2.2.7. Берегові процеси і основні форми узбережжя.

У загальному розумінні берегом називають ме­жу суходолу і водного простору (моря, озера, річки). Хоч на картах берег зображають у вигляді лінії, у при­роді він являє собою не лінію, а більш або менш широку зону, де відбувається взаємодія водойми та суходолу. У межах берегової зони розріз­няють два головних елементи - власне берег (надвод­на частина узбережної смуги) та підводний береговий схил. Всі основні геоморфологічні процеси, що відбу­ваються у береговій зоні (руйнування, перенесення, акумуляція матеріалу), здійснюються різними вида­ми руху води - хвилями, течіями, припливно-відплив­ними явищами.

Оскільки характер геоморфологічної діяльнос­ті у береговій зоні залежить від особливостей будо­ви самого берега, доцільно розглянути цю діяльність на прик­ладі двох основних типів берегів: на берегах крутих (урвистих) та розлогих. На крутих берегах переважають процеси руйнування. Руйнівну діяльність моря у береговій смузі нази­вають абразією (від лат. – "вишкрібати"). Розрізняють три основні види абразії: механіч­ну (визначається ударною силою прибійної хвилі та крупноуламкового матеріалу, що переноситься водою), хімічну (руйнування розчинних порід, що відслонюються на берегах) та термічну (проявля­ється на берегах, складених мерзлими породами).

Хвилі вибивають біля підніжжя урвистого берега хвилеприбійну нішу, над якою нависає своєрідний береговий "козирок". З часом цей "козирок" обвалю­ється і берег знову набуває вигляду абразійного усту­пу – кліфа. Безперервне повторення цього проце­су зумовлює відступання кліфа, в зв'язку з чим між урізом води і береговим урвищем формується абра­зивна тераса (бенч). Перекриваючись шаром галь­ки, гравію або піску, що утворюються при подрібнен­ні уламків колишнього "козирка", поверхня бенчу по­ступово перетворюється на пляж. Частина уламково­го матеріалу під час штормів та припливів не утри­мується на пляжевій смузі і виноситься, нагромаджу­ючись нижче рівня води та утворює підводну аку­мулятивну терасу (підводний осип), яка співпадає з так званою літоральною зоною. Процес абразії не проникає глибоко в межі суші - чим ширшою стає смуга пляжу, тим менша руйнів­на сила прибою, але все ж може досягати значної інтенсивності (до 5-6 м за рдин шторм). В Україні найбільш типовий прямолінійний бе­рег з численними відпрепарованими абразією ске­лями простежується вздовж Південного берега Криму (від Алупки до Чатирдагу).

Серед найпоширеніших форм морської акуму­ляції відзначимо берегові підводні вали, які мають висоту до кількох метрів та асиметричну будову (кру­тий схил у напрямку суші і розлогий - до моря). Скла­дені вали переважно піщаним матеріалом. Подібні вали утворюються внаслідок того, що прибійний потік має більшу енергію, ніж зворотний, в зв'язку з чим на пляжі залишається значна частина перенесеного ма­теріалу. Подібне походження мають бари та коси, які теж утворюють асиметричні вали, проте значно біль­ших масштабів, ніж згадані берегові та підводні вали. Висота барів і кіс може сягати 50-80 м, а довжина – сотень кілометрів при ширині до 10-20 км. Бари тягнуться на значні віддалі пара­лельно до берегової лінії, а коси здебільшого підхо­дять до неї під певним кутом, сполучаючись з берегом більш або менш виразно виявленими перешийками. В Україні до класичних барів можна віднести Арабатську стрілку, Джарилгач, Довгий острів та ін., а серед кіс слід назвати: Тендрівську, Бер­дянську та ін. Часто бари та коси, розростаючись, відділяють від моря мілководні затоки - лагуни (наприклад, Сиваш), які з часом можуть зовсім втратити зв'язок з морським басейном, перетворившись у напівсолоне озеро (у таких випадках ділянку коси, яка відгороджує новостворене озеро від моря, називають пересипом). Утворення кіс і лагун сприяє вирівнюванню берегової лінії, особливо в тих випадках, коли лагу­ни заповнюються континентальними та морськими відкладами, перетворюючись на заболочені низинні рівнини – марші.

Безперервні зміни положення берегової лінії на Землі, які зумовлюються трансгресіями (наступ моря на сушу) та регресіями (відступ моря), зумовили особливості розвитку різних типів берегів. На практиці найчастіше користуються генетичною класифікацією берегів, за якою всі береги поділяють на дві великі групи - інгресійні (розчлено­вані) та акумулятивні.

Найбільше поширення серед інгресійних ти­пів берегів мають фіордові, шхерні, ріасові, лиманні, далматинські та інші узбережжя. Фіордові береги утворюються при затопленні вузьких і довгих льодовикових долин (трогів) у прибе­режних частинах гірських країн (береги Норвегії, Ка­нади, Нової Землі та ін.). Шхерні береги формуються внаслідок затоплення низинних льодовиково-денуда­ційних рівнин (шхерами називають дрібні скелясті ост­рови, що утворилися на місцях затоплення баранячих лобів, кучерявих скель, друмлінів тощо). Прикладом може служити балтійське узбережжя Фінляндії. Ріасо­ві береги являють собою затоплені нижні ділянки річ­кових долин у гористих берегах при поперечному розташуванні геологічних структур (ріаси - це вузькі зви­висті затоки). Прикладом може бути Севастопольська бухта. Лиманні береги утворюються при затопленні річкових долин на узбережних рівнинах (такі береги поширені, зокрема, на одеському Причорномор'ї). Далматинський тип узбережжя формується при за­топленні морем поздовжніх складчастих структур, в зв'язку з чим утворюються численні архіпелаги остро­вів, витягнутих уздовж берега (східне узбережжя Адріатичного моря – Далмація). Еоловий (аральський) тип берегів пов'язаний із затопленням низинних узбережних рівнин з еоло­вими формами рельєфу (береги Аральського моря ).

Серед берегів акумулятивного типу слід відзна­чити лагунні береги (азов­ське узбережжя України), а також численні типи своєрідних берегів, що утворюються у тропічних морях організмами, зокрема, коралами (оторочуючі та бар'єрні рифи, атоли тощо). Залишком подібного бар'єрного рифу, створеного у минулі геологічні епохи (в неогені), Товтровий кряж (Медобори) на Поділлі.