів прикладних комп'ютерних програм для варіаційно-статистичного аналізу показників медико-біологічних і епідеміолоґічних досліджень – "GraphPad InStat 3.00 for Windows 95" та "Excel 2000".

Результати досліджень.

Структурно-епідеміологічні характеристики ФШ. Причини ФШ. Домінуючою причиною розвитку ФШ у 39,68 % хворих була одонтогенна патологія – періодонтити, карієс, періостити, тощо. Запальні процеси ЛОР-органів (ангіни, тонзиліти) були другою за частотою причиною виникнення ФШ (15,87 %). Встановити причину ФШ у 20,64 % – було неможливо. Рідше ФШ спричинялися ін’єкціями наркотичних речовин у магістральні судини шиї (12,7 %), зовнішньою травмою органів шиї (6,35 %), ятрогенними пошкодженнями (4,76 %) при виконанні рутинних маніпуляцій, таких як інтубація трахеї, фіброгастродуоденоскопія, непряма ларингоскопія тощо.

Типові зони розміщення локальних флегмон шиї (ЛФШ). У 12,69 % хворих ЛФШ розміщувалися у підщелепній та у 6,34 % – ­у крилощелепній ділянках. У латеральному трикутнику шиї локалізувалося 4,76 % ФШ. Рідше гнійний процес локалізувався у супрастернальній ділянці – 4,76 %, у надключичній зоні й у просторі Грубера – відповідно по 1,58 %.

Типові зони розміщення ПФШ. Домінували флегмони ДПР (20,63 %). У 14,28 % хворих процес займав передню бокову поверхню на всій протяжності шиї. Флегмони футляру судинно-нервового пучка (СНП) шиї та флегмони піхви кивального м’яза траплялися у приблизно рівних кількостях – 11,1 % та 9,52 % відповідно. Рідше констатовано центральні флегмони (7,93 %), флегмони бокового трикутника шиї та надключичної ділянки з розповсюдженням на плече та спину (3,11 %).

Напрямки розповсюдження ПФШ. Флегмони ДПР поширювалися на крило-щелепну ділянку, а також на передню поверхню шиї, минаючи природний бар’єр у ділянці під’язикової кістки, з подальшим розповсюдженням у надгрудинний простір і переднє середостіння. З’ясовано, що флегмони піхви кивального м’яза та футляру СНП шиї мають тенденцію до розповсюдження у 4-х напрямках: краніальному та торакальному, відтак із поширенням на надгрудинний простір і верхнє середостіння; передньому напрямку з поширенням на передню поверхню шиї, а потім у середостіння (30,1 %); задньому напрямку ― на латеральний трикутник шиї з подальшим розповсюдженням на плече (11,1 %) та спину (6,35 %).

Глибина залягання. Третина (30,12 %) ПФШ були поверхневими, тобто, не розповсюджувалися глибше власної фасції шиї. Інші дві третини ФШ (69,88 %) були глибокими і розповсюджувалися у паравісцеральні та превісцеральні простори шиї: претрахеальний, ретроезофагеальний, навколосудинний простір.

