МР_ІУ_Сам Роб

створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин,

які проживали в Україні. Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України,

яким у 1920-ті p.p. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 %

діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

3. У грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б) було оголошено курс на проведення індустріалізації. XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.

Індустріалізація – це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни. Причини проведення індустріалізації: необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення і можливої економічної ізоляції; прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу робітничого класу. Головними вадами проведення індустріалізації було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи.

Більшовики пов’язували соціалізм із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з’їзді ВКП(б) у 1927 р. було взято курс на кооперування сільського господарства. Хлібна криза 1927-1928 p.p. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати плани радянського уряду щодо економічного розвитку СРСР. Формування темпів колективізації вело до насильницького залучення селян у колгоспи під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу.

31

Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п’ятирічки було «колективізовано» близько 70 % селянських господарств. За роки другої п’ятирічки (1933–1937 p.p.) колективізація завершилася об’єднанням у колгоспи 90 % селянських господарств.

4. Перші масові репресії в Україні розпочалися над «Спілкою визволителів України» у грудня 1930 р., було репресовано 45 осіб – це були вчителі, історики, письменники. У 1932 р. почалися репресії над УГКЦ. З 1933 р. розпочинаються тотальні партійні чистки (близько 100 тис. комуністів було репресовано). Апогеєм масових репресій стає 1937 – 1938 р. коли розпочинаються чистки в Червоній армії (20% командного складу). Із 240

письменників в Україні було репресовано 200; із 85 філологів репресовано 62. 5. За Ризьким договором РСФРР відмовилась від будь-яких претензій на

Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Полісся, Холмщину, Надсання,

Підляшшя й Лемківщину. Радянська республіка забовязалася надати матеріальну допомогу переселенцям та реемігрантам. СРСР прагнув скористатися нестабільною етнополітичною ситуацією в Польщі, щоб підпорядкувати собі колишні українські землі, саме тому українське населення користувалося у радянської влади великою популярністю. Незважаючи на відвертий опір українців окупаційній владі, 14 березня 1923 р. у Версалі Рада послів Антанти остаточно визнала зверхність Польщі над Східною Галичиною,

де українці становили 15 % населення. Уряд Польщі проводив політику колонізації та асиміляції щодо українського населення краю, нехтував його правами та свободами, піддавав утискам національну культуру. У 1924 р. було заборонено розмовляти українською мовою в державних установах та органах самоврядування. Економічне життя значно пожвавив кооперативний рух,

розвиток якого відбувався на досить високому рівні. Керував роботою кооперативів Ревізійний союз кооперативів. Під час «великої депресії» 1929– 1933 pp. українсько-польські стосунки значно погіршилися. У цих умовах посилилося невдоволення серед українства краю, яке вилилося у масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких масових дій. З

32

вересня 1930 р. було розпочато масові репресії щодо українського населення,

які отримали назву «пацифікація» (утихомирення).

До складу Румунії увійшли Ізмаїльський, Акерманський, Хотинський повіти Бессарабії, Північна Буковина та частина Мармарощини (Закарпаття).

Політика румунізації стосовно українського населення цих територій не поступалася жорстокістю діям поляків у Галичині. У краї були закриті всі українські школи. Замість українських учителів призначалися румунські. У

Чернівецькому університеті закрили всі українські кафедри, заборонили друкувати наукові праці українською мовою. На румунський взірець змінювалися українські прізвища.

Закарпаття увійшло до складу Чехо-Словаччини за Сен-Жерменським мирним договором й отримало офіційну назву Підкарпатська Русь (від 1928 р. –

Підкарпатський край). Півмільйоние українське населення регіону під владою Чехо-Словаччини не відчувало такого непримиренного утиску національних інтересів, як українське населення Польщі й Румунії. У Чехо-Словаччині не заборонялося вживання української мови. Тут діяли українські гімназії й початкові школи. Але Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції. Робітникам платили у півтора-два рази менше, ніж у центральних районах країни. Селяни були незадоволені аграрною реформою, тому що фактично дві третини державних земель призначалися чеським колоністам.

15 березня 1939 р. у Хусті на засіданні Сейму було проголошено самостійність Закарпаття. Сейм ухвалив закон, згідно з яким проголошувалася незалежна держава з назвою Карпатська Україна, яка мала стати республікою на чолі з президентом. Державною мовою щойно створеної держави проголошувалась українська, кольорами державного прапора – синій і жовтий.

Президентом країни став А. Волошин, але через кілька годин він разом з урядом змушений був емігрувати. Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли 40-тисячній угорській армії.

Питання для самоперевірки

1.Що включала в себе політика «воєнного комунізму»?