Традиційні підходи до діагностики і лікування ФШ та їх недоліки. Діагностична програма у пацієнтів ретроспективної групи носила характер рутинної або традиційної. Зокрема, після оцінки загального стану всіх пацієнтів з ФШ поділяли на хворих з “важким” і “легким” перебігом ФШ. Пацієнтам обох груп проводили загальний аналіз крові та сечі, після чого хворих із “легким” перебігом ФШ госпіталізували у хірургічне відділення з подальшим проведенням ОВ. Хворих із “важкими” перебігом ФШ піддавали додатковому обстеженню (консультація суміжних спеціалістів, збір крові для біохімічних аналізів), госпіталізували у хірургічне відділення, де після короткотривалого передопераційного приготування проводили ОВ. Пацієнтів, стан яких розцінювали як вкрай важкий, переводили в реанімаційно-анестезіологічне відділення (РАВ) з метою стабілізації загального стану та приготування до ОВ. Такий традиційний підхід до діагностики мав суттєві недоліки. Недооцінка важкості стану пацієнта, локалізації гнійника, його глибини та поширеності спричиняла незадовільні результати лікування, які були зумовлені недостатнім передопераційним приготуванням (19,04 %), вибором невідповідного знеболення під час ОВ (36 % осіб були оперовані під місцевим знеболенням), недостатньою радикальністю ОВ (70,53 %), неповноцінним післяопераційним лікуванням (78 %). Із 22 (36 %) хворих, оперованих під місцевою анестезією, у 16 (26,2 %) було виконано повторні операційні втручання (ПОВ) (χ² = 2,778; р=0,0956). На противагу цьому, із 39 (64 %) пацієнтів, оперованих під загальним знеболенням, необхідність виконання ПОВ виникла лише у 2 (3,27 %) хворих (χ²= 58,141; р<0,0001). Причиною ПОВ у всіх випадках було наростання основного процесу внаслідок недооцінки первинного стану хворого і відповідно недостатньо адекватного за обсягом та анестезіологічним забезпеченням первинного ОВ.

Ускладнення ФШ. З’ясовано, що на час госпіталізації 34 (53,9 %) пацієнтів ретроспективної групи мали широкий спектр первинних ускладнень, які на нашу думку, доцільно розподілити на чотири класифікаційні групи: локальні перифокальні (лімфаденіт, тромбоз вен шиї, ларинготрахеїт, набряк гортані), локальні дистантні (гнійний гоніт, емпієма плеври, ексудативний плеврит, перикардит), загальні септичні (сепсис, септичний ендокардит) і загальні інтоксикаційні (гостра серцево-судинна недостатність, інсульт, набряк мозку). З’ясовано, що у хворих на ФШ найчастіше виникають бронхо-легеневі (32,3 %) та медіастинальні (18,5 %) первинні ускладнення. Рідше траплялися не менш грізні та небезпечні ускладнення, такі як менінгоенцефаліт (6,9 %), тромбоз кавернозного синуса (3,77 %), тромбоз вен шиї (1,59 %).

Класифікація ФШ. Загалом, ретроспективний аналіз, окрім з’ясування основних структурно-епідеміологічних характеристик ФШ і окреслення низки причин незадовільних результатів застосування традиційних лікувально-діагностичних підходів до цієї патології довів необхідність розпрацювання уніфікованої класифікаційної схеми ФШ як своєрідного методологічного ключа для вдосконалення їх діагностики і лікування. Ми обґрунтували (авторське право № 7441 від 06.05.03 року) доцільність наступної класифікації ФШ (рис.):

За анатомічною локалізацією (фасціо-апоневротичних футлярів)

1) підщелепна ділянка 6) футляри органів шиї

2) підборідкова ділянка а) превісцеральна верхня

3) позадущелепна ділянка б) ретровісцеральна середня

4) дно порожнини рота в) паравісцеральна нижня

верхня частина 7) ділянка латерального трикутника шиї

5) футляр кивального м’яза середня частина 8) ділянка задньої групи м’язів шиї

нижня частина 9) футляр (СНП) шиї

За поширеністю

а) локалізована — в межах одного сегмента: 1) тотальне ураження, 2) часткове ураження

б) розлита — в межах суміжних анатомічних сегментів шиї (від двох і більше)

в) поширена — поширення поза межі шиї

За глибиною ураження

а) поверхнева — (вище поверхневої фасції шиї)

б) глибока — (нижче поверхневої фасції або ураження будь-якого фасціального футляра)

За характером первинного процесу

а) післязапальна г) післякістозна е) ідіопатична

б) післятравматична ґ) післядеструктивна

в) внаслідок онкопроцесу д) післянекротична

За морфологічними критеріями ураження та за формою запалення

1.серозна; 2.гнійна; 3.гнильна; 4.некротична; 5.геморагічна; 6.мішана.

За збудником

1. аеробна 2. анаеробна: 3. асоційована;

а) гр (+) б) гр (-) а) клостридіальна; б) неклостридіальна;

За перебігом

А) наростаючого перебігу – ФШ, при якій ускладнення (поширення процесу, поглиблення ступеня важкості) виникає від 1 до 4 доби

Б) стабільного перебігу – ФШ, при якій ускладнення (поширення процесу, поглиблення ступеня важкості) виникає від 5 до 7 доби

В) млявого перебігу ­– ФШ, при якій ускладнення (поширення процесу, поглиблення ступеня важкості) виникає від 7 доби і пізніше

За ускладненнями

а) ускладнені ФШ Локальні ускладнення Загальні ускладнення

а) деструкція органів та тканин шиї а) легеневі (плеврити, абсцеси.)

б) компресія структур шиї б) черепно-мозкові (менінгіт, енцефаліт)

в) локальні тромбози судин шиї в) судинні тромбози та тромбоемболії

г) медіастиніт ґ) сепсис

б) неускладнені ФШ

Рис. Класифікація ФШ

Отож, вважаємо за необхідне класифікувати ФШ за низкою прикладних характеристик, які мають значення у контексті раціональної діагностики та вибору адекватного консервативного й оперативного лікування ФШ. Слід зауважити, що основні прикладні характеристики, які складають принципові пункти нашої класифікації ФШ, були відібрані за результатом літературного огляду та на підставі власних спостережень, як суттєві чинники, що впливають на перебіг і результат лікування ФШ.

Вважаємо за необхідне застосовувати принцип послідовної класифікації і передбачаємо почергові етапи з’ясування анатомічної локалізації, глибини ураження, характеру первинного процесу, морфологічної форми запалення, етіологічного збудника, перебігу та ускладнення ФШ. На кожному з етапів ми намагалися сформулювати найбільш раціональні діагностичні підходи. Розпрацьована класифікація лягла в основу діагностичної логіки – тобто відповідь на кожний з класифікаційних моментів окреслює напрямок встановлення повноцінного діагнозу, а відтак і вибору адекватного способу лікування.

Алгоритм діагностики ФШ. На ґрунті розпрацьованої класифікації був створений алгоритм діагностики цієї патології.

Згідно з алгоритмом перший етап діагностичного пошуку при ФШ передбачає їх розподіл на локальні та поширені форми. В обидвох групах хворим виконують обов’язкові лабораторні та інструментальні обстеження – загальний аналіз крові, сечі, цукор крові, УСГ, ЕКГ. Відтак, пацієнти з ЛФШ підлягають госпіталізації у хірургічний стаціонар, де їм проводиться передопераційне приготування та ОВ. Натомість, при ПФШ застосовують програму додаткового обстеження хворого: біохімічний аналіз крові, електроліти, О_2­-сатурація крові, рентгеноскопія органів грудної клітки, допплерографія, КТ або МЯРТ, пункція місця патології, консультація суміжних спеціалістів. На підставі результатів наведених обстежень пацієнтів оцінюють за модифікованими нами критеріями важкості стану: а) свідомість (потьмарена або відсутня); б) шкірні покриви (бліді, ціанотичні, жовтушні); в) ознаки медіастиніту (наявність болю за грудиною); г) ознаки сепсису (критерії Bone); д) гіперглікемія (> 8,0 ммоль/л); е) білірубінемія (> 20,5 ммоль/л); ж) вік хворих (понад 50 років); з) наявність дислокації органів шиї (свідчить про глибину та поширеність флегмони). Відтак, ФШ розподіляють на ПФШ з важким (> 3-х критеріїв) або не важким (до 3-х критеріїв) перебігом. Хворих на ПФШ із важким перебігом госпіталізують у РАВ з метою стабілізації стану та приготування до ОВ, а пацієнтів з не важкими ПФШ скеровують у хірургічне відділення, де їм проводять відповідне передопераційне приготування, а відтак виконують ОВ.