33

2.Вкажіть особливості НЕПу в Україні.

3.На якому з’їзді РКП (б) було прийнято постанову «Про розкладку натуральним продуктом»?

4.Особливості українізіції?

5.Яке було соціальне становище України у 1929-1938 роках?

6.Які були наслідки масових репресій у 30-х роках?

7.До яких заходів вдавалася радянська влада для форсування темпів індустріалізації в роки першої п’ятирічки?

8.Укажіть особливості становища Західноукраїнських земель в міжвоєнний період.

9.Коли було проголошено утворення Карпатської України?

10.Назвіть особливості розвитку Західноукраїнських земель у складі

Польщі.

Література: [3, с. 563-593; 11, с. 286-319; 14, с. 326-346; 22, с. 135-168; 32, с. 102-110; 33, с. 81-95; 35].

Тема 5. Україна в 60 – 80 роки ХХ століття

Мета: звернути особливу увагу на ідеологічні процеси, що відбувалися тоді в СРСР, вказати на історичне значення XX з’їзду КПРС, на якому було розвінчано культ особи Сталіна, назвати причини кризи тоталітарної системи,

охарактеризувати політику «перебудови».

Основні поняття: космополіти, десталінізація, дисиденти,

шістдесятники, холодна війна, демократичний соціалізм, застій, перебудова,

гласність, прискорення.

План

1.Політична ситуація в Україні за лібералізації тоталітарного режиму в середині 50 – х – середині 60 – х років.

2.Україна в часи «застою».

3.Перебудова та розпад СРСР.

34

Короткі теоретичні відомості

1. Смерть Сталіна відкрила нову добу в радянській історії. Виснажливий,

марнотратний, нераціональний метод правління за допомогою терору та примусу не можна було застосовувати протягом необмеженого часу. До змін прагнула навіть радянська верхівка. Існувала очевидна й нагальна необхідність загального послаблення жорсткого сталінського контролю. Суттєво важливим було, щоб народ СРСР нарешті отримав відчутні матеріальні блага від накопиченої радянською державою гігантської політичної та економічної потужності. Але в міру того як Кремль обережно послабляв хватку, знову виринали проблеми, нібито вже раніше розв’язані, й наступники Сталіна у пошуках нових рішень нерідко породжували й нові проблеми. Хоч відступ від сталінізму й пошуки свіжих підходів у будівництві комунізму виразно спостерігалися в усіх республіках Радянського Союзу.

Потрібно наголосити, що характерною для цього періоду стала так звана реабілітація для політв’язнів, яка проходила в три етапи:

1953 рік – реабілітація засуджених до 5 років;

1954 – 1955 роки – ліквідація системи ГУЛАГ;

1956 – 1959 роки – масовий характер реабілітації.

Однак, період «відлиги» закінчився відставкою Хрущова та поверненням політики правлячої верхівки до «м’яких» методів сталінізму.

2. Період застою, повязується з правлінням Л. Брежнєва (1964–1982 р.р.).

На рубежі 60 – 70 – х років Радянський Союз, а разом з ним й УРСР як повністю інтегрована в цю централізовану державу республіка, вступили у період історії, за яким затвердилася назва «застій». Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окремими репресіями проти інакомислячих, перш за все поборників національної свідомості, суверенності. Несміливі та непослідовні спроби першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста захистити економічні та культурні інтереси республіки від союзного центру керівництво ЦК КПРС сприйняло негативно. З приходом до влади в Україні нових

35

керівників (В. Щербицький) знову розпочалося цькування прибічників відродження української державності.

Основні напрями зовнішньополітичної діяльності КПРС і Радянської держави, практика її реалізації, як і раніше, визначалися ідеологією конфронтації, твердженням про неможливість тривалого співіснування соціалізму і капіталізму, а тим більше їх широкої та глибокої взаємодії задля розв’язання глобальних проблем. Звідси випливає намагання підтримувати революційно орієнтовані суспільні сили, особливо в країнах так званого

«третього світу», що призводило до розпалювання регіональних конфліктів.

Один із прикладів зазначеному – введення радянських військ в Афганістан у

1979 – 1989 роках.

У 60 – 70 – х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу. Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» – нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк,

Микола Вінграновський, Алла Горська.

3. Друга половина 80 – х років увійшла в історію під назвою

«перебудова».

Періодизація доби перебудови:

1985 – 1986 pоки – пошуки шляхів модернізації соціалістичного суспільства; курс на «прискорення»;

1987 – 1988 pоки – початок реальних перебудовних процесів, спроби реформ у промисловості, гласність. «Перебудова згори»;

36

1989 – 1991 pоки – «перебудова знизу». Падіння авторитету комуністичної партії, кінець її політичної монополії, утворення нових партій.