Хірургічне лікування ФШ. На підставі узагальненого досвіду лікування 173 пацієнтів із ФШ і з урахуванням повідомлень у літературі ми розпрацювали наступні загальні принципи виконання ОВ при ФШ.

І. При ФШ ефективність ОВ прямопропорційно залежить від адекватної передопераційної діагностики, а саме від ретельного з’ясування з допомогою візуалізаційних методів локалізації, поширення, глибини та розповсюдження гнійника, його синтопії стосовно судин та органів шиї, наявності і характеристики первинних ускладнень.

ІІ. Залежно від передопераційно з’ясованих характеристик пацієнти з ФШ підлягають розподілу на окремі тактичні групи (важкі/не важкі, ускладнені/не ускладнені, глибокі/поверхневі та ін.), стосовно кожної з яких застосовується спеціальне передопераційне приготування, здійснюється диференційований вибір знеболювання (згідно з анестезіологічним алгоритмом і модифікованими критеріями важкості ФШ) і виконуються диференційовані за обсягом і характером види хірургічних втручань.

ІІІ. При ФШ в умовах запально змінених тканин ОВ мусить ґрунтуватися виключно на топографо-анатомічних принципах, які можна зреалізувати головно за рахунок передопераційної ретельної візуалізації гнійного вогнища, прецизійної субопераційної ревізії та максимальної технічної ощадності при виконанні ОВ.

ІV. ОВ при ФШ мусить бути адекватним, а саме забезпечувати повноцінний та достатній розтин, широку експлорацію тканин і ревізію зони ураження з урахуванням сусідніх анатомічних футлярів, контроль над шляхами можливого поширення гною, елімінацію гною та максимальне видалення очевидних і неочевидних некрозів, повноцінне дренування рани.

V. При некротичних і поширених формах ФШ, незалежно від радикальності первинного ОВ, технологія лікування повинна передбачати застосування планових, прогнозованих етапних ОВ.

Запропоновані принципи хірургічного лікування хворих були застосовані під час операцій при ФШ різної локалізації. Проте, залежно від виду і основних прикладних характеристик конкретного гнійно-запального вогнища шиї, ці принципи трансформувалися у чіткий за обсягом і тактично-маніпуляційними діями стандартизований протокол ОВ, диференційовано адаптований для кожної конкретної форми ФШ.

Флегмона ДПР. Розріз шкіри та підшкірної клітковини проводимо по лінії – бісектрисі кута нижньої щелепи (відступивши 1 см нижче його верхівки) до середини умовної лінії, яка з’єднує правий та лівий кут нижньої щелепи (не доходячи 1 см до середньої лінії шиї) та ще два розрізи – симетрично і паралельно нижньому краю нижньої щелепи (довжиною до 2,5 – 3 см). Відтак, за допомогою Куперівських ножиць або кровозупинного затискача відшаровуємо краї рани від m. platysma та fascia colli superficialis. Розсікаємо підшкірний м’яз з прилеглою фасцією над розведеними браншами затискача на всьому протязі ран. Виконуємо гемостаз у рані з допомогою діатермокоагулятора та накладанням лігатур на судини. Відводимо підщелепову залозу разом з капсулою донизу та проводимо ревізію підщелепного простору, обережно розшаровуючи клітковину між залозою та глибоким листком власної фасції шиї. Після цього розкриваємо гнійник, висікаємо некрози та усуваємо знекротизовані лімфатичні вузли.

З метою перевірки можливого поширення гною в інші анатомічні простори ми використовуємо метод рівномірної пальцевої компресії прилеглих до рани тканин, особливо в проекції футлярів піхви СНП шиї та кивального м’яза. При появі хоча б краплі гною в рані (особливо – в паравазальних зонах) після виконання цієї маніпуляції стверджуємо факт поширення гнійника, а отже поширюємо розріз у визначеному напрямку. Операцію завершуємо промиванням ран розчином антисептика (бетадин або 2 % перекис водню) та дренуванням рани гумовими випускниками.

При очікуваній значній ексудації з рани дренування проводимо з допомогою запропонованого нами біологічно-сорбційного дренажу (раціоналізаторська пропозиція № 1772 від 06.03.03 р.). Цей метод розпрацьований у клініці загальної хірургії ЛНМУ ім. Данила Галицького і апробований під час 15 (30 %) хірургічних втручань у пацієнтів основної групи з ФШ різної локалізації з позитивними кінцевими результатами, про що свідчила у 100 % випадків відсутність ранових ускладнень, пов’язаних з використанням дренажів, прискорення очищення (Δ 3,1 ± 0,2 дня) та загоєння рани (Δ 2,7 ± 0,3 дня) у хворих, яким застосовували цей вид дренування.

Зазначений варіант ОВ був успішно застосований у 29 (58 %) хворих основної групи з флегмонами ДПР, про що свідчив післяопераційний перебіг без розвитку ускладнень (100 %), нормалізація стану пацієнтів (4,2 ± 0,3 доби), швидке очищення (7,2 ± 4,1 доби) та загоєння післяопераційних ран (11,2 ± 2,1 дня), а головне – відсутність вимушених ПОВ (100 %).

Флегмона піхви кивального м’яза. Лінію розтину визначаємо за результатами УСГ: якщо ФШ охоплює магістральні судини, то доступ здійснюємо вздовж переднього краю кивального м’яза, при латеральному розташуванні – вздовж заднього краю або через латеральну порцію цього м’яза. Незалежно від проекції розтину, в усіх випадках розріз проходить уздовж заднього краю або через латеральну порцію цього м’яза. Пошарово коагуляційно розсікаємо підшкірну жирову клітковину, поверхневу фасцію та m. рlatysma. Поблизу переднього або заднього краю кивального м’яза надсікаємо на протязі 5 мм зовнішню пластинку власної фасції шиї, вводимо під фасцію затискач і розсікаємо її вздовж переднього краю м’яза протягом усієї довжини рани. При цьому, зазвичай, розкриваємо гнійник. Порожнину рани промиваємо антисептиком, висікаємо некротизовані залишки м’яза, дренуємо рану виключно м’якими дренажами, у т. ч. біологічно-сорбційними, які не спричиняють належків. Трубчасті м’які латексні дренажі використовуємо лише у поєднанні із гумовою смужкою-протектором для дренування гнійних запливів.

Флегмона СНП шиї. Операційний доступ, розкриття шкіри та підшкірної клітковини ідентичні до попереднього ОВ. Після розкриття передньої стінки піхви кивального м’яза останній відводимо ретрактором догори та латерально. За пульсацією або скелетотопічно визначаємо локалізацію сонної артерії і дозовано компремуємо СНП шляхом пальцевого або інструментального притиснення судин у нижньому куті рани, що дозволяє контурувати магістральні судини і сприяє кращій орієнтації під час ОВ. Надсікаємо зовнішню стінку фасціальної піхви СНП впродовж 4 мм у ділянці з’єднання переднього та заднього листків кивального м’яза в проекції його нижньої третини. Вводимо під передній листок піхви кровозупинний затискач. За ходом останнього розсікаємо піхву СНП на всьому протязі, розкриваючи при цьому гнійник. Розшаровуємо клітковину СНП, проводимо ревізію гнійного вогнища, видаляємо некрози, уражені паравазальні лімфатичні вузли. При наявності інфільтрації паравазальної клітковини нижніх відділів spatium vasonervorum обов’язково ревідуємо верхній відділ переднього середостіння. З цією метою гостро розшаровуємо клітковину вздовж fascia endocervicalis, проходимо в проміжок між трахеєю та довгими м’язами передньої поверхні шиї, а потім й у верхній відділ переднього середостіння, яке дренуємо поліхлорвініловими трубками. Залишкову порожнину рани традиційно пухко тампонуємо марлевими серветками з антисептиком (розчини йодобаку, бетадину).