Значна активізація політичної діяльності мас, посилення дезінтеграційних процесів у СРСР.

23 квітня 1985 року відбувся пленум ЦК КПРС (Квітневий пленум), на якому М. С. Горбачов повідомив про плани перетворень, спрямованих на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Причому мова не йшла про зміну економічних основ соціалізму і політичного ладу, не піддавалися сумніву і соціалістичні орієнтири радянського суспільства. Вже на січневому пленумі у 1987 році програма перебудови суспільства була скоригована і до неї увійшли такі поняття як гласність та демократизація.

Головним засобом демократизації стала гласність – політика максимальної відкритості діяльності державних установ і свободи інформації.

Гласність у період перебудови отримала такі прояви: припинення переслідування інакодумців і церкви; зняття цензури і дозвіл видання нових газет; допуск до раніше заборонених книг; показ раніше заборонених фільмів;

поява політичних передач; широке обговорення політики уряду на мітингах;

поява політичних партій, рухів, опозиції КПРС.

Здійснення політики перебудови в Україні мало свої особливості.

Процеси реформування йшли повільніше, ніж у центрі та прибалтійських республіках, оскільки гальмувалися сильним партійно-державним апаратом на чолі з В. В. Щербицьким. На здійснення «перебудови» дуже вплинула

Чорнобильська катастрофа (аварія на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986 року). У результаті катастрофи було виведено з користування 144

тис. га землі, 492 тис. га лісу, забруднено площу в 10 млн. га. Масштаби катастрофи тривалий час замовчувались тодішнім партійним керівництвом республіки, що негативно вплинуло на соціально-економічну ситуацію людей.

Наслідки аварії негативно позначилися на здоров’ї 2,5 млн. людей. Процеси

«перебудови» в Україні відбувалися без кровопролиття, як це було в

37

Прибалтиці, Грузії, Азербайджані, Узбекистані, Таджикистані та інших республіках тодішнього СРСР.

Соціально-економічна ситуація у 1989 – 1990 pоках погіршується. Цим, а

також викриттям сталінських злочинів, компартія дискредитована. На противагу компартії у 1989 році створюється Народний Рух України («Рух»),

програма якого включала в себе ідею суверенітету України, відродження української мови та культури, гостро ставила екологічні проблеми, виступала за подальшу демократизацію політичної та економічної систем. З 1990 року з’являються нові політичні партії (Українська республіканська, Демократична партія України, Українська Селянсько-Демократична – усього 16).

У березні 1990 року в Україні відбулися перші порівняно вільні вибори до Верховної Ради та місцевих Рад. На 450 мандатів до Верховної Ради претендувало близько 3 тис. кандидатів – у середньому по 6 – 7 осіб на одне місце. Основне суперництво розгорнулося між двома силами: Демократичним блоком, який складався з Руху, Гельсінської спілки, екологічних груп і численних «неформальних» організацій та кандидатами від комуністичної партії.

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради України майже одностайно проголосила незалежність республіки, прийнявши відповідний Акт. 1 грудня 1991 року відбулися Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. Народ України повинен був остаточно вирішити питання про існування своєї держави. 90 % учасників референдуму віддали свої голоси за незалежність, сподіваючись на краще життя в окремій українській державі.

Слід відзначити, що за незалежність проголосували й представники неукраїнського населення: росіяни, євреї, білоруси, поляки та інші. На президентських виборах з шести конкурентів найбільше голосів отримав Л. Кравчук (62 %).

Питання для самоперевірки

1. Коли відбулася реформа сільського господарства? Дайте їй характеристику.

38

2.Укажіть особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 70 – х

роках ХХ століття.

3.Розкрийте зміст змін у промисловості й сільському господарстві України в 1964 – 1985 рр.

4.Охарактеризуйте дисидентський рух в Україні у 60 – х – першій половині 80 – х рр. XX ст.

5.У чому полягали причини загострення кризи радянської системи середини 60 – х – початку 80 – х років?

6.Назвіть представників дисидентського руху в Україні.

7.Проаналізуйте причини й наслідки застійних явищ в Україні у 1-й пол.

70– х – 1 – й пол. 80 – х рр. XX ст.

8.Проаналізуйте політику «перебудови».

9.Назвіть етапи перебудови.

10.Розкрийте причини розпаду Радянського Союзу та утворення

незалежної України.

Література: [3, с. 563-593; 11, с. 286-319; 14, с. 326-346; 22, с. 135-168;

32, с. 102-110; 33, с. 81-95; 35].

39