Такий варіант ОВ був застосований у 7 (14 %) з 10 (20 %) хворих з флегмоною піхви СНП шиї та флегмоною піхви кивального м’яза. До переваг методу слід віднести відсутність інтраопераційних ускладнень, пов’язаних із можливістю ятрогенного пошкодження магістральних судин шиї (100 %), можливість безпечної та контрольованої ревізії верхнього середостіння (100 %), широку експлорацію тканин (100 %), гладкий післяопераційний перебіг у всіх пацієнтів.

З метою підвищення ефективного впливу лікування на очищення і загоєння ран після розкритя поширених гнійних процесів на шиї ми запропонували метод проточно-промивного лаважу (посвідчення на раціоналізаторську пропозицію № 757 від 16.12.02 року), який забезпечує зменшення ранової інтоксикації організму через постійне промивання порожнини рани антисептиком (100 % випадків), скорочення термінів очищення ранової поверхні (Δ 4,0 ± 0,1 дня) та суттєво швидші терміни появи грануляцій у рані (4,3 ± 1,8 дня) і загалом сприяє скороченю термінів перебування пацієнтів у стаціонарі (8,8 ± 3,6 дня).

При обширних післяопераційних ранах, незалежно від виду ОВ, ми вдосконалили і успішно апробували антиконтракційні шви-петельки (посвідчення на раціоналізаторську пропозицію № 758 від 20.12.02 р.), які зменшують площу ранового дефекту та об’єм втрати білкового ексудату, суттєво економлять перев’язувальний матеріал, збільшують площу маніпуляційного простору під час перев’язок, зменшують ризик виникнення внутрішньопорожнинних ускладнень, пов’язаних з контактом органів і тканин.

Завершальним етапом нашої роботи було розпрацювання комплексу заходів, який запобігає розвитку вторинних ускладнень ФШ і передбачає: а) вибір адекватного методу знеболення при умові відмови від місцевої анестезії, б) виконання радикального ОВ з ревізією можливих шляхів поширення гною, в) застосування адекватної антибактерійної терапії у перед- та післяопераційному періоді, г) оптимізацію інфузійно-детоксикаційної терапії, д) ранню антикоагулянтну терапію.

Результати лікування. Застосування у хворих основної групи опрацьованих діагностичного алгоритму та диференційованої тактики лікування ФШ дозволило вагомо покращити безпосередні результати, у порівнянні з хворими контрольної групи: підвищити інтенсивність діагностики на 31 % (73 % проти 42 %; ²=22,881; Р<0,0001), істотно скоротити час передопераційного обстеження (12,7 ± 0,3 год. проти 16 ± 0,4 год.; р>0,05), елімінувати вимушені ПОВ (0 проти 29,5 % вимушених ПОВ; ²=14,762; Р<0,001) і вторинні післяопераційні ускладнення (0 проти 26,7 %; ²=12,321; Р<0,001), суттєво скоротити терміни очищення післяопераційних ран (9,6 ± 2,1 доби проти – 12,8 ± 0,32 доби; р<0,001), пришвидшити строки появи грануляцій (7,1 ± 1,1 доби проти 10,9 ± 0,2 доби; р<0,001), знизити післяопераційну летальність майже у три рази (6 % проти 16,7 %; р<0,005), скоротити ліжкодень (15,4 ± 0,3 доби проти 11,24 ± 0,24 доби р<0,001), що назагал відповідає рівням ефективності лікування хворих на ФШ, які наведені у публікаціях інших дослідників [Десятерік В.І.; 2002, Rui I. et al. 1998; Samer J. et al., 2001